Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський. Реферат

Мінін і Пожарський почали свою справу з організації другого ополчення у вересні 1611 р. Їхня діяльність почалася в найважчій обстановці, у самий найважчий момент розрухи й поразок

3 червня 1611 р. військами Сигізмунда був узятий Смоленськ. Облога Смоленська тяглася 20 місяців. У воєводи Шеїна не вистачало військ, і захист Смоленська значною мірою винесли на своїх плечах добровольці - посадські й селяни.

Захисники Смоленська героїчно відбили кілька штурмів чисельно переважаючого супротивника й самі зробили багато відважних вилазок. Сигізмунд пропонував жителям міста здатися, але захисники міста не хотіли навіть слухати ці пропозиції.

До кінця облоги в місті розповсюдилось чимало хвороб, від яких помирало щодня по 150 чоловік. Але Смоленськ продовжував мужньо триматися.

Значення мужньої стійкості захисників Смоленська дуже велике. Вони не тільки затримали під своїми стінами коронну армію Сигізмунда, але й підтримали дух і бадьорість усього російського народу.

З 80 тисяч жителів, що перебували в Смоленську восени 1609 р., до кінця облоги уціліла тільки десята частина. Падіння Смоленська відбулося через зраду смоленського дворянина Дедешина, що вказав полякам слабке місце в фортечній стіні міста. Під це місце поляки підвели міну й увірвалися в пролом, що утворився в стіні. Жителі міста й тоді не здалися: битва тривала в самому місті. Полякам довелося з боєм брати кожну вулицю, кожний будинок. Особливо затята сутичка відбулася в цитаделі Смоленська. Рів перед нею був заповнений трупами. Захисники цитаделі підірвали порохові склади, що були розташовані в підвалах собору, і загинули у вогні. Воєвода Шеїн був узятий у полон, підданий катуванням й відправлений у Польщу.

В тому ж червні 1611 р., коли поляки заволоділи Смоленськом, шведи зайняли Великий Новгород і його область. Шведи виступали такими ж загарбниками російської землі, як і польсько-литовські шляхтичі.

Після Калушинської битви шведи рушили в Новгородські землі, де вирішили закріпитися. Їхні загони нападали на Івангород, Орєшек, Ладогу, Корелу, але всюди зустрічали мужній опір. Так, Корела захищалася протягом всієї зими й була зайнята шведами лише в березні 1611 р., коли з 3000 захисників у місті залишилася в живих тільки сотня.

До Великого Новгорода шведський король звернувся з листом, пропонуючи свій захист від поляків. Навесні 1611 р. у Новгород прибули представники Ляпунова, що вирішив знову укласти договір зі шведами проти поляків.

Під час переговорів шведи запропонували свого королевича на російський престол. Переговори результатів не дали. Тоді шведи 16 червня оволоділи Новгородом і силою змусили новгородців прийняти їхні умови. Новгородська земля відділялася від Москви й повинна була одержати свого царя зі шведського королівського двору, Новгород зобов'язувався утримувати шведське військо, а шведські воєначальники одержували маєтки в Новгородських землях. Цей договір зі шведами відрізав від Російської держави весь північний захід.

Такими були справи до кінця 1611 року. Королеві Сигізмундові здавалося, що всі його плани здійснені, опір росіян зломлений і що Російську державу він міцно тримає у своїх руках. Взявши Смоленськ, він поспішив у Варшаву, де у вересні засідав сейм. Там була влаштована урочиста церемонія. Колишній московський цар Василь Шуйський і його брати були доставлені як бранці: сейм був задоволений взяттям Смоленська. У Кракові - влаштовані триденні торжества. У Римі папа проголосив "відпущення гріхів" парафіянам польської церкви. Багато поляків говорили вже про Російську державу, як про польську провінцію.

Обговорюючи питання про додаткові кредити на продовження війни, польський сейм вирішив, що не потрібно більше значних витрат, щоб привести в покору незначні залишки нескорених москвичів. Впливовий підканцлер Крицький наполягав, що вести переговори із представниками Російської держави не треба. Сейм вирішив заплатити 10000 злотих воїнам, що повернулися в Польщу, а утримання війська, що залишилося в Російській державі, оплачувати з тамтешніх доходів.

Сигізмундові довелося затриматися у Варшаві на цілий рік. А в цей час у Російській державі лютував голод, у столиці перебував гарнізон інтервентів. Смоленськ і Новгород потрапили в руки загарбників. Поляки й люди Заруцького грабували й знущались над місцевим населенням.

Все це пригнічувало російських патріотів. Однак всі підступи ворогів розбилися в остаточному підсумку об незламну стійкість широких мас російського народу. Спільним у всіх не байдужих до своєї батьківщини було бажання знову йти на боротьбу з ляхами.

Це бажання народилося майже одночасно в декількох містах. Так, у серпні жителі Казані звернулися в Перм із грамотою, закликаючи до об'єднання і визнати тільки того государя, що буде вибраний всією землею Російської держави.

Нова потужна хвиля народного руху піднялася з Нижнього Новгорода й інших посадів Середнього Поволжя, які були тісно пов'язані із селянським населенням.

Нижній Новгород - один з найбільших економічних центрів і торговельних міст Російської держави. Він був зв'язаний з усією волзькою річковою системою. У Нижньому Новгороді зустрічалися: риба з Каспію, хутра із Сибіру, тканини й прянощі з далекої Персії, хліб з Оки. Основне значення в місті мав торговельний посад, у якому налічувалося до двох тисяч дворів. У місті було також багато ремісників, а в нижньогородському річковому порту багато вантажників і бурлак.

Нижній Новгород не раз піддавався загрозі руйнування з боку поляків і тушинців. Посадські жодного разу не впускали в місто іноземних загарбників; більш того, Нижній Новгород відсилав свою рать проти ворогів під час походу Скопіна й активно брав участь в ополченні Ляпунова. У січні 1609 р. нижньогородський воєвода Аляб'єв розбив й загін тушинців і повісив воєводу цього загону - князя В'яземського. Коли Ляпунов був убитий, нижньогородці принесли додому заклик заново організовувати ополчення.

Відчуваючи свій зв'язок з усією країною, Нижній Новгород уважно стежив за ходом війни з інтервентами, підтримуючи жваві зносини з іншими містами й з патріархом Гермогеном. "Безстрашні люди", як їх назвав Гермоген, двоє нижньогородців - боярський син Пахомов і посадський Мосеєв - принесли в Нижній Новгород грамоту Гермогена. Цікаво, що агітація за повстання проти інтервентів ішла не від імені воєвод нижньогородських, а від імені всього нижньогородського населення.

З 1 вересня 1611 р. на виборну посаду Нижньогородського земського старости вступає Кузьма Мінін Захарьєв-Сухорукий. Простий нижньогородський міщанин, що займався дрібною торгівлею м'ясом і рибою, він був справжнім патріотом. Надзвичайно обдарована особистість, людина сильної волі й великої практичної кмітливості, він зумів організувати нове ополчення, незважаючи на всі перешкоди. Авторитетний серед посадського населення, ще більш зв'язаний з ним з моменту обрання його земським старостою, Мінін веде широку пропаганду й виголошує промови із закликом віддати всі надбання заради порятунку батьківщини. Промови свої Кузьма Мінін виголошує біля своєї крамниці й у земському домі, де свого виборного старосту слухали посадські, вони знаходять живий відгук серед слухачів, особливо менш заможних людей.

