Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Західний напрямок зовнішньої політики Римської імперії у І-ІІ ст. нашої ери. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Західний напрямок зовнішньої політики Римської імперії у І-ІІ ст. нашої ери. Реферат

До західних провінцій відносилися Корсика, Сардинія, три провінції Іспанії (Бетіка, Лузітанія і Тарраконська Іспанія), чотири галльські (Нарбонська провінція, Аквітанія, Лугудунська Галлія і Бельгіка), Нижня і Верхня Германія і провінція Британія

Території західних провінцій були в своєму історичному розвитку, соціально-економічному і етнічному відношенні (велику їх частину населяли кельти і галли) єдними і в цілому складали особливу частину Імперії. До часу римського завоювання на території Іспанії і Галії жили численні племена і народності, що ще не досягли рівня зрілого суспільства і національної державності.

Розповсюдження римського впливу, вищої культури, класичних форм рабовласництва сприяло соціально-економічному і культурному підйому західної частини Римської імперії, що зробило римський Захід одним з самих романізованих регіонів Імперії. Ефективним знаряддям римського впливу в західних провінціях були численні міста різного типу, засновані в I–II ст.: найбільш привілейовані римські колонії, латинські колонії, муніципії, місцеві міста. Імперський уряд, заохочуючи активну романізацію, охоче роздавав права римського і латинського громадянства жителям багатьох західних міст.

Окрім міст і приписаної до них сільської місцевості в західних провінціях були племінні округи, які знаходилися поза міськими землями і підкорялися безпосередньо римському намісникові. Як у містах, так і в племінних округах більшість місцевих жителів, не рахуючи італійських переселенців, говорили на латинській мові, носили римський одяг, засвоювали римську культуру.

Немало вихідців із західних провінцій стали крупними діячами римської культури, наприклад, тільки з Іспанії – Сенека-ритор; його син, знаменитий Сенека Молодший – великий державний діяч часу Нерона і один з видатних римських філософів; поети Лукан, Марціал, автор найбільш повної сільськогосподарської енциклопедії Колумелла; прославлений ритор Квінтіліан.

Для охорони західних провінцій було виділено 10 легіонів (з 25 легіонів римської армії), з них величезна армія в 8 легіонів (близько 80 тис.) стояла на Рейні, охороняючи безпеку західних провінцій від набігів германських і інших племен, що жили на схід від Рейну. Високий ступінь романізації разом з багатими місцевими традиціями кельтських племен або різномовних жителів античної Іспанії дав цікавий синтез соціально–економічних відносин і культури.

Швидкі успіхи романізації, господарський підйом і впровадження вищої культури привели до тісних зв’язків між західними провінціями і центром Імперії – Італією: активна торгівля продуктами харчування, ремісничими продуктами і сировиною, особливо металами, дозволила встановити численні і тісні контакти усередині західної половини Імперії, привела до створення єдиного комплексу, що включає Західне Середземномор’я і Західну Європу, створила основи для їх сумісного історичного шляху майбутньому.

Поступово укріплюючись на нових територіях римляни починали просуватись далі. Політику Августа продовжив імператор династії Юліїв-Клавдіїв Тиберій. Серед достоїнств Тиберія, безумовно, не було одного: наступник Августа не був оригінальним політичним мислителем. Опинившись в новій для себе ролі, він старався, якомога точніше копіювати стиль поведінки Августа, але, як показали подальші події, далеко не завжди вдало. Імператор Тиберій проводив обережну політику на західних кордонах, це було спричинено тим, що на продовження активних військових дій, які мали місце при Августі, потрібні були великі кошти.

Також існує думка що один із полководців Германік був популярний як в армії так і в столиці, що лякало Тиберія, тому військові дії були припинені і Германік отримав доручення в Азії. К. В. Вержбицький, провівши ретельний аналіз першоджерел так і виділяє дві лінії військової політики на початку принципата Тиберія: лінія Германіка – військова, наступальна і Тиберія – дипломатична, на підтримку статус–кво. Що ще раз засвідчує про більше оборонну ніж завойовницьку політику Юліїв-Клавдіїв.

