Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Фараонский Єгипет та хети. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Фараонский Єгипет та хети. Реферат

Устрій сирійського суспільства в XIV-XIII ст. до н. е. Переселення "зарічних племен" і "народів Моря"

Після падіння XVIII династії Єгипту фараони наступної, XIX династії - Сеті I і Рамзес II - повинні були починати завоювання Палестини, Фінікії і Сирії заново. Положення хетів у Сирії теж було далеко не простим, і хетським царям приходилося вести складну політичну гру.

Після знищення Митанні переправам через Євфрат у Північну Сирію стала загрожувати новостворена Ассірійська держава, а сірійські держави засвоїли, що, хоча хетське панування м'якше єгипетського, воно жорсткіше митаннійського: усі договори з Хетською державою містили умову, що позбавляла підлеглу державу права на самостійну зовнішню і тим більше військову політику, а також і інші пункти, що сильно обмежували їхню самостійність.

У результаті ряд сірійських царств відпав від хетів, і їх приходилося силою приводити до покірності; царство Амурру лавірувало між Хетською і Єгипетською державами.

Устрій сирійського суспільства в XIV-XIII ст. до н. е.

Головною опорою хетів у Сирії стало місто Каркемиш на Євфраті, де царями буди хетські царевичі; іншою такою опорою для себе хети хотіли б бачити приморське місто Угарит. Державний архів Угарита дав нам коштовні свідчення про сірійське суспільство XIV-XIII ст. до н. е.

Загалом пристрій угаритського суспільства видно з дипломатичного послання хетського царя Хаттусили III до царя Угарита.

З умов угоди, що пропонує Угариту хетський цар, виявляється, що, з його погляду, угаритськое суспільство складалося з:

  • "рабів (тобто службовців) царя";
  • "синів (тобто вільних громадян) Угарита";
  • "рабів рабів царя", тобто рабів царських службовців; можливо, сюди включалася і взагалі нижча категорія працівників царського господарства, що складалася під наглядом і владою царських службовців;
  • куплених приватних рабів. Обговорено випадки втечі людей кожної з цих категорій у громади хапіру, що складаються під заступництвом хетського царя, причому останній зобов'язується таких утікачів видавати.

По документах нам добре відомо про збір колективних податків (натурою і почасти сріблом) з угаритських громад і виклику їхніх членів на загальнодержавні повинності ("ходіння", по-аккадійськи ілька (у старо-вавілонський час ількумом називалася не повинність населення, а служба у воїнах за наділ з царської землі), по-хурритськи унушше).

Найважливішими повинностями були військова, гребцова і трудова на державних роботах, ті, які їх відбували утримувались скарбницею. На повинність виділялися представники окремих великосімейних громад - очевидно, на вибір цих останніх. Керувалися громади старійшинами й особливим посередником між громадою і царською владою - сакіну; таке ж було і керування Угаритської держави в цілому, але тут поруч із сакіну стояв цар, що не заважало іноді вести зовнішні відносини безпосередньо раді чи старійшинам сакіну.

У число "царських людей" (на відміну від хетського царя самі угаритяни не називали їх "царськими рабами") входили орачі, пастухи, виноградарі, солевари, різного роду ремісники, але також воїни, у тому числі і колесничі, що називалися хуррітським терміном маріанна; колісниці, коней і все спорядження вони одержували від скарбниці.

Судячи з імен, вони були амореями і хуррітами; вони, безсумнівно, не були "індоарійскою кінною феодальною аристократією", як їх зображували в науці раніше. Кожна професійна група мала свого "старшого". Усі "царські люди", не виключаючи і маріанна, несли не "повипность" (ілька), а "службу" (пильку) (ряд дослідників ототожнює ілька і пильку, як нам здається, невиправдано) і, крім того, платили державі сріблом: у той же час вони могли одержувати умовні земельні наділи (убадийу); людина, що не виконувала своєї служби, з'являлася "лежнем" (наййалу), і її наділ цар передавав іншим особам. "Царські люди" могли іноді бути передані в "користування" великим сановникам двору, що і самі, втім, були "царськими людьми".

