Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Арабські країни після ІІ світової війни. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Арабські країни після ІІ світової війни. Реферат

Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства стали в роки "холодної війни" об’єктом протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом

Однією із центральних проблем Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом.

Дипломна робота ділиться на дві частини, кожна з яких починається із загальної характеристики регіонів: Близький Схід та Північна Африка. Буде дано аналіз соціально-економічного та політичного розвитку кожної арабської країни у другій половині ХХ на початку ХХІ ст., зроблено відповідні висновки та перспективи. Не полишено поза увагою проблему ісламського фундаменталізму та активної участі радикалів із арабського світу у діяльності міжнародних терористичних організаціях.

У даній роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси в арабському світі після Другої світової війни в комплексі його місце в системі міжнародних відносин. Ці процеси будуть показані без ідеологічної заангажованості з позиції науковості та історичної правди.

Арабський світ вступив у другу половину ХХ ст. ще в сильній залежності від колонізаторів. На території майже всіх арабських країн (за виключенням Сирії, Лівану, Йемену, Саудівської Аравії) знаходилися іноземні війська, багато із цих країн (Алжир, Судан) ще залишалися колоніями, інші - були такими фактично, знаходячись під протекторатом Великобританії або Франції. Червнева революція 1952 р. в Єгипті, яка ліквідувала монархію, відкрила шлях до визволення. За зразком "Товариства вільних офіцерів", яке керувало революцією, були створені подібні організації і в інших арабських країнах. У деяких із них (в Іраку в 1958 р., в Йемені в 1962 р., в Судані і Лівії в 1969 р) їм вдалося здійснити революцію за таким же сценарієм. Але і там, де співвідношення сил було іншим і події розгорталися по іншому, вплив єгипетської революції був значним. Цей вплив стимулював початок збройної боротьби патріотів Тунісу (1952 р), Марокко (1953 р) і Алжиру (в 1954 р) за визволення, сприяло позитивним зрушенням у Сирії і Йорданії (в 1954 – 1955 рр). Лідер Єгипту Г. А. Насер, який добився виведення із країни англійських військ, націоналізував Суецький канал і проголосив своєю метою єдність арабів, отримав звання "чемпіона арабського націоналізму". Лозунг - "Арабська нація єдина, а її місія вічна" Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ) та її філіалів в різних арабських країнах став отримувати все більше поширення і популярність.

Захід, насамперед Англія і Франція побачили у появі революційного Єгипту і його впливу загрозу своїм інтересам на Близькому Сході, тим більше - після того, як Єгипет прийняв участь у Бандунгській конференції, виступив разом з Сирією проти військових блоків, став одним із стовпів афро-азіатської солідарності. Націоналізація Суецького каналу підірвала одну із найважливіших позицій англо-французького капіталу, який раніше володів каналом, а підтримка Насером палестинських фідаїв (партизан) викликала негативну реакцію Ізраїлю.

Тому закономірною була англо-французько-ізраїльська агресія проти Єгипту в жовтні-листопаді 1956 р. Не дивлячись на військову перевагу агресорів (Ізраїль окупував Синайський півострів, війська Англії і Франції - зону Суецького каналу), їх акція в кінцевому рахунку провалилася. В США їх не підтримали (розраховуючи в майбутньому на симпатії арабів), а СРСР, придушивши в листопаді 1956 р. революцію в Угорщині, в ультимативній формі вимагав виведення англо-французько-ізраїльських військ із Єгипту, що і відбулося у грудні 1950 р.

Авторитет Єгипту і особисто Насера в арабському світі після цього настільки виріс, що це привело до зближення з ним Марокко, Тунісу і Судану, які добилися незалежності в 1956 р. і особливо Сирії, яка утворила разом з Єгиптом у лютому 1958 р. єдину державу - ОАР. За приєднання до ОАР виступили також національно-патріотичні сили Лівану та Іраку, які підняли повстання проти своїх прозахідних урядів у травні-червні 1958 р.