Вся діяльність Мініна була присвячена народній справі. Безперечним є те, що Кузьма Мінін був натурою винятковою, людиною, що поєднувала в собі рідкісні практичні й організаційні здібності із глибокою відданістю батьківщині. Завдяки цим якостям Мінін зумів в обстановці польської інтервенції й зради боярської верхівки очолити народний рух, спрямований проти загарбників.

Дуже швидко рух поширюється на все місто. Посадські об'єднуються з адміністрацією міста й з духівництвом. Біля собору збирається все міське населення - і посадські й служиві люди. Глава нижньогородського духівництва, Сава, однодумець Мініна, читає привселюдно отриману грамоту Гермогена й гаряче її підтримує. Потім виступає земський староста Мінін і полум'яно призиває врятувати батьківщину.

Промова Мініна була виголошена з великою пристрасністю. Народ плакав, слухаючи Мініна. - "Будь так", - кричали йому у відповідь. Шапки із грошима, зброя купою виростали на кам'яній площі. Сам Мінін віддав свій маєток, й навіть золоті й срібні рами з ікон. Пожертвування текли широкою рікою. А тим часом населення Нижнього Новгорода, як і інших міст Московської держави, зубожіло за роки міжусобних воєн і інтервенції.

Але для організації нового походу пожертвувань, які б великі вони не були, невистачило. Потрібен був правильно організований, обов'язковий для всіх збір засобів. Розпорядником і скарбником став знову таки Кузьма Мінін - напрочуд чесна людина, талановитий організатор. Установили збір - "третій або п'ятий гріш від всіх пожитків і промислів". На підставі цього рішення Мінін із властивою йому енергією й став збирати "п'ятий гріш", не соромлячись примусових заходів по відношенню до тих хто ухилявся.

Збір засобів ішов дуже добре й значною мірою забезпечив успіх ополчення. Ополченці були забезпечені всім необхідними. Дуже швидко рух вийшло далеко за межі Нижнього Новгорода. Палкі заклики Мініна пролунали й в інших містах. Першими прийшли служиві люди Балахни й Гороховця, а пізніше дворяни Смоленської області, що покинули свої маєтки, не захотівши підкоритися Сигізмундові.

Але головну роль у цьому русі відіграли все-таки посадські люди й селяни, які теж несли заради спільної справи своє вбоге майно й вступали в ополчення.

Тепер першочерговим завданням було знайти вмілого й авторитетного в народних масах полководця, що зміг би очолити військовий похід проти інтервентів, звільнити від них серце країни - Москву. Мінін і вказав на героя московського повстання 1611 р., на князя Дмитра Михайловича Пожарського.

Предки Пожарського служили городничими в невеликих містах. Дмитро Михайлович виділився винятково завдяки своїй хоробрості, полководницькому таланту й глибокому патріотизму.

Народився Пожарський в 1578 р. При Борисові Годунову він був наближений до царського, двору.

В 1608 р., коли йому виповнилося 30 років, Пожарський вперше виступив воєводою проти поляків розбивши їх біля Коломни. В 1609 р. Пожарський розбив на Володимирській дорозі "злодійський" загін Салтикова. В 1610 р., коли тушинський злодій ішов до Москви й всі міста після Клушинської поразки присягали йому, Пожарський, тоді воєвода Зарайська, рішуче відмовився перейти на сторону самозванця. Жителі стали погрожувати Пожарському, але погрози ніколи не змушували його зійти з того шляху, який він вважав правильним. Пожарський замкнувся в міському Кремлі й змусив зарайців, а слідом за ними й жителів Коломни, знову відійти від тушинського злодія. У випадку зради боярської знаті, пряме служіння батьківщині, дало Пожарському особливий авторитет.

Тими ж рисами мужності й вірності відзначені й дії Пожарського взимку 1610-1611 р., коли він захистив у Пронську Ляпунова від "злодійських" загонів і особливо в березні 1611 р., коли він героїчно захищав від ворогів палаючу Москву.

Пожарський жодного разу не присягав ні польському королевичеві Владиславові, ні кому-небудь із самозванців. Він перший відгукнувся на заклик Ляпунова, перший прийшов на допомогу повсталим москвичам, мужньо боровшись із німцями і поляками в палаючому місті.

Саме тому пропозиція Мініна передати владу над ополченням Пожарському була прийнята всіма з великою наснагою.

Пожарський лікувався в цей час у Суздальському повіті, за 120 верств від Нижнього Новгорода, після важких поранень, отриманих 19 березня в Москві. Нижньогородці відправили своїх послів до Пожарського, але той не відразу погодився взяти на себе керівництво й командування. Він розумів, що невдача попереднього ополчення багато в чому залежала від недостатньої організованості, і усвідомлював, що цю організованість треба забезпечити із самого початку. До того ж Пожарський розумів, що нижньогородське населення буде більше довіряти ополченню, якщо на чолі буде представник нижньогородського посаду. Пожарський поставив умовою - щоб в ополченні був спеціальний керівник для збору засобів і спорядження. Кандидатом на цю посаду Пожарський назвав Мініна. Нижньогородці одностайно прийняли цю пропозицію. Мінін став займатися головним чином справами організації ополчення, його постачання всім необхідним, спорядженням та ін. На грамотах Мінін підписувалася: "Виборна людина від всієї землі". Таким чином, на чолі ополчення стали виборні особи, Мінін і Пожарський.

Нижньогородський гарнізон був сам по собі дуже нечисленний. Але разом з двома тисячами дворян, що прийшли в Нижній, до початку березня 1612 р. його чисельність становила три тисячі чоловік. На відміну від ополчення Ляпунова, що було так само швидко організоване й так само швидко розпалося, це ополчення готувалося не кваплячись. Заощаджуючи кошти, Мінін купував для ополчення слабких коней за низькою ціною, а потім хазяйновито їх відгодовував. Так само розумно й з розрахунком забезпечувалося ополчення й озброєнням. Але своїх засобів явно не вистачало. Після цього вожді ополчення стали посилати грамоти в міста, на північ і на Поволжя, пропонуючи всім згуртуватись, очистити Московську державу від ворогів та обрати нового государя радою всієї землі, також просили про надсилання скарбниці. І пониззя, і поморські, і поволзькі міста стали відсилати в Нижній кошти, людей, озброєння, а також і своїх представників для допомоги Московській державі.

Так при Мініну й Пожарському була утворена "Рада всієї землі", у якій брали участь дворян, посадські люди і селяни, в особі своїх старостів. Нижньогородський рух переріс в рух загальноросійський.

В результаті у Нижньому Новгороді зібралися досить значні сили. В ополчення входили провінційні служиві люди, стрільці, посадські, селяни. Вступили в ополчення татари й інші народності Поволжя й Півночі. Місцеві партизанські загони охоче вливалися в народне ополчення, коли воно в березні виступило з Нижнього Новгорода.

Природно, що згуртування всенародного ополчення не залишилось в таємниці від польських інтервентів, що засіли в Москві. Гонсевський, вкрай стривожений розмахом другого ополчення, погрозами хотів змусити патріарха Гермогена, що перебуває в темниці, відправити грамоту нижньогородцям із забороною йти на Москву, але нічого не домігся. Він зміг тільки помститися старому Гермогену погіршенням умов його ув'язнення, відчого патріарх незабаром і вмер.

З іншого боку, Мініна й Пожарського турбувало питання про майбутні взаємини з козацькими загонами Трубецького й Заруцького, які знаходились під Москвою, де було чимало козаків, грабіжників і авантюристів. Ними керував безпринципний авантюрист і зрадник Іван Заруцький, організатор вбивства Ляпунова.