Деякі сановники, що особливо мали відношення до морської міжнародної торгівлі, за великі гроші скуповували землі, у тому числі і царські, тобто зв'язані з визначеною службою (скуповували в службовців, але за винагороду царю). Однак правове положення таких земель залишалося, очевидно, неясним самим угаритянам, і іноді було потрібно нове оформлення таких угод при вступі на престол нового царя.

Військової повинності підлягали як общинники, так і "царські люди", за винятком звільнених від неї особливим привілеєм. У результаті посилення Каркемиша, у сферу гегемонії якого потрапив і Угарит, вплив останнього надалі занепав.

Тим часом наступ Єгипту, початий близько 1300 р. фараоном Сеті I, одержав подальший розвиток за Рамзеса II. Таким чином, стан ханаанейських міст Палестини виявилося гірше, ніж стан аморейсько-хурритських міст Сирії; знову почався невтримний фараонський грабіж, різанина і викрадення людей.

Після того як у битві під Кинзе-Кадеше Рамзес, ледь не потрапивши в розставлену йому пастку, зумів усе-таки розбити хетів і їхніх союзників, він ще біля півтора десятків років щорічними походами розоряв місцеве населення не тільки в Палестині, але й у Сирії. Зрештою Хаттусилі III цар хетів, спонукований до того ассірійською погрозою з флангу (через Євфрат), домовився з Рамсесом II про мир (1296 чи 1270 р. до н. е.).

Переселення "зарічних племен" і "народів Моря"

Незабаром після правління Рамзеса II (кінець XIV - початок XIII ст. до н. е.) починається вторгнення в Палестину великої групи скотарських племен, що рухалися з заіорданських степів. Про це вторгнення маються як досить докладні археологічні дані, так і історичні перекази, записані на 400-500 років пізніше по переказах і збережені до нашого часу в складі Біблії.

Відношення до біблійних історичних переказів і в наші дні коливається від беззастережного визнання їхньої вірогідності до повного заперечення всякої їхньої цінності для історика. У дійсності саме тому, що це перекази, і притому використані в гострій пізнішій ідеологічній боротьбі, кожний з них може бути притягнутий істориком у тій мірі, у який його можливо проконтролювати, хоча б частково, незалежними джерелами - археологічними чи пам'ятниками ж іншомовними письмовими свідченнями сучасників подій.

Ще в середині XIX ст. було ясно, що біблійні оповідання про патріархів, предків різних єврейських, арамейських і арабських племен, є відображенням загально-семітських переказів. Такі перекази засновані на запам'ятовуванні родоводів, що в кочівників входило в обов'язкове коло знань кожного.

Подібні генеалогії дійшли до нас не тільки з Біблії, але і від династій Хаммурапі і Шамши-Адада I у Месопотамії, що виводили себе від аморейських (сутійских) предків, а також відомі і донині в арабів-бедуїнів. Аналіз біблійних родоводів, що містяться в "Книзі Буття" (вона відкриває собою найбільшу "священну" частину Старого завіту, шановану як іудеями, так і християнами, - "П’ятикнижжя", чи "Тору"), показує, що і ці родоводи у своїй основі належать сутійським племенам, тому що їхній першо-пращур, син першо-людини Адама, Сиф (ін. -єврейськ. Шет) - не хто інший, як Суту, чи Шуту, міфічний предок-епонім сутіїв, тобто амореїв.

Виходячи з цього, а також з наявності в Біблії ряду переказів про походження племен-предків з Месопотамії, деяких міфів безсумнівно месопотамського походження (міф про Потоп) і інших даних, можна припустити, що племена, у другій половині XIII ст. з'явилися в Заіорданії, а потім вторглися в Палестину, у кінцевому рахунку повинні бути ототожнені з племенами амореїв-сутіїв Верхньої Месопотамії, витиснутими звідти в XVI-XIV ст. митаннійськими хуррітами і касситами. Справді, вавілонські документи цього часу свідчать про зникнення аморейських пастушачих племен з Месопотамії, а замінивши їх арамейські пастушачі племена з більш південних аравійських оазисів з'являються тут окремими групами з XIV ст., а в масовому масштабі - лише з кінця XII ст. до н. е.

