Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Франція у міжвоєнний період: зовнішня політика. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Франція у міжвоєнний період: зовнішня політика. Реферат

Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період була досить активною. Це визначалось рядом об’єктивних факторів

Фактори, що визначали зовнішню політику Франції у міжвоєнний період:

  • Першим з них слід назвати те, що Франція була однією із поважних європейських держав з давніми демократичними традиціями.
  • По-друге, Європа схилила свої голови перед жертвами, які понесла Франція в роки Першої світової війни.
  • По-третє, Франція мала моральне і політичне право на те, щоб європейське і світове співтовариство враховувало внесок Франції в перемогу над державами Троїстого союзу. З цих об’єктивних обставин не слід випускати і того, що Франція і в післявоєнний період залишалась великою колоніальною державою.
  • По-четверте, серед європейських країн Франція зоставалася з найбільшим золотовалютним запасом (9,3 млрд. Франків).

Зовнішньополітичний курс Франції і після закінчення Першої світової війни продовжувався немов би по інерції. Французьке керівництво негативно сприйняло події в Росії, власне не сприйняло, а намагалося їх заперечити, не визнавати їх доконаним фактом. Воно хотіло збройним шляхом ліквідувати радянську владу і відновити в Росії капіталістичний лад. Це і зрозуміло, адже французька буржуазія вела боротьбу за свої капітали, вкладені в економіку Росії, за прибутки від 12 млрд. золотих франків царських позик, на які сподівалися близько 5 млн. французьких вкладників, за неосяжний російський ринок.

Це і зумовило в березні 1918 р. воєнну інтервенцію французьких військ в районі Мурманська й Архангельська. У листопаді 1918 р. французька армія почала інтервенцію на Україні. 100 тисяч французького війська намагалося відторгнути від Росії Крим, Україну та інші території. Все це у французькій пропаганді пояснювалось необхідністю виконати союзницькі зобов’язання щодо Тимчасового уряду Росії.

Особливістю політики Франції щодо Росії була, з одного боку, спроба урядових сил виступити ініціатором ліквідації радянської влади, з другого боку, демократичні сили виступили за те, щоб російські робітники самі визначали свій шлях розвитку.

Цієї думки дотримувалися ті, хто нічого не втратив у Росії. Навпаки, їх приваблювали дії російських робітників щодо своєї буржуазії. Саме цим слід пояснювати повстання на експедиційному флоті на Чорному морі, захоплення російською революцією таких визначних письменників Франції, як Р. Ролан, А. Барбюс, Ж. Блок та ін. У той складний час вони виступили разом з матросами, солдатами, робітниками на захист радянської влади в Росії. У результаті спільних дій широких верств робітничого класу, інтелігенції і частини збройних сил уряд Франції змушений був вивести свої війська з території України.

Для Франції виявились досить вигідними умови Версальського мирного договору. Глобальна мета – послаблення Німеччини – була досягнута. Територіальні надбання в Європі та Африці були цілком достатніми. Перспектива отримання репараційних платежів з боку Німеччини також була поважною. Ось ці реалії, що склалися внаслідок Першої світової війни, зустріли, як це не дивно, опір з боку вчорашніх союзників Франції - Англії і США. Вони не хотіли допустити лідируючого становища Франції в Європі. Військово-політичний союз, відомий в історії під назвою Антанти, перестав існувати.

У 1920 р. Франція заключила воєнний союз з Польщею, надала їй зброю і військових спеціалістів, підштовхнула її на війну проти радянської Росії. Однак, якщо вигоди від повалення радянської влади з допомогою Польщі були значною мірою примарними, то на основі рішень Версальської конференції Франція забезпечила собі реальну роль у вирішенні важливих європейських проблем. Гарантією цього статусу Франції і після війни мала бути досить потужна її армія, створені упродовж 1921 р. військово-політичні союзи з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Югославією. Політичною основою цих союзів був спільний інтерес у збереженні Версальської системи на ослаблення Німеччини і стягнення з неї репараційних платежів.