Боячись найгіршого, США висадили свої війська в Лівані ("доктрина Ейзенхауера"), а Великобританія в Йорданії. У підсумку їм вдалося утримати ці держави в орбіті свого впливу. Але в Іраку повстання армії вилилося у "безсмертну революцію 14 липня", яка скинула у країні монархію і при владі став Абд аль-Керім Касем, який очолював "Товариство вільних офіцерів" за зразком єгипетського. Але відносини між ОАР і Іраком не склалися. Генерал Касем зняв з поста свого заступника Абд ас-Саляма Арефа, який виступав за приєднання до ОАР, став переслідувати пронасерівських громадян в Іраку, в т. ч. і місцевий філіал ПАСВ, при цьому опорою йому були комуністи та курдські націоналісти. Це викликало, в свою чергу, переслідування компартії в ОАР і, як наслідок цього загострення відносин Насера з СРСР який до цього часу повністю підтримував Насера. Але це відчуження було недовгим, особливо після виходу Сирії із ОАР в 1961 р.

Президент США Д. Ейзенхауер висунув ще в січні 1957 р. доктрину, згідно якої США повинні були "заповнити вакуум", який утворився на Близькому Сході після уходу Англії і Франції із регіонів свого традиційного впливу. Ряд країн в т. ч. Ліван, Туніс, Йорданія прийняли цю доктрину боячись все зростаючого впливу Насера і СРСР який йому допомагав. Власне в протистоянні цьому впливу і була сутність доктрини Ейзенхауера. Три принципи лежали в основі близькосхідної політики США після Другої світової війни - боротьба проти впливу СРСР, захист всіма засобами Ізраїлю і забезпечення свого панування над нафтою району. І якщо з питання про Ізраїль добитися взаєморозуміння з арабами було складно, то в іншому США чимало досягли. Тому і СРСР і ОАР не мали іншого вибору, як діяти разом. Вони разом прагнули підтримувати афро-азіатську солідарність, особливо в 1960р. який був названий "роком Африки" - утворилося 17 незалежних держав на континенті. Разом вони підтримали революцію в Алжирі та Йемені.

В Алжирі повстання в листопаді 1954р. переросло у визвольну війну проти французького панування. Фронт Національного Визволення (ФНР), який керував війною, користувався підтримкою арабського світу, світу ісламу, СРСР і інших країн народної демократії. Війна революціонізувала обстановку в регіоні, втягнула у військові дії жителів сусідніх з Алжиром країн в першу чергу Туніс і Марокко. У самій Франції протести проти війни в Алжирі два рази приводили до серйозних політичних криз, коли до влади прийшли соціалісти (1956 р), а через два роки - генерал Шарль де Голль, який змінив характер режиму в країні.

Багато-чисельні жертви і руйнування в Алжирі (до 1,5 млн. загиблих алжирців, 9 тис. зруйнованих поселень) не дали бажаного результату для Парижу. В 1959 р. де Голль визнав право алжирців на самовизначення. Але жорстокий опір ультраколоніалістів у Франції і особливо серед верхівки алжирських французів (ОАС), збройні виступи в 1960 р. і 1961 р. продовжили військові дії ще на два роки. Тільки в березні 1962 р. (м. Евіан) були підписані мирні угоди, які припинили війну в Алжирі і дали можливість його жителям проголосувати за незалежність 1 липня 1962 р.

В тому ж році "вільні офіцери" скинули монарха в Йемені і проголосили республіку. Це стало лише початком багаторічної (до 1970р) війни племен, які складали більшість населення Йемену, з республіканським режимом і єгипетським військом, яке допомагало йому. Війна закінчилась компромісом, за яким була збережена певна автономія племен в рамках республіки. Паралельно цим подіям в 1967 р. було скинуто колоніальний режим у Південному Йемені, який з 1839 р. був під владою Англії. Тут після декількох років боротьби з місцевими феодалами, а також внутрішньополітичною елітою держави, утворився з 1969 р. режим "соціалістичної орієнтації" - найпослідовніший союзник СРСР.

Але не дивлячись на значну економічну, технічну і військову допомогу СРСР, південно-йеменському соціалізму було дуже важко підтримувати в своїй державі навіть відносну стабільність, що крім внутрішніх причин (племінне за структурою сільське населення, пережитки феодалізму, засилля клановості і регіоналізму), пояснювалось також їх постійним протистоянням зі всіма сусідами - з Північним Йеменом, якому вони прагнули нав’язати єдність на своїх умовах, з Саудівською Аравією, яка боялася їх як "бази комунізму" на півострові, і з Оманом - в прикордонній провінції якого - Дофарі – південно-йеменці підтримували партизанський рух проти султана.