Заруцький розумів, що ополчення Мініна й Пожарського припинить його грабіжницьку діяльність, що від нього зажадають відповісти за всі зроблені ним злочини.

Тому Заруцький вирішив виступити проти Пожарського й зайняти найважливіші міста, у першу чергу Ярославль.

Як тільки в Нижньому довідалися про плани Заруцького, Пожарський негайно вислав загін з наказом зайняти Ярославль, що й було успішно виконано. Після цього в похід на Москву виступило все ополчення.

Спершу ополчення готувалося йти на Москву найкоротшим шляхом через Суздаль, але коли стали відомі плани Заруцького захопити багаті північні міста й відрізати від них нижньогородців, вожді ополчення вирішили насамперед забезпечити собі тил - багате північне Поволжя - і зміцнити там свої сили.

Просування військової раті в той час відбувалося повільно. Попереду йшов легкий кінний загін, щоб убезпечити війська від несподіваного нападу ворога, а піхота йшла повільно.

В поході до ополчення вливалися все нові й нові загони патріотів. Похід перетворився в тріумфальну ходу. Тільки в Костромі воєвода Шереметьєв вирішив виступити проти ополчення, але жителі міста цього не допустили. Шереметьєв був схоплений, і тільки заступництво Пожарського врятувало його від смерті. Популярність ополчення й авторитет його вождів швидко зростали.

На початку квітня 1612 р. ополчення увійшло в Ярославль. Це місто мало дуже вигідне географічне положення. Він стояв на перетині декількох доріг, на шляху із центру Московської держави в багате Помор'я, що майже не постраждало від інтервентів. Тому з Ярославля було зручно організувати тил при поході на Москву. До того ж Ярославль уже кілька років був поряд з Нижнім Новгородом одним із центрів народного патріотичного руху. Зиму 1608-1609 р. Ярославль перебував під владою тушинців, що грабували це багате торговельне місто. Наступні спроби інтервентів знову заволодіти Ярославлем відбивалися жителями.

Сюди почали прибувати служиві люди й загони добровольців, сюди направляли з багатої півночі кошти в розпорядження керівників ополчення. Тут ополчення провело чотири місяці.

Причини, що змусили Пожарського тривалий час затриматися в Ярославлі, були досить вагомі. Ворогів було багато й обстановка склалась надзвичайно складна. Ополченню необхідно було забезпечити свій тил, дістати нові кошти, підготуватися до походу й боїв, установити постійний і міцний зв'язок із широкими масами населення.

Мінін і Пожарський розгорнули активну діяльність у Ярославлі, який став центром російської землі, що не визнавав влади інтервентів і зрадників.

В цей час Заруцький, а слідом за ним Трубецький пішли на нову авантюру. Ще влітку 1611 р. у місті Пскові, який страждав від внутрішніх усобиць та від набігів шведських і шляхетських загонів, з'явився новий самозванець, що прийняв ім'я царя Димитрія. Цьому самозванцеві, прозваному "псковський злодій Сидорка", присягнули козацькі підмосковні загони. Звістка про цю присягу відомому авантюристові справила сильне враження на вождів ополчення, знову засвідчивши про необхідність дотримуватися виняткової обережності у відносинах з козаками, що розташувалися під Москвою.

Не можна, зрозуміло, уявити собі, що все козацтво, що перебувало під Москвою, складалося з авантюристів типу Заруцького або Просовецького. У складі козацтва, як у кожному великому соціальному прошарку, були різні групи. Для багатьох козаків основною метою була боротьба з іноземними загарбниками; вони твердо стояли проти поляків і підтримували облогу засівшого в Москві Гонсевського.

Пожарський, розташувавшись у Ярославлі, поступово розширював коло своєї діяльності. Від прихильників Заруцького були очищені Пошехоньє, Углич, Переяславль. Залишений своїми прихильниками, злодій Сидорка біг у травні із Пскова, але був схоплений і страчений. До кінця травня земські загони стисли козаків на невеликій території під Москвою.

Згодом Заруцький спробував завести зносини з Хоткевичем, але не зустрів підтримки в значної частини козаків. Нарешті, 17 липня вночі Заруцький змушений був бігти в Коломну. За ним пішла найбільш авантюристична частина козачих загонів. Під Москвою із Дмитром Трубецьким залишилися кращі козачі загони, а сам Трубецькой вирішив не виступати проти народного ополчення.

Таким чином, ополчення майже без збройних зіткнень позбулося від "злодійської" частини козацтва. Влада його поширилася на Помор'я, Сибір, значну частину Поволжя й центр Російської держави.

У той же час вожді ополчення намагалися створити загальнодержавне управління. Недостатньо було вести тільки воєнні дії. Змучена Московська держава відчувала потребу у твердій владі. Потрібно було заново створювати органи державного керування й у той же час вирішувати чергові політичні й економічні питання. Тим часом, вирішення кожного питання було пов'язане з винятковими труднощами. Багато зусиль віддав Мінін для збору грошових і матеріальних засобів, необхідних ополченню. Центральні області Московської держави були повністю розорені; новгородська земля перебувала в руках шведів. Довелося все необхідне збирати з північно-східних областей. Мінін відмінно впорався із цим завданням. Ополчення мало хороше озброєння, теплий одяг, ситне харчування. Це піднімало настрій ратників, зміцнювало силу й внутрішній порядок ополчення.

В ополчення вливалися ратні загони з різних земель і міст - йшли служиві люди, сибірські стрільці, татари й інші. Прийшов сибірський царевич Араслан, приходили селяни й козаки. З підмосковних таборів прийшли до Пожарського 17 отаманів із загонами.

Об'єднавши й зцементувавши в Ярославлі розрізнені сили, Пожарський уже не випускав зі своїх рук військове керівництво, поміняв ненадійних воєвод, призначав нових.

Одночасно Мінін і Пожарський розсилали в усі міста грамоти, вимагаючи висилки грошей, тому що з ростом ополчення значно зросли й витрати. У відповідь на ці грамоти в Ярославль приїжджали служиві й посадські люди, привозячи необхідні ополченню засоби.

Для встановлення зв'язку з усіма областями Російської держави й із широкими масами населення, Пожарський запропонував всім містам надіслати в "Раду всієї землі" своїх представників, вибраних зі всіх чинів людей, по двоє чоловік з відповідними наказами.

Всі принципові й важливі питання обговорювались на цій Раді.

Так відновлювалася єдина Російська держава, штучно розірвана на частини польсько-литовськими і шведськими інтервентами й зрадниками-боярами.

З'явилася думка вже тоді підібрати нового царя. Але здійснити її було неможливо, тому що значна частина території перебувала в руках загарбників і населення цих районів не могло подати свого голосу.

Фактично в Ярославлі було створено загальноросійський уряд в особі "Ради всієї землі".

Утворившись з виборних представників, ця Рада була незвичайного складу й не схожою на відомі земські собори. У ній не було патріарха, майже не було бояр, зате багато представників служивого й тяглого стану. Таким чином, Рада була майже позбавлена вищої феодальної знаті, але широко представляла інші верстви населення. Посадські становили ядро цього ярославського уряду. "Рада всієї землі" мала широкі повноваження. Вона виносила "вироки", обов'язкові для всієї держави, вирішувала всі важливі питання.

Пожарський не був властолюбним і не прагнув виділяти себе із суспільного руху. Всі дії його погоджувались з іншим вождем ополчення - Мініним.