Сутійскі племена, що знаходилися в XIII-XII ст. у Заіорданії, позначалися як ібрі. Це буквально значить "що перейшов (через ріку)" (під рікою розуміється, звичайно, не Йордан, якого вони тоді не переходили, а Євфрат), тобто, власне кажучи, "пришедші з Месопотамії". Але поняття ібрі тут аж ніяк не рівнозначно єврейському народу пізніших часів (др. єврейськ. ібрі, сучас. іврі) - під цим позначенням маються на увазі всі нащадки легендарного патріарха Авраама і навіть його віддаленого, ще більш легендарного предка Ебера (це ім'я значить "Перехід (через ріку)"), а по біблійному, як і по пізнішому кораничному переказі, Авраам вважався пращуром не тільки ізраїльських, але також і арамейських і арабських племен.

Однак частина колишніх верхньомесопотамських племен (наприклад, дідани, відомі в Месопотамії з часів III династії Ура) пішла в пустелю, змішалася з арамеями й арабами; частина осіла в Заіорданії (моавитяне й аммонитяне) і до півдня від Мертвого моря (едомитяни, чи ідумеї); усі вони втратили позначення "перешедших ріку", і воно зрештою залишилося тільки за євреями - однією визначеною групою племен (чи "колін"), тією, що виводила себе до легендарного патріарха Иакова, або Ізраїлю, онуку Авраама, і довше багатьох мандрувала, перш ніж остаточно осісти.

Відповідно до пізніших переказів, що стали твердим переконанням всіх ізраїльтян, їхні предки оселилися в області Гошен, чи Гесем (ці форми назви вжиті в єврейській і грецькій версіях Біблії, і обидві ототожнюються в єгипетських текстах), що належала Єгипту, на східній окраїні Дельти, і там, надзвичайно розмноживши (від 12 чоловіків за чотири покоління відбулося нібито 643550 воїнів!), потрапили в "рабство" у якості "царських людей", якими єгиптянами користувалися на повинносних роботах (у Біблії в цьому зв'язку згадується будівництво двох міст, у дійсності заснованих при Рамзесі II).

Потім вони були чудесним образом виведені звідти "пророком" Мойсеєм, ізраїльтянином, вихованцем єгипетської царівни і чоловіком мідіанитянки (мідіанитяне були, очевидно, північно-арабським плем'ям). Мойсей нібито відновив "завіт" (договір) ізраїльських племен з богом Яхве, укладений спочатку нібито ще з Авраамом; відповідно до цього договору бог Яхве обіцяв віддати ізраїльтянам Палестину, а вони за це зобов'язувалися не поклонятися ніякому іншому богу.

Але тому, що ізраїльтяни не дотрималися свого зобов'язання, то Мойсей оголосив, що вони сорок років - поки не вимруть усі згрішивші - повинні будуть скитатися по синайських і зайорданських пустелях і лише в новому поколінні ввійде в Палестину. Мойсей також одержав від Яхве різні етичні і юридичні рекомендації щодо осілого майбутнього життя в Палестині.

Приведена розповідь - міф, притому викладений років на триста-чотириста пізніше передбачуваних подій; поки ніякі об'єктивні свідчення і зовнішні дані не могли його підтвердити, і дошукуватися в ньому раціонального зерна даремно (як і у всякому міфі): якщо він й існує, то ми не маємо у своєму розпорядженні критерію, за допомогою якого могли б визначити, у чому він полягає.

Але далі починаються перекази, що уже можна контролювати за допомогою археологічних даних. Звичайно, у біблійному тексті події з кінця XIII по Х ст. до н. е. викладені зі зсувом, перекручуванням історичної перспективи (що є звичайним для переказів), багато подій забуті, багато однорідних фактів з'єднані в один, реальне перемішане з явними легендами. Проте канву оповідань стосовних до подій цього часу, як вони описані в біблійних "Книзі Ісуса Навина" і (у меншій мері) у "Книзі Суддів", усе-таки складають спогади про дійсні події, а не казкові мотиви.

