Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Державний устрій країн Стародавнього Сходу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Державний устрій країн Стародавнього Сходу. Реферат

На Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства

Створення іригаційних систем вимагало організації колективної праці великого числа людей, зусиль усієї країни в цілому. Складно було і підтримувати в порядку систему каналів. Усі ці роботи неможливо було здійснити без твердої організації, без сильної централізованої влади. У результаті у всіх древніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія.

Деспотія – у перекладі з грецького – "необмежена влада"; форма самодержавної влади. У різних цивілізаціях вона могла мати деякі розходження, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Чиновники не тільки стягували податки з населення, але й організовували спільні сільськогосподарські роботи, будівництво, стежили за станом каналів. Набирали рекрутів для військових походів, здійснювали суд.

Такий державний устрій був дуже довговічним і стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.

Чи була влада царів у дійсності настільки безмежної, як це випливає із самого визначення деспотії? Звичайно, реальне положення справ було набагато складніше. У древніх суспільствах були сили, що претендували на владу і намагалися впливати на політику царів, навіть визначати її. Ступінь централізації теж була далеко не завжди однаково високою: у всіх цивілізаціях були періоди, коли величезні імперії розпадалися і на їхніх місцях з'являлися цілком самостійні правителі.

Така ситуація не раз виникала в Єгипті, де влада фараонів, здавалося б, була найбільш непорушною. Це відбулося в другій половині III тисячоріччя до н. е., а потім повторювалося неодноразово в I тисячоріччі до н. е., в епоху ослаблення цивілізації Єгипту, що знаходиться на передодні завоювання Олександром Македонським.

У періоди роздробленості країна розпадалася на області (номи), де правила родова знать, що не бажала вважатися з волею фараонів, що створювала деспотії в мініатюрі. Відсутність централізації, утім, відразу позначалося на економічному стані країни: нерегульована сильною єдиноначальною владою, приходила в запустіння складна іригаційна система, починався голод і безладдя, а це, відповідно, знову викликало гостру необхідність у централізації.

Саме часи централізованого керування країною збігалися в Єгипті з періодами його найвищого розквіту і благополуччя. У ці періоди повертався колишній порядок речей: приборкані правителі номів уже не могли вважати довірені їм області своїми маленькими царствами. У XVI – XII ст. до н. е., коли централізація в Єгипті була особливо сильна, поняття "особистий будинок", тобто особисте земельне володіння вельмож, взагалі не вживалося.

Була й інша сила, що заперечувала влади у фараонів, - жрецтво. Положення жреців особливо підсилилося в II тисячоріччі до н. е.: у цей час жреці різних храмів являли собою досить споєну силу. На чолі їх стояв верховний жрець храму бога Амона у Фивах – столиці Єгипту.

Жреці активно брали участь у палацевих інтригах і політичній боротьбі, все більше зміцнюючи свої позиції. Фараони, побоюючись сили і впливи світської аристократії – родової знаті, піддобрювали жреців щедрими дарунками, віддавали у власність землі і навіть міста. У результаті вплив і могутність жрецтва зростали ще більше.

Ситуація, що склалася в Єгипті була досить типова для всіх східних цивілізацій. У Китаї сильна централізована держава (вона називалася Західне Чжоу), що утворилося в 1122 р. до н. е., стала розпадатися вже в IX – VIII ст. до н. е.: правителі різних областей, свого роду адміністратори-намісники, зміцніли і набрали таку силу, що вже не бажали вважатися з волею імператора. Однак, тенденція до єдності країни не вгасала, як і в Єгипті. До III століття до н. е. роздробленість початку переборюватися.

В Індії ситуація склалася трохи інакше. На відміну від Єгипту чи Китаю періоди повної централізації були тут дуже нетривалими. Наприклад, у середині I тисячоріччя до н. е. у долині Гангу і поблизу від Нілу існувало біля шістнадцяти досить великих держав.

Імперія, що об'єднала майже весь Індостан, існувала не більш двох століть: з IV по II в. до н. е. Її називають імперією Мар’їв, по імені правлячої династії, представники якої зуміли створити велику централізовану державу. Але навіть у цей період влада пануючих поширювалася по всій країні дуже нерівномірно: були області, безпосередньо йому підлеглі, і області, у яких цілком самостійно правила місцева знать, зберігалися навіть міста-республіки.

