Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Косово під владою Османської імперії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Косово під владою Османської імперії. Реферат

Політика опори Стефана Душана на заможну земельну аристократію, під контроль якої були передані жупи та намісництва, призвела після його смерті до швидкої загибелі Сербської держави

В Косово прийшов до влади Воіслав Войнович, який проводив власну політику (1363 р.), не рахуючись з номінальним царем Сербії Стефаном Урошем V. Він став одним з найвпливовіших вельмож в Сербії. Поступово, він створив собі величезні володіння. В кінці 1360-х рр. Косово було поділене між володіннями Ніколи Алтомановича, князя Лазаря і короля Вукашина. Постійні війни, котрі вели між собою місцеві правителі, ослабили Сербію.

З середини XIV ст. посилилася загроза турецького завоювання балканських країн. У 1352 р. османи завдали поразки загонам греків, сербів і болгар, що боролися на стороні візантійського імператора. Після того, як у 1371 р. турки розбили військо македонців, їхнім спустошливим набігам стали піддаватися болгарські, а потім сербські і боснійські землі. Через реальну небезпеку турецького вторгнення в Сербію і Боснію, володарі цих земель стали виявляти прагнення до зімкнення і консолідації.

Так, сербський князь Лазар Хребелянович, у 70-і рр. об’єднавши усі північні і центральні сербські області, прагнув до підпорядкування своїй владі, деяких володарів у власних областях, і до припинення в сербських землях феодальної міжусобиці.

Політика князя "привела до деякого зміцнення внутрішнього становища в країні". Об'єднання під владою князя Лазаря значної частини населених сербами земель могло покласти початок їхньої внутрішньої консолідації в міцну єдину державу.

Здійснюючи завойовницьку політику Османської держави, султан Мурад I у 1382 р. напав на Сербію і взяв фортецю Цателицу. Не маючи достатніх сил для відсічі, Лазар був змушений відкупитися миром і прийняти на себе зобов'язання у випадку війни дати султану 1 тисячу своїх воїнів. Незабаром ситуація яка склалася перестала влаштовувати обидві сторін.

Туркам хотілося більшого. У 1386 р. Мурад взяв місто Ніш. У свою чергу, серби ще сподівалися розірвати окови принизливого миру. У відповідь на військові приготування турків Лазар оголосив про початок загального повстання.

У 1386 р. сербський князь завдав поразки турецьким військам у Плочника. Одночасно він підсилив дипломатичну активність: були налагоджені відносини з Угорщиною, вдалося одержати військову допомогу від боснійського володаря Твартка, що направив в Сербію військо на чолі з воєводою Влатко Вуковічем.

Із сербських феодалів у коаліції взяли участь: Вук Бранкович - володар південних областей Сербії, і деякі інші, сербський князь також одержав підтримку від володарів Герцеговини й Албанії. Таким чином, до складу союзного війська входили серби, боснійці, албанці, валахи, угорці, болгари і поляки. Його чисельність коливалася в межах 15-20 тисяч чоловік. Слабкою стороною війська союзників була відсутність внутрішньої єдності. До нещастя, Лазаря оточували розбрат і зрада. Інтрига виходила від Вука Бранковича, чоловіка старшої дочки князя.

Турецька армія під командуванням Мурада нараховувала від 27 до 30 тисяч чоловік. Вирішальний бій між сербами і турецькою армією відбувся 15 червня 1389 р. на Косовому полі - улоговині в Південній Сербії, біля міста Приштина, із двох сторін оточеної горами і прорізаної посередині р. Ситниця.

Напередодні битви, 14 червня, в обох таборах, турецькому і сербському, проводилися військові наради. Багато турецьких воєначальників пропонували прикрити фронт верблюдами, щоб їх екзотичним видом привести в замішання сербську кінноту.

