Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Колоніальна система в Європі і країнах Сходу в ХІХ – на початку ХХ ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Колоніальна система в Європі і країнах Сходу в ХІХ – на початку ХХ ст. Реферат

У рефераті розглянуто перший етап промислового перевороту в Європі і його вплив на країни Сходу

Колоніальна система ХІХ – на початку ХХ століття

Другий період колоніалізму, як ми вже говорили, пов’язаний з промисловим переворотом, тобто з появою в Європі, насамперед в Англії, механізованої промисловості.

Дві основні риси відрізняють його від попереднього:

  • перехід до широких територіальних захоплень;
  • намагання освоїти країни Азії як ринки збуту європейських товарів і джерел промислової сировини.

Ці два напрямки політики пов’язані один з одним, хоча і не жорстко. Територіальні володіння, підкорення населення – найбільш логічні способи забезпечити доступ на відповідні ринки. Але боротьба за території почалася з середини ХVІІІ ст., коли не відбулася промислова революція навіть у Англії, коли у розпорядженні європейців ще не було товарів, які могли б пробитись на азіатські ринки. Тоді території були потрібні головним чином для отримання позаекономічними методами (податки) засобів, необхідних для збереження попереднього характеру торгівлі зі Сходом (вивіз товарів звідти).

Доля майбутніх колоній вирішувалася в основному не у війнах з місцевими державами, а в ході суперництва між європейськими державами. Доля Індії, наприклад, вирішувалася у війнах між Нідерландською і Англійською Ост-Індськими компаніями, а потім – у війнах останньої з Францією. Доля Індонезії і ряду інших територій теж визначалася в ході англо-голландських війн 1652 – 1654, 1665 – 1667 і 1672 – 1674 рр. вони привели до майже повного витіснення голландців з Індії, але залишили їм свободу дій в Індонезії. В ході наполеонівських війн англійці захопили у голландців Цейлон (1796 р.), Капську колонію (1798 р.), Яву (1811 р.), яку потім повернули.

Найбільш значні етапи англо-французької боротьби – війна за австрійський спадок (1740 - 1748) і Семирічна війна (1756 – 1763). В ході останньої Англія перемогла Францію і стала єдиним серйозним претендентом на завоювання Індії. В ході тієї ж війни вона зуміла підкорити Бенгалію (1757 – 1764 рр.) і встановити панування над Перською затокою.

Потім настав час війн з індійськими державами. В результаті чотирьох війн (1767 – 1769, 1780 – 1784, 1790 – 1792, 1799 рр.) Компанії вдалося розгромити Мейсур – найсильнішого противника в Південній Індії. Три війни знадобилося, щоб знищити Маратхську конфедерацію (1775 – 1782, 1803 – 1805, 1817 – 1819 рр.), яка до цього домінувала у Центральній і Північній Індії.

В першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, вони приєднали Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Пенджаб (1845, 1849 рр.). були зроблені спроби розширити володіння і вийти за межі Індії: вдалі по відношенню Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і не вдала по відношенню Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).

Почали створюватися і інші колоніальні імперії. Голландія поступово підкорила майже всі острови Індонезії, які стали з тих пір називатися Нідерландською Ост-Індією. Франція в 1830 р. захопила Алжир, чим поклала початок колоніальному поділу Африки.

Завоювання здійснювалося не стільки руками європейців, скільки при допомозі місцевих жителів, яких колонізатори наймали, озброювали, навчали європейським методам ведення бойових дій і кидали проти армій місцевих правителів. Цілий ряд східних держав були при цьому знищені, інші попали в повну залежність від колонізаторів. І, на кінець, треті, хоч і зазнавали поразок і поступово попадали в так звану напівколоніальну залежність, зберегли суверенітет і деякі можливості самостійного розвитку.

Територіальні захоплення привели до різкого збільшення прибутків колоніальних режимів від збору податків і мит, які стали перевищувати витрати на управління. Колонії давали засоби для нових військових операцій і дозволяли отримувати "колоніальну данину" не тільки окремим купцям, а і всій метрополії.

