Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Занепад російської держави кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Занепад російської держави кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Реферат

У рефераті подано відомості про другу польсько-литовську та шведську інтервенцію та занепад російської держави

Тим часом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями у Московській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склалася в Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції, незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни.

Справа в тім, що в цей час у Речі Посполитій відбувалось повстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ці події відволікли всі сили й увагу короля й не дозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж після загибелі самозванця. Але в 1607 р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився, боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненні в Російську державу, а король Сигізмунд був радий відправити ворожі йому елементи в цю експедицію.

Влітку 1607 р. у м. Стародубі з'явився так званий другий Лжедмитрій, висунений польськими інтервентами. Польсько-литовські війська становили основну силу нового самозванця.

Ян Сапега прийшов до нього із загоном в 7500 чоловік, князь Рожинський з'явився з 4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванця великі й малі авантюристи зі своїми збройними загонами. Рожинський одержав титул гетьмана й став на чолі всього війська.

Влітку 1608 р. Лжедмитрій II (додаток 7) підійшов до Москви й зайняв Тушино, в 17 верствах від Москви по Волоколамській дорозі, звідки йшов зручний шлях у Польщу. До цього часу польські війська самозванця досягли величезної, як на той час цифри - 40 тис. чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.

Прибули до другого самозванця донські козаки на чолі з Іваном Заруцьким, перейшли на його сторону Путивль, Стародуб, Чернігів.

Коли Лжедмитрій II став табором під Москвою й становище царя Василія похитнулось, в Тушино до польського ставленика потягнулися незадоволені Шуйським бояри: Іван Микитович Романов і глава роду Романових митрополит Філарет, що одержав у Тушину сан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаський і багато інших. Бояри, що залишилися в Москві, також мали зв'язки з поляками. Самий родовитий з них, князь Ф. Мстиславський, писав Янові Сапезі, називаючи його "братом і другом".

Переходили до тушинського злодія й дворяни, яким Лжедмитрій II охоче видавав жалувані грамоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєтки й Сапега.

Селяни, козаки й холопи справедливо вважали своїми ворогами всіх феодалів - як бояр, так і дворян.

Природно, що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настільки строкатого по своєму соціальному складі тушинського табору було неможливо.

Польські й козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючи мирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя", зверталися в Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам у вотчини.

Але Лжедмитрій II тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів. Справжніми хазяїнами в Тушино були шляхтичі. Звертання до нього не давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляху до порятунку, писали прямо панові Сапезі: "Б'ємо чолом тобі, государеві великому панові, про свою велику бідність і руйнування від ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тих ратних людей грабіж і насильство велике".

Організатори інтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владу над Московською державою. Всі справи в Тушино перебували в руках спеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливу роль в інтервенції й надіялись здійснити в Московській державі унію православної й католицької церков, зіставили докладний "наказ" самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю держави перенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.

У червні 1608 р. польський уряд уклав з Василієм Шуйським офіційне перемир'я на три роки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всі польські загони. Однак Юрій Мнішек і Марина, які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу, опинилися в Тушино. Панові Мнішеку Лжедмитрій ІІ обіцяв передати 300 тисяч рублів і 14 міст Сіверської землі. Так була куплена згода Марини "визнати" його її чоловіком. Всі поляки залишилися в Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали "конфедерації", обирали собі проводирів, піддаючи країну повному руйнуванню.

У населення відбирали все нажите, стягували величезні побори на утримання тушинського двору й польської армії, просто грабували без усякого приводу.

Були захоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда. Багатий Троїцький монастир був обложений 15-тисячним загоном Лісовського й Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбивав всі штурми інтервентів, які зрештою були змушені зняти облогу.

Грабежі й побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти них повстання як у містах, так і в селах.

Спершу піднялося тягле населення й посадські люди центральних і північних областей Московської держави. До кінця 1608 р. проти самозванця повстали Помор'я, заволзькі й замосковні міста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибраних зі свого ж середовища. На чолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші - Григорій Лапша, в Балахонському повіті - Іван Кувшинніков, у Городецькому - Федір Наговіцин і інші.

З міст першими відійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстання зазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владу польського ставленика, спробували перейти в наступ на тушинців. Нижній Новгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводу Аляб'єва, і той прогнав тушинців з Балахни, Шуї, Арзамаса.

Тоді тушинський "полковник" Лісовський з великим загоном поляків пішов утихомирювати повстання. Селянське не навчене військовій справі ополчення не могло витримати натиск професійного війська Лісовського й після декількох невдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовський повернувся в Тушино, як повстало Пошехоньє й знову піднялися тільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центром нового повстання стала Вологда - багате торговельне місто, а опорним пунктом - Великий Новгород, де діяв молодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.