Очевидно, племінному вторгненню в Заіорданіє, а потім у власне Палестину повинні були передувати консолідація племен і утворення самого ізраїльського племінного союзу, що визнавав загальне божество - Яхве. Районом консолідації був, ймовірно, скотарський оазис Кадеш-Барнеа на півночі Синайського півострова; у цьому переказ, ймовірно, відбиває історичну дійсність; але первісний склад племінного союзу підлягає великому сумніву. Дійсна картина вторгнення, як вона малюється по археологічним даним, сильно відрізнялася від зображуваного Біблією, відповідно одночасного руху дванадцяти племен, очолюваних спадкоємцем Мойсея - Ісусом Навином (др. -єврейськ. Іешуа бін Нун).

Племена першої хвилі вторгнення перейшли через Йордан у Єрихона; стіни його обрушилися, ймовірно, не від біблійного трубного гласу, а в результаті підкопу; одночасно було зруйноване місто Бетел, і вони просунулися в центр Палестини. Окрема група племен, що утворилася, (Єфреме, Манассія, Веніамін) згодом відводила себе від Іакова і його улюбленої молодшої дружини Рахілі.

Слідом за цим, очевидно, пішло друге вторгнення із Синая в Заіорданіє; якщо перша група пройшла Заіорданіє безперешкодно, то друга проходила його з боями. Тільки частина племен цієї групи перейшла потім Йордан; з них два племені розмістилися в районах на захід від Йордану і до сходу і півночі від племені Манассія.

Третє плем'я - іехуда (Іуда) - повернуло на південь, руйнуючи по дорозі міста, і зайняло всі підвеннопалестинське нагір'я до південно-заходу від Мертвого моря. Не зовсім ясна доля ще двох племен, що згодом, ймовірно втратили самостійне існування. Крім того, до складу племені Іуда, очевидно, влилася спочатку едомітська група калебитів (кеназитів), що прийшла на нагір'я не через Йордан, а з півдня. Уся ця група племен починала своє походження від Іакова і його старшої дружини Лії.

Чотирьом племенам (у Фінікії (де, ймовірно, зовсім не поклонялися богу Яхве), на півдні Палестини й у Заіорданіє; четверте плем'я жило спочатку на південно-заході, потім на півночі Палестини) приписувалося походження від наложниць Іакова; усі чотири жили на окраїнах племінного союзу і, можливо, були місцевими аморейськими племенами, що приєдналися до союзу лише після його впровадження в Палестину (деякі з них не мали переказу про перебування в Єгипті.).

У Палестині ізраїльтяни (ймовірно, частина аморейсько-сутійских племен) зустріли головним чином ханаанейське й аморейське населення, що жило тут і раніше (Біблія згадує серед доізраїльського населення Палестини також хетів, хуррітів і ще якісь невідомі племена, але поєднуємо їх усіх під загальною назвою ханаанейських). Різниця між говорами ханаанеїв і амореїв була невелика.

Багато богів були загальними. Пізніша традиція запевняє, що ізраїльтяни, які вторглися - по велінню Яхве нібито вирізували всі ханаанейське населення. І справді, руйнування в ханааненських поселеннях були величезні. Однак до винищування всього населення і навіть до знищення всіх міст справа в дійсності не доходила. Легкість завоювання ханаанейських міст-держав з їх давніми культурними і військовими традиціями порозумівається, мабуть, повним їхнім руйнуванням і зменшенням чисельності самих ханаанеїв у результаті безупинних військових погромів протягом попередніх трьох з половиною сторіч.

Але найбільш важливі ханаанейські міста не були завойовані "зарічними" племенами; деякі з міст відкупилися даниною чи зобов'язанням виходити на повинності, а деякі, як розташований на неприступній скелі Ієрусалім, місто племені іевуситів, залишилося незалежними. Плем'я Манассія фактично не запанувало майже жодним значним населеним пунктом, і половина його була змушена піти назад за Йордан.