Найбільш суттєвою рисою світової економіки ХІХ ст. стало швидке розширення зовнішньої торгівлі та зміна її балансу. Перший етап промислового перевороту полягав у виникненні фабрик, машинної промисловості, спочатку тільки легкої, насамперед текстильної. І це серйозно змінило співвідношення економічного потенціалу метрополій і колоній. Метрополії отримали можливість запропонувати населенню залежних від них країн свої товари.

В цей же період європейські колоністи зрозуміли, що вони можуть "завоювати" країни без військових експедицій, тільки своїми товарами, отримуючи із них прибуток, не втручаючись у внутрішнє життя. Для цього достатньо було нав’язати країні договір, який звільняв європейські товари від мит, давав європейським бізнесменам у східній країні право непідсудності місцевим судам.

Так виник стан, який іноді називається "напівколоніальною залежністю". У неї попали Османська імперія і Іран, після "опіумних" війн – Китай, а з 1853 р. – Японія. Але останній вдалося дуже скоро від залежності звільнитися і навіть прийняти участь у поділі світу між державами уже в кінці ХІХ ст.

Світова торгівля в ХІХ ст. зробила небачений раніше стрибок. Якщо за ХVІІІ ст. зовнішньоторговий обіг Англії зріс у 5 разів, то на протязі ХІХ ст. – в 15 разів, Франції – в 21 раз, США – в 14 разів. Зросла роль зовнішньої торгівлі і для багатьох країн Азії. Обсяг зовнішньої торгівлі Індії, Цейлону, Філіппін зріс в 7, 4 – 7, 5 разів, Сіаму – в 5,9, Малайї – в 5,2, Китаю – в 3,6 раз.

Зовнішньоторгові зв’язки Азії з країнами Заходу стали переважати над обсягами внутрішньо азіатської торгівлі. Доля країн Європи і США в імпорті Індії перевищила 80%. В Ірані тільки на Росію припадало більше 50% імпорту. Експорт в Європу складав у Індії 60% вивозу на Цейлоні – 80%, в Китаї – 71%. Іранський експорт на 70% направлявся в Росію. Основна частина приросту зовнішньої торгівлі припадала, звичайно, на другу половину століття, після відкриття Суецького каналу (1869 р.) і широкого використання пароплавів.

Основну долю в європейському експорті займали продукти текстильної промисловості – тканини і пряжа. Широко відомі дані про стрімкий ріст імпорту англійських тканин в Індію: 1 млн. ярдів в 1824 р. і 2, 2 млрд. Ярдів у 1890 р. ще більше вражає імпорт пряжі: з 1818 по 1836 рр. він зріз у 5200 раз, хоча потім його ріст уповільнився.

Порівняно незначний відсоток у ввезенні у країни Сходу займали устаткування і машини. В імпорті Індії вони складали 8 – 10%, але важливо підкреслити, що відсоток не знижувався, в той час як обсяг зовнішньої торгівлі ріс стрімко. А це означає, що і обсяг ввозу устаткування зростав швидкими темпами. В Індонезії доля устаткування в імпорті зростала в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і на 1913 р. склала 7, 5%. В той же час в імпорті Ірану до 1914 р. ввіз устаткування практично був відсутній, а в Китаї він почався тільки з середини 1890-х років і досяг на 1914 р. тільки 3%.

Ця обставина має відношення і до питання, яке ми будемо розглядати нижче – до проблеми вивозу капіталу і процесу індустріалізації. Із наведених цифр видно, що він почався вже у другій половині ХІХ ст., і якраз у колоніях, а не в незалежних країнах.

