Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Народи Сходу та ліквідація колоніальної системи. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Народи Сходу та ліквідація колоніальної системи. Реферат

Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу

У другій половині ХХ ст. завершився процес ліквідації колоніальної системи. У 50-х роках завоювали незалежність Туніс і Марокко, 1960 рік – рік Африки, 1962 отримав незалежність Алжир, 70-і роки – емірати Перської затоки, 80–90-і продовжувався розпад колоніальної системи в Африці, в 1997 і 2000 рр. Китаю було повернено Гонконг і Макао, а в 2002 р. незалежним став східний Тімор. Віками створювана колоніальна система була ліквідована за 50 р. Почався процес становлення державності на Сході, пошуки шляхів розвитку політичної системи та економіки, налагодження міжнародних зв’язків.

Розвиток державності і становлення сучасних політичних структур у країнах Сходу мають принципові відмінності від західних моделей. Ці відмінності багато в чому були обумовлені різноманітним характером розвитку капіталістичних відносин у метрополіях (Захід) і залежних країнах (Схід).

По-перше на Сході еволюція традиційного способу виробництва була перервана іноземним впливом (колонізатори), виникає синтез традиційного способу виробництва з іноземним капіталістичним укладом = колоніальний синтез і зв’язаний з ним розподіл праці в світовому масштабі.

По-друге колоніальний синтез відрізнявся ще і тим. Що він почався зверху, тобто з надбудови (колоніальна адміністрація, місцева влада) самі були як прояв синтезу і головним знаряддям в реалізації процесів синтезу в інших компонентах суспільного життя: в економічному і соціальному житті, в області культури і ідеології.

По-третє, колоніальний синтез відрізнявся різноманітністю та багатоплановістю. Якщо в країнах Західної Європи перехід від феодал суспільства, роздрібненості та міжусобиць до абсолютистської централізації супроводжувався формуванням більш або менш однорідних за національно-етнічним складом і рівню суспільно-економічного розвитку держав, то у більшості країн Сходу в період колоніалізму картина була іншою. Вони наголошують на тому, що між країнами Сходу була значна різниця у рівні їх розвитку.

З іншого боку, кордони конкретних колоніальних володінь також не охоплювали території з однаковим рівнем розвитку, а вони були різні (від первіснообщинного ладу до пізнього феодалізму) і з значними етнічними особливостями. До цього слід додати ту своєрідність, з якими відрізнялася політика колоніальних адміністрацій, а також форми іноземного підприємництва різних метрополій. Все це і обумовило багатогранність східних суспільств і шляхів формування державності в постколоніальний період.

По-четверте, генезис колоніального синтезу і його трансформація до незалежності визначалися в першу чергу метрополією в залежності від етапів колоніалізму (товарного – вивіз товарів і капіталістичного – вивіз капіталу), формування національного підприємництва – виникнення класів і формування сучасних форм суспільно-політичних рухів.

Всі ці особливості утворення і розвитку синтезу мали своїм кінцевим наслідком формування комбінованого і багатоукладного суспільства, яке складається із багатьох компонентів. У різних країнах Сходу співвідношення цих компонентів комбінованого суспільства напередодні незалежності було занадто неоднаковим, що також мало важливе значення для особливостей майбутнього державного і політичного становлення того або іншого східного суспільства.

Завоювання політичної незалежності – історична віха в житті народів Сходу. Але сама по собі не стала та і не могла стати панацеєю від вікової відсталості, лих, зв’язаних з колоніальним минулим. Це завдання цілої історичної епохи. Ново-державні утворення Сходу були обплутані економічними, політичними, релігійними, етнічними, соціальними і т. ін. проблемами. Об’єднання їх, надії на краще діють по інерції певний час, але не безкінечно.