Але наступник Тиберія знову став на шлях завоювань. При Клавдії римляни не допускали об’єднання окремих груп Германців, підтримуючи суперечки між різними племенами, а також і династичну боротьбу, що відбувалася всередині племен. З фрізами протягом кількох років велась війна, яка не мала істотного значення. На землі убіїв у 50 р. була заснована колонія Агріпіна (майбутній Кельн), яка скоро перетворилась у важливий римський центр.

Клавдію першому вдалося оволодіти значною частиною Британії. Британія, судячи з досвіду Юлія Цезаря, не являла собою загрози збройного опору. Похід туди був організований у 43 р. Очолював експедицію спочатку Авл Плавцій, потім у ній брав участь сам імператор. Племінні вожді бритів південної частини острова визнали над собою владу римлян і допомогли їм у боротьбі з одноплеменцями. Але з північними племенами римлянам довелося вести тривалу і вперту війну. У завойованій частині було засновано колонію ветеранів Камулодун (сучасний Колчестер), яка разом з торговим містом Лондінієм (сучасний Лондон), де оселилося багато римських громадян, перетворилась згодом у центр римської колонізації.

З серйозними труднощами довелося зіткнутись римлянам у Британії. Після її окупації боротьба там не припинялась. Населення виявляло постійне незадоволення римським пануванням. Це яскраво видно зі слів вождя одного британського племені Колгака, який називає їх грабіжниками, які з однаковою жадністю нападають на бідних і на багатих.

Наприкінці 59 р. Британією управляв Гай Светоній Паулін. Він організував експедицію на острів Мону, що залишався центром друїдизму - національної кельтської релігії, забороненої при Клавдії. У відсутність Светонія Пауліна вибухнуло повстання в самій Британії. Цар племені іценів, умираючи, залишив своїм наслідником римського Імператора, а його спів-наслідницями - двох своїх дочок. Але після смерті царя країну почали спустошувати центуріони, а в домі його всім розпоряджались імператорські раби.

Сваволя римлян перейшла всякі межі: царицю Боудіку піддали тілесному покаранню, а над її дочками було вчинене насильство. У знатних іценів відібрали майно і зробили їх рабами. Боудіка закликала своїх одноплеменців та інших британців до помсти. Скористувавшись з відсутності в Британії головних військових сил, повсталі напали на римські провінціальні центри (Камулодун, Лондіній, Веруламій), жителі яких були неспроможні вчинити опір. Майже 70 тисяч римлян було перебито.

Лише після повернення в Британію Светонія Пауліна повстання було жорстоко придушене (61 р.). Після цього обороні римських кордонів і поселень в Британії приділяли більшу увагу.

Побудований між 122 і 128 рр. н. е. 117 кілометровий "вал Адріана" включав цілу систему елементів військової архітектури. Проведене між Солуєю Фертом і Тайном споруда в своєму кінцевому вигляді мала стіну заввишки від одного до 3,5 метра, навколо якої було розташовано добре скоординоване гніздо маленьких фортець, башт, ровів і валів. Це гарантувало не тільки безперебійний контроль всіх перехожих і транспорту, але й давало можливість для вилазки маленьких гарнізонів у разі оборони.

При Антоніні Пії знову почалося просування на північ, близько 142 р. н. е. був побудований "вал Антоніна" з розташованими попереду ровами, земляними спорудами і дерев’яними зміцненнями. Він блокував північну частину Шотландії в найвужчому місці острова. Проте ця нова концепція була недовготривалою. Вже в 184 р. н. е. вал Антоніна ліквідовували.

Розвиток подій в Британії показав, як було важко надовго забезпечити римський порядок в переможених областях і їх прикордоння, не дивлячись на всі військові успіхи і застосування переважаючих технічних засобів, якщо римська влада не спиралася на надійних союзників, якщо не привертали зручності міської цивілізації. Якщо Агрікола ще міг мріяти про завоювання за допомогою додаткових засобів Шотландії і Ірландії, то римське втручання до Британії з часів Нерона було спірним, баланс все одно залишався пасивним. Економія експансії ставила все більш вузькі межі сліпому акціонізму, який приховував основні проблеми.

У Британії політика завоювання проводилась послідовно і дуже уміло, що дало змогу римлянам надовго там закріпитись.

Разом з Британією Германія була тією римською прикордонною провінцією, в якій найінтенсивніше виявлялись етапи окупації, перебіг військових пересувань, а також структури прикордонного контролю і охорона межі. Тому прикордонна політика і організація прикордоння в цьому регіоні можуть служити прикладом для узагальнення.