Положення ускладнювалося і жорстокою фракційною боротьбою у верхівці Південного Йемену, яка перманентно роздиралася ідейно-політичними, груповими і персональними протиріччями. Все це завершилося в 1990 р. (після фактичного припинення допомоги СРСР) об’єднанням півдня і півночі Йемену на умовах і при повному пануванні останнього. Спроба сепаратистів знову поділити єдину країну в 1994 р. провалилася.

Таким чином, Єгипет на чолі з Насером не зміг встановити свою гегемонію в арабському світі. Прихід ПАСВ до влади в 1963 р. в Сирії та Іраку, не виправдав надію прихильників арабської єдності до її реалізації. З ПАСВ Сирії Насер швидко вступив у конфлікт, з ПАСВ Іраку було дещо інше. Вона була позбавлена влади, а новий правитель генерал Абд ас-Салям Ареф, який орієнтувався на Єгипет, загинув навесні 1966 р. його наступник дистанціювався від Єгипту, а в 1968 р. був скинутий ПАСВ, яка швидко взяла курс не на співробітництво, а на суперництво з Єгиптом і Сирією. Ще до цього Насер втратив вірного союзника в особі президента Алжира Бен Белли, який був скинутий в червні 1965 р. Хуарі Бумедьен, який очолив країну, взяв курс на повну самостійність Алжиру, прагнув зробити його лідером всього афро-азіатського світу (що особливо проявилося в ООН) і своєрідною "Японією Середземномор’я".

Найважчим ударом для Насера і для всього арабського світу стала поразка в червневій війні 1967 р. з Ізраїлем. 6 днів війни і повний розгром збройних сил Єгипту, Сирії та Йорданії, окупація Синайського півострова, західного берегу р. Йордан і Голанських висот. Неузгодженість арабів, моральна і технічна перевага ізраїльтян, пасивність та уповільненість дій арабів, зрада привілейованої частини арабського офіцерського корпусу. Чорна сторінка в арабській історії ХХ ст. на деякий час паралізувала дієздатність арабських держав, уряди і армії яких були дискредитовані.

Разом з тим, червень 1967 р. парадоксальним чином відродив Палестинський рух опору до життя (ПРО). В 1948 р. при утворенні держави Ізраїль із 1350 тис. арабів Палестини 780 тис. стали біженцями, які були розміщені у палаточних таборах ООН на території Йордану, Сирії, Лівану і Єгипту. Інші у своїй більшості, проживаючи на Західному березі р. Йордан і в секторі Газа під контролем Єгипту як і біженці були незадоволені самим фактом поділу Палестини і надзвичайно несправедливим характером цього поділу в результаті рішення ООН від 22. ХІ. 1937 р. згідно якого євреї, тобто ⅓ населення отримували 56% території країни, але особливо арабо-ізраїльською війною 1948-1949 рр., яка завершилася пануванням Ізраїлю на 80% території Палестини. Палестинські араби весь час покладали надію на те, що ООН, а після 1952 р. Насер, ліквідують цю несправедливість.

В міру того, як ця надія зникала, вони стали створювати загони фидаїв, які нападали на Ізраїль. Цьому сприяв і ріст їх чисельності (тільки біженців на 1968 р. нараховувалось 1346 тис. чол.) і національна самосвідомість (сотні тисяч із них навчалися в спеціально створених ООН 452 школах і 10 навчальних закладах-центрах). До того ж, країни в яких вони тимчасово поселилися, були не в змозі утримувати біженців і тому всіляко сприяли їх прагненням повернутися на батьківщину, в т. ч. і із зброєю в руках. Це особливо логічно вписувалося в ідеологію арабського націоналізму і арабської єдності, яку пропагували Насер і ПАСВ. До палестинських фідаїв приєднувались і представники інших арабських народів - від алжирців, сирійців, до йєменців і іракців. У 1964 р. виникла Організація Визволення Палестини (ОВП), яка прагнула політично об’єднати всіх борців за відродження в Палестинську арабську державу.