Влада пануючи, зрозуміло, була обмежена, як і в Єгипті, жрецтвом (брахманами) і родовою знаттю, що входили у вищий орган керування – парішад. Паную належало особливо почитати брахманів як людей найбільш зроблених у релігійному відношенні: "Цар, уставши ранком, нехай ушанує брахманів... мудрих у керуванні, і надходить по їхній [радах]". Влада пануючи, таким чином, була досить сильно обмежена релігійними розпорядженнями; з ними, зокрема, повинні були узгоджуватися закони, що він видавав.

І такий порядок існував не тільки в гігантській імперії Маур’їв, але й у більш дрібних державах, що з'являлися в епохи роздробленості.

Отже, у східних деспотіях боротьба за владу й участь у керуванні державою велася, насамперед, привілейованими шарами, у той час як основна маса населення не мала доступу до влади. На Сході, на відміну від Греції та Риму, не було створено спеціальних політичних органів, через які суспільство могло б впливати на державу і включатися в його діяльність у законному порядку.

Самоврядування існувало лише на рівні громади, у її вузьких межах. Правда, у деяких цивілізаціях збереглися органи первісної демократії (народні збори і ради старійшин в Індії, ради громад у Вавилоні). Однак, вони не грали визначальної ролі в політичному житті. У Вавилоні, наприклад, глава общинної ради призначався царем; до ведення цієї ради відносилися тільки рішення споровши про землю і користування водою в громадах, збір податків, підтримка порядку.

Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, посвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючих.

У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений "сонячним ім'ям" – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім'я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту.

У Китаї імператора називали Сином Неба, верховного божества.

У найдавнішій індійській релігійній книзі Веди було написано, що цар створений з часток тіл різних богів, "і тому він блиском перевершує всіх створених істот... Подібно сонцю, він палить очі і серце, і ніхто на землі не може дивитися на нього. По своєму [надприродному] могутності він є вогонь і вітер, вона – сонце і місяць, вона – владика правосуддя...".

Усі ці пишні титули були не просто квітчастими метафорами, за допомогою яких цар звеличувався над своїми підданими. Не в переносному, а в буквальному значенні для древніх людей цар було богом у людському образі. Це вірування тягнулося ще з часів первісності, до таємничих ритуалів, у яких вождь племені, він же жрець, виконував роль творця, що створює з хаосу світовий порядок.

Як і в первісну епоху, у древніх цивілізаціях зберігалася віра в те, що цар (вождь) має магічну силу, від якої залежить благополуччя його народу. Ця сила поширюється на підданих і після смерті пануючи, а точніше, після його переходу в інший світ. Тому при похорон пануючи дуже велике значення надавалося правильному виконанню всіх похоронних загонів.

Гігантські піраміди будувалися в Єгипті для того, щоб облаштувати його нове "житло" якнайкраще: адже від загробного блаженства "великого бога" залежало процвітання країни. Ці древні представлення ішли в минуле дуже повільно: поступово зживалося віра в те, що цар є богом (у Китаї вже в I тисячоріччі до н. е. з'явилася ідея про те, що несправедливого царя можна змістити), але віра в те, що царська влада священна, залишиться надовго.

Функції держави полягали не тільки в придушенні і гнобленні – вони були набагато ширше і складніше. Створюючи закони, держава забезпечувала всі шари населення, хоча і не рівною мірою, визначеними гарантіями. Без цього неможлива було би життя суспільства. Закони упорядковували відносини між людьми, покладали на них відповідальність за свої вчинки, уселяли, що в них є права, нехай навіть мінімальні, реалізації яких можна вимагати. Особливо послідовно праві особистості захищалися в законах Хамурапі.

Так поступово починав формуватися рівень цивілізованості суспільства. Звичайно, цей рівень був ще досить низьким. Поняття справедливості мало зовсім не той зміст, що вкладає в нього сучасна людина. Розходження в положенні соціальних шарів були неймовірно великі. Але не будемо забувати, що це була лише перша ступінь довгого шляху людства до розуміння того, що держава повинна відбивати інтереси усіх рівною мірою, і спробам реалізувати такий принцип.


03.07.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!