Тим часом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви. Взяти добре укріплене місто Лжедмитрій не зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвіз продовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князь Дмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородського ополчення, розбив тушинців біля міста Коломни й зберіг коломенську дорогу, що з’єднувала Москву з рязанським краєм.

У такій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоко вклинилися в країну. Здавалося, що Московській державі загрожує неминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматися російський народ, що, пройшовши через важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війна потребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період - третій період польської інтервенції.

Важке становище Московської держави ще більше ускладнило в 1609 р. На початку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в 1606-1607 р. шведський король Карл IX пропонував Василію Шуйському свою збройну допомогу проти Польщі. Карл IX сподівався таким чином не допустити закріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свого заклятого ворога, і самому скористатися тимчасовим ослабленням Московської Русі для "земельного збагачення шведської корони".

У лютому 1609 р. у м. Виборзі був підписаний договір між Швецією й урядом Шуйского. Цар поступався на користь Швеції м. Корели (Кексгольм) із північно-західним узбережжям Ладозького озера, зобов'язався укласти з нею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькому найманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому в боротьбі із Лжедмитрієм II.

М. В. Скопін-Шуйський, набравши в Новгороді тритисячний загін, разом зі шведами почав успішний наступ на тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля, Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентів ряд районів північніше й на схід від Москви.

Похід Скопіна від Новгорода до Москви тягся довго. Основною причиною цієї повільності було бажання шведів брати не поспішаючи місто за містом. У битві Скопіна із Сапегою під Калязіним шведи майже не приймали участі, тому що очікували виплати їм обіцяних коштів.

У жовтні 1609р. Скопін зайняв Олександрівську слободу, відбив напад Ружинського, Сапеги й Лісовського й став просуватися до самої Москви. "Мужики" і посадські люди півночі й Замосков'я довели свою військову стійкість.

Тушинці робили все можливе, щоб взяти Москву до приходу Скопіна. Вони блокували всі дороги, по яких ішов підвіз продовольства з півдня. Голод у столиці підсилився. Ціна на хліб піднялася в 24 рази. Але взяти Москву тушинці не змогли, а наближення до Москви Скопіна-Шуйського загрожувало їм повним розгромом. Його перемоги над військами самозванця на якийсь час підсилювали позиції уряду Шуйського. І от у цьому ж 1609 р., коли крики від насильств і грабежів розносилися по всій Московській державі, почався відкритий інтервенціоністський похід самого короля Сигізмунда. Цей відкритий похід коронної армії змінив попередні йому дві інтервенції, здійснені через польських ставлеників.

Страшне руйнування Російської держави, її політичне ослаблення, боротьба усередині панівного класу між різними прошарками й виступ селянських мас проти феодальних землевласників, бояр і поміщиків, створили сприятливі умови для відкритої інтервенції. Але укладення Василем Шуйським союзу зі шведським королем Карлом загрожувало зривом цих планів Сигізмунда й польських магнатів. Разом з тим його можна було використовувати як привід для війни з Москвою.

"Тушинський царик" - Лжедмитрій II зробив свою справу, і подальше його існування як знаряддя польської інтервенції не обіцяло вже нічого корисного для Речі Посполитої.

Улітку 1609 р. Сигізмунд видав спеціальну декларацію, проголосивши метою походу благо Речі Посполитої і розширення її кордонів. Римському папі й німецькому імператорові був відправлений маніфест, що урочисто декларував споконвічне право польських королів на всю Русь, вказувалося, що Речі Посполитій повинні бути повернуті міста, відібрані в неї Іваном III, і що припинення династії Рюрика повинне привести до передачі російської корони роду Ягелонів. Виступ короля затримувався через нестачу коштів, але папа запропонував польським єпископам внести в королівську скарбницю "добровільні дарунки", а сенат схвалив видачу додаткових засобів.

Протягом всієї весни й літа 1609 р. шляхетські загони нападали на прикордонні російські землі й грабували білоруських селян.

У серпні військо короля Сигізмунда вторглось у межі Московської держави.

Прикордонні міста запекло боронилися. У Стародубі багато хто кидалися у вогонь, щоб не скоритися загарбникам.

Наприкінці вересня польська армія, що нараховувала близько 14 тисяч чоловік, взяла в облогу Смоленськ. Це був найкоротший шлях на Москву, а серйозного опору під Смоленськом поляки не очікували. Однак відбулося непередбачене. Спроба взяти місто одразу провалилася. Довелося приступити до облоги. Смоленський воєвода Михайло Борисович Шеїн відмовляв на всі пропозиції "стати під високу королівську руку". Смоленський Кремль був укріплений за Бориса Годунова, і під його стінами армія Сигізмунда затрималася на 20 місяців.