Однак Баязид, син султана, заперечував проти застосування цієї дріб'язкової хитрості:

  • по-перше, це означало б невір'я в долю, до того благоволившу зброї Османів,
  • по-друге, верблюди самі могли злякатися важкої сербської кавалерії і привести в розлад основні сили.

Султан погодився із сином, думки якого розділяв великий візир Алі - паша. На раді союзників, багато хто пропонував нав'язати ворогу нічний бій. Однак взяла гору думка їхніх опонентів, що знаходили чисельність союзної армії достатньою, щоб здобути перемогу в денному бої.

Після ради сербський князь улаштував бенкет, під час якого знову виявилися розбіжності, взаємна ворожість і образи. Вук Бранкович продовжував інтригувати проти Мілоша Обилича, одруженого на молодшій князівській дочці. Лазар піддався повчанням Бранковича і дав знати іншому зятю, що сумнівається в його вірності.

В 6 годин ранку 15 червня почалася запекла битва. Спочатку серби потіснили турків і до 2 години дня вже стали долати їх, але потім стратегічною ініціативою міцно заволоділи турки. Із сербської сторони правим крилом командував тесть князя Лазаря Південь Богдан Брато, лівим Вук Бранкович, у центрі знаходився сам Лазар. З боку турків на правому крилі був Евренос-Бег, на левом Якуб (старший син султана); центром збирався командувати сам Мурад. Однак султан був смертельно поранений Мілошем Обиличем, що довів у такий спосіб свій патріотизм і особисту відданість сербському князю.

Командування основними силами турецької армії прийняв на себе Баязид. Турки стрімко напали на ліве крило союзної армії. Бранкович, що раніше обвинувачував свояка Мілоша в зраді, сам виявив малодушність і власне кажучи зрадив загальній справі, відступивши зі своїм загоном за р. Ситниця. За ним побігли боснійці, атаковані кіннотою Баязита. Потім Баязид повернув на праве крило сербів, де непохитно тримав Південь Богдан Вратко. Він мужньо боровся, але загинув у запеклій і кривавій сутичці.

Після нього, один за іншим, командування приймали всі його дев'ять синів. Вони теж героїчно боролися, але отримали поразку в нерівному бою. Князь Лазар бився на смерть. Однак, коли він від'їхав перемінити змиленого коня, відбулося нещастя. Військо, що звикло бачити його попереду, і думаючи, що він убитий, здригнулося. Спроби князя відновити порядок ні до чого не привели. Необережно заїхавши вперед, він був оточений ворогом, поранений і відведений до вмираючого Мураду, за наказом якого його умертвили разом з Мілошем Обиличем. Серби, втративши своїх доблесних вождів, почасти деморалізовані зрадою Бранковича, потерпіли повну поразку.

Після битви на Косовому полі, Баязид, ставши султаном, після смерті батька, спустошив Сербію, а вдова Лазаря, Милиця, вимушена була віддати йому в дружини доньку Мільєву. Так була втрачена державна незалежність Сербії, що перетворилася після поразки у васала Туреччини. У 1459 р. країна була включена до складу Османської імперії і, таким чином, потрапила під багатовіковий турецький гніт, що затримав економічне, політичне і культурний розвиток сербського народу.

Жодна подія сербської історії не залишила такого глибокого скорботного сліду, як поразка на Косовому полі. Однак і туркам перемога дісталася дорогою ціною: вони понесли великі втрати, а смерть Мурада й убивство спадкоємця престолу викликали в Османській державі тимчасові заворушення. Надалі Баязид I, прозваний Блискавичним, продовжував завойовницьку політику своїх попередників.

Він захопив Болгарію (1393-1396 рр.), Македонію, Фессалію, зробив спустошливі набіги в Морею (1394 р.) і Угорщину (1395 р.). Розбивши в битві під Нікополем на Дунаї (1396 р.) військо хрестоносців, Баязид підкорив Боснію, примусив платити собі данину Валахію, зміцнив турецькі позиції. Битва на Косовому полі стала національним символом боротьби за свободу і незалежність в свідомості сербського народу.