Переорієнтація зовнішньої торгівлі вплинула ще на один процес – спеціалізацію серед самих східних країн. Розвиток плантаційного господарства на Цейлоні, в Індонезії і ряді інших країн зробило господарство цих країн більш спеціалізованим, їхній експорт став більш обмеженим по номенклатурі. В Єгипті стали займатися вирощуванням і експортом бавовни. На Філіппінах більше 90% експортних товарів складали чотири товари – манільська пенька, цукор, тютюн, кава, а пізніше тільки трьох (випала кава). Індонезія на 2/3 спеціалізувалася на вирощуванні цукру і кави, Малайя – на олові (29%) і каучуку (20%).

Вся економіка Цейлону була орієнтована на зовнішню торгівлю. До 1880 р. колонія спеціалізувалася на каві (65% експорту), а потім на чаєві (55%) і натуральному каучуку (26%). Спочатку бурхливий розвиток отримало виробництво кави – на приватних плантаціях. В 1877 р. був зібраний максимальний врожай кави. Але ще з 1868 р. на острові стала поширюватися вірусна хвороба кавових дерев, яка в кінці кінців і погубила цю галузь. Каву як головну експортну культуру у другій половині ХІХ ст. замінили хінне дерево, шоколадне дерево, гевея. (Кокос теж грав важливу роль, але його вирощування не вимагало уваги властей. Кокосові пальми в основному росли на невеликих ділянках селян).

Широкого розвитку отримувало вирощування чаю. Виникла чайна промисловість, у якій відбувався процес концентрації капіталу. В 1910 р. доля трьох експортних культур – чаю, каучуку і кокосів – складала 88, 6% експорту. Але така спеціалізація сільського господарства приводила до нестачі зерна. З 1885 р. імпорт рису на Цейлон перевищив його виробництво на острові. В 1893 р. стан постачання населення продовольством був настільки тривожним, що був відмінений земельний податок на зернові культури.

Великі країни не дають різкого скорочення номенклатури, хоча теж значно змінюють склад свого експорту. В Індії різко зменшується вивіз тканин, індиго, опіуму, а зростає експорт пшениці і рису, бавовни, чаю. Китай теж переживає спади і піднесення в експорті різних товарів.

Поширення вирощування технічних і непродовольчих культур в одних країнах викликало необхідність розвитку виробництва і торгівлі рисом в інших. Англійці перетворили Іріваді в Бірмі в район вирощування рису, звідки рис постачали на о. Цейлон та інші країни. Те ж саме зробили французи у Південному Індокитаї. Рис і Кохінхіни вивозили головним чином в Китай, торгував рисом і Сіам.

Оволодіння ринками країн Сходу відбулося не просто в процесі економічної конкуренції дешевих фабричних товарів з дорогими кустарними, але вимагали також адміністративних і військових зусиль. Китайський ринок був відкритий, наприклад, в ході трьох "опіумних" війн. Європейські держави готові були вести подібні війни з усіма країнами, які робили спроби захистити свій ринок. Рада директорів АОІК вже у 1769 р. вимагала, щоб в Індії скорочувалося виробництво шовкових тканин і зростав вивіз шовку-сирцю. Було насильно задушено кораблебудування, яке розвивалося в Калькутті і Бомбеї в 1795 – 1798 рр. Були встановлені експортні мита на індійські тканини, які утруднювали їх продаж: 10% - бавовняно-паперові, 20% - шовкові, 30% - на шерстяні. Імпортні мита підтримувалися на дуже низькому рівні. Після сипайського повстання вони були тимчасово підвищені, але в 1862 – 1864 рр. знову знижені. В той час Англія не хотіла захищати внутрішній ринок Індії.

Колонізатори робили значні зусилля, щоб ліквідувати внутрішні митні бар’єри, які зберігалися у підкорених ними країнах. Прагнення "розмістити" внутрішній ринок для проникнення англійських товарів було в основі політики генерал-губернатора Індії Д. Е. Дальхузі (1848 - 1856) по анексії васальних князівств. Ця політика, яка посилювала почуття невпевненості у завтрашньому дні і багато князів підтримали сипайське повстання і навіть стали його керівниками якраз внаслідок тієї політики анексії, яка проводилася перед повстанням.

Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало і створення інфраструктури, в першу чергу будівництва шляхів. Будівництво залізниць в Індії, яке розгорнулося в середині ХІХ ст., мало насамперед стратегічне значення, і повинно було сприяти вивозу сировини і проникненню англійських товарів у внутрішні райони. В 1853 р. була відкрита перша залізнична вітка від Бомбею до Тхани, в 1854 р. – друга лінія, від Калькутти до кам’яновугільного басейну Ранигандж. На 1905 р. було побудовано 6 тис. миль залізниць. На період незалежності Індія була країною з найбільш густою сіткою залізниць за межами Європи (65, 2 тис. км.).

На кінець 60-х років була споруджена сітка телеграфного зв’язку по всій Індії, і Індія отримала телеграфний зв’язок з метрополією, що значно підвищило ефективність управління колонією з Англії.

Переорієнтація торгівлі відбулася швидко і в багатьох випадках драматично. Але не слід і перебільшувати її значення. Зовнішня торгівля все ще займала незначне місце в економіці країн Сходу. Якщо у Великобританії величина експорту на душу населення складала в 1900 р. 47 дол., а імпорту – 74, то в Індії ті ж дані на душу населення складали 1, 2 і 0, 8 дол., а в Китаї – 0, 3 і 0, 4 дол. відповідно.

Іноді цю переорієнтацію зовнішньої торгівлі і пов’язані з нею зміни в структурі виробництва називають "перетворенням колоніальних і залежних країн в ринок збуту і джерело сировини" для країн-метрополій або "перетворення їх в аграрно-сировинний придаток" європейської економіки. Ці формулювання мають позитивну інформацію, опираються на ряд фактів, деякі із них ми вже називали. Але вони несуть у собі відтінок завершеності цього процесу і в цьому розумінні не зовсім відповідають реальності.

Найбільш яскрава схема, яку мають при цьому на увазі, - це вивіз, наприклад, індійської бавовни в Англію, перетворення її там у тканини, ввіз цих тканин у Індію, витіснення на індійському ринку місцевих кустарних тканин, закупівля за виручені від продажу гроші індійської бавовни – і повторення процесу.

Між іншим навіть при великому бажанні і при повному сприянні колоніальних властей створення такої схеми було під великим питанням, або навіть неможливо. Індійська бавовна вирощувалася у дрібних господарствах, була поганої якості, низького сорту (коротко-волокниста) і майже не використовувалася англійськими фабрикантами, які давали перевагу бавовні із південних штатів Північної Америки, а пізніше і із Єгипту. Колоніальні країни Азії не могли стати основним джерелом сировини для розвинутих країн. Не могли вони стати і основним ринком збуту. Такими для англійських товарів залишалася Південна і Центральна Америка.

Не дивлячись на те, що англійські тканини дійсно витісняли з місцевого ринку тканини кустарні, витіснити їх остаточно вони не змогли. З багатьох причин, одну з яких слід згадати спеціально, оскільки вона має своїм джерелом той же процес росту європейського імпорту. Мова іде про імпорт пряжі. Дешева фабрична англійська пряжа купувалася індійськими ткачами, які робили з неї тканини більш дешеві і тим самим отримували додаткові можливості конкурувати з англійськими виробниками.

Період експлуатації колоній і напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням засобів із країн Сходу, дякуючи активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Підраховано, що колонізатори "викачували" із колоній близько 2% їх ВВП. Але питання в тому, чи уповільнювало це капіталістичний розвиток колоній, залишається невирішеним. Чисто теоретично засоби, які відходили в Європу, могли би бути вкладені у місцеву економіку. Але одночасно відбувався процес нагромадження капіталу в колоніях. Купці східних країн багатіли і починали вкладати свої засоби у промисловість. Європейці експлуатували не їх. Розраховувалися за європейські товари рядові споживачі (селяни і ремісники) і аристократія. Але засоби і тих і інших не були капіталом.