Червень 1967 р. означав остаточний крах надій палестинців на ООН і на арабські країни. Тому вони вирішили діяти самі і розгорнули з липня 1967 р. партизанську війну на окупованій Ізраїлем території. Витіснені ізраїльтянами на сусідні території, вони продовжували цю війну на лініях перемир’я, тим більше, що Ізраїль теж наносив удари, особливо по Єгипту, через ці лінії. За 1967 – 1969 рр. особистий склад політичних кадрів ПРО виріс у 30 разів, чисельність його збройних сил у 150 раз, ступінь їх оснащення зброєю, фінансами та іншим забезпеченням - майже в 300 раз.

Все це відбувалося на фоні небаченого піднесення патріотизму серед палестинців, де б вони не знаходились і ким би вони не були.

Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968 р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958 р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Володіючи талантом дипломата, Арафат на протязі десятиліть в умовах обстановки, яка дуже часто різко змінювалася, як в середині ОВП так і навколо неї, завжди зумів знаходити оптимальний варіант, який забезпечував підтримку ПРО з боку різних, іноді навіть ворожих одна до одної сил арабського світу.

Піднесення ПРО в 1967 - 1970 рр. араби назвали "палестинською революцією". Вона була використана арабським урядом для ліквідації наслідків шестидневної війни і включення ПРО в контекст загально арабського протистояння з Ізраїлем. Але подальше посилення ПРО не входило в їхні плани, особливо Йордані та Лівані, де ПРО мав найбільший вплив. Почалися атаки армії Лівану (в 1969 і 1973 р) і Йорданії (в 1970 – 1971 р) в результаті яких ПРО мав важкі втрати.

Але ПРО виявився надзвичайно живучим в силу багатьох причин - невирішеності економічних і соціальних проблем, які багато в чому і сприяли виникненню ПРО, постійного збільшення кількості палестинців і симпатій до них серед арабів, соціальні еволюції самих палестинців, серед яких за десятиліття вигнання відсоток інтелігенції, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників став набагато вище, ніж серед інших арабів. Крім того, ПРО залишався козирем у зовнішній політиці майже всіх арабських держав як у їх взаємовідносинах з країнами Заходу так і між собою. Тому всі арабські країни в 1973 р. визнали ОВП "єдиним представником арабського народу Палестини і надали їй повні права члена ЛАК, а ГА ООН прийняла в листопаді 1974 р. резолюцію про "право палестинської нації на самовизначення", на "національну незалежність і сувернітет".

Але наступні події сильно ускладнили реалізацію цієї резолюції. З 1975 р. ПРО був втягнутий у довгу громадянську війну в Лівані, однією з причин якої було небажання правих кіл християнської буржуазії Лівану терпіти присутність ПРО в країні. В 1982 р. Ізраїль почав окупацію півдня Лівану і змусив загони ПРО до евакуації в інші арабські країни. Але і на цей раз військове послаблення ПРО не привело до його політичного послаблення. Більше того, мирний опір палестинців, який почався з 1987 р. (інтіфада) на окупованих територіях поставив під питання панування Ізраїлю на захоплених ним територіях. З 1993 р. Ізраїль і ОВП визнали одна одну і створену палестинську автономію на Західному березі р. Йордану з столицею у м. Раммаллах (домовленості між головою ОВП Я. Арафатом та прем’єр-міністром Ізраїлю І. Рабіном).

В інтифаді палестинців поряд із ОВП і іншими силами ПРО прийняли участь і організації ісламістів. І це не було випадковістю. Довга, починаючи з 20-х років ХХ ст. боротьба палестинських націоналістів стала на початку 80-х років не давати реальних результатів. А це привело до появи на авансцені боротьби в Палестині різних груп ісламістів, які вважали, що лише допомога всіх мусульман світу допоможе палестинцям. Їх ядро склали активісти організації Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто "Рух ісламського опору") яку підтримала Лівія і Саудівська Аравія у кінці ХХ ст. Ізраїль вважає Хамас своїм головним противником. І це має свій резон.

60 - 70-ті роки на Сході були одночасно роками появи і посилення молодих національних держав; але також роками розчарувань в дійсності, ефективності ідеології націоналізму. Збереження економічної залежності від Заходу, нездатність націоналістів вирішувати соціальні проблеми які надзвичайно загострились в останній третині ХХ - на поч. ХХІ ст., викликали розчарування у всіх світських ідеологіях. Цей процес особливо зачепив світ ісламу, оскільки у всіх інших країнах Сходу від Японії до Індії, у більшій мірі проявилися інтернаціоналізація господарських виробничих, фінансових, культурних, технологічних, естетичних і людських зв’язків.

