Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Соціальні процеси на Сході. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціальні процеси на Сході. Реферат

Друга половина 20 століття була відмічена різким прискоренням соціального розвитку країн Сходу. Мова йшла не тільки про зародження нових соціальних груп, класів, категорій, але і про якісну зміну самого суспільства

Риси модернізації і навіть "вестернізації" все чіткіше визначали соціальне обличчя Сходу у другій половині 20 століття, який не дивлячись на це залишався многоликим і різноманітним. Якщо можна собі уявити західне суспільство у вигляді зразка геометрично правильних фігур, форм, чітких ліній, то східне суспільство нагадує скоріше складний орнамент з асиметричністю і зовнішньою логічністю різнотипних малюнків. Тому, поряд з західно-східним синкретизмом, який все частіше зустрічається в соціальних структурах Сходу, особливо в кінці ХХ ст., зберігається і безумовна різниця між суспільствами Заходу і Сходу, причому – не тільки в культурно-цивілізаційному вимірі.

Східне суспільство, яке залишилось багатоукладним, строкатим і різноманітним в соціальному відношенні, якісно змінювалось. У його складі збільшувалась доля сучасних модернізованих структур і відповідно зменшувалась доля традиційних, архаїчних. Модернізація любого східного соціуму (сільські общини, регіону або земляцтва, міста або окремого його кварталу, етноконфесії або релігійного братства, яке в нього входить) йшла або через "капіталізацію", тобто розвиток приватного підприємництва і ринку, або через насадження державою "зверху" більш сучасних методів господарювання, політичної і виробничої культури, новітньої технології і організації праці. І як завжди перепліталися обидва канали модернізації.

Але перший переважав там, де ініціатива належала іноземному капіталу або де вже встиг заявити про себе національний капітал (Індія, Туреччина). Другий канал переважав переважно в країнах з воєнними або революційними режимами (Бірма, Індонезія, Єгипет, Сірія). Але і в другому випадку одержавлення економіки завжди було неповним і об’єктивно переслідувало мету захистити слабу національну економіку від зовнішніх конкурентів, подати допомогу місцевому підприємництву, яке знаходилося в нелегкій стадії становлення.

Капіталізм на Сході став розвиватися у другій половині ХХ ст. набагато швидше, ніж у першій. Але цей розвиток ішов різними шляхами і потоками, в різних формах живився із різних джерел. Він привів до утворення декількох капіталістичних укладів у 1970 – 1980-х рр. Найважливішим із них слід визнати монополістичний капіталізм, який представлений підприємствами транснаціональних корпорацій (ТНК). Найбільшими і сучасними, які оснащені новітньою технікою і безперервно освоюють найпередовішу технологію, використовують висококваліфіковану робочу силу з високими заробітками – це нафтопереробна і електронна галузі. Хоча і в цих галузях конкурентами виступають національні монополії держав Сходу, найбільш характерні спочатку для Японії, Індії, Єгипту, Південної Кореї.

Це видно на прикладі південнокорейських "чеболі", тобто монополії сімейно-кланового типу, які почали виникати вже в 50-і роки. В 1980 р. півсотні "чеболі" давали до 10% ВВП країни, а в 1990 р. – до 16%. Обсяг їх продажі тоді = 130 млрд. долл., причому 60% цієї суми припадало на 5 "чеболів" на чолі із знаменитим Самсунгом. Найкрупнішим концерном у сфері електронної, важкої і нафтохімічної промисловості. Його власник Ли Кун Хи за рахунок новітніх науково-технічних досягнень добився росту продуктивної праці в окремі роки на 25 – 27%, невпинно підвищуючи, нарощуючи обсяги виробництва і продажу, створюючи свої філіали за межами країни.

Наприклад, зборку телевізорів здійснюють його підприємства в 20 країнах включаючи Словаччину. Всі "чеболі", співробітничаючи і з "дзайбацу" і з західними ТНК постійно прагнуть зайняти друге після японців місце. В 1995 р. із 100 крупних компаній Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) поряд з американськими і японськими було 6 південнокорейських, але 13 – тайванських. Тайвань, дякуючи своїм банкірам, власникам кораблів і комерсантам став другим після Японії найбільшим кредитором в світі. Він є найбільшим інвестором практично у всіх країнах Далекого Сходу і ПСА.