Керівну роль у перші післявоєнні роки Франція відігравала й у вирішенні репараційної проблеми. На конференції у Спа в 1920 р. Франція домоглася того, що її частка дорівнювалась 52% загальної суми репараційних платежів Німеччини. Це пояснювалось і тим, що Франція головувала в репараційній комісії.

Однак Німеччина не поспішала виконувати нав’язані їй рішення щодо репарацій. З метою примусити Німеччину виконати рішення міжнародних конференцій щодо репарацій Франція і Бельгія вдалися до введення в 1923 р. 100-тисячної армії в Рурську область. Політичний прорахунок був очевидний. Рурська справа спричинилася до міжнародної ізоляції Франції, погіршила її економічне і внутрішньополітичне становище. Уже в кінці 1923 р. Франція змушена була почати виведення своїх військ з Рурської області.

Франція разом з Англією і США в 1924 р. підписала угоду з Німеччиною про надання їй позики у 800 млн. золотих марок в рамках плану Дауеса. З часом у Франції зрозуміють, що то був крок, який привів до відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини, а значить і для послаблення безпеки власне Франції. Слід додати, що прийняття Францією плану Дауеса і Юнга позбавило Францію контролю за виплатою Німеччиною репарацій та звели її розміри нанівець.

Встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин Франції з СРСР було в руслі політичної кон’юнктури. Однак варто відзначити, що з боку Франції то був сміливий і досить прагматичний крок. Інтерес до російського ринку був традиційним, втрата його ємності зовсім не відповідала економічним інтересам французької буржуазії. Тому-то ідеологічні протиріччя між Францією та СРСР відійшли на друге місце.

Франція турбувалася і немало робила для забезпечення миру на своїх східних кордонах, перш за все з Німеччиною. Локарнські угоди 1925 р. потенційно цю проблему вирішували. Правда, кордони союзників Франції Чехословаччини і Польщі в результаті цих угод таких гарантій не отримали. У цілому ж, з 1925-1932 рр. А. Бріан доклав чимало зусиль для поглиблення відносин з Німеччиною. Він виступив за примирення з Німеччиною, за перегляд Версальського договору, щоб зберегти його основу і пом’якшити деякі статті щодо економічного тиску на Німеччину. Саме за це він отримав Нобелівську премію миротворця.

Досягненням Бріана у зовнішній політиці було підписання в 1928 р. в Парижі міжнародного договору про заборону війни як засобу національної політики, відомий під назвою Пакт Бріана – Келлога. Пакт не мав ніяких гарантій виконання цих зобов’язань і тому-то не відіграв ніякої ролі в недопущенні війни. Бріан був активним прибічником об’єднання Європи, автором плану утворення пан-Європи. План не був здійснений тому, що Англія і США вбачали в ньому чергову спробу Франції забезпечити собі гегемонію.

Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період здійснювалась за трьома основними напрямками:

  • союзи із сусідніми державами,
  • посилений курс на модернізацію своїх озброєнь,
  • зусилля в міжнародних організаціях, і перш за все, у Лізі Націй щодо роззброєння Німеччини.

Для франко-англійських відносин 1926-1928 рр. було характерним зближення. Однак Англія більше орієнтується на Локарнські угоди і враховує інтереси Німеччини. Франція ставить питання про гарантію своїх кордонів на сході з боку Англії і США, але останні ухилялись від таких зобов’язань.

У роки світової економічної кризи міжнародна обстановка складалась несприятливо для Франції. Вона не змогла зміцнити свою оборону, втрачала свій вплив на вирішення європейських справ. Побічно це було результатом зростання могутності Німеччини. У липні 1931 р. США оголосили мораторій на репарації з Німеччини. Економічне становище Франції із-за цього явно погіршилося.

В обстановці зростаючої агресивності Німеччини й Італії серед французької політичної еліти посилилась боротьба двох зовнішньополітичних тенденцій. Одні виступали за поступки фашистським державам і зближення з ними, а другі схилялися до співпраці з СРСР у вирішенні проблем європейської безпеки. Барту, міністр закордонних справ в кабінеті Думерга був прибічником саме цієї лінії.