Побудова державного порядку вимагала самої напруженої роботи. У Ярославлі були заново створені найважливіші урядові заклади - "прикази". Повсякденна невидима діяльність побудови держави мала виняткове значення. Вона перетворила ополчення справді в загальнодержавне, призвала на активні дії раніше не охоплені рухом області й міста, вселила довіру до своїх сил і тим самим переконала населення всієї держави в необхідності й доцільності підтримки ополчення, що рятує батьківщину.

Значення цієї моральної підготовки до вирішальних боїв проти іноземців було дуже велике. У той час, після багатьох невдач, деякі кола суспільства були охоплені пасивністю, вони не вірили в сили народу. Так, значна частина духівництва призивала не до активних дій, а лише до молитов і до посту. Пожарський же й Земський уряд призивали до активних дій проти ворогів батьківщини. Мінін і Пожарський на ділі виявили велику державну мудрість і організаторські здібності.

Першим результатом цієї діяльності ополчення в Ярославлі було поліпшення господарського життя населення у звільнених від поляків областях. Яскравим показником успіху адміністративної політики Мініна й Пожарського став ріст торгівлі: з 1 вересня 1612 р. по 1 вересня 1613 р. обороти нижньогородської митниці майже вдвічі перевищили обороти попереднього року.

Але потрібно сказати, що всі ці успіхи далися Мініну й Пожарському не легко. В ополченні багато хто, особливо дворяни й впливові козаки, претендували на керівництво ополченням і на маєтки й землі у звільнених від інтервентів районах. Вони не дотримувались дисципліни. Треба було виявити багато терпіння й такту, щоб, не даючи цим елементам волі, не розриваючи ополчення, разом з тим не відштовхнути їх, перебороти анархічні й індивідуалістичні тенденції, включити цих людей у спільну справу.

Умиротворенню, що досягалося такими зусиллями, загрожували не тільки польські шляхтичі й зрадники типу Заруцького, але й шведи в Новгороді. Захопивши Новгород, шведи просунулися ще на схід у район Тихвіна. Вести війну одночасно із двома інтервентами було не під силу ополченню. Треба було всіма силами домагатися залишення Новгорода в складі Московської держави й збереження миру зі Швецією. Переговори з утвореною шведами Новгородською державою тяглися довго й вимагали великого дипломатичного мистецтва. Митрополит Ісидор і боярин Одоєвський, що стояли в цей час на чолі Новгорода погодилися прийняти "на Новгородську державу" одного зі шведських королевичів. Проте вони не хотіли відділятися від Москви, через те запропонували визнати цього шведського королевича царем всієї Росії.

Прибулі в липні у Ярославль посли Новгорода наполягали на визнанні шведського королевича Карла-Філіппа Московським государем. У своїй відповіді Пожарський нагадував про сумний досвід обрання іноземців на російський престол.

Бажаючи виграти час, Пожарський, не відмовляючи, поставив неодмінною умовою визнання Карла-Філіппа особистий приїзд королевича в Новгород і перехід його в православ'я. Пожарський хотів домогтися того щоб шведи не перешкоджали діям ополчення, спрямованим проти поляків.

При цьому він наполягав на негайному припиненні шведами воєнних дій. Таким чином, були збережені мирні відносини зі Швецією й з Новгородом, ополчення було забезпечено від нападу із цієї сторони. Зумівши відтягти вирішення питання щодо шведських домагання цим самим запобігли можливому наступу шведів, вожді ополчення проявили свій розум й спритність тис самим одержали безсумнівну дипломатичну перемогу.

У той же час Пожарський виявив дипломатичні здібності й у зносинах з Австрією. Австрія суперничала з Польщею; знаючи це, Пожарський направив австрійському імператорові грамоту, у якій нагадував про стару дружбу Австрії з Російською державою й просив імператора вплинути на польського короля, щоб той відрікся від своїх планів щодо Московської держави. В усній бесіді з австрійським підданим Юсуфом Грегоровичем, через якого була відправлена грамота австрійському імператорові, Пожарський навіть натякнув, що на російський престол можна буде висунути кандидатуру брата імператора. Спокушений цим, австрійський імператор відправив Сигізмундові посла, який відмовляв його від завойовницьких планів щодо Російської держави.

Такими дипломатичними методами Пожарський запобіг небезпеці з боку Швеції й Австрії. Одночасно обережний Пожарський наполегливо зміцнював Білозеро, Каргополь, а відправляючись у похід на Москву, послав великий загін у район Тихвіна як заслін від можливого нападу шведів. Надаючи виняткового значення зміцненню Білозера, Пожарський наказав кинути у в'язницю на місяць тих з місцевих жителів, хто відмовився брати участь у цих роботах, і попереджав, що надалі повісить, жителів, які ухиляються від будівництва укріплень.

Пожарський направив загін також в Архангельськ, щоб ніякі іноземці не могли навіть через віддалений порт вступити на російську землю. Справа в тому, що Англія готувалася скористатися скрутним становищем Російської держави, ополчення повинне було запобігти спробі англійської інтервенції.

Уже виступивши з Ярославля, Пожарський одержав від німця Якова Шоу й англійця Артура Астона пропозиції найняти воїнів з різних країн до себе на службу. Князь відмовив. Пожарський порадив іноземцям-найманцям у Російську державу не приїжджати й собі гірше не робити.

Мінін і Пожарський своїми патріотичними діями завоювали довіру й любов народної армії. Ці почуття виявилися, зокрема, при замаху на життя Пожарського. Заруцький підіслав двох козаків у Ярославль щоб організувати вбивство вождя ополчення. Пожарський, готуючись відправити передовий загін до Москви, оглядав військове спорядження. Довкола нього тіснилися воїни. Скориставшись тіснявою, один з підісланих убивць хотів ударити Пожарського кинджалом, але відданий Пожарському козак Роман заслонив вождя й був поранений зловмисником. Одразу всі хто перебував поруч стали кільцем на захист Пожарського. Зловмисників схопили, військо вимагало їхньої смерті, але на вимогу Пожарського їх відправили в заслання.

А в цей час у Ярославлі була отримана звістка про задуми Заруцького посадити на престол сина Марини Мнішек і Лжедмитрія, та про те, що гетьман Хоткевич поспішає з Польщі в Москву з військом і великим обозом, щоб надати допомогу польському гарнізону, що засів у московському Кремлі. Цього з'єднання польських сил не можна було допустити, і 27 липня 1612 р. ополчення вийшло з Ярославля на Москву, щоб звільнити її від загарбників.

Народне ополчення під керівництвом Мініна й Пожарського почало організовану боротьбу з інтервентами. Це була визвольна, прогресивна й справедлива війна із загарбниками. А назустріч цьому народному руху, що одержав свою організовану форму в ополченні Мініна й Пожарського, полегшуючи йому його важкий шлях, ішла стихійна боротьба селян, холопів і посадських людей, що вступили в єдиноборство з іноземними загарбниками.

Ще з осені 1611 р. на околицях Москви почався сильний партизанський рух. Учасники першого ополчення, ідучи від Заруцького, становили збройні загони, що нападали на поляків. Особливо енергійно ці загони діяли на дорогах, що ведуть у Польщу. Партизани розривали зв'язки польських загонів і гарнізонів з Польщею й перешкоджали підвозу продовольства полякам, що засіли в Кремлі. Коли литовський гетьман Хоткевич, відправлений королем Сигізмундом на допомогу Гонсевському, підходив до Москви у вересні 1611 р., він натрапив на партизанські загони. Загони Хоткевича й Сапеги (сам Сапега у вересні 1611 р. помер) пішли восени до Рогачова й до Волги за продовольством для голодуючих у Кремлі поляків, але значна частина награбованого в населення продовольства не дійшла до Кремля; майже все в дорозі відібрали партизанські загони. За зиму ці загони так осміліли, що напали на полковника Струся, що направлявся з Польщі щоб змінити Гонсевського, і перебили його жовнірів.