В Індії буржуазія, мабуть, першою на Сході досягла стадії монополістичного капіталу. Між корпоративні інвестиції, переплетіння інтересів різних фірм, влада "контролюючих сімей" над багатьма підприємствами різноманітного профілю перетворили еліту індійської буржуазії у своєрідного "колективного монополіста". Уже в 60-і роки в економіці країни передові позиції зайняли 75 монополістичних груп на чолі з найбагатшими сім’ями Тати, Бірли, Мафатлала, Тхапара, які зберегли і посилили свої позиції в 90-х роках. Семи із цих груп належали ¾ індійських інвестицій за кордоном, в тому числі 40% із них групі Бірли, закордонні активи якої перевищили її активи в Індії.

Таким чином, діяльність монополій Індії, так само як японських монополій або корейських чеболів, мали міжнародний характер, поширили свою діяльність від Бірми і Малайзії до Африки. В той же час є приклади активності єгипетських монополістів (Османа Ахмеда Османа) в Індії і ПСА. Монополії Індії зв’язані також і з західними ТНК: в 1993 (96 рр. компанії країни "Хиндустан Левер" 51% акцій, у англо-голландської ТНК "Юниливер"). Разом з тим, індійські монополії повсюдно на Сході тіснили своїх конкурентів за рахунок дешевизни робочої сили, оплата якої в 90-і р. складала, наприклад, близько 50% оплати працівників відповідної кваліфікації на Тайвані.

Бюрократія. Крім монополістичної буржуазії повсюдно на Сході надзвичайно сильна бюрократична буржуазія, фінансово-економічна міць монополій (як іноземних, так і національних) дозволяла їм ставити собі на службу значну частину державної бюрократії. Її представники на чолі підприємств держсектора (сильного в країнах Сходу) були, як правило, зв’язані з приватним капіталом, а насправді зв’язували свої дії з інтересами великої, особливо монополістичної буржуазії. В 60-х р. в Індії із 339 вищих управлінців держсекторів 136 представляли крупний бізнес, а 55 поєднували (незважаючи на формальну заборону) державну службу з приватним підприємництвом.

Високі оклади верхівки бюрократії (уже в 60-і р. вони перевищували мінімальну зарплату в держсекторі Єгипту в 30 раз, в Індії – 64 рази, Пакистані – в 40 раз, в Бірмі – 32 рази) з урахуванням всіх пільг, надбавок, додаткових виплат складали величезну суму. Вже в 60-і р. прибуток середнього підприємця в Індії складав 1–4 тис. рупій на місяць, а у міністра або вищого бюрократа – від 5 до 7 тис. рупій. Крім того крупні бюрократи, крім прямих крадіжок із казни і хабарів, ухитрилися фактично торгувати різними ліцензіями, пільгами, дозволами, патентами, видачею держкредитів, звільненням від податків і т. д.

Перетворюючи всі свої законні і незаконні прибутки в капітал, бюрократія перетворювалася в бюрократичну буржуазію, яка концентрувала в своїх руках і владу і багатство. Ця паразитична верства, не зацікавлена, на відміну від буржуазії в "чистому вигляді", в розвитку виробництва, яка як це вимагало реінвестиції хоча б частини прибутків, більше того – боялася раптових змін, здатних послабити її панування неминуче тяготила до корупції і стагнації, до консерватизму і реакційності.

Сотні і тисячі менеджерів держсектору і Індії, Індонезії, Малайзії, Пакистані, Тунісі, Туреччині в 60-80-і рр. або були, або ставали насправді представниками бюрократичного капіталу який невіддільний від фаворитизму, застою і чорного ринку. За деякими підрахунками, подібна "паразитична" буржуазія вже в 60-70-х рр. привласнювала до 30% національного доходу Індонезії і до 40% в ряді арабських країн. Ряд президентів – Садат в Єгипті, Сухарто в Індонезії, Маркос на Філіппінах – активно стимулювали процес обуржуазнення бюрократії. Карколомно швидке збагачення цих, як їх називали в Єгипті, "жирних котів" привело до наявності в цій країні у 80-і р. близько 500 сімейств, кожне із яких володіло власністю не менше ніж у 10 млн. єгипетських фунтів.