Римлянами вдалось закріпитись тільки на невеликій території германців, наступи Друза Старшого, Доміція Агенобарба і Тиберія, які були проведені усередину Гермінії є тільки епізодами римсько-германських зіткнень. Після захоплення правобережних рейнських позицій в 16 р. н. е. під римським пануванням знаходилися тільки фрізи на побережжі Північного моря між Рейном і Емсом.

Відносно невеликий інтерес римлян до племен побережжя Північного моря стає зрозумілим, коли уявити собі повідомлення очевидця – Плінія Старшого: "Сильним потоком заливає океан двічі за день і за ніч неозорий простір. Він так покриває землю, за яку стихії ведуть вічну боротьбу, що не можна розрізнити, що належить суші, а що морю.

Там, на високих горбах, живе убогий народ, хавки. Горби, як вищі за ораторські трибуни, зведені людськими руками і такої висоти, який буває найвищий прилив. Тут вони побудували свої хатини. Коли підливши все навколо заливає, вони схожі на мореплавців, а коли вода убуває – на потерпілих корабельної аварія. Поблизу своїх хатин вони ловлять рибу, яка йде разом з морем. Вони не тримають худоби і не харчуються молоком, як їх сусіди; навіть неможливо полювати на диких звірів, оскільки навколо не росте жодного кущика.

З морських водоростей і ситника вони плетуть нитки, а потім роблять з них сіті для рибного лову. Своїми руками вони збирають болото і сушать його більше на вітрі, ніж на сонці; за допомогою цього торфу вони готують собі їжу і гріються. П’ють вони тільки дощову воду, яку збирають в ямах, розташованих в передніх частинах їх будинків. І ці люди стверджують, що якщо римський народ їх переможе, вони будуть рабами!" .

Але все ж таки римляни продовжували просуватися у вузьке прикордоння, якщо для цього існували вигідні для них цілі: у Нижній Германії до кінця І ст. н. е. використовувалися окремі землі, був побудований навіть військовий цегляний завод, в Драхенфельсі в Семигірьї добувався трахіт, в районі Бонна письмово засвідчено існування пасовищ. Точно встановлено, що у Вісбадені при Клавдії римляни користувалися тепловими джерелами. З іншої сторони, німецькі поселення були надзвичайно рідкісними в безпосередній близькості від верхньогермансько-рейнської укріпленої межі.

З племен на схід від Рейну і на північ від Дунаю формувалися німецькі допоміжні групи під командуванням місцевих вождів, що одночасно укріплювало положення германських вождів. Правда, нерідко реакція на римські ініціативи сприяла розколу серед племінної знаті. Відомим прикладом наслідків анти- і про-римської політики однієї сім’ї є конфлікти між Армінієм, з одного боку, його братом Флавом і його тестем Сегестом – з іншою. Пізніше контакти з Римом сприяли ще більшому розшаруванню німецького суспільства. Яскраво описане Тацитом положення німецької знаті розпізнається по величині їх володінь і особливим формам поховання представників провідних станів. Як показують розкопки, з часу контактів з римською цивілізацією зросли матеріальні запити німецьких вельмож.

Римські воєначальники і намісники уважно стежили за утворенням нових концентрацій влади в німецькому регіоні. Це відноситься до влади Марбада в Богемії за часів Августа і Тиберія, Ваннія в районі Маршу за часів Клавдія. У обох випадках Рим скористався внутрішньо-германськими розбратами, які заважали стабілізації подібного формування влади. Але ще в ІІ ст. н. е. римські опорні пункти в Марші і Тайї були далеко просунуті в район на північ від Дунаю, поки війни з маркоманами повністю не змінили положення, і тепер відстоювання дунайських меж стало першочерговою метою римської політики.

Отже відносини римлян із племенами Британців і Германців яскраво показують високий рівень розвитку не тільки військового уміння, а й дипломатичного. Уміло використовуючи розбрат серед царських і аристократичних сімей їм вдавалось підорювати нові території і племена не використовуючи великої кількості військ. Також на цих територіях активно проводилась політик романізації, що дало змогу привернути на свою сторону правителів деяких племен, завдяки чому можна було отримати військову підтримку.


12.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!