Вся Східна і Південно-Східна Азія відчула вплив японського "економічного дива", яке навчило підприємців вмілому засвоєнню досвіду США і Західної Європи, а найманих робітників - дисциплінованості і лояльності, працездатності, відданості своєму підприємству, невимогливості до житлових умов, бажання підкорятися. Цьому в певній мірі сприяли і такі релігійні доктрини як буддизм, конфуціанство, індуїзм, християнство. Крім того, якраз у цій зоні розташовані майже всі НІК, які здійснили в 50 - 70-х рр. індустріальний стрибок який покращив життєвий рівень населення - Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Індонезія (до кризи 1997 р) у інших країнах зони з’явився шанс і стимул досягти цього ж.

Всього цього не було у країнах ісламу від Пакистану до Марокко. Іслам консервативний, менше схильний до новинок, більш повно регулює і контролює життя віруючих, перешкоджаючи її модернізації, або в крайньому випадку, гальмуючи її. Тому країни ісламу завжди більш твердо протистояли "вестернізації", тобто буржуазній модернізації, яка йшла із Заходу, і більш непримиримо були налаштовані по відношенню воєнно-політичного гегемонізму, економічної і культурної експансії Заходу. В ХІХ - на початку ХХ ст. це вилилося в панісламізмі (тобто прагненні об’єднати всіх мусульман, щоб гідно протистояти невірним), потім - у різних мусульманських вченнях і течіях які суміщали іслам з націоналізмом, а з середини ХХ ст. в ісламському фундаменталізмі.

Потім ідеалом останнього є створення в кожній країні "ісламської держави" конституцією якої буде Коран, "господарським ідеалом" - ісламська економіка, яка буде регулюватися шаріатом, а соціальним ідеалом - мусульманська община (умма), яка заснована на солідарності і взаємодопомозі віруючих. Ця утопія стала дуже популярною серед майже 1 млрд. мусульман в 70 - ти країнах, включаючи Росію і чимало республік СНД.

Перші виступи ісламських фундаменталістів мали місце вже в 50-ті роки (Єгипет), в 60 - 70-ті рр. ХХ ст. (Алжир, Сирія). Повсюдно його причиною було прагнення мусульман знайти пояснення своїх лих в талмудах Корана і Шаріата, в засиллі "поганих" ("прозахідних") мусульман, які користувалися "бидча" ("погані нововведення"). Найбільш повне втілення ці тенденції знайшли в Ірані під час "ісламської революції" 1978 – 1979 рр. Вона завершилася заміною шахської монархії Ісламською Республікою Іран (ІРІ) з подальшим поширенням ісламського фундаменталізму по всьому Сходу - від Марокко і Сенегала до Філіппін і СРСР, де відчувався вплив ісламського буму і через Іран, і через Афганістан.

Війна в Афганістані надзвичайно посилила ісламо-екстремістів і в цій країні, і в Пакистані, і серед мільйонів мусульман в Індії. З 80-х років посилився прямий вплив Ірану на шиїтів Лівану, які утворили Хезбола (по араб. "Хизб Аллах"), тобто "Партію Аллаха", з допомогою грошей, зброї і інструкторів із Ірану, яка стала основною силою, яка протистоїть Ізраїлю на півдні Лівану. Ісламісти спробували в ході кривавої підпільної війни в 1977 – 1983 рр. скинути владу ПАСВ в Сирії, хоча потерпіли невдачу. ПАСВ і її лідер Хафиз аль-Асад повели рішучу безкомпромісну боротьбу з ісламо-екстремістами, спираючись на армію і силові структури, а також - на солідарність практично всіх інших світських партій країни. Їм також вдалося перехопити у фундаменталістів лозунги соціальної рівності, які з самого утворення входили в доктрину ПАСВ, а вмілою економічною політикою, уряд ліквідував соціальне дно міст, яке і було головною базою екстремізму.