В Індонезії кабіри (капіталісти-бюрократи) з 1970 р. почали переходити до чисто підприємницької діяльності, а їх місце займали родичі президента Сухарто і зв’язані з ним вихідці із військової і чиновничої еліти, які назвали президента, який керував більше 30 р. титулом "батько розвитку". Всі очолювані ним 12 монополістичних груп були тісно зв’язані з капіталом місцевих хуацяо, менше з японським або американським капіталом. На Філіппінах подібне положення зайняли "крони" тобто "дружки" із оточення багатолітнього президента Маркоса.

В Малайзії так звана державна або політична бюрократія була утворена в основному із вихідців із малайської аристократії і бюрократії при підтримці держави, яка прагнула витіснити з галузей раніше захоплених економічне панування великої буржуазії хуацяо. В Таілінді цим самим зайнялась "королівська" буржуазія, тісно зв’язана з сім’єю монарха. Але в силу китайського капіталу в цій країні в основному поставили собі на службу верхівка армії, яка утворила своєрідну військово-бюрократичну буржуазію.

Військові фракції бюрократичної буржуазії виникли і в інших країнах – південній Кореї, Індонезії, Пакистані, Бірмі, Єгипті, Іраку. Вони також задавали тон у Південному В’єтнамі та інших країнах Індокитаю 1964 – 1975 рр. Воєнна бюрократія, резюмують слухачі, поступово еволюціонувала в приватнопідприємницьку буржуазію (Таїланд, Індонезія, Єгипет), або в адміністративну і партійно-політичну бюрократію (Сірія, Алжир, Бірма, Ірак). Тим більше, що воєнно-бюрократичні режими терпіли крах або внаслідок поразки (Південний В’єтнам), або по економічним причинам (Індонезія 1997 р.)

В монархіях, які ще збереглися на Сході (Марокко, Йорданія, Іран), в Брунеї, арабських державах Перської Затоки виникла своєрідна соціальна спільнота – ФБК (феодально-бюрократичний капітал). Це наймогутніша група правлячих еліт, яка поєднує одночасно використання методів економічного і позаекономічного примусу, переваги знатного походження і одержання в спадок правління, патріархально-кланового і релігійного авторитету освяченого звичаями і традиціями.

Група ФБК найбільш яскраво представлена феодальними сімействами Марокко, які одночасно складають ядро еліти бюрократії і вершки бізнесу. Це ж саме ми бачимо у Саудівській Аравії клану Саудідів із 7 тис. емірів, 5 тис. принцес, більшість яких поєднує свою приналежність до еліти з виконанням адміністративно-управлінських, господарських, військових і підприємницьких функцій (в тому числі як представники ТНК і інших іноземних фірм). ФБК домінує також у Кувейті, Катарі, Омані, ОАЕ і деяких інших країнах.

Як правило, феодали на Сході (за виключення деяких держав – Афганістан, Непал) зберегли соціальний вплив лише в складі більш широких спільнот – ФБК, феодальної бюрократії або духовенства. В соціально-господарському відношенні феодалів як і "чистого" феодалізму на Сході вже немає, хоча традиції, деяка архаїка ще збереглися.

Важливою рисою соціальних процесів другої половини ХХ ст. на Сході була прискорена урбанізація. Якщо в 1950 р. серед 10 зверх-крупних міст світу були лише 3 східних (Токіо – 6,7 млн. чол., Шанхай – 5,3 млн., Калькутта – 4,4 млн.), то в 1990 р. їх було вже 5 (Токіо – 18,1 млн. чол., Шанхай – 13,3 млн., Калькутта – 11,8 млн., Бомбей – 11,2 млн., Сеул – 11 млн.). В 1950–1985 р. міське населення країн Азії і Африки росло щорічно на 3,6–4,2% (при 2–5% природного приросту).