Селяни озброювалися за рахунок шляхтичів, яких вони ловили поодинці, убивали, рубали, кидали в ополонки. Загарбники не ризикували тепер їздити невеликими загонами. Але це не зупиняло партизанів, які теж об'єдналися й, влаштовуючи засідки, зненацька нападали на ворогів і громили їх.

У самій Москві поляків і німців заманювали в тісні провулки, в пригороди, зазивали в гості й там вбивали.

У результаті цієї партизанської війни поляки в Кремлі в повній мірі відчули недостачу продовольства. Горобці й ворони продавалися за високу плату.

Кінець 1611 р. і початок 1612 р. був дуже важким часом для підмосковного населення. У відповідь на партизанську війну інтервенти посилили свої жорстокі заходи. Вони виганяли населення, спалювали житла, змушували бігти куди очі дивляться. Троїцький монастир щодня ховав мерців, що замерзали на дорогах або убитих в селах. Звірства інтервентів досягли в цей час апогею.

Литовський великий гетьман Хоткевич, якому король Сигізмунд доручив ведення воєнних дій у Російській державі, підійшов до Москви в перше раз на початку жовтня 1611 р. Поляки, що перебували в Кремлі й страждали від голоду стали вимагати собі заміни. Хоткевич запропонував їм коштовності із царської скарбниці, обіцяючи незабаром замінити їх. У грудні він відправив великий обоз із награбованим продовольством у Москву, але по дорозі на обоз напали партизанські загони і відбили його. На початку 1612 р. Хоткевич замінив частину польського гарнізону в Москві й до літа прибули свіжі підкріплення з Польщі.

На початку липня полковник Струсь на чолі тритисячного загону вступив у Кремль. У нього відразу почалися суперечки з Гонсевським, тому що кожен з них прагнув командувати в російській столиці. Скінчилося тим, що Гонсевський відправився в Польщу й з ним пішла вимагати від короля платні за службу значна частина жовнірів, що раніше перебували в Москві. Там залишилися тільки полк Будзила й новий полк Струся. Великий загін гетьмана Хоткевича був знову зайнятий збиранням продовольчих запасів, щоб забезпечити військо до зими, тому що восени 1612 р. Сигізмунд обіцяв прийти з армією й остаточно умиротворити Московську державу. У червні Хоткевич зібрав значні сили; він одержав підкріплення з Литви, 800 чоловік піхоти привів полковник Неверовський, з-під Смоленська прибуло кілька сотень вершників і кілька сотень піхотинців, підійшли близько 8000 козаків.

Найближчою метою Хоткевича було провести своє військо й великий обоз у Москву й з'єднатися з поляками, що перебували в Кремлі, як у неприступній фортеці. Москва була в той час оточена декількома кам'яними стінами. Висока стіна Кремля із численними вежами й бійницями, що підносилась над всією околишньою місцевістю, і стіна "Білого міста", надійно захищали поляків, що знаходились в Кремлі й у Китай-городі. Якби Хоткевичу вдалося доставити продовольство цим загонам і самому зайняти Кремль, то вибити його звідти було б дуже важко.

Довідавшись, що настільки значні сили йдуть до Москви й везуть із собою величезний обоз із продовольством, Пожарський вирішив не допустити такого зміцнення польського гарнізону в Кремлі. Передовий загін ополчення підійшов до Москви 3 серпня й став табором за наказом Пожарського окремо від козачих загонів. 10 серпня підійшов новий загін й розташувався поблизу Тверських воріт. Слідом рухалися основні сили народного ополчення. Пожарський, що не довіряв Трубецькому і його козакам, збирався спершу зупинитися в Троїце-Сергієвому монастирі й там остаточно домовитися із Трубецьким. Але Хоткевич наближався до Москви, не можна було втрачати ні хвилини. Увечері 20 серпня Пожарський з військом підійшов до Москви.

Трубецький, який після втечі Заруцького залишився одноосібним начальником козацького війська, запропонував Пожарському стати табором поруч із козаками у Яузьких воріт. Незважаючи на те, що Трубецький був боярином (пожалування це він одержав від тушинського злодія), він сам виїхав назустріч Дмитрію Пожарському. Однак Пожарський не прийняв пропозиції козачого боярина. До того ж позиція, зайнята табором Трубецького, не була придатною для оборони Москви, тому що перебувала осторонь від Можайської дороги, по якій підходили війська Хоткевича. Однак Пожарський все-таки виділив у допомогу Трубецькому, що взяв на себе захист Замосков'я, дві сотні ополченців.

Ранком 21 серпня війська Пожарського розташувалися в районі нинішніх Смоленської й Кримської площ і біля Арбатських воріт, тобто з тієї сторони Москви, куди підходив із заходу Хоткевич. Отаборившись на самій дорозі Хоткевича, Пожарський ніби підкреслював рішучість битися до переможного кінця, щоб не допустити з'єднання ворожих сил.

Хоткевич на чолі свого війська з'явився ввечері того ж дня й зупинився на Поклінній горі. Головнокомандуючий польською армією Карл Хоткевич був досвідченим воїном, який воював раніше в Нідерландах, в іспанських військах, одержавши до походу в Московську державу ряд перемог, у тому числі перемогу при Кирхгольмі над шведським королем Карлом IX. Основну частину його армії становила кіннота: українські козаки, кінні шляхетські загони й угорська кавалерія, що вважалася кращою в Європі. Піхоти було порівняно небагато; вона складалася з найманців - німців, угорців, поляків. І піхота, і шляхетська кіннота мали хороше озброєння: рушниці, списи, сталеві обладунки. Ці війська вміли воювати регулярним правильним строєм, тобто вміли застосовувати передову військову тактику того часу. Важко озброєні польські гусари мчали в атаку шеренгою, виставивши вперед суцільний ряд довгих списів. Піхота також наступала організованими рядами.

Що стосується армії Пожарського, то її озброєння було відносно гіршим, особливо в селян і посадських. Далеко не всі дворяни мали сталеві обладунки. Частина служивих людей і козаки мали рушниці.

Пожарський розташував свої війська від берега ріки Москви від Чортольських до Петровських воріт. Центр його армії був біля Арбатських воріт і перепиняв шлях Хоткевичу, який наступав по Смоленській дорозі. Війська Трубецького, що захищали Замосков'я, мали два укріплених пункти - біля церкви Климента і біля церкви Георгія.

Розташування російської армії було ненадійним, тому що в її тилу в Кремлі перебував польський гарнізон, який з нетерпінням очікував Хоткевича. Переправившись через Москву-ріку в Новодівечий монастир, Хоткевич повів 22 серпня наступ на Арбатські й Чортольські ворота, прагнучи прорватися до Кремля. У битві брала участь головним чином кіннота. Польським важко озброєним гусарам протистояли гірше озброєні, але більш рухливі російські вершники. Бій прийняв відразу запеклий характер. Безрезультатно атакувала то одна, то інша сторона.

Тоді Хоткевич кинув у бій угорську й німецьку піхоту. Професійні солдати, що мали великий військовий досвід і вправність, змусили ополченців відступити в межі Земляного міста, де бій продовжувався на вулицях. Дії кінноти в цих умовах були дуже утруднені, і Пожарський наказав своїм вершникам вести піший бій. В цей час кремлівський польський гарнізон зробив вилазку й ударив росіян з тилу. Оточені ворогами ополченці хоробро боролися. У цьому бою на очах у Мініна був убитий його улюблений племінник - безстрашний воїн Фотім Сремкін. З труднощами вдалося загнати поляків назад у Кремль.