Можна сказати, що завойовники освоїли раніше слабко заселене нагір'я; долини залишилися значною мірою в руках ханаанеїв, і ті не без успіху переходили в контрнаступ. Їх підтримав в останній чверті XIII ст. до н. е. єгипетський фараон Мір-не-Птах, який вторгся в Палестину. Саме його напис - перший в історії писемна пам'ятка, що згадує Ізраїль: "Ханаан розорений усіляким лихом... Ізраїль знищений, і насіння його більше немає, Хурри (так єгиптяни називали тоді Палестину) стала вдовою через Єгипет".

Про цей епізод біблійні перекази ніякої пам'яті не зберегли, а він мав немаловажне значення. Позбавлені первісного імпульсу і до того притиснуті ще через Йордан новими, тепер уже справді кочовими племенами (які приручили верблюда-дромадера), усі племена Палестини в XII ст. до н. е. виявилися в скрутному стані. Протягом цього століття ще маємо археологічні сліди єгипетського впливу в Палестині. Саме до цього часу варто віднести остаточне зімкнення ізраїльського племінного союзу, зімкнення, пам'ять про яке збереглася назавжди, навіть коли більшість (притому самих корінних) племен наприкінці VIII ст. до н. е. перестало існувати.

Але тоді ще склад союзу відрізнявся від пізніших класичних "12 колії" - це показує збережений у Біблії уривок древньоізраїльського епосу кінця XII ст. до н. е. "Пісня Дебори", де тільки сім племен на чолі з Бараком і Дсбороі беруть участь у війні проти Ябина, царя Хацора, і його воєначальника Сисари: У дні Шамгара, сина 'Анат, у дні Іаілі (Анат-богиня; Іаіль-одна з героїнь епосу.) ути були порожні, а ті, що йдуть тропою проходили манівцями, порожні були села в Ізраїлі, порожні - поки не повстала я, Дебора, не повстала матір'ю народу.

Хацор, найбільше і важливе місто ханаанеїв, було зруйноване, це підтверджується археологічними даними. Це був останній епізод війни між ізраїльтянами і ханаанеями. Прийшов інший час, коли треба було оборонятися проти загальних ворогів. В одному народі тепер злилися разом завойовники і завойовані. Літературна мова Біблії склалася на змішаній діалектній основі, самі ж древні євреї називали цю мову не "іврит" (як згодом), а "кена 'анит", тобто "ханаанейський" (термін "єврей" означав з цього часу загальну етнічну приналежність; більш вузький термін "ізраїльтянин" - приналежність до племінного союзу, а пізніше до держави).

Події, що змінили цю картину, були зв'язані з іншим племінним вторгненням - "народів моря". "Народами моря" єгиптяни називали групу різноманітних по походженню племен, одні з яких рухалися на турах, інші на колісних візках по суші. До них, безсумнівно, належали греки-ахейці, що зруйнували Трою, інші племена (може бути, протоармяни), що поклали кінець Хетському царству, і ще якісь племена, відомі тільки по іменах, та й то в неточній єгипетській передачі, "що розбили табір посередині Амурру" (Угарит загинув від іншої причини: коли "народи моря" були на підході і проти них був висланий угаритский флот, місто зруйнував катастрофічний землетрус.

Зберігся і став центром пізньохеттської (лувійської) культури в Сирії м. Каркемиш); вони виступали в союзі з лівійцями (лівійці, очевидно, досить довго пробули в Палестині, щоб познайомитися із семітським алфавітною писемністю (див. нижче); до дуже ранньої її форми належить лівійська писемність Північної Африки, що дожила в Сахарі до наших днів) нападаючи з ними на Єгипет із суші (зі сходу і заходу) і з моря (з півночі).

Навала розгорнулася з кінця XIII ст. (з "народами моря" зіштовхнувся ще фараон Мір-не-Птах); кульмінаційного пункту воно досягло на початку XII ст. з руйнуванням Хетського царства; просування їх на Єгипет було зупинено фараоном Рамзесом III у певний момент після середини XII ст. до н. е. Два племена з числа "народів моря", відомі надалі за назвою філістимлян (від їхнього імені походить саме слово "Палестина"), осіли на родючому палестинському узбережжі, на смузі довжиною 60 км і шириною 20 км, і створили тут союз п'яти само-урядових міст: Гази, Аскалона, Аккарона, Гата й Ашдода.