В містах Азії на 1990 р. проживало 975 млн. чол., тобто 1/3 населення континенту. На заході Азії (в 1990 р.) в містах проживало 63% населення, на півночі Африки – 45%.

За рахунок чого росло міське населення? Це мігранти із села, бідні, розорені селяни, їх наплив привів до розорення корінних жителів міст (ремісників, дрібних торгівців, безробітних), все це приводило до зростання міського "дна", тобто груп міських жителів-люмпенів, пауперів. Їм було майже неможливо повернутися до нового життя.

Економіка Сходу і до сьогоднішнього дня не може стати на ноги, росте заборгованість молодих держав як по лінії держави так і по приватній лінії, а це обмежує інвестиції в економіку. Лише окремим групам і елементам населення (в основному емігранти в Західну Європу і Північну Америку) могли вирватися із стану відсталості і включитися за участю іноземного капіталу або в рамках держсектора, до модернізації і навіть "вестернізації".

Доля більшості жителів – безробіття, злидні, повна безперспективність. За різними даними, паупери і люмпени, а також інші соціальні низи (міські) складали в 60-80-х рр. від 20% до 40% населення Азії, Африки і Латинської Америки. Вони об’єднувалися із іншими злидарями – ремісниками, низькооплачуваними службовцями, малокваліфікованими робітниками. Всім їм були властиві відчай, злоба і схильність до крайніх форм соціального протесту.

Це мало дуже важливі наслідки для життя Сходу.

  • По-перше, низи міста тиснули знизу на всю соціальну піраміду плутаючи нормальні відносини між її "етажами", тобто класами і групами, які розміщені на різних ступенях соціальної ієрархії.
  • По-друге, міські низи склали основу всіх масових екстремістських рухів другої половини століття ("ісламська революція" 1978–79 рр. в Ірані, екстремістські групи типу "Брати мусульмани" в Єгипті).

У другій половині ХХ ст. маргінали були також основою лівого екстремізму, анархізму, троцькізму, комунізму, маоїзму. Їх вплив був значним у Китаї, серед палестинців, курдів, тамілів, у всій ПСА, серед деяких фракцій турецької і іранської опозиції. Але після розгрому в 1965 р. компартії Індонезії, відходу від лівих екстремістів основної частини хуацяо в Малайзії, Таїланді на Філіппінах і в країнах Індокитаю, після розколу комуністичного руху в Індії маргінали в основному змінили орієнтацію і перейшли від ліво- екстремізму до реакційного консерватизму, переважно релігійного характеру – ісламського фундаменталізму в арабських країнах, Туреччині, Бангладеш.

Крім вищеназваних процесів на Сході відмічався і ріст найманої праці. Уже в 70-90-і р. до 40–50% жителів Сходу працювали по найму. На поч. 90-х р. тільки в Азії нараховувалось 190 млн. найманих робітників (до 30% самодільного населення), в тому числі близько 50 млн. робітників у промисловості, будівництві і на транспорті. Але 20–30% вони були зайняті на дрібних підприємствах неформального (тобто неорганізованого нецензового) сектора і фактично являли собою нефабричний, тобто малокваліфікований, низькооплачуваний пролетаріат, в соціальному відношенні більше близький до маргіналів ніж до своїх братів по класу. Лише 25–34% (в залежності від конкретної країни) промислових робітників були кваліфікованими професіоналами. Протистояння робітники "низи" і робітники "верхи", перші якщо і виступали то разом з маргіналами за загальнонаціональні, етнічні, кастові, релігійні інтереси. А "верхи" були за консенсус з роботодавцями будучи насправді на Сході третім станом.