Одночасно Сигізмунд послав свого представника в Тушино із пропозицією всім польським загонам покинути Лжедмитрія ІІ й приєднатися до коронної армії. Цей наказ, зрозуміло, не симпатизував тушинським полякам, які досягли високого положення в тушинському війську й претендували на переважну частину здобичі. Між двома шляхетськими угрупованнями почалися тривалі переговори. Тушинські поляки наполягали на тому, щоб король Сигізмунд видав їм винагороду за увесь час їхньої служби при Лжедмитрії II, тому що служба ця йшла на користь Польщі. Становище Лжедмитрія, який втрачав підтримку Польщі, стало ще більш небезпечним. Він вирішив залишити Тушино й в кінці грудня 1609 р. біг у Калугу.

На початку 1610 р. М. В. Скопін-Шуйський змусив тушинців зняти облогу Москви й вступив у столицю. Населення радісно вітало його, як переможця іноземних загарбників, рятівника від голоду й втрат. Багато хто почали вважати, що Скопін більше заслуговує, ніж Василій Шуйський, сидіти на царському престолі. Гарячий і не завжди обережний Прокопій Ляпунов, поздоровляючи з Рязані Скопіна, називав його "царською величністю". Відомості про це дійшли до царя. Зненацька у квітні 1610 р. Скопін-Шуйський занедужав і після короткої хвороби помер. У Москві винили в його смерті царя і його брата Дмитра Шуйського, на бенкеті в якого занедужав Скопін.

Тушинські бояри й дворяни, на чолі яких стояв патріарх Філарет, не забажавши миритися із Шуйським, у листопаді звернулися до короля Сигізмунда із проханням поставити на московський престол його сина Владислава. Із цією метою під Смоленськ були спрямовані уповноважені представники для укладення договору з поляками. На чолі цього посольства стояв Михайло Салтиков - колись надавший допомогу першому самозванцеві під Кромами - із сином Іваном, князі Хворостиніни, Михайло Молчанов, давній прихильник самозванців, Рубець-Масальський, дяк Грамотін і торговець Андронов. Укладений ними зрадницький договір (4 лютого 1610 р.) передбачав перехід російського царського престолу до сина польського короля Сигізмунда, королевича Владислава.

Таким чином, здійснювалися старі польські плани династичної унії обох держав. Договором 4 лютого встановлювався тісний військовий союз Речі Посполитої і московської держави. За землевласниками забезпечувалися всі їхні права на маєтки й на їх "мужиків селян" і "холопів невільників". "Вихід" селянам не дозволявся. У цілому цей договір відбивав інтереси дворянства.

Разом з тим поляки змусили тушинських дворян включити в договір статтю про залишення польських військ у прикордонних містах, про вільну торгівлю польських купців на всій території Московської держави, про дозвіл будувати костьоли та ін.

Після підписання цього договору польські війська продовжили свій наступ на Москву, захопили Чернігів і Новгород-Сіверський.

Командування новим військом, що виступило з Москви проти польського гетьмана Жолкевського, цар доручив своєму бездарному братові Дмитрові Шуйському. У битві під Клушиним 24 червня Дмитро Шуйський зазнав повної поразки. Однією із причин цієї поразки була відмова шведських солдатів воювати (через вчасно не отриману ними платню); німецькі найманці зрадили й перейшли до поляків; шведські війська, відмовившись продовжувати війну, пішли в Новгородські землі й закріпилися в цій найближчій до Швеції частині Московської держави.

Тепер шлях полякам на Москву був відкритий.

Настала критична для Шуйських мить. Селяни й посадські, які прийшли зі Скопіним розійшлися по домівках. Рязанці на чолі з Ляпуновим підняли заколот. Усім обрид не вдячливий цар, що приніс всім багато лиха і ганьби. Скинення царя Василя стало неминучим.

Тушинський злодій вирішив скористатися зручним моментом і виступив з військом з Калуги на Москву. Міста по дорозі до Москви знову присягали Лжедмитрію ІІ й тільки в Зарайську воєвода Дмитрій Пожарський не здався. Зарайськ, а за ним Коломна під впливом Пожарського не пустили до себе тушинців. Злодій став за 15 верст в напрямку південного-сходу від Москви, в Миколо-Угриському монастирі. З іншої сторони до Москви підступав гетьман Жолкевський, приводячи по дорозі російські міста до присяги Владиславові.

У цей момент 17 липня Захарій Ляпунов підняв повстання дворян і посаду. Московське населення зібралося біля Серпуховських воріт, звідти ватажки направилися до Кремля. Василь Шуйський після клушинської поразки ніде не міг знайти підтримку. Він був вивезений з палацу на старий свій боярський двір. Але коли 18 липня відновились переговори з тушинцями, ті відмовилися скинути свого царика й зажадали, щоб він був зведений на престол. Політичне положення стало зовсім заплутаним. Василь Шуйський думав скористатися цим і повернутися на царський престол, але Захарій Ляпунов заявив йому: "Чи довго за тебе буде проливатися християнська кров? Земля наша спустошена, у царстві нічого доброго в твоє правління не робиться".