З XVI ст. розпочалося розгортання визвольного руху народів Балканського півострова проти влади Османської імперії. Почастішали повстання селян. Політична еліта сербського населення, передусім Печська патріархія, встановила зв’язки з іншими державами – ворогами Порти (Венеціанська республіка, Австрія, Іспанія). Це дозволило поєднати повстання з війнами, котрі вела Османська імперія.

Рушійною силою анти-турецького повстання починаючи з XVI ст. була Австрія. В період австро – турецької війни 1593-1606 рр. по сербським землям прокотилася хвиля повстань, яка в значній мірі підбурювалася Печською патріархією. Наступний підйом визвольного руху припав на кінець XVII ст., коли австрійським військам вдалося витіснити турків з Угорщини. В 1688 р. австрійці захопили Белград. Це викликало масові виступи на всіх сербських землях. З’явилася надія на звільнення всієї Сербії, та відновлення її незалежності.

Однак в 1690 р. розпочався контрнаступ турків, австрійці відступили з Македонії, а потім покинули Сербію. Турецькі війська знову захопили Ніш а потім і Белград. Розпочалися турецькі репресії. За покликом Печського патріарха Сава III, в 1690 р. розпочався масовий відтік православного населення з території Косова, Південної та Центральної Сербії за Дунай на територію Австрійської монархії.

Цей відтік православного населення, отримав назву Великого переселення сербів. Його результатом стало розширення етнічної сербської території на північ: Банат, Срем, Бачка і Баранья були заселені сербами, котрі прийшли. З іншого боку, опустіли південно-сербські території. Лише з Косово емігрувало понад 37 000 сімей. Відтік сербського населення продовжувався і в першій половині XVIII ст., особливо після поразки турків в австро-турецькій війні 1735 – 1737 рр. землі були спустошені, господарство зруйноване.

На звільнену сербами територію, в XVII ст., розпочалося поступове переселення албанців. Потрібно сказати що албанці значно ефективніше інтегрувалися в соціально-політичну систему Османської імперії. До кінця XVIII ст. майже половина албанців прийняла іслам, вони несли військову службу в турецькому війську, в тому числі і в корпусі яничарів, албанці також проникли і у вищі органи влади Порти, аж до самого поста великого візира.

Потрібно сказати, що на самій території Албанії влада центрального апарату була слабкою, управління та земельна власність знаходилась, переважно в руках місцевих феодалів. Крім цього, більшість турків, які проживали на цій території, були асимільовані албанцями.

На початок XVII ст. припадає розквіт албанської економіки, особливо торгівлі і міського ремесла. Ці фактори сприяли колонізації албанським населенням сусідніх територій, котрі були спустошені внаслідок війн та еміграцій.

Зміни етнічного складу населення Косово, призвело до виникнення албано-сербського протистояння. В XVIII ст. в результаті еллінізації православної церкви на території Османської імперії, вона перестала слугувати центром визвольного руху сербів. В 1776 р. Печський патріархат був знищений, припинилася експансія Габсбургів на Балкани. Все це сприяло спаду визвольного руху, та його переміщенню в Північну Сербію. В Косово продовжувався ріст частки албанського населення, особливо в його західній частині.

Послаблення сербського національного руху Косово з кінця XVIII ст., супроводжувалося зародженням та зростанням албанського національного руху. Перші його зародки відносять до так званої "епохи пашликів", коли в умовах кризи центральної влади в Порті, на регіональному рівні сформувались напівнезалежні пашлики, керували якими місцеві великі феодали, які не виступали проти центральної влади.

Значна частина Косово в 1780- х рр., потрапила під владу Махмед-паші, який створив на землях Центральної та Північної Албанії, Косово та Західної Македонії власне князівство з центром в Шкодері, і який лише умовно визнав владу султана.