Вони принесли із собою пізньомікенську матеріальну культуру, техніку заліза і залізної зброї і незабаром встановили свою гегемонію майже над усією Палестиною. Одночасно з цим з Синая і через Йордан сюди робили набіги і, ймовірно, частково осідали по окраїнах кочові семітські (арамейські чи арабські) племена.

Крім окремих тимчасових військових вождів, ізраїльські племена не мали ніякої загальної політичної влади і керувалися старійшинами, прислухаючись також до виречень "пророків" (набі), що тоді ще не перетворилися в політичних проповідників, а були чимось подібним до шаманів. В дуже важких обставинах окремі племена чи весь союз добровільно підкорялися обраному чи просто самозваному вождю-рятівнику ("судді", по-древньоєврейськи шофет), якому приписувалася магічна сила, низпослана божеством. Імена їх, що згадуються в біблійній "Книзі Суддів" (Самсон, Іеффай і Ін.), принаймні почасти, недостовірні. Початки держави стали складатися лише при останніх вождях періоду "суддів" (XI ст. до н. е).

За традицією вважається, що Ізраїльський племінний союз складається з 12 племен ("колін"); насправді число племен у складі союзу коливалося. Це було насамперед культове об'єднання, що скріплюється загальним шануванням союзного бога Яхве. Підтримка культу була доручена міжплемінній організації левітів (за традицією одне з "колін", а саме дванадцяте). Левітам були виділені населені пункти на території інших 11 "колін".

Поклонятися Яхве й іншим богам можна було де завгодно - переважно на пагорбах і висотах гір, але вважалося, що на землі він "жив" незримо "у ковчегу завіту", що зберігався у наметі, як у часи бродячого життя племен. Яхве в той час легко ототожнювався з місцевими ханаанейсьими богами, тим більше що й ім'я Яхве, і власні імена ханаанейсьих богів віруючі уникали вимовляти "всуе" (без потреби) і заміняли їх іменами загальними: "бог" (ель) чи навіть "боги" (еохім, "пан" (ба'ал), "господь мій" (адонай).

Яхве ані тоді, ані набагато пізніше не вважався єдиним у світобудові божеством; він був лише ревнивим богом, що уклав договір зі своїм племінним союзом про те, що його не будуть ставити нарівні з іншими богами; символом цього договору вважалося обрізання - обряд, що спочатку був одним з іспитів отрока при вступі його в громаду повноправних воїнів, але в багатьох семітських племен згодом відмерлий (наприклад, у ханаанеїв, але не в арабів); ізраїльтяни стали його робити незабаром же після народження хлопчика.

Але, незважаючи на "договір" і символічні обряди, ще сторіччя потому подекуди додавали Яхве в дружини аморейсько-ханаанейську богиню 'Анат, а в кожному роду поклонялися ідолам чи божеств, чи то предкам - терафім, і в принципі була не виключена можливість молитися й іншим богам, не заперечувалася влада інших богів на території інших племен і народів.

Література

  1. Дияконів И. М. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н. е. /Історія Древнього світу. Рання Стародавність. - М.:Знання, 1983 -с. 235-257.
  2. Фінікія //Всесвітня історія. Енциклопедія: у 10-ти т. /Ред. И. Лур'є, М. Полтавський. - М.:Державне видавництво політичної літератури, 1955 - с. 496-504.
  3. История Древнего Мира т. 1. Ранняя Древность: в 3-ех т. /Ред. И. М. Дьяконова, В. Д. Нероновой, И. С. Свенцицкой- М.:Издатеьлство "наука", 1989.
  4. История Древнего мира. Расцвет Древних обществ. - М.:Наука, 1983.
  5. Всемирная история. Энциклопедия: в 10-ти т. /Ред. И. Лурье, М. Полтавский. - М.:Госдарственное издательство политической литературы, 1955.
  6. Долуханов П. М. "История средиземных морей" "Наука", Москва, мягкая обложка, 29500 экз. 1988144.


12.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!