19 липня Василь Шуйський був насильно пострижений у ченці.

Урядова влада перейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинський і інші), але вони недовго втримували її. Реальних сил у розпорядженні "семибоярщини" не було, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевського й селянсько-козаче військо тушинського злодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вище національних, і вони вирішило віддати Москву гетьманові Жолкевському.

25 липня у великому наметі, розташованому під Москвою, бояри почали переговори з Жолкевським про умови обрання на престол польського королевича Владислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я до воцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив, що "не можна примушувати совість", що молодий королевич (Владиславові було тільки 15 років) сам вибере релігію. 17 серпня 1610 р. договір з Жолкевским був підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого були внесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, що забезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Не домоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захоплені міста та ін.

Негайно по укладанні договору з Жолкевським була організована церемонія приношення присяги Владиславові в Москві; потім спеціальною грамотою всім містам Московської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинські бояри присягнули Владиславові, останній загін поляків на чолі із Сапегою пішов від тушинського царика, і той ще раз біг у Калугу з Мариною й Заруцьким.

У вересні до короля Сигізмунда під Смоленськ було відправлене посольство для заключення миру. Жолкевський бажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, які могли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включити до складу посольства князя Василія Голіцина й Філарета Романова.

Велике посольство, що нараховувало зі свитою 1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обрання Владислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатися даним становищем Московської держави й особисто стати царем Московським. Він хотів спершу повернути Польщі "втрачений" нею Смоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводом відновлення спокою й організації відповідного уряду.

Тим часом Жолкевський поспішав з військовою окупацією російської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотіли скоріше пустити в Москву польські війська. Московське населення було, однак, проти. Коли Гонсевський, посланий Жолкевським, прибув у Москву з невеликою свитою для переговорів, москвичі вдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестував проти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояри заявили йому мовляв справа його дивитися за церквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.

У ніч на 21 вересня поляки, таємно пропущені боярами в Москву, зайняли Кремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозі від Москви до Польщі були також поставлені польські гарнізони з наданням їм права "годівлі" за рахунок населення. У столицю ввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.

Прагнучи усталити своє положення, Жолкевський домігся відправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, які захопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецький приказ.

У жовтні 1610 р. Жолкевський залишив замість себе в Кремлі великого феодала, велижського старосту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, як важко буде примирити наполегливе бажання Сигізмунда стати самому царем, з договором, підписаним Жолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, що зав'язався, Жолкевський надав іншим.

Гонсевський будучи впертою й зарозумілою людиною, почував себе хазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства до Сигізмунда, які першими присягнули королю, стали вірними "доброзичливцями" царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальський і Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд - "семибоярщина" - ніякого значення не мав.

Ця група Салтикова-Андронова, побоюючись збурювання російського народу, встановила разом з військовим диктатором Гонсевським суворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.

Зазнаючи утисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубих насильств поляків. Ішов тиждень за тижнем, новий цар не приїжджав, насильства поляків усе збільшувалися. Народ став розбігатися з Москви.

Посли сподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати свої зобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднання Москви, вважав, що шлях, намічений ним, більш обережний і більш вигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростає дерево: 160 років пройшли від першої особистої унії Ягайла до з'єднання Литви з Польщею; так буде й з Москвою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере й королем польським.

Однак Сигізмунд не хотів чекати, і Жолкевський в офіційних переговорах з послами теж вимагав негайної здачі Смоленська. Король Сигізмунд, знайшовши собі "вірних і доброзичливців" серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодити його планам, став приймати більш рішучі заходи. Як переможець всієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їх у тих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого імені Сигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він - государ Московський.

Не домігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21 листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву, жадаючи від московських правителів негайної здачі Смоленська.

Зрадники Салтиков, Мстиславський і ін. з'явилися до патріарха Гермогена й запропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен "здатися на королівську волю". В цей час, коли не було царя й коли народ почав розуміти зраду правителів-бояр, Гермоген виявив високий патріотизм. Старець рішуче відмовився "благословити хрест цілувати королеві", хоча Салтиков погрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитав проповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликом до боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.

Повсюдно збільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин і ряд інших чинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуто російським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню стало ясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежності Московської держави.

У результаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610 р. наступив повний занепад господарського життя. Не тільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібні дворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда, грабежів, поборів та ін. Російська церква, що мала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняла слідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовно поляків.

У самому кінці 1610 р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйозна перешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників. 11 грудня 1610 р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.

Селянська війна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведська інтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки, зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московську державу. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземного поневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організований опір, демонструючи міцний дух та патріотизм.

Яскравим прикладом є повстання під керівництвом М. В. Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю держави від поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престол звела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борців за звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкою і історії людства лише розпочиналась.


10.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!