Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Слов’янські племена: зародження общинної організації. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Слов’янські племена: зародження общинної організації. Реферат

Община і її роль у суспільстві. Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація. Особливості общинної організації східних слов’ян

Община і її роль у суспільстві

Вважають, що з появою держави роль соціального організму переходила від общини до держави, община ж ставала суборганізмом. Ю. І. Семенов, розглядаючи стадіальну типологію общин, відмічав, що община взагалі існує лише в двох формах: як первісна община і як сільська. В першій формі община була соціальним організмом, а в другій – лише соціальним суборганізмом, бо втрачала деякі минулі функції.

Спочатку з’являються аморфні утворення на зразок племені, які нам відомі з даних етнографії. Так, за В. Р. Кабо, первісне плем’я – це зона, інформаційні зв’язки в середині якої інтенсивніші, ніж за її межами [33, 26]. Тому це більше лінгвістична, етнокультурна, генетична спільність. В ній нема формального апарату влади. Те ж саме можна казати про подібні утворення ранньої первісності. Пізніше з’являються дійсні племена: складні соціальні організми з інтеграційною функцією одного з простих соціального організму.

Згодом виникають ще складніші общини – союзи племен, як засіб нарощування військової сили для захисту від зовнішнього ворога. Але окремі племена в цих союзах ще не є підлеглими, а виступають як рівні партнери. А от вже коли починають складатися складні соціальні організми з розподілом на керуючі соціальні організми і підлеглі, тобто залежні від перших, то це вже є ієрархічні соціальні організми – державні утворення.

Органом безпосереднього пристосування до природного середовища в суспільстві є община і сім’я як найдрібніша ланка господарства (домогосподарство). З початку історії суспільства родова община збігалась з груповою сім’єю і була окремим соціальним організмом. Пізніше община і сім’я починають змінюватися. Поява великої сім’ї приводить до відмінностей серед общин, виникає так звана великосімейна община. А згодом з’являється і новий тип общини – територіальна, в межах якої з часом з’являються малі сім’ї. Мала сім’я стає найменшою економічною одиницею соціального організму, саме вона і залишається панівною до наших днів у вигляді моногамної сім’ї.

Чим дрібнішою стає економічна ланка безпосереднього пристосування до природного середовища, тим гнучкішою стає можливість такого пристосування, більшою стає можливість соціального організму змінювати свою форму і структуру. Маючи цілу мережу таких ланок, соціальний організм може охоплювати ширшу територію з різними природними умовами. Це відбувається за рахунок збільшення кількості ієрархічних ланок соціального організму: сукупність малих сімей поєднується територіальною общиною, а остання, крім того, що може складати окремий соціальний організм, може бути складовою частиною ще більшого соціального організму, наприклад, племені, яке, в свою чергу – складовою частиною спочатку союзу племен, а згодом і держави.

Отже з появою складного ієрархічного соціального організму подальша його еволюція іде шляхом ускладнення цієї ієрархії і збільшення ланок в структурі соціального організму. Але в той же час, безпосередніми ланками пристосування до оточуючого природного середовища залишаються сім’я і община [33, 28-29].

Таким чином, пристосування соціального організму до довкілля відбувається у загальному вигляді від найдрібнішої його одиниці до найкрупнішої. До природного середовища пристосовується сім’я, община. З появою складних ієрархічних соціальних організмів вони ж залишаються основними пристосовувачами до природного оточення, а весь новий соціальний організм вже пристосовується до оточення соціального.

Тобто новий соціальний організм бере на себе функцію пристосування до соціального оточення, залишивши функцію пристосування до природного старому. Соціальні причини теж можуть впливати на структуру общини, принаймні на деякий час. Так, ми маємо приклади розсіяння населення давньоруських общин за набігів кочовиків і, навпаки, зосередження в певних місцях, коли така загроза минала.

Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям. Ґогський історик Йордан писав, що "анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра", але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію - від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.