Безперечно, що насичення ринків європейськими товарами приводило до занепаду місцевої традиційної промисловості (ремесла), до аграризації економіки, дезурбанізації, тобто скорочення міського населення. Це означало руйнування традиційного економічного ладу, який уже давно не мав перспектив подальшого розвитку. Одночасно формувалося міське життя сучасного типу у все зростаючих портових містах – як в колоніях, так і в незалежних державах.

Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії і внутрішньої торгівлі багатьох країн проявлялися не тільки в колоніях, і навіть не стільки в колоніях, скільки в напівколоніях, або залежних країнах. На протязі всього ХІХ ст. європейські держави укладали торгові договори з незалежними країнами Сходу – Османською імперією, Іраном, Китаєм, а в 1853 р. – і з Японією. І як результат – суверенітет цих країн був обмежений, вони попадали в так звану напівколоніальну залежність. У поняття "напівколоніальне положення" включається: 1. встановлення низьких мит на імпорт іноземних товарів; 2. передача митниць під управління європейців; 3. екстериторіальність європейських анклавів на територіях незалежних держав; 4. непідсудність європейців місцевим судам на всій території держави.

Не всякі торгові договори східних держав з європейськими були нерівноправними. Те що вони називались "капітуляціями" не повинно вводити в оману. Вони називалися так тільки тому, що складалися із статей ("капітулів"). Укази турецького султана, які регламентували положення окремих провінцій імперії, теж називалися "капітуляціями", хоча ні про яку капітуляцію султана перед своїми підданими не могло бути і мови.

Перший договір, який давав іноземним купцям привілеї (низькі мита, право екстериторіальності, звільнення від податків), був підписаний Османською імперією з Францією в 1569 р. і не передбачав ніякого підкорення європейській державі. В цей час Франція бачила в Османах союзника проти Священної Римської імперії. В 1535 р. був укладений договір двох держав про спільні військові дії проти Габсбургів, і турецькі рейдери отримали базу в Тулоні.

Договори-капітуляції розглядалися як "милість" султана і повинні були відновлюватися коли на престол вступав новий султан, якщо він цього побажає. Тільки після підписання Белградського (1739) і Кючук-Кайнарджійського (1774) договорів про мир султани втратили право підтверджувати або відміняти капітуляції при вступі на престол. Але і це не можна назвати встановленням нерівноправного положення держави. Таким чином, договори з Османами були лише введені в режим міжнародного права, яке виходило із того, що міжнародні договори повинні виконуватися незалежно від зміни влади в державі.

Ступінь освоєння європейським капіталом східних ринків залежав не від форм підкорення тих чи інших країн, а від інших факторів – насамперед, мабуть, від елементарної географічної близькості або віддаленості країн, їх ринків від Європи. Наприклад, за ХІХ ст. вартість європейського імпорту бавовняно-паперових тканин (включаючи пряжу) в Османську імперію зросла більш ніж у 100 разів, а в розрахунку на душу населення – більш ніж у 50 разів. Удільна вага імпорту у місцевому споживанні збільшилася з 4 – 5% до 80%. Відбувалося розорення місцевого мануфактурного і ремісничого виробництва. Тільки через 100 років після відкриття ринків для європейських товарів стала зароджуватися місцева фабрична промисловість.

Проникнення іноземного капіталу на ринки незалежних країн Сходу спочатку у вигляді товарів, а потім і у вигляді промислового капіталу сприяла свідома політика місцевих властей. Економічні концепції, які панували в цих країнах, були досить екзотичними, із нашої сьогоднішньої точки зору. Вважалося, що головне завдання економічної політики – забезпечення ринку товарами і постійне зниження цін. Завдання підтримки або розвитку місцевого виробництва не ставилося. Інтереси іноземного капіталу та інтереси правлячої верхівки цих країн співпадали. Османські власті самі сприяли укладанню договорів, які ми зараз називаємо нерівноправними. Місцевий капітал, який формувався, повинен був боротися не тільки з іноземною конкуренцією, але і з властями своєї країни, які свідомо чи несвідомо виступали в якості пособника іноземців.