В цей важкий момент ополченці дуже потребували допомоги Трубецького. Однак Трубецький допомоги не надавав. Але коли на очах у козаків лівий фланг росіян виявилися відрізаним і поляки притисли його до берега ріки Москви, тоді, не очікуючи наказу Трубецького, на допомогу ополченцям кинулися в бій сотні, передані напередодні з ополчення, а за ними вже пішли отамани Афанасій Коломна, Дружина Романов, Філат Можанов, Макар Козлов, зі своїми загонами. Це було зроблено всупереч Трубецькому. Це і вирішило результат бою 22 серпня. Хоткевич був відкинутий за Москву-ріку.

Не зумівши пробитися в Кремль, Хоткевич відступив до позицій, які він зайняв напередодні. Вилазка поляків із Кремля була також відбита з великими для них втратами. Струсь намагався пробитися на з'єднання з Хоткевичем, проте був змушений швидко повернувся в Кремль. Але в ніч на 23 серпня під покривом темряви 600 поляків з полку Неверовського пробралися в Замосков'я.

Наступний день пройшов у приготуваннях до вирішальної битви. Польські війська зайняли Донський монастир. Замосков'я було відносно погано укріплене. Там стояв Трубецький з козаками, і Хоткевич вирішив пробиватися в Кремль тепер із цієї сторони. Але Пожарський розгадав його маневр і зайняв вигідну позицію, звідки міг у потрібний момент перейти в Замосков'я вбрід через річку, переправивши значну частину військ в цей район, де козаки Трубецького охороняли напівзруйнований вал і два укріплених пункти.

24 серпня поляки відновили наступ. Протягом декількох годин росіяни витримували сильний натиск, але до полудня відступили. Угорська піхота, що була в центрі польського війська, прорвалася біля Серпуховських воріт. Був зайнятий укріплений пункт. Значна частина відтиснутих з валів Замосков'я ополченців і козаків залягла між руїнами напівспаленого міста, у ямах на вулицях і в цих укриттях чекала подальшого наступу поляків. Хоткевич, бажаючи використати успіх, наказав слідом за військами, що просувалися, негайно ввести в місто свій величезний обоз із продовольством. Тільки одна верста відокремлювала поляків від Москви-ріки, вони намагалися дійти до її берегів й скинути в ріку росіян. В цей час частина козаків Трубецького, побачивши, що поляки тіснять війська Пожарського, вийшла з бою й розташувалася біля гирла Яузи.

Тоді Мінін і Пожарський звернулися до келаря Троїце-Сергієвого монастиря Авраамія Паліцина, який був посередником між козаками й ополченням, і вмовили його піти до козаків і знову підняти їх на боротьбу. Але ще до його приїзду вид польських прапорів, що розвіваються на церкві, розгнівив козаків, і вони бурхливою атакою відбили Климентьєвське укріплення. Угорська піхота понесла при цьому значні втрати. У цей момент Паліцин і звернувся до патріотизму козаків.

Пожарський наказав своїм служивим людям залишити коней і пішими захищати місто й переправу через Москву-ріку. Протягом усього бою Пожарський підбадьорював війська, закликаючи їх битися до останньої краплі крові. Перелом в битві був досягнутий Кузьмою Мініним, який у цю відповідальну мить виступив проти іноземців. З дозволу Пожарського він взяв три сотні кінних воїнів, і перейшов через Москву-ріку змусивши тікати кінну і пішу литовську роту.

Підбадьорена цією ознакою нестійкості поляків, російська піхота, що не пропускала ворога до ріки, перейшла сама в наступ. Поляки не стримавши атаку почали тікати. Весь обоз із продовольством, артилерія, польські прапори й намети потрапили в руки переможців. Хоткевич відступив до Воробйових гір, а наступного дня, не наважившись відновити битву, відійшов до Можайська, а звідти невдовзі повернувся в Литву.

У цій битві російські війська, які мали менше військового досвіду й гірше озброєння, взяли гору, завдяки високому моральному духу, ініціативі воїнів, умілому керівництву Пожарського й Мініна. Вони билися за волю й незалежність своєї батьківщини й перемогли. Це була надзвичайно важка поразка для польської армії. Так, з кавалерії в Хоткевича залишилося не більше 400 чоловік.

Змусивши відступати литовського гетьмана, Пожарський почав облогу ворожого загону, що засів у Кремлі. У той же час треба було домовитися і з Трубецьким про організацію нового управління.

Справа ця виявилася далеко не легкою. На початку вересня в таборі Трубецького з'явилися старі авантюристи, у їх числі Іван Шереметьєв, що був костромський воєводою, котрий не бажав впускати в Кострому нижньогородське ополчення, і князь Григорій Шаховський, сподвижник Лжедмитрія ІІ. Вони стали підбурювати Трубецького й козаків проти ополчення. Лише в самому кінці вересня, після довгих суперечок, урядові "прикази" земського ополчення й козачого війська були об'єднані й розташовані в районі Трубної площі, майже на однаковій відстані від обох таборів. Всі постанови й грамоти повинні були надалі підписуватися обов'язково і Трубецьким і Пожарським, одного підпису було недостатньо.

Ворожий гарнізон ще відсиджувався в Кремлі. Відрізані росіянами від зовнішнього світу, поляки відчували жорстокий голод. У результаті боїв 22-24 серпня число обложених збільшилося, а продовольства не було. Обложені їли кішок, собак, траву. Були зафіксовані прояви людожерства: спершу серед німців-найманців, а потім і серед польської піхоти.

Пожарський звернувся з посланням до обложених поляків, пропонуючи здатися, обіцяючи їм життя. Однак поляки відповіли відмовою. Боячись відплати, вони не зважувалися здатися. Вони все ще очікували швидкого прибуття Хоткевича й короля Сигізмунда. Однак зібрати нову армію проти російського народу, що показав свою силу, було нелегко, і поляки, що засіли в Кремлі, не дочекалися її.

Побоюючись, що Хоткевич почне нову спробу прориву кільця оточення, люди Пожарського і Трубецького викопали через все Замосков'я рів, поставили в різних місцях вежі й гармати, з яких можна було б обстрілювати підступи до міста. Обережний і завбачливий Пожарський особисто спостерігав за тим, як ведуться ці роботи.

22 жовтня з розгорнутими прапорами росіяни пішли на приступ Китай-города й взяли його. При цій атаці багато шляхтичів було вбито й узято в полон. Спершу із Кремля стали виходити бояри, що пересиділи там важку облогу: Мстиславський, дружина Філарета Романова - Марфа із сином Михайлом і інші. Зрадник Андронов ще до цього втік до Заруцького, а Салтиков - у Польщу. 27 жовтня здалися, нарешті, і польські війська. В Кремлі росіяни знайшли сліди грабежів, залишки людожерства, зруйновані храми.

1 листопада відбувся урочистий вступ переможців у Кремль, повернутий Московській державі. Однак очищення Москви ще далеко не означало очищення всієї держави. Це завдання виявилося дуже важким й вимагало нових зусиль від російського народу.

Насамперед треба було відбити наступ самого короля Сигізмунда. Ще восени 1612 р. Сигізмунд і Владислав перейшли польський кордон, і, з'єднавшись із Хоткевичем, направилися до Москви. Російські міста чинили запеклий опір. Волоколамськ витримав три приступи, але не здався. Сигізмунд направив у Москву передовий загін для переговорів з боярами, однак ніхто в переговори не вступив, а на сам загін напали росіяни. Тим часом прийшли морози. Сигізмунд не мав засобів вести зимову кампанію й, довідавшись про здачу кремлівського гарнізону, пішов назад у Польщу.