Характерно, що майже те ж саме відбулося в Іраку, де шиїтська більшість населення співчувала Ірану навіть після початку 1980 р. війни з ним. Довголітня 8-річна війна, втрати і руйнування ослабили обидві країни. Але досить серйозний рух шиїтів, особливо на півдні Іраку, виявився, як і в Сирії, безсилим навіть в цих умовах проти політики ПАСВ. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979 р. (фактично з 1974 р). цей лідер, закінчивши війну з Іраном, через два роки почав нову з Кувейтом.

Ісламісти діяли (і діють) практично у всіх країнах Близького Сходу. У 80-ті роки їм вдалося посилити активність "Хамас" в Палестині (як і в 90-х рр), насправді встановити свій ідеологічний контроль над військовими режимами в Йемені і Судані, сильно впливати на близьке до них керівництво Лівії. В Єгипті, де раніше їх діяльність жорстко (і ефективно) переслідувалась Насером, вони отримали можливість легалізуватися і навіть процвітати при президентстві Садаті (1976 – 1981 р), який юнаком сам був ісламістом.

Але зближення Садата з Ізраїлем в 1977 – 1979 рр. викликало бурю незадоволення у всьому арабському світі, відштовхнуло від нього фундаменталістів і якраз їх бойовики вбили Садата восени 1981 р. Новий президент Х. Мубарак, на якого були теракти бойовиків, повів з ними жорстку боротьбу. Але в Єгипті вони залишилися серйозною силою маючи капітал, таємні склади зброї і широким підпіллям. В їх асоціації ("гамаат ісламійя") об’єднанні мільйони єгиптян. Тому вони легко організовують маніфестації і страйки, теракти в яких гинуть невинні люди. Останній із них, який потряс Єгипет, відбувся в 2001 р. в долині фараонів (район м. Луксор).

Майже те ж саме ісламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за "повагою до ісламу" в країні. Тому діяльність багато-чисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону.

В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників "іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу і тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987 р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головної організації "Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991 р., з тих пір вплив ісламістів в Тунісі почав зменшуватись.

Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964 р. тут була розпущена ісламістська організація "Аль-Киям" ("Цінності"), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979 р. серед молоді починається рух "братів-мусульман" і "сестер-мусульманок", які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980 р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних "диких" мечетей, вимагали будівництво "ісламської держави". Після 1989 р. вони легалізувались і утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990 р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах.

Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992 рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992 р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996 р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів і 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію "всіх невіруючих на мусульманській землі".

За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут "прославлялися" алжирські "ветерани Афганістану", які утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що "Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. загиблих більше 3 тис. чоловік).

У ході війни ІФП і його воєнний філіал і керівництво за кордоном стали проявляти з 1993 – 1994 рр. прагнення вирішувати все шляхом переговорів. Але насправді вони вже втратили контроль над бойовиками і десятками підпільних організацій, польових командирів які займаються наркобізнесом, зв’язки з іноземною агентурою. У Алжирі відкрито звинуватили Саудівську Аравію, Іран і Судан, що вони допомагали екстремістам, особливо головорізам із Ісламської Військової Групи (ІВГ) де були і добровольці з Афганістану, Судану, Єгипта, Лівії, Тунісу, Марокко багато із яких потрапило в полон.

Військові дії на 1998 р. дещо затихли, втрати від 62 до 100 тис. чоловік, еміграція з Алжиру. Дещо стабілізувалась ситуація (парламентські вибори -39 партій в кін. 1997 р., вибори президента - квітень 1999 р), але бійня продовжується і сьогодні. Більше того, друга за 40 років війна в Алжирі мала не менший міжнародний резонанс, ніж перша (1954 - 1962 р); за те що Франція допомагала владі Алжирські екстремісти оголосили Париж "великим сатаною" і спробували розгорнути терор у самій Франції, де живе більше 4 млн. мусульман. Але удари французької поліції і спецслужб заставили їх перенести нелегальну сітку в Англію, Німеччину, Бельгію і Італію, де на них з 1997 р. ведеться полювання.