Османські власті багато в чому з власної ініціативи руйнували ремісниче виробництво в своїй країні. Іранський шах сприймався іранською громадськістю як такий, який продався іноземцям. Китайський імператор в кінці ХІХ ст. теж розглядався як агент іноземних держав, так що, наприклад, пропозиція про націоналізацію однієї із залізниць було сприйнято як здача її іноземному капіталу і викликало хвилю незадоволення в Китаї. В Японії рух за скинення сьогуна і реставрацію імператорської влади одним із своїх гасел мало відвернути закабалення Японії іноземцями, до чого вела, на думку опозиції, політика уряду сьогуна.

Значним результатом періоду, який ми розглядаємо, став розвиток легкої фабричної промисловості в країнах Європи, насамперед в Англії. Тут потрібно зробити три зауваження.

По-перше, не слід примітивно сприймати процес індустріалізації Європи. Англійська промисловість розвивалася не на капітали, вивезені із колоній, перш за все із Індії. Із Індії у Великобританію поступала деяка кількість грошей. Частину із них можна назвати торговим капіталом, але він рідко ставав промисловим. Набоби (так в Англії називали співвітчизників, які розбагатіли в Індії) витрачали свої гроші на купівлю замків, місць у парламенті, але не вкладали їх у виробництво. Англійський великий капітал того часу був торговим і банківським. Він відносився до вкладів у промисловість як до справи ризикованої і малоприбуткової. Конторські книги фабрик, які виникли у ХVІІІ ст. показують, що перші промисловці Англії не отримували банківських кредитів, вони змушені були обмежуватися власними нагромадженнями.

По-друге, велику роль у індустріалізації Європи колонії зіграли у зовсім іншій якості, як резервуари, які поглинали надлишкове населення. Як відомо, капіталізм розвивається циклічно. Промисловий розвиток приводить до міграції населення у міста і промислові центри. Механізація праці приводить до криз надвиробництва і до масових звільнень робітників з виробництва. Європа отримувала можливість в періоди таких криз "скидати" надлишкове населення в колонії. (Правда, в даному випадку мається на увазі насамперед переселенські колонії, наприклад, Австралія або Канада). Нове піднесення промислового виробництва викликало нову хвилю робочих рук із села і необхідність подальшої механізації. Все це вело до більш швидкої, ніж якщо б колоній не було, урбанізації і індустріалізації європейських країн в найширшому значенні цього слова.

По-третє, на першому етапі промислового перевороту, коли в Європі почала бурхливо розвиватися легка промисловість, ввіз продовольства і сировини із неєвропейських країн допоміг згладити диспропорції в європейській економіці, які були викликані відставанням сільського господарства від потреб економіки в цілому. Потім поява надлишків капіталів стала приводити до криз надвиробництва. І на цьому етапі колонії і неєвропейські держави допомогли Європі приглушити гостроту кризи – скинути надлишкові капітали. Це дозволяло європейським країнам пройти другу технологічну революцію, подолати диспропорції на ринку праці, різницю у продуктивності праці між галузями, перейти до нового етапу колоніалізму. Про це буде сказано нижче.

Вигравали і країни, які не були метрополіями. Активне сальдо зовнішньої торгівлі з колоніями і напівколоніями дозволяло метрополіям мати пасивне сальдо в торгівлі з іншими європейськими країнами, закуповуючи там напівфабрикати і готові вироби. Так що колоніальна система оздоровлювала і підтримувала європейську економічну систему в цілому. Так, наприклад, Англія в 1870 – 1913 рр. мала позитивне сальдо в торгівлі з неєвропейськими країнами в 5 млрд. ф. ст. і таке ж негативне сальдо в торгівлі з європейськими країнами.