Цікавим є те, що намагаючись знову організувати похід на Росію, шляхетський уряд Сигізмунда намагався знайти підтримку в різних європейських держав, насамперед в Іспанії. Король Сигізмунд направив до іспанського короля Філіпа ІІІ послів просити допомоги в боротьбі з Росією. Сигізмунд просив іспанського короля надати яку-небудь своєчасну й необхідну допомогу. Однак знайти союзників для інтервенції, утворити блок проти Російської держави Сигізмундові тоді не вдалося.

Значні труднощі довелося здолати, щоб очистити Московську державу від збройних загонів польських, литовських і російських "злодіїв". Ледве Хоткевич, 24 серпня відступив від Москви, як з його загону вийшли козаки й частина поляків і відправилися на північ грабувати незахищені російські міста. 22 вересня вони напали на багате торговельне місто Вологду. Там їх не чекали, і грабіжники захопили багату здобич. Діяли грабіжники декількома загонами. У цей час були розграбовані й розорені Білоозеро, Каргополь і інші північні міста й землі, які раніше були захищені ополченням. Москва в той час майже не могла надати півночі збройної допомоги.

Ще восени, після московської перемоги, значна частина земського ополчення стала розходитися по домівках. Нечисленне військо, що залишилося, було необхідним для умиротворення південно-східних регіонів, де хазяйнував Заруцький, і для охорони західних кордонів від можливих нових нападів поляків. У грудні 1612 р. поляки захопили Путивль, а Гонсевський у січні 1613 р. намагався захопити Осташків. Тому тільки в середині зими у Вологду прибув великий загін для боротьби проти польських і литовських грабіжників. У самій Москві частина козацького гарнізону, не одержуючи вчасно платні, почала грабежі. Потрібно було швидше встановити міцний державний порядок, щоб закріпити здобуту перемогу, забезпечити відновлення господарського життя й домагатися повернення відібраних іноземцями російських земель.

Зі звільненням столиці потрібно було відновити державну владу в країні, для того часу феодальну монархію. Уже в листопаді 1612 р. з Москви були розіслані повідомлення про скликання Земського собору для виборів нового царя. Клас феодалів і верхи посаду поспішали зміцнити органи держави й управління на місцях. У січні 1613 р. у Москві зібрався Земський собор. У ньому брало участь близько 700 людей, переважно дворяни, бояри й духівництво, а також представники 50 міст із усіх кінців країни. Вважається, що було на соборі й декілька селян. Брали участь також представники стрільців і козаків.

Близько двох місяців обговорювалося на соборі питання про вибір царя. Рішуче були відхилені кандидатури іноземних претендентів і сина М. Мнішек. Нарешті в лютому собор обрав Михайла Романова (1613 - 1645 рр.), 16-річного сина митрополита Філарета. Він був зв'язаний зі знаттю, його підтримувало духівництво, а також посадські й козацтво, що знало Філарета по Тушино. Із часу Грозного Романови були близькі й до дворянства, вони були родичами згаслої династії. Феодали використовували перемогу народу над інтервенцією. Д. Пожарський і К. Мінін були незабаром відсторонені від державної діяльності. Родичі молодого царя склали його дійсний уряд.

Країна була в досить важкому становищі. Села й міста, особливо в центрі, та й в інших районах країни, де діяли інтервенти, були розорені. Запустіло багато земель, поселень. У володіннях Троїце-Сергієвого монастиря в 1616 р., наприклад, рілля зменшилася в 20 раз.

Царська влада ослабла, деякі воєводи не відразу визнали царем Михайла Романова. Уряд перші роки намагався опертися на авторитет Земських соборів. Знать вийшла із усіх потрясінь початку XVII ст. суттєво ослабленою. Завданням уряду в області внутрішньої політики було зміцнення феодального землеволодіння, насамперед поміщицького, забезпечивши феодалів робочої силон. Боячись селянської війни, уряд спочатку обмежив строк розшуку біглих людей тільки п'ятьма роками.

У цих умовах завершувалася боротьба з польськими й шведськими загарбниками. В руках шведських інтервентів були новгородські землі. Зграї польських загарбників бродили по країні, особливо багато їх було в західних і південно-західних повітах. Польща оголосила своїми бранцями послів 1610 р., у тому числі й батька царя - Філарета, якого в Росії обрали патріархом. На південному-сході розбійничав І. Заруцький, що намагався встановити зв'язки з Іраном.

Шведські інтервенти прагнули захопити російські землі на півночі. Однак їх спроби оволодіти Холмогорами успіху не мали. У Новгородській землі з 1613 р. почався народний рух проти інтервентів; на допомогу прийшли урядові загони. Загарбників прогнали з міст Тихвіна, Порхова, Гдова. Почався масовий відхід населення в Росію, і до кінця 1615 р. увесь Староруський повіт спорожнів. Шведський уряд направив сюди великі сили на чолі з королем Густавом-Адольфом. В 1615 р. він осадив Псков. Три місяці героїчно захищали псковитяни своє місто й відстояли його. Швеція була ослаблена, а тим часом назрівала нова війна в Європі. Росія прагнула до миру, їй доводилося одночасно вести війну з Польщею, забезпечувати оборону на півдні й т. п.

В 1617 р. у селі Столбово був укладений мирний договір зі Швецією. Новгородська земля була повернута Росії, за Швецією залишилися Нева з Іжевською землею, місто Корела з повітом і місто Орєшек.

Це був грабіжницький договір, у результаті якого Росія втрачала єдиний вихід до Балтійського моря. Народні маси карел, не бажаючи залишатися під владою Швеції, йшли в Росію.

В 1617 р. польське військо на чолі з королевичем Владиславом рушило в глиб Росії. В цьому поході брав участь і український гетьман П. Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками. У жовтні 1618 р. поляки були знову під стінами Москви. Її обороною керував Д. Пожарський. Загарбники були відкинуті; зазнала невдачі і їх нова спроба захопити Троїце-Сергіїв монастир. Польща була виснажена, польські агресори повинні були переконатися в повному провалі їх загарбницьких планів.

В 1618 р. у селі Деуліно, біля Троїце-Сергієвого монастиря, було укладено на 14,5 років перемир'я між Росією й Польщею. За Польщею залишилися Смоленська й Чернігово-Сіверська земля. Проте Владислав не відмовився від царського титулу.

Втікши в Астрахань І. Заруцький з Мариною Мнішек і її сином в 1614 р. були схоплені. Заруцький і дитина були страчені, а Марина померла у в'язниці.

Відновлення збройних сил Росії й ліній укріплень на півдні, напади запорізьких і донських козаків на Крим і Туреччину - усе це забезпечувало безпеку з боку Криму.

Минулася польсько-шведська інтервенція. Вона принесла глибокі потрясіння й руйнування країні. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань російський народ вигнав інтервентів. З поразкою інтервентів Росія зберегла свою незалежність. Загарбники сподівалися на внутрішні потрясіння в Росії, на те, що селянська війна послабить її. Тим часом боротьба народу перетворилась у визвольну війну, спрямовану проти інтервентів і їх сподвижників - російських феодалів.

Таким чином зберігши незалежність, Росія забезпечила свій подальший розвиток і розв'язання першочергових зовнішньополітичних завдань.