Середні кола та їх особливості – це люди, які не володіють засобами виробництва, але мають освіту, знання, кваліфікацію, які необхідні для організації, орієнтації, задоволення потреб економічного і духовного життя сучасного суспільства. Це – інтелігенція, службовці, офіцери, студенти та інші жителі міст і сіл, які органічно зв’язані з містом, школою, університетом, ЗМІ і т. д. На відміну від них проміжкові групи – власники дрібних і найдрібніших підприємств в соціально-економічному відношенні категорія перехідна, яка розташована між найманою працею та бізнесом.

В цю категорію входять насамперед селяни, які ведуть власне господарство, і міські дрібні власники. Вони складають свого роду соціальне підґрунтя національного капіталізму перенаступни тенденцію "врости" в нього знизу. Разом з тим в конкретних умовах багатоукладного східного суспільства якраз проміжкові групи менше всього модернізовані, найбільше зв’язані з традицією, общинністю, патріархальщиною, з обмеженістю етнічного, конфесіонального і регіонального характеру.

Політичний і соціальний розвиток Сходу у період, який ми вивчаємо, постійно стимулював ріст середніх груп. Їх нестаток на перших порах компенсувався інонаціональними та приїжджими кадрами. Покращення якості освіти і потреби розвитку економіки визначили прискорений ріст чисельності спеціалістів різного профілю практично повсюдно в Азії:

  • в Індії в 1971–1981 р. з 4834 тис. до 7094 тис. чоловік (на 47%),
  • в Індонезії 1971–1980 р. з 884 тис. до 1917 тис. чоловік (на 72%),
  • в Ірані 1966–1976 рр. з 203 тис. до 557 тис. чоловік (на 174%),
  • в Малайзії 1970–1979 рр. з 129 тис. до 246 тис. чоловік (на 89%),
  • на Філіппінах в 1970–1980 рр. – з 284 тис. до 559 тис. чоловік (на 97%).

Звичайно, не всі ці особи можуть вважатися представниками сучасних середніх кіл, наприклад ті, які живуть поза містом. Наприклад, чистих міських жителів серед них в 70-і роки в Індонезії було близько 700 тис., на Філіппінах – 300 тис., в Таїланді – до 150 тис., в Малайзії – до 90 тис. чоловік. Звичайно, сільський вчитель або лікар серед них, мабуть, був більш "сучасним", ніж представники духовенства, різних сімей знаті, феодальні ідеологи і віровчителі, люди, які очолювали секти, братства, таємні товариства, які жили в містах і яких традиційно причисляли до інтелігенції консервативного типу.

Безумовно, до середніх кіл відноситься науково-технічна інтелігенція (2328 тис. чоловік в Індії на кінець 70-х р., 1218 тис. в Індонезії, 1084 тис. на Філіппінах, 708 тис. в Туреччині, 218 тис. в Ірані, 101 тис. в Пакистані, 20 тис. в Таїланді). Але слід пам’ятати, що в конкретних умовах Сходу інженери і фізики, лікарі і адвокати, вчителі і студенти не відділені китайською стіною від світу традицій, релігії, національної міфології, племінних звичаїв і кланових зв’язків.

Тим більше, що майже у всіх країнах Сходу збереглися так звані традиційні соціальні спільноти, яким немає аналогів на Заході – касти в Індії, які традиційно єднають людей різних занять і професій. В 60-і р. в Індії і Пакистані нараховувалось до 14 торгово-лихварських каст, які дозволяли їх верхівці об’єднувати навколо себе, особливо через кредитні та житлові кооперативи, сітку фондів, шкіл і лікарень до 15 млн. чоловік, переважно торгівців і службовців.

В той же час нищі касти і харіджани (недоторкані) складали від 2/3 до 3/4 жителів села, які постійно поповнювали міські низи. Релігія освячувала їх принизливе положення і це стримувало їх незадоволення з одного боку, а з іншого стимулювало вірність кастовій солідарності незалежно від положення людини в нетрадиційній, модернізованій структурі сучасних секторів суспільства.

Традиційними спільнотами на Сході є племена, дрібні етноси або етноконфесійні общини, станові групи, соціокультурні колективи. Печатка їх впливу, особливо на менталітет і психологію людей, які економічно і організаційно вже давно живуть поза традиційних відносин ще прослідковується повсюди на Сході – від Марокко і Сенегалу до Китаю і Філіппін.