Хоча, ефективність цього полювання завжди ставилась під сумнів. Наприклад, в Англії де живе більше 3 млн. мусульман, в т. ч. 1,5 млн. арабів, видаються до 50 арабських газет і журналів, функціонує більше 40 мусульманських організацій, Лондон називають через капітал, сітку магазинів, жвавої торгівлі зброєю для ісламських бойовиків, "Бейрутом на Темзі". І якраз тут переховуються чимало ісламських бойовиків і якраз звідси "Хезболлах", Хамас, "Аль-Мухаджирун" і ін. їх об’єднання виступають із закликами вести боротьбу в Палестині, на Балканах, в Кашмірі і на Кавказі. Якраз тут ще в 1996 р. розроблялись плани створення "всесвітнього ісламського халіфату" - держави з центром в Афганістані.

Як вважають ряд істориків, арабський націоналізм сьогодні переживає кризу. Останній пік активності панарабістів відноситься до другої половини 50 - 60-х рр. В той же час арабська громадськість з ентузіазмом сприйняла панарабістські лозунги. Це була реакція на гегемонізм великих держав, появу держави Ізраїль, розгром арабських країн у війні 1948 р., гіркота поразки, жадоба реваншу. Успіхи національно-демократичної революції в Азії, провал англо-французько-ізраїльської агресії 1956 р. проти Єгипту, утворення ОАР, здавалося б відкривали перспективи реалізації панарабістської ідеї, моделі.

З кінця 60-х років після поразки арабів в "шестидневній війні" з Ізраїлем (1967 р) після смерті визнаного вождя панарабістського руху Г. А. Насера, після підписання сепаратного миру між Єгиптом і Ізраїлем в 1979 р. вплив арабського націоналізму як політичної концепції загально арабських дій і ідеологічної зброї знову впав. Посилилась регіональність, власні інтереси переважили над загально арабськими і довготривалими. Навіть невирішеність палестинської проблеми не послабила гостроти кризи панарабізму.

Проблеми арабського націоналізму в сучасному варіанті, його соціальні, політичні, історичні аспекти найбільш повно висвітлені ідеологами ПАСВ, для якої він був теоретичною основою, перш за все в працях одного із засновників Мишеля Афляка. В центрі панарабізму - уява про арабів, як про народ, на якому лежить "вічна місія" оновлення людства, чиє життя - зразок для наслідування. Баасисти вважають, що національні зв’язки найважливіші. Вони виступають за утворення унітарної арабської держави, оскільки араби складають єдину націю - політичну, культурну спільноту, а також тому, що їх "вічна місія" може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо вони будуть об’єднанні.

Ідеї згуртованості інтересів арабських країн через спільність мови, культури і т. д. протистояв державний націоналізм, гегемоністські прагнення деяких лідерів, різниця політичних режимів, і невирішені міжарабські проблеми, різниця у рівнях розвитку, ідеологічні розбіжності.

Останні переважали. Хабиб Бургіба (колишній президент Тунісу) змушений був констатувати: "Єдність арабського світу - міф". Абдала Ларуи (марокканський ідеолог і історик) повторював: "Загально арабської національної ідеології немає - інтелектуальна еліта повсюдно різнорідна". Єгипетський письменник Тауфик аль-Хаким завжди вважав: "можливим культурну єдність... Що стосується арабського Політичного об’єднання, то це не реально ні зараз, ні навіть через 50 років".

Разом з тим, для більшої частини націоналістів політичне об’єднання арабів в тій чи іншій формі залишається ідеальною метою. Після розпаду в 1961 р. ОАР воно все більше уявляється як конфедерація. Навіть баасисти, для яких арабська єдність є політичною метою, визнали за необхідне врахування суверенітету кожної арабської держави. Сучасний панарабізм виконує функції інструменту в політиці арабських держав. Його девіз - "Необхідність": необхідність об’єднання ринків, економіки, культури і військове співробітництво, спільних зусиль для захисту інтересів всіх арабських країн і кожної зокрема.

Навіть полум’яний прихильник арабської єдності лівий лідер М. Каддафі, відповідаючи на запитання кореспондентів "Правди": "Чи реальна сьогодні арабська єдність?", сказав коротко: "Єдність необхідна". Він говорив не про реальне втілення дії, а про необхідність. Міністр іноземних справ Саудівської Аравії принц Сауд аль-Фейсал у травні 1995 р. заявив: "Досягенню арабської єдності перешкоджає насамперед недооцінка значення ісламу для арабів, не розуміння ними значення єдності", як найкращого способу протидіяти викликам, які історія кинула їх незалежності і розвитку.