Значна частина дослідників вважає їх за слов'ян. О. О. Шахматов вважав антів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С. М. Соловйов - південно-західною частиною східних слов'ян, Л. Нідерле - волинянами, В. О. Ключевський - дулібами, М. С. Грушевський - українцями. Поділяючи ці думки дослідників, М. Ю. Брайчевський підкреслює погляд "націоналіста" М. С. Грушевського, начебто є різниця між його "українцями" та "дулібами" Ключевського. Сам М. Ю. Брайчевський вважає антів продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на Балканський півострів, та антів, від яких походять руси [21, 42-43].

Жили анти великими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували черняхівські, але мали вони й окремі - для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. М. Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змієві або Троякові вали, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна - Стугва, Рось - Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки.

Збереглося чимало відомостей про громадську організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя ("тех"), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для антів: потрапили до полону (були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках [20, 52].

Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі. Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав її "Дулібський союз". Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож - з готами, Мезамир - з аварами і т. д.). У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті [3, 27].

Держава антів протривала три сторіччя - від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.

Як свідчать рештки поселень українців VІІ - VІІІ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття. Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валами та глибокими ровами.

Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині - 400, на Волині - 350, на Поділлі - 260, на Чернігівщині - 208, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного двору, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель.

Городища, однак, не тільки захищали від свавілля ворогів, а й були також адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну роль в торгівлі.

У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян - Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян - Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городив), у білих хорватів - Велз, Червень. Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста [3, 35].

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремства. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Полювали на турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне - бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі ці природні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.

Особливості общинної організації східних слов’ян

Східні слов'яни - довгий час зберігали патріархальний племінний побут. Вони ділилися на племена. Плем'я ж складалося з родів. Під родом малася на увазі сукупність родин, які живуть разом, які володіють загальною власністю й ними керує один родовий старшина. Родові старшини мали велику владу кожний у своєму роді, а зійшовшись разом на раду (віче), вони вирішували справи за все своє плем'я.

Родові общини вели своє походження від загального, найчастіше міфічного предка. Все добуте загальною працею було загальним надбанням і ділилося між родичами нарівно. Це первісне розуміння рівності як загальної "зрівнялівки" збереглося в східних слов'ян на довгі століття. Щасливий мисливець користувався загальною повагою не тому, що він багато мав, а оскільки щедро ділився видобутком зі своїми родичами. Найбільшим авторитетом користувалися більше досвідчені, люди похилого віку, носії досвіду й знань попередніх поколінь. Тому в слов'янських мовах однокореневі слова "старший", "старий", "старець", "старшина" означали одночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе суспільне становище [5, 113].

Із часом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, зв'язок між ними слабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини. Кожна окрема родина заводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці, окремо полювала й промишляла в лісах. Загальна родова власність замінялася сімейною. Точно так само переставала діяти й влада старшого роду ("родовластителя"): він не міг управляти всіма господарствами родичів, якщо ці господарства були розкидані на великих відстанях. Його влада переходила до батька кожної окремої родини, до "домовластителя".

З розпадом родових зв'язків, родичі переставали почувати свою спільність й у випадку потреби поєднувалися для спільних справ уже тільки по сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи. З'єднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) і обирали для ведення спільних справ виборних старійшин.

Таким чином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним, причому до складу общин могли входити родини, що належать не тільки до різних родів, але навіть до різних племен. Сусідська громада - це, як правило, село в 10-15 дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь, включаючи дорослих одружених синів. У міру їхнього росту на відстані в 7-8 км "у деревах" (лісу) ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали зв'язок із селом. Розчищення лісу під ріллю вимагало зусиль всієї общини, звідси її міцність у східних слов'ян [5, 117].

Вищим органом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не голосуванням, а загальною згодою, і обиралися старці.