Етнонаціональне питання – одне із найважливіших на Сході:

  • азербайджанці в Ірані,
  • Туркмени, узбеки і таджики в Афганістані,
  • патани (пуштуни) в Пакистані,
  • багато-чисельні меншини в Мьянмі (Бірмі),
  • монголи, тюрки і тибетці в Китаї,
  • хуацяо у ПСА,
  • таміли в Шрі Ланці.

Всі вони ще чекають вирішення свого етнічного існування в рамках нових держав на Сході, або борються за нього. Але вирішення етнічної проблеми ще більше ускладнюється наявністю проблеми конфесіальної яку яскраво ілюструє положення жителів півдня Судану, коптів у Єгипті, ісламістів в Афганістані і Таджикистані, мусульман і сикхів у Індії, мусульман в Китаї і на Філіппінах.

Всі ці традиції соціальної і соціокультурної архаїки багато в чому перешкоджають процесам модернізації на Сході, особливо – процесу формування і розвитку демократичного капіталу, тобто дрібного і середнього підприємництва дрібних торгівців джентльменів удачі, ремісників, які розбагатіли, багатих селян і навіть колишніх ремісників, яка заробила певні суми грошей під час еміграції в Європу або в зону Перської затоки – пакистанці і південно-корейці.

Дрібні і середні підприємства завжди переважали на Сході не дивлячись на гігантоманію якою страждали багато країн. В Індії в 60-70-і рр. 75% підприємств мали менше 10 працюючих кожне. В багатьох країнах підприємства цього типу "демократичного капіталу" давали до 50% всієї промислової продукції і об’єднували в системі виробництва до 39% всіх зайнятих у промисловості.

Слід звернути увагу на той факт, що довгий час однією із головних коаліцій соціального розвитку Сходу була боротьба між "демократичним" і "бюрократичним" капіталом.

Це пояснювалося багатьма причинами:

  • Зусиллям іноземної буржуазії, особливо ТНК які підкорили собі бюрократію Сходу і зв’язаних з нею компрадорів.
  • Звичкою бюрократичних еліт, особливо зв’язаних з феодалами князями, військовими, управляти самовільно і безконтрольно.
  • І на кінець жадністю бюрократичної буржуазії, яка прагне все тримати під своїм контролем і досить ефективно перекриває всі шляхи росту національного підприємництва знизу шляхом високих податків, хитрою політикою різних пільг і субсидій.

Лише розірвавши вплив триєдиного блоку ТНК, інонаціонального (або бюрократичного) капіталу і місцевих бюрократичних груп прозахідної орієнтації і відкриють можливість росту "демократичного капіталу". В 60-70-і рр. правляча еліта деяких країн коректувала курс державної політики і почала сприяти зміцненню дрібного і середнього підприємництва.

Література

  1. Белокреницкий В. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития //Восток. – 2001. – № 5.
  2. Федоров В. Сценарии разные, цель – одна. (Успехи и неудачи противоповстанческой борьбы в старнах ЮВА) //АиАс. – 2001. – № 9.
  3. Мелянцев В. Экономический рост в развивающихся странах: достижения, контрасты, парадоксы. //Восток. – 2001. – № 1 – 3.
  4. Максименко В. Россия и Азия или Анти-Бжезинский (очерк геополитики 2000 г.) //Восток. – 2000. – № 2, 1, 3.
  5. Широков Г. Глобализация и национальное государство //АиАс. – 1998. – № 12.
  6. АСЕАН – 30 лет //АиАс. – 1997. – № 9.
  7. Юрлов Ф. Конец истории или поиск нового пути? //АиАс. – 1997. – № 1,2.
  8. Гушер А. Острые грани каспийских проблем //АиАс. – 2002. – № 11, 12.
  9. Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат //АиАс. – 2002. – № 11.
  10. Новейшая история стран Азии и Африки. ХХ век 1945–2000. Под ред. А. М. Родригеса., М., 2001.


10.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!