Відцентрові сили все рівно рано чи пізно дають про себе знати, уряди повинні розробляти стратегію і тактику національно-державної інтеграції метою якої стало б перетворення комбінованого суспільства у національно-цілісне, тобто в такий суспільний організм, де б всі його компоненти однорідні в суспільно-економічному і соціально-політичному плані, причому всі основні зв’язки між ними суттєві. Спроби керівників Сходу зробити це шляхом законодавчих актів та пропаганди ні до чого не привели. Слухачі підкреслюють, що сучасні країни Сходу з першого дня незалежності зіткнулися з феноменом неспіввідповідності реального багатоукладного суспільства рамкам офіційно проголошеної національно-державної спільності. В цьому і до сьогоднішнього дня полягає одна із основних проблем абсолютної більшості країн Сходу.

На Заходу процес формування буржуазних держав і громадянського суспільства ішли майже паралельно, основна маса реального суспільства усвідомлювала себе в перше чергу громадянами даної держави в той час як приналежність до більш вузьких, місцевих суспільств і груп відходила на другий план, а в деяких випадках і зникала зовсім. І як результат – між громадянським суспільством і його природним результатом – буржуазною державою – виникає спів відповідність, відносна функціональна гармонія, коли наявні протиріччя вирішуються в повсякденному житті на основі консенсусу.

Інша справа на Сході. Тут традиційно держава була всім, а громадянське суспільство знаходилося в аморфному стані. Сучасні буржуазні держави на Сході (незалежно від конкретних їх форм) не з неба впали і все таки зверху – або шляхом політичних національно-визвольних революцій, або домовленості з метрополіями верхівки даних суспільств. Ці держави виявились гібридом традиційності, сучасності де були тільки елементи сучасного буржуазного громадянського суспільства і в більшості випадків їх було недостатньо для забезпечення стабільності, ефективної діяльності дійсно сучасної держави. Буржуазна державність у країнах, що визволилися була законодавчо затверджена, але вона не могла бути нічим іншим, як запозиченим ззовні каркасом – формою без відповідного необхідного змісту.

Справа в тому, що в суспільній структурі сучасних країн Сходу є по суті два різних типи традиційного. Це – колоніальний синтез і архаїчне, тобто доколоніальне, типово традиційне.

Тому офіційній незалежній державі потрібно було боротися на два фронти:

  • а) проти традиційного, із якого вона безпосередньо виросла, тобто колоніального синтезу;
  • б) проти архаїчного, традиційного, яке збереглося ще з часів доколоніальних і яке тільки під тиском обставин, які змінювалися, втягувалося в процеси модернізації.

Таким чином, кінцева мета одна – буржуазна модернізація і національно-державна інтеграція, але процеси синтезу за допомогою яких ця мета досягається, протікають у двох різних руслах. Все це і обумовлює особливо значну роль держави в сучасних країнах Сходу. Держава покликана грати активну формуючу і створюючи роль практично на всіх етапах суспільства в економічній базі (в тому числі і як безпосередній агент виробничих відносин), який виконує функції організації і управління виробництвом в національно-етнічній ситуації, в соціальній структурі, у всій системі політичної надбудови (в тому числі і в плані перебудови власне громадянського і воєнно-поліцейського апарату).

Вся ця активна і різнобічна діяльність необхідна для переборення сил багатоукладності і включення населення, яке живе в рамках архаїчних традиційних секторів і традиційного колоніального синтезу, в рамки сучасного громадянського суспільства. До того ж, відсутність загального міцного громадянського життя національні уряди і лідери пробували і пробують компенсувати зверху самим політичним життям.

В цілому процес становлення громадянського суспільства в державах Сходу сьогодні і його взаємозв’язок з офіційною державою після завоювання незалежності суттєво інші ніж були у відповідний період в Західній Європі. Там формування громадянського суспільства стало передумовою формування сучасної буржуазної держави. Процес його становлення почався ще в фазі абсолютизму, тому зразу же після політичних буржуазних революцій сучасна держава і понаступна еволюція її історичних форм від традиційної авторитарності до сучасної буржуазної демократії в основі своїй визначала рівнем розвитку цього громадянського суспільства, процесами консолідації і т. д.