Сусідська (територіальна) община в східних слов'ян була нижчою ланкою соціальної організації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена, а останні - у союзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен являли собою досить складний соціальний організм. Центрами їхнього соціально-політичного життя були укріплені "гради", які згодом перетворилися в повноцінні міста. Наприклад, Київ - у полян, Іскоростень - у древлян, Новгород - у слов'ян й т. д. У Древній Русі вже в IX-X ст. було близько 25 великих міст.

В XI столітті до них додалося ще понад 60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було вже близько 300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське село довгий час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко, причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчать численні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містах відбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на яких вирішувалися найважливіші питання.

Ускладнення общинного життя в рамках союзів східнослов'янських племен привело до виділення особливого соціального шару - старійшин, і утворенню органів управління - рад старійшин. Община існувала й у містах. Вільні міські жителі, купці й ремісники, входили в сотні - об'єднання по професіях. Їхнім привілеєм було володіння зброєю. Оскільки сотень у місті налічувалося всього 10, то глава міського ополчення, він же - суддя з цивільних справ, називався "тисяцьким". Ця дуже впливова посада зберігалася до 1335 року, коли останній тисяцький у Москві був страчений великим князем Дмитром Донським [5, 124].

Типовою для середньовіччя була приналежність людини до якоїсь корпорації, яка її захищала. Якщо хтось виявлявся "випавшим" зі своєї групи, виявлявся викинутим із суспільства, ізгоєм. Відомі три випадки перетворення в безправного ізгоя: купець, який розорився, "попів син грамоті не вчений", Холоп, який викупився на волю. Вони надходили під заступництво церкви, за що на неї працювали. В VI-IX ст., в епоху масових міграцій і лютих зіткнень між племенами, з'явився прошарок професійних воїнів-дружинників на чолі з військовим керівником - князем, у руках якого сконцентрувалася реальна влада. Маючи владу й військову силу, опираючись на свій авторитет і накопичені багатства, князі, дружинники, старійшини вилучали в рядових общинників частину зробленої ними продукції.

Таким чином, до середини IX ст. з'явилися передумови для формування державності. Окремі міські племінні волості й князівства зібралися разом й об'єдналися під однією державною владою. У такий спосіб утворилася держава - Київська Русь.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. У Х - ХІІ ст. на Русі складається велика феодальна власність на землю у вигляді князівських, боярських і церковних володінь. Формою земельної власності стає феодальна вотчина (отчина, тобто батьківське володіння) - відчужувана (із правом купівлі-продажу) і передавана в спадщину. Проживаючі на ній селяни не тільки виплачували данину державі, але й ставали поземельне залежними від феодала (боярина), виплачуючи йому за користування землею натуральну ренту, або відпрацьовуючи панщину. Однак значне число жителів як і раніше становили незалежні від бояр селяни-общинники, які платили данину на користь держави (великого князя).

Вільне сільське населення - смерди - володіло землею на общинному праві: власником землі вважалася вся громада, розпоряджався нею сільський схід, окремі родини лише користувалися нею. Община захищала смердів, допомагала їм у важких випадках, несла колективну відповідальність за вбивство, вчинене на її землі. Смерди користувалися захистом закону, але за вбивство смерда платили в кілька разів меншу ціну, ніж за людей князів і бояр. (ст. 62,65, 91 й ін. "Руської правди"). Зневажливе відношення до смердів виразилося в появі дієслова "смердіти" - "пахнути мужиком" [5, 124-126].

Ще гірше було становище залежних людей. Закуп одержував від землевласника "купу" - позичку, знаряддя праці й "отарицу" - ділянка ріллі, і не міг піти, не вернувши їх. У випадку втечі він перетворювався в холопа. Рядович надходив на службу за договором (рядом), відсутність договору так само перетворювало його в холопа. Джерелами рабства служили також покупка, само-продаж, неоплатний борг, тяжкий злочин, одруження вільного на рабині без договору з її хазяїном, народження від холопа або рабині. Холоп взагалі не мав ніяких прав, навіть діти його вважалися власністю його хазяїна. Вотчини, стаючи спадкоємною власністю, безумовно, були однією з основних причин феодальної роздробленості Русі, яка почалася в середині ХІ - початку XII ст.