Він запропонував підготувати два договори про взаємодопомогу – франко-радянський і Східний Пакт з участю СРСР, Польщі, Чехословаччини, Фінляндії, прибалтійських держав і Німеччини. Це була спроба протиставити франко-радянський союз фашистській Німеччині. Німеччина відхилила цю пропозицію. Польща відмовилась підписати Східний Пакт. У жовтні 1934 р. за такий зовнішньополітичний курс Л. Барту був убитий фашистським агентом.

Договір про взаємодопомогу СРСР і Франції все-таки був підписаний в 1935 р. Новий міністр закордонних справ Лаваль, вище воєнне командування Франції в особі Петена, Вейгана виявили відверту ворожість до франко-радянського договору, тому-то ратифікація його затягувалась французькою стороною. Він був ратифікований через дев’ять місяців. Механізм його реалізації так і зостався неузгодженим між двома сторонами.

Для уряду Народного фронту у зовнішній політиці найскладнішим було питання про ставлення до громадянської війни в Іспанії. Політика "невтручання" не була популярною у Франції і за її межами. Цей зовнішньополітичний курс щодо Іспанії розколов французьке суспільство, послабив міжнародний авторитет Франції. 13 червня 1938 р. уряд Даладьє оголосив про закриття франко-іспанського кордону. Це був удар у спину республіканській Іспанії, що значною мірою сприяло поразці республіканських військ і захопленню Іспанії фашистами.

Продовжуючи політику "невтручання," уряд Даладьє став на шлях умиротворення Німеччини. 30 вересня 1938 р. він підписав Мюнхенську угоду. Для виправдання цього непопулярного в Європі кроку було дане пояснення, що це необхідно для того, щоб виграти час для організації оборони країни й для утворення Східного Пакту. Реальним наслідком цієї угоди для Франції була відмова від обов’язків щодо захисту Чехословаччини, відмова від франко-радянського договору. Депутат французького парламенту від Компартії Габріель Пері заявив 5 жовтня 1938 р., звертаючись до уряду: "Ви зруйнували довір’я народів до Франції. Ви підписали капітуляцію на спотвореному тілі вільного народу".

6 грудня 1938 р. міністр закордонних справ Франції Ж. Бонне і міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп підписали в Парижі франко-німецьку декларацію, яка визнавала франко-німецький кордон. Це був договір про ненапад. І нічого незвичайного в тому не було. Інша річ, що Німеччина і не думала його дотримуватися. Схоже, однак, що французьке керівництво дещо переоцінювало вагу цього договору. Дуже хотілося спрямувати агресію Німеччини на Схід.

На 1939 рік французьке керівництво розібралося в політиці Гітлера. Перед Францією постало питання, на кого спертися у зміцненні миру в Європі? На цей час була готовність йти на широкі політичні контакти з СРСР. Однак Англія, головний союзник Франції, ще не була готова до такого повороту у своїй зовнішній політиці.

Таким чином, зовнішня політика Франції у міжвоєнний період була спрямована на збереження авторитету в міжнародному співтоваристві, на укріплення добросусідських відносин з багатьма європейськими країнами, на збереження миру.

Однак, на європейському континенті в цей час уже були такі політичні сили, які мали вузькоегоїстичні, злочинні наміри до своїх сусідів і Франції зокрема. Французьке керівництво пробувало з ними порозумітися навіть шляхом серйозних поступок. Результат "політики умиротворення" агресорів виявився плачевним.

Французька зовнішня політика не вирішила основного питання: не забезпечила миру і стабільності як для Франції, так і для Європи в тому числі.

Література

  1. Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е. изд –М., 1987 611с.
  2. Вторая мировая война в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
  3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.
  4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т. 1-2.
  5. Грушевский М. С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
  6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т. 1-2.
  7. Ефимов Г. К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
  8. Иллюхин Р. М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
  9. История внешней политики СССР 1917-1966. –М., 1986. Т. 2. 691с.
  10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т. 1-2.
  11. Крылов С. Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
  12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т. 1-2.
  13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
  14. Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.
  15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
  16. Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
  17. Вебер А. Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.
  18. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.
  19. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.
  20. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.


26.08.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!