Разом з тим, в результаті боротьби за незалеж6ність, свободу, національну гідність і прискореного росту національної свідомості у частини населення арабських країн склалася стійка уява про належність до єдиної нації, про "велику батьківщину" від Атлантичного океану до Перської затоки поряд з "малою батьківщиною", де людина усвідомлює себе арабом (ліванцем, єгиптянином, алжирцем, марокканцем, лівійцем). Єдність араби розуміють як багатоликість в єдності, як взаємо-переплетіння особистого і спільного, з’єднання релігійного націоналізму з панарабістською ідеєю.

На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван - республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані - французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав’язаних формально незалежним арабським урядам колишні метрополіями Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.

Ще в ході Другої світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загально арабського політичного об’єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944 р. в Олександрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт. 22 березня 1945 р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансіорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягти лише в кінці 40-х років на ґрунті протистояння з Ізраїлем.

Завершення Другої світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національної самосвідомості, політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національно-визвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від "класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946 р. незалежність здобула Трансіорданія (з 1950 р. - Йорданія), в 1951 р. - Лівія, 1956 р. - Марокко та Туніс, 1961 р. - Кувейт, 1962 р. - Алжир.

На зламі 60 - 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967 р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об’єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959 р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968 р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об’єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971 р. із неї вийшли проголосивши незалежність Бахрейн і Катар. "Залишкова" федерація отримала назву об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).

Виникнення нових незалежних держав та зміцнення сувернітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947 р. Мітелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС).

Крім ідей загально арабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості - "арабський соціалізм". У 60-ті рр. баасисти прийшли до влади у Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійсненна в 1958 – 1961 рр. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.

Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70 - 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді і встановлення справжніх диктаторських режимів. Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого з’явився "ісламський соціалізм".

Найбільших успіхів у промисловому розвитку в повоєнний період досягли Єгипет, Алжир, Сирія та Ірак. Щоправда, іракська економіка, яка на початку 80-х рр. була одною із найсильніших в арабському світі, в наступні роки зазнала занепаду та руйнування. Скромнішими були успіхи арабів у розвитку сільського господарства. Незважаючи на здійсненні в більшості арабських держав земельні реформи, арабський світ до сьогодні не забезпечує себе продуктами харчування. Щороку арабські країни ввозять продукти харчування вартістю в десятки мільйонів доларів.

Сучасна економічна модель багатьох арабських країн являє собою химерне багатоукладне поєднання елементів державного капіталізму, вільного ринку, а подекуди навіть феодально-патріархальних господарських відносин. Практично всі арабські країни наприкінці 80-х рр. відмовились від експериментів соціалістичного ґатунку. Навіть найбільш соціалістично заангажована Лівія розпочала у 90-х рр. ринкові перетворення.

Популярна в 50 - 60-ті роки ідея загально-арабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г. А. Насера. проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягала в наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії, Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995 р. Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990 р. під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.

Сучасні арабські країни об’єднують кілька міждержавних організацій. Найбільш авторитетною серед них залишається Ліга арабських держав (ЛАД). Крам ЛАД існує низка вужчих міждержавних об’єднань арабських країн. 1981 р. створено Раду співробітництва арабських держав Перської затоки, яка включає шість країн регіону, 1989 р. виник Союз арабського Магрібу.

Арабські країни відіграють значну роль у створеній 1969 р. Організації Ісламська Конференція. Великий вплив мають арабські країни в Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), котра була створена в 1960 р. з ініціативи Саудівської Аравії. Серед 11 членів ОПЕК 7 країн належать до арабського світу (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Паралельно із ОПЕК із 1968 р. існує Організація арабських експортерів нафти (ОАПЕК). Дієвість "нафтової зброї" була наочно продемонстрована в 1973 – 1974 рр., коли внаслідок оголошеного арабськими країнами ембарго світові ціни на нафту зросли в чотири рази.

Фактором, який суттєво впливає на політику арабських країн, є постійно тліючий арабо-ізраїльський конфлікт. Перманентне військове протистояння змусило арабський світ щорічно витрачати значні кошти на озброєння. Підтримка Ізраїлю з боку США та деяких країн Західної Європи підштовхнула арабські країни в обійми Москви.


12.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!