Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Судан. Туніс. Алжир. Марокко у другій половині 20 століття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Судан. Туніс. Алжир. Марокко у другій половині 20 століття. Реферат

У рефераті подано відомості про внутрішню та зовнішню політику таких країні північної Африки як Судан, Туніс, Алжир та Марокко

Судан

Одна з відсталих арабських країн півночі Африки отримала незалежність як унітарна демократична республіка 1 січня 1956 р. Перший уряд незалежної держави очолив Халіль. Він продовжив план реконструкції сільського господарства. На 1958 р. в долині Нілу нараховувалося вже 847 великих плантацій загальною площею 1,5 млн. федданів. У 1957 р. було введено в обіг національну валюту - суданський фунт прирівняний до єгипетського. Але нерівноправне положення південних районів привело до початку громадянської війни в 1958 р.

До 70-х років ситуація в Судані була нестабільною, були військові перевороти, ішла громадянська війна на Півдні, мінялися уряди, у армії діяла група "Вільних офіцерів". І якраз вони 25.05. 1969 р. здійснили державний переворот, який очолив полковник, потім генерал майор Джафар Німейрі. Країна отримала назву Демократична Республіка Судан (ДРС).

Не дивлячись на деякі заходи, ситуація в країні не ставала стабільною, відбувалися виступи народних мас, громадянська війна на Півдні. Все привело до нового військового перевороту і скинення Німейріу в 1985 р. Але і нові власті вже в 90-х р. ХХ ст. і на початку ХХІ ст. не зможуть поки що справлятися з цими проблемами як і з проблемою ісламського фундаменталізму, одним із центрів якого є Судан.

Туніс

Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи не бажаючи розставатися з цією країною. Ініціатором переговорів з Францією про майбутнє Тунісу стала партія "Новий Дестур" та її лідер Хабіб Бургіба (1903-2000). Його програма "почесний компроміс" передбачала низку реформ для забезпечення внутрішньої автономії. Французи не пішли на поступки, тунісці почали організовувати армію національного визволення, а колоністи бойову організацію "Червона рука".

Переговори лідерів "Нового Дестуру" і представників Франції тривали аж до 20 березня 1956 р., коли було підписано угоду про повну незалежність Тунісу. Із-за війни в Алжирі Франція зберегла свої військові бази в Тунісі. На проведених 26 березня 1956 р. виборах до Національного зібрання Тунісу переміг "Новий Дестур". 14 квітня 1956 р. Х. Бургіба сформував перший уряд незалежного Тунісу. 25 липня 1957 р. парламент висловився за скасування монархії. Туніс проголошено республікою, президентом якої став Х. Бургіба.

Перші шість років незалежності внутрішня і зовнішня політика Тунісу була під сильним впливом війни в Алжирі. Туніс допомагав алжирському фронту національного визволення (ФАА), потім тут створеному ним уряду. Французька військова база в Бізерті була евакуйована в 1963 р. авторитет Тунісу серед арабських країн був великий про що свідчить перенесення в 1979 р. саме до Тунісу штаб-квартири Ліги арабських держав, а 1982 р. - штаб квартири ОВП,

Після проголошення незалежності, аж до відставки Х. Бургіби 7 листопада 1970 р. влада в Тунісі перебувала в руках однієї партії "Нового Дестуру", який у 1964 році було реорганізовано соціалістичну дестуровську партію (ПСД). Внутрішній курс Х. Бургіби відзначався поміркованістю і лібералізмом. Радикальні міри було прийнято у сільському господарстві, де у березі 1963 році було конфісковано 370 тис. акрів орних земель, що раніше належала європейським колоністам. 60-80 х рр. сформувався культ "Батька нації" Х. Бургіби, який жорстоко розправлявся з опозицією та народними виступами як у 60-70-80 х рр..

7 листопада 1974 року за станом здоров’я 84 - річний "Батько нації" пішов у відставку, а новим президентом країни став прем’єр-міністр Зін аль-Абідіна Бен Алі (1936 р. н). Його реформи отримали назву "політика нормалізації". Слово "Дестур" остаточно зникло і з назви керівної сили країни, що почасти мало символізувати розрив із радикальними традиціями національно-визвольного руху середи ХХ ст..

Президент ініціював скасування закону про по-життєве президентство й зробив низку інших кроків, спрямованих на демократизацію державного старту. З в’язниць випущено 2,5 тис. осіб, що відбували покарання за виступи середини 80-х. р., а також 626 учасників ісламського руху хоча багатьох із них скоро знову заарештували. У 90-х рр. уряд заборонив партію відродження, що була головною опозиційною силою ісламістів.

Алжир

Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольного руху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації як демократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїрі штаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирські патріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення.

Спочатку повстанням протистояла армія з 30 тис. солдатів та жандармів та Іноземний легіон з його штаб-квартирою. Антифранцузьке збройне повстання почалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обох сторін.

Кількість військ задіяних в анти-партизанських акціях досягла 225 тис. солдат і офіцерів.

Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволені перекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічні тили НАТО. У самій Франції почалася затяжна урядова криза. Прихід до влади генерала де Голля дещо розрядив ситуацію. Генерал спочатку запропонував реформи в Алжирі, включення депутатів місцевого населення у французький парламент однак за збереження Алжиру у складі Франції. Водночас у Алжирі продовжувався збройний рух, який за відсутності А. Бен Белли очолив Ф. Аббас.