Період торгово-промислової експансії європейських країн був часом найбільш "революційного" колоніалізму. Розвалювалась традиційна економічна система, підривалися звичні державні і духовні цінності. Нагромаджувався значний традиціоналістський вибуховий матеріал. На протязі ХІХ ст. відбулося багато масових кривавих повстань як в колоніальних, так і в незалежних країнах, які були направлені або проти колонізаторів, або проти місцевої еліти, яка погрузла, на думку повсталих, в марнотратстві, розпусті та інших гріхах. Про них розкажемо по історії окремих країн.

Цей же період характерний новими явищами в духовній сфері. З’являються реформаторські течії в суспільній думці країн Сходу, в тому числі і в релігійній думці, починають проводитися модернізаторські реформи на державному рівні про що буде сказано в окремих розділах.

У багатьох країнах Сходу почалося первісне нагромадження капіталу. Як вже було сказано, абсолютна викачка засобів із економіки східних країн у Європу не означала, що на Сході всі абсолютно бідніли. Напроти, місцевий торговий капітал прийняв найактивнішу участь у торгівлі, яка розгорталася. Власне, без його участі європейцям не вдалося б так перебудувати всю торгівлю на берегах Індійського і Тихого океанів, як це ми розглянули вище. І на цій торгівлі створювалися ті величезні за мірками Сходу капітали, які були направлені в промисловість.

Мабуть, в найбільшій мірі виграли індійські купці. Парадокс, але англійці прагнули "відкрити" Китай, а для цього провели три війни, так звані опіумні, старалися в основному не для своїх купців, а для індійських. Якраз індійські купці тримали в руках вивіз опіуму із Індії і вони скористалися ринком Китаю, який для них відкрили англійці, щоб скласти багатства. На торгівлі опіумом з Китаєм нагромадив багатства Джамшетджи Нашурван Тата, засновник династії підприємців, яка і до цього дня займає одне із перших місць серед індійських фінансово-промислових груп. З іменем цієї сім’ї пов’язані найяскравіші сторінки промислового розвитку Індії в кінці ХІХ – початку ХХ ст.

Другим важливим товаром, яким наповнювався китайський ринок після його "відкриття", була бавовняно-паперова пряжа. Але це була головним чином індійська пряжа, яку виробляли на збудованих прядильних фабриках в Бомбеї, Нагпурі, Ахмадабаді та інших містах. Відкриваючи китайський ринок, англійці менше всього думали про інтереси індійського капіталу, тим більше вони ніяк не передбачали, що у підсумку буде розвиватися індійська національна промисловість. Але результати були якраз такими.

Література

  1. История Востока. – М., 1999. – т. 3; М. – 2004. – т. 4. – ч. 1.
  2. Васильев Л. С. История Востока. – В 2-х т. – М., 1994.
  3. Широков Г. Колониальная система // Восток. – 1995. - № 6.
  4. Замятина М. Ю. Сибирь и Дикий Запад: образ территории и его роль в общественной жизни // Восток. – 1998. - № 6.
  5. Савельева Л. П. Новозеландский колонист и сибирский поселенец: опыт социокультурного сравнения // Восток. – 1995. - № 4.
  6. Субботин В. А. Колониальные войска в конце XVIІІ – ХХ века. // Вопросы истории. – 2002. - № 8.
  7. Хазанов А. М. Аффонсу де Албукерки – создатель Португальской колониальной империи // Новая и новейшая история. – 2002. - № 3.
  8. Хазанов А. М. Неизвестное о Васко да Гаме. // Вопросы истории. – 2000. - № 8.
  9. Огнетов И. А. Католические миссионеры во Вьетнаме (XVIІ – начало ХХ вв.). // Восток. – 1999. - №5.
  10. Новопашина Л. Ю. Англо-голландское колониальное соперничество в 1814 – 1824 годах. // Вопросы истории. – 2004. - № 4.
  11. Вагасин А. А. М. П. Минаев и русская политика на Востоке в 80-е годы ХІХ века. // Восток. – 1993. - № 3.
  12. Фадеева И. Два лика колониализма. // Азия и Африка сегодня. – 1994. - № 12.


10.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!