Література

  1. Востание И. Болотникова. Документы и материалы. – М., 1959. - 455 с.
  2. Епифанов П. П. Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861года. – М., 1980.
  3. Сборник документов по истории СССР. Ч. 3 ХVI век (под ред. Сахарова А. М.). – М., 1972.
  4. Воробьев Б. Кем же был Лжедмитрий? // Техника молодежи. - 2000. - №1. - С. 34 – 35; 62.
  5. Даннинг Ч. Была ли в России в начале XVII века крестьянская война? // Вопросы истории – 1994 - №9. – С. 21 – 35.
  6. Забелин И. Е. Общий очерк Смутного времени; Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях // Родина. – 1990 - №1 – С. 18 – 22.
  7. Коваленко Г. М. Договор между Новгородом и Швецией 1611 года // Вопросы истории. – 1988. - №11. – С. 131 – 134.
  8. Лаврентьев А. Смерть пришла майским утром // Знание – сила. – 1998 - №2. - С. 84 – 93.
  9. Скрынников Р. Г. Смута в Русском государстве // Нева. – 1988. - №6. – с. 195 – 203; №11. – С. 195 – 204.
  10. Скрынников Р. Г. Спорные проблемы востания Болотникова // История СССР – 1989 - №5. - С. 92 – 110.
  11. Скрынников Р. Г. В то смутное время… // Наука и религия. – 1988. - №1. – С. 44 – 48.
  12. Скрынников Р. Г. Народные выступления в 1602-1603 годах // История СССР. – 1984 – № 2. – С. 57 – 70.
  13. Фролов Б. П. Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг. // Военно-исторический журнал. – 1987 - №6. – С. 73 – 78.
  14. Базилевич К. В. Борьба русского народа с польско – шведской интервенцией в начале ХVІІ века. Минин и Пожарський. – М., 1946. - 31с.
  15. Березов П. И. Минин и Пожарський. – М., 1957. - 343 с.
  16. Бугайов В. И. Крестьянская война в России в начале ХVІІ века. – М. 1976. - 144с.
  17. Валишевский К. Смутное время. - М., 1993. - 318 с.
  18. Валишевский К. Смутное время: Репринтное воспроизведение изд. 1911 г. – М., 1989. - 434 с.
  19. Великое дело Минина и Пожарского. Сборник. / Под ред. Н. М. Добротвора. – Горький 1943. - 144 с.
  20. Воробьев В. М., Дегтярев А. Я. Русское феодальное землевладение от "Смутного времени" до кануна Петровских реформ. – Л., 1986. - 198 с.
  21. Горсей Д. Записки о России ХVI – нач. ХVII в. – М., 1990. - 287 с.
  22. Долинин Н. П. Подмосковные полки (казацкие "таборы") в национально – освободительном движении 1611 – 1612 годов. – Харьков. - 137 с.
  23. Козаченко А. И. Разгром польской интервенции в начале ХVII века. – М., 1939. - 176 с.
  24. Корецкий В. И. Формирование крепостного права и первая крестьянская война в России. – М., 1975. - 390 с.
  25. Масса И. Петрей П. О начале войн и смут в Московии. – М., 1997. – 560 с.
  26. Морозова Л. Е. Смутное время в России (коней ХVI – нач. ХVII в.) – М., 1990. - 63 с.
  27. Накануне смуты. – М., 1990.
  28. Нечаев В. Н. Болотников. – М., 1931. – 80 с.
  29. Нечаев В. Н. Болотников. Эпизод крестьянского восстания начала ХVІІ века. – М., 1931. – 16 с.
  30. Осипов К. Минин и Пожарский. Национальная борьба русского народа в начале ХVII в. – М., 1948. - 88 с.
  31. Осіпов К. Мінін і Пожарський. Національна боротьба російського народу на початку ХVII ст. – К., 1950. - 87 с.
  32. Оськин Г. И., Карасев А. В. Кузьма Минин и Дмитрий Пожарский. – М., 1951. - 89 с.
  33. Панеях В. М. Холопство в ХVI – начале ХVII века. – Л., 1975. - 265 с.
  34. Платонов С. Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве ХVI – ХVII в. – М., 1937. – 500 с.
  35. Подорожный Н. Минин и Пожарский. – М., 1939. - 48 с.
  36. Подорожный Н. Разгром польских интервентов в Московском государстве в начале ХVII в. – М., 1938. - 47 с.
  37. Проезжая по Московии: (Россия ХVI – ХVII вв. глазами дипломатов). – М., 1991. - 365 с.
  38. Самсонов Г., Солом’янська Л. Іван Болотніков. – К., 1949. - 64 с.
  39. Самсонов Г., Соломянская Л. Иван Болотников. – М., 1948. - 63 с.
  40. Скрынников Р. Г. Борис Годунов. – М., 1978. - 192 с.
  41. Скрынников Р. Г. Борис Годунов. – М., 2002. - 416 с.
  42. Скрынников Р. Г. Василий Шуйский. – М., 2002. - 400 с.
  43. Скрынников Р. Г. Минин и Пожарский: Хроника Смутного времени. – М., 1981. - 352 с.
  44. Скрынников Р. Г. Россия в начале ХVII в. "Смута". – М., 1988. - 283 с.
  45. Скрынников Р. Г. Россия накануне "смутного времени". – М., 1985. - 206 с.
  46. Скрынников Р. Г. Самозванцы в России в начале XVII века. Григорий Отрепьев. – Новосибирск, 1990. - 238 с.
  47. Скрынников Р. Г. Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников. – Л., 1988. - 255 с.
  48. Скрынников Р. Г. Социально – политическая борьба в Русском государстве в начале XVII века. – Л., 1985. - 325 с.
  49. Смирнов И. И. Восстание Болотникова 1606 – 1607. - Л., 1951. - 588 с.
  50. Смирнов И. И. Краткий очерк истории востания Болотникова. – М., 1953. - 151 с.
  51. Смута в Московском государстве: Россия начала XVII столетия в записках современников. – М., 1989. - 462 с.
  52. Ульяновский В. Смутное время. – М., 2006. - 456 с.
  53. Флоря Б. Н. Руско – польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII в. – М., 1978. - 301 с.
  54. Шишов А. Минин и Пожарский. – М., 1990. - 158 с.
  55. Базилевич К. В. История СССР. От древнейших времен до конца ХVII века. – М., 1950.
  56. Бущик Л. П. Иллюстрованная история СССР ХV – ХVII вв. – М., 1971.
  57. Вернадский Г. В. Русская история. – М., 2001.
  58. Деревянко А. П. История России с древнейших времен до конца ХХ века. – М., 2001.
  59. Дядиченко В. А. Нариси з історії СРСР (Епоха феодалізму). – К., 1971.
  60. История России в 3-х частях. – М., 1994.
  61. История СССР / под ред. Нечкиной М. В. – М., 1955 т. 1.
  62. История СССР с древнейших времен до конца ХVІІІ века (под ред. Рыбакова Б. А.). – М., 1975.
  63. Історія СРСР / за ред. проф. Кабанова П. І. – Ч. 1 – К., 1969.
  64. Копанев А. И. Очерки истории СССР. Конец ХV – начало ХVII вв. – Л., 1957.
  65. Лебедєв В. І. Хрестоматія з історії СРСР т. 1. З найдавніших часів до кінця ХVІІ ст. – К., 1950.
  66. Очерки истории СССР (под ред. Дружинина Н. М.). – М., 1956.
  67. Павленко Н. И. История СССР с древнейших времен до 1861 года. – М., 1989.
  68. Покровский М. Н. Русская история. В 3 т. – СПб., 2002 Т 1.


10.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!