Таким чином, в Західній Європі процес розвитку ішов знизу – від економічного базису і соціальної структури до політичної надбудови. В абсолютній більшості країн Сходу національний капіталістичний уклад на момент досягнення незалежності був надзвичайно слабим, щоб зуміти самостійно виконати системоутворюючу функцію. Тому зразу же після досягнення незалежності ініціатива, стимулююча і направляюча роль в становленні громадянського суспільства належала елементам надбудови, насамперед елітарним колам держапарату (ядро сучасної держави). Іншими словами, процес формування громадянського суспільства тут почався в основному зверху. І лише в міру зміцнення і оформлення громадянського суспільства воно могло почати робити все зростаючий тиск на офіційну державу примушуючи її до подальшої еволюції (процес, який супроводжується частими кризами, революційними ситуаціями).

В країнах Сходу у запозиченої на Заході сучасної держави – парламентської республіки – не виявилось адекватної економічної і соціальної бази, національно-етнічної структури і навіть достатньо елементів для конструювання власного (тобто державного) апарату. Там, де така держава була створена, а формально – це більшість колоніальних країн Сходу (за виключенням авторитарних, соціалістичних і монархічних), дуже скоро виявилося невідповідність офіційної форми цієї держави суспільству, над яким воно підвищувалось.

Формування нових форм державності в таких умовах не означало встановлення його загального і реального контролю над традиційними секторами суспільства. Величезні пласти традиційних структур продовжували жити своїм, відносно замкнутим життям і керуватися в ньому іншими цінносними орієнтирами, ніж ті, що були написані офіційною державою. Лояльність груп (соціальних) цього роду що довго орієнтується або на колоніальний синтез, або на архаїчні уклади життя. Якраз цим пояснюються багато чисельні опозиційні і навіть сепаратистські рухи у багатьох країнах що розвиваються і які формувалися там зразу після досягнення незалежності. В основі їх лежить або колоніальний синтез, або архаїчні традиційні уклади.

Із зміцненням державності на Сході, уряди незалежних країн заставляють західні монополії рахуватися з їх реаліям і часто поступатися в своїх амбіціях в економіці. Країни Сходу, не дивлячись на різницю між ними, в більшості випадків вони зв’язані суттєвою єдністю. Їх об’єднує колоніальне та напівколоніальне минуле, а також периферійне положення у світовій економіці. Їх об’єднує і те, що у порівнянні з темпами інтенсивного сприйняття досягнень НТР і універсалізацією особливо в сфері матеріального виробництва, зближення Сходу із Заходом в соціокультурному відношенні відбувається відносно повільно (за виключенням ряду країн Далекого Сходу).

І це, природно, тому, що менталітет народу, його традиції за короткий час не міняються. Іншими словами, при всіх національних відмінностях країни Сходу до цих пір ріднить наявність певної сукупності цінностей матеріального, інтелектуального і духовного життя. Хоча сьогодні більшість урядів країн Сходу беруть курс на модернізацію і ринкову економіку, Західний стиль життя і образ думок все більше стає нормою для міських жителів у країнах Сходу. Носіями інтеграції культур, при бережному відношенні до своїх цінностей є національна інтелігенція.

Роль релігії як віри і ритуалу як і раніше велика не тільки для Сходу, але і на Заході. Але для Сходу дуже важлива ще одна складова частина релігії – як ідеології і системи цінностей, кодексу соціальної справедливості, ідеології, яка виконує соціальне замовлення. У багатьох країнах релігійна думка продовжує визначати стан суспільної свідомості. Зараз відмічається певний ріст впливу релігійного фактору на східне суспільство. Це реакція – відповідь суспільної свідомості на занадто швидкі темпи модернізації і секуляризації попереднього періоду. Але в цілому релігійні установки перестають бути критерієм істини. Традиційні, в тому числі і релігійні накази втратили роль єдиного або головного регулятора відносин між людьми.