Переживши еволюцію своїх поглядів Ш. де Голль у кінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення. 29.01. 1960 р. почалися франко-алжирські переговори, а 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% у самій Франції.

Дізнавшись про результати референдуму незадоволені офіцери французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС), яка 21 квітня 1961 р. спробувала вчинити в Алжирі державний переворот. З допомогою перекинутих з метрополії військ заколот генералів провалився. У відповідь ОАС організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали винним за втрату Францією Алжиру.

Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності почалися в Євіані 18 травня 1961 р. Після тривалої перерви сторони дійшли згоди і 18 березня 1962 р. підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 1 липня 1962 р. 91% населення проголосував за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.

Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження "французького Алжиру". ОАС розпочала компанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФАЛ та прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок спровокованого терором ОАС, загострення національного протистояння лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів.

Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х р. 70% населення Алжиру не мало роботи.

В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем’єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А Бен Белла став її першим президентом.

Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення нагальних проблем економіки. Бракувало фахівців у промисловості із-за від’їзду європейців, багато вільних земель із-за цієї ж причини. Уряд дозволив селянам займати покинуті землі, а це становило майже 2 млн. га. орної землі. Єдина галузь, яка працювала і приносила країні валютні надходження була нафтовидобувна промисловість, яку продовжували контролювати французи.

Нестабільним було і політичне становище: прикордонний конфлікт з Марокко, заколот в Кабілії, поява опозиції, авторитаризм президента. 19 червня 1965 року відбувся безкровний переворот, який змістив Бен Беллу.

Новим президентом став Хуарі Бумедьєн (1927-1978), який отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги. У 1969 р. Алжир став членом ОПЕК. Уряд продовжував підтримувати добрі відносини із Францією, налагодив співпрацю із СРСР.

27 грудня 1978 р. Х. Бунедьєн помер і став президентом міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р. н) Він взяв курс на зближення з США у 1986 р., нормалізував відносини з Лівією, 1988 р. з Марокко за Західну Сахару, це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Maгрібу до якої крім Алжиру увійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія.

У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося із-за падіння цін на нафту. У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму.

Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол..

Вже президент Абд ель-Aзіз Бутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в’язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянська війна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступок уряду, в Алжирі миру ще не має.

Марокко

Ситуація в Марокко була схожа на ситуацію в Алжирі. Французький уряд не бажав надавати незалежності своєму протекторату. Активно за неї боровся султан М. Бен Юсуф, якого французи арештували і вислали на Мадагаскар. Використовувались, міжетнічні протиріччя. Національно-патріотичний рух очолила партія "Істікляль". Почався індивідуальний терор бойовиків із таємної Марокканської організації "Чорний півмісяць", а європейські колоністи створили свою таємну організацію "Союз боротьби за Французьку присутність". З серпні 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу.

Загострення марокканського конфлікту змусило Париж піти на поступки. 5 листопада 1955 р. Французький уряд офіційно визнав М. Бен Юсуфа визнав законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Повернувшись з переговорів з Франції до Рабата султан 16 листопада створив уряд до якого ввійшли представники "Істіклялю" та Демократичної партії Незалежності. Звільнено політв’язнів, розширено права профспілок. Повномасштабну угоду Франція-Марокко, яка підтвердила незалежність підписану 2 березня 1956 р. Іспанія визнала Марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У січні 1957 р. султан М. Бен Юсуф прийняв титул короля під іменем Мухаммед V (1957-1961 р).

Король проводив помірковану політику відкидаючи радикальні заклики націоналістів із "Істиклялю". У травні 1960 р. король остаточно позбувся представників опозиційних партій в уряді і призначив самого себе прем’єр - міністром, заступником прем’єра став син короля Хасан Мулай (1929-1999 рр). Саме він фактично виконував обов’язки керівника уряду аж до самої смерті Мухаммеда V (1961 р.).

Молодий король вступив на престол у березні 1961 р. під іменем Хасан ІІ (1961-1999 р) і зберіг за собою крісло прем’єра аж до парламентських виборів у листопаді 1963 р. Програма поміркованих реформ не сподобалась військовим і вони організували два замахи на Хасана ІІ (1971-1972 р) і тільки стальні нерви врятували короля.

У роки правління Хасана ІІ у зовнішній політиці Марокко відбулися важливі зміни з 70-х років Марокко почало проводити більш агресивну політику. Марокканські підрозділи брали учать у арабо-ізраїльській війні в жовтні 1973 р., а в листопаді 1975 р. загони армії вступили на територію Західної Сахари, потім її поділили з Мавританією.

Кочове населення з допомогою Лівії та Алжиру створило військо-політичну організацію Народний Фронт визволення Сахари і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО). Він у лютому 1976 р. оголосив незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яку ніхто не визнав. Перемир’я підписано 1991 р. проблеми економіки, інфляція, зовнішня заборгованість, безробіття все це викликало виступи у різних містах. У 90-х роках почалася приватизація, дещо скорочено зовнішній борг хоча і так великий - 15,2 млрд. дол. За участь у анти іракській коаліції захід пробачив Марокко 3,5 млрд. дол.

23 липня 1999 р. Хасан помер і новим королем під іменем Мухаммеда VI (1963 р) проголошено його сина. Всі проблеми попередньої влади залишилися, добивалися і в сільському господарстві: у 80-90 роках було після сильних посух. Покращилася ситуація з правами людини, що засвідчили демократично проведені у вересні 2002 р. парламентські вибори.


12.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!