На початку XIX ст. Шкодерський пашлик почав набувати рис національного утворення албанців, з’явилися заклики до повної незалежності від Туреччини. Однак це утворення виявилося не стійким. В 1831 р. війська Мустафи-паши були розбиті, і в регіоні відновлена центральна влада Порти.

Вторгнення османських військ в Албанію, а також постійні міжусобні війни місцевих феодалів на рубежі XVIII – XIX ст., дали новий поштовх до переселення албанців, в більш спокійне Косово. Частка албанського населення продовжувала зростати, і до середини XIX ст. становила, приблизно 50% населення краю.

Одночасно зростало значення Косова для албанського національного руху. Вже в 1830-х рр. з початком епохи централізаторських реформ в імперії (танзимат) почалися виступи албанців проти османської влади.

У 1840-х рр. просвітницька діяльність Наума Векильхарджі лягла в основу албанського національного відродження, лідери якого виступали за об'єднання албанських земель і самоврядування в рамках Османської імперії. У 1866-1867 рр. у Косово сталося велике повстання албанців проти турецької влади.

А саме албанська національна програма з’явилася в кінці ХІХ століття. На відміну від інших балканських народів – сербів, греків, болгар, румун – до початку Східної кризи (1875 – 1878 рр.), у албанців не було такої національної програми. На початку кризи албанці, які воювали в рядах регулярних та нерегулярних військ, в Османській імперії, билися проти повстанців – християн

Проте після підписання в 1878 році Сан-Стефанського мирного договору, котрий не враховував інтереси албанців, стався корінний перелом в національному русі. Питання про анти-османське повстання було зняте з порядку денного, замість нього лідери албанців виступили з ідеєю об'єднання всіх населених албанцями земель в автономний вілайєт у складі імперії, та проти розчленовування країни іноземними державами.

10 липня 1878 р. пройшов все-албанський з’їзд, на котрому було утворено Албанська Прізренську лігу – воєнно-політичну організацію, яка мала захищати національні інтереси албанців. Місцем засідань було обрано м. Прізрен, місто в Старій Сербії, на периферії албанських етнічних територій. Специфічною особливістю Статуту ліги (Карарнаме), був іслам. В усіх 16 статтях Статуту, навмисне не згадуються албанці та Албанія, навпаки, обумовлюється лише в загальній формі про "націю та державу", про "країну", про наш край", "балканську країну" на "Балканах". Політичним суб’єктом Ліги виступають мусульмани.

Створення Албанської ліги в 1878 р. не було результатом лише внутрішніх визвольних процесів, так як албанці були на дещо нижчому рівні розвитку ніж інші народи. Албанська ліга була знаряддям спочатку в руках турецької влади, а потім і деяких великих держав, для збереження османської імперії. В Константинополі в квітні 1878 р. був створений Албанський центральний революційний комітет (в склад якого ввійшли: Абдул Фразері, Паско Васо, Самі Фразері, Зія Пріштина, Яні Врето та ін.), котрий займався організацією боротьби албанської сторони, проти визвольних акцій Сербії, Чорногорії та Греції.

Створення ліги одночасно з підготовкою до проведення Берлінського конгресу 1878 р., не було випадковістю. Адже спроба Росії здійснити тут свої інтереси, а саме створити тут Велику Болгарію, викликала сильну протидію інших європейських держав. Англія наприкінці ХІХ ст. дуже боялася посилення впливу Росії у цьому регіоні, і тому розглядала національно – визвольну боротьбу слов’янських народів на Балканах як знаряддя Росії, яке вона використовувала для посилення свого впливу на Балканах.

В Косово і Метохії, як і в інших областях сучасної західної Македонії, переважав радикальний тип ісламу, носієм котрого було населення гірських областей північної Албанії. Ліга розвинула бурхливу діяльність, її відділення були створені по всій Албанії, Косову і Західній Македонії, в деяких регіонах учасники Ліги встановили контроль над місцевою адміністрацією.