Характерна риса сучасного Сходу – відмічають слухачі, піднесення і спади впливу релігії і релігійних інститутів на людину, суспільство, політику. Спроби здійснити модернізацію за західним зразком майже повсюдно супроводжувались зменшенням впливу релігії, особливо в 50-60-і роки. В ході боротьби за свободу націоналізм відтіснив релігійний фактор за куліси політичної сцени. Народи Сходу боролися за незалежність переважно під націоналістичними, а не релігійними лозунгами, і в країнах, що визволилися були встановлені світські, а не теократичні режими.

З кінця 1970-х рр. Інтерес до релігії різко зріс, з одного боку на неурядовому рівні як релігійної віри і комплексу морально-етичних норм, з іншого боку, на офіційному рівні як санкція соціально-економічних проблем і політичного курсу. Появилися нові секти на Сході, росте вплив ісламського фактору.

І як висновок: не дивлячись на відносно швидке поширення наукових знань і сучасного мислення традиційні релігії до цих пір залишаються основою для значної частини світоглядних концепцій і соціальних теорій. Суспільно-політичні погляди часто виступають в традиційній формі або якось зв’язані з релігійною доктриною.

Великий вплив на суспільно-політичну думку в країнах Сходу зробила реформаторська діяльність нової інтелігенції. Суть релігійного реформаторства – переоцінка традиційних уявлень під прапором повернення до першооснов релігійної доктрини або релігійно-філософського вчення з позицій раціоналізму через очищення від багатовікових нашарувань і перекручень.

Реформаторство відображало необхідність трансформації релігійної свідомості з тим, щоб вона могла безболісно пристосуватися до умов життя, які швидко міняються у східних суспільствах. У богословсько-юридичному відношенні майже всі послідовники і прихильники реформаторства є фундаменталістами: вони відштовхуються від основоположних релігійних текстів або древніх канонічних книг і часто відмовляються від тих положень, які давалися пізньосередньовічними авторитетами. Але в соціально-політичному відношенні вони поділяються на "модернізаторів" і "охоронців"-антагоністів в соціальному і політичному плані.

"Модернізатори" пробують примирити науку і релігію, релігійну віру, соціальні ідеали і морально-етичні накази релігійних доктрин з дійсністю через освячення наукового знання священними текстами і канонами. Вони – поборники прогресу з національною специфікою. "Модернізатори" часто закликають до переборення антагонізму між релігіями і допускають можливість їх співробітництва.

Завдання ж фундаменталістів – "охоронців" переосмислення дійсності, сучасних соціокультурних і політичних структур в дусі священних текстів. Їх апологети стверджують, що релігії повинні пристосовуватися до сучасного світу з його пороками, а суспільство повинно будуватися так, щоб відповідати основним релігійним принципам. Фундаменталістам – "охоронцям" властива нетерпимість і "пошук ворогів". Багато в чому успіхи радикальних фундаменталістів та їх рухів пояснюються тим, що вони вказують людям на їх конкретного ворога, "винуватця" всіх його лих.

Реформаторські ідеї поширені переважно серед освічених міських кіл населення: різних релігій – ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, іудаїзму.

Література

  1. Белокреницкий В. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития //Восток. – 2001. – № 5.
  2. Федоров В. Сценарии разные, цель – одна. (Успехи и неудачи противоповстанческой борьбы в старнах ЮВА) //АиАс. – 2001. – № 9.
  3. Мелянцев В. Экономический рост в развивающихся странах: достижения, контрасты, парадоксы. //Восток. – 2001. – № 1 – 3.
  4. Максименко В. Россия и Азия или Анти-Бжезинский (очерк геополитики 2000 г.) //Восток. – 2000. – № 2, 1, 3.
  5. Широков Г. Глобализация и национальное государство //АиАс. – 1998. – № 12.
  6. АСЕАН – 30 лет //АиАс. – 1997. – № 9.
  7. Юрлов Ф. Конец истории или поиск нового пути? //АиАс. – 1997. – № 1,2.
  8. Гушер А. Острые грани каспийских проблем //АиАс. – 2002. – № 11, 12.
  9. Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат //АиАс. – 2002. – № 11.
  10. Новейшая история стран Азии и Африки. ХХ век 1945–2000. Под ред. А. М. Родригеса., М., 2001.


10.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!