Після відмови порти обговорювати питання про створення автономного албанського вілайєта в 1880 р. керівництво Ліги розірвало зв'язки з Портою, а її озброєні сили зайняли основні центри Косова і Західної Македонії. На цих територіях була сформована місцева албанська адміністрація, підпорядкована тимчасовому уряду Ліги.

В той час, як власне в Албанії комітети Ліги були зайняті внутрішніми конфліктами, саме Косово стало ядром національного опору, в який були залучені широкі верстви албанського населення краю. Проте радикальний тимчасовий уряд в Прізрені не отримав підтримки поміркованих комітетів північної і південної Албанії.

Тому, коли в 1881 р. до Косово вступила османська армія, рух був швидко подоланий. Прізрен після деякого опору був захоплений турками, потім влада імперії була відновлена і в інших областях Косово. Прізренська ліга припинила існування.

В кінці XIX ст. в Косово посилився албанський просвітницький рух, була створена ціла мережа шкіл і культурно-просвітницьких утворень. У національному русі почався розкол, на прибічників автономії, та прибічників незалежності албанських земель. У 1896-1897 рр. в результаті посилення про-слов'янської агітації в Косово і Македонії, а також у зв'язку з виникненням претензій іноземних держав (зокрема, Австро-Угорщини) на встановлення протекторату над Албанією, розпочався новий підйом національного руху. Його центром знову стало Косово.

У 1897 р. склався союз косовських міст (Прізрен, Печ, Пріштіна) на підтримку самоврядування Албанії. У 1899 р. в Пече (алб. Пейі) була заснована Албанська ліга в Пейі, метою якої стала організація боротьби за об'єднання і автономію албанських земель. Були створені військові формування і місцеві комітети, але в 1900 р. до Косово і Албанії були введені турецькі війська, що подавили виступи албанців.

В той час, як албанський національний рух в Косово в кінці XIX ст. переживав розквіт, сербський національний рух продовжував знаходитися в застої. Хоча вже з 1850-х рр. на території краю почалася пропагандистська і агентурна робота емісарів і просвітителів Сербського князівства, прагнучих підготувати ґрунт для об'єднання всіх сербських земель в рамках незалежної держави, політична активність місцевого населення залишалася низькою. Значних результатів вдалося, проте, досягти в культурно-освітній сфері: в кінці XIX ст. в Косово, головним чином в східних і північних регіонах краю, було засновано безліч сербських шкіл і культурно-просвітницьких суспільств.

У 1896 р. була досягнута угода між Сербією і Чорногорією про розділ сфер впливу в Косово, Македонії і Албанії: Метохія, Санджак і Північна Албанія визнавалися зоною інтересів Чорногорії, Східне Косово і Македонія - Сербії. У тому ж році Сербія і Чорногорія спільно виступили на захист культурно - релігійної автономії слов'ян Косова, коли турецька влада спробували призначити митрополитом Прізрена грека-фанаріота.

В 1878 р. Сербія отримала незалежність від Османської імперії. Значно пізніше у 1912 р., Сербія отримала контроль над Косово і Метохією. І лише в 1918 р. Косово увійшло до складу Королівства сербів, хорватів і словенів, де було розділене між Вардарськой, Зетськой і Моравською бановінамі.

Таким чином, можна зробити висновок, що протиріччя між албанським та сербським населенням в Косово навіть після завоювань Порти, не лише не припинилися, а навіть набули нового розвитку. На це посприяли і міжусобні протиріччя, всередині краю, і нестабільність зовнішньої політики. В результаті завоювання, зламу традиційних поземельних стосунків і торгівельних зв'язків, введення нових податків і закріпачення селянства, економіка Косово прийшла до занепаду, цілі райони спустіли. Почався перший масовий витік сербів з Косова, колиски сербського народу. Місцева аристократія була витиснена мусульманами, у тому числі з числа слов'ян, що прийняли іслам.


12.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!