У другій половині XIII століття починається процес утворення централізованої держави. Головна економічна причина її утворення - це розвиток феодальних відносин "усередину" й "углиб" - на всю територію північно-східної Русі, і поява, поряд з вотчинами, умовного феодального землеволодіння. Це супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації й загостренням соціальних протиріч у країні між селянами й феодалами.

Однак, навіть у другій половині XV століття в північно-східній Русі переважали так звані "чорні землі", для яких було характерно общинне землеволодіння селян з індивідуальним володінням присадибною ділянкою й орною землею, а також наявність виборного селянського волосного самоврядування під контролем князівської адміністрації. Існували дві категорії селян: чорні селяни, які живуть громадами в селах, що не належали окремим феодалам, і власницькі селяни, що жили на окремих землях у системі феодальної вотчини.

Власницькі селяни були особисто залежні від феодалів. За цими селянами ще збереглося право вільного переходу від одного феодала до іншого, але на практиці воно все частіше виявлялося формальним. Залучення в систему феодальних відносин усього сільського населення привело до зникнення багатьох термінів, що позначали в минулому різні категорії сільського населення ("люди", "смерди", "закупи", "ізгої" і т. д.) і появі до кінця XIV століття нового терміна "селяни". Ця назва збереглася й до наших днів [5. 134].

Форму суспільних відносин, що існували в східних слов'ян у древні часи, можна визначити як "військову демократію". Її ознаками були: участь всіх членів (чоловіків) племінного союзу в рішенні найважливіших суспільних проблем; особлива роль народних зборів, як вищого органа влади; загальне озброєння народу (народне ополчення); рівність всіх членів суспільства. Правлячий клас формувався із двох прошарків: старої родоплемінної аристократії (вождів, жерців, старійшин) і общинників, які розбагатіли на експлуатації рабів і сусідів. Наявність сусідської общини ("верви") і патріархального рабства до певної пори гальмувало процес соціальної диференціації.

Вищим органом управління й влади в древній Русі була князівська рада. Вона складалася з бояр й "княжих чоловіків". Окремі функції або керівництво галузями князівського палацового господарства здійснювали тіуни й старости. Згодом ці палацові управителі перетворюються в керуючих галузями князівського (державного) господарства. Десяткова (чисельна) система управління змінюється палацово-вотчиною, при якій політична влада належить власникові (князеві-землевласникові або боярину-вотчиннику). Складалися два центри влади - князівський палац і боярська вотчина.

Місцеве управління здійснювалося довіреними людьми князя, його синами й опиралося на військові гарнізони, керовані тисяцькими, сотниками й десяцькими. Ресурси для свого існування й діяльності місцеві органи управління одержують через систему годівель (зборів з місцевого населення).

У ранньофеодальній монархії важливу державну функцію виконували народні збори - віче. У його компетенцію спочатку входили всі питання державного правління, законодавство, суд і т. п. Поступово це коло справ звужується, і у віча залишаються тільки функції вищого управління: покликання й призначення князів, заключення договорів з ними, контроль за керуванням, питання "війни й миру" і т. п. Поточне управління стали здійснювати городові й сільські общини (сотні й верви), а також князівська адміністрація. При цьому віче опиралося на підтримку общин (сільська й міських), князівська влада - на підтримку дружини, феодальної аристократії й солдат [12, 62-63].

Таким чином, Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою з досить розвинутою економікою, соціальною нерівністю й зі складним переплетенням галузей влади. Також характерною була перевага військової сили, нерозділеність адміністративної, законодавчої й судової влади й перший написаний закон (Руська Правда), що нагадує "варварські правди" Західної Європи. А община при цьому була зародком місцевого управління.

Література

  1. Аркас М. Історія України-Русі. — К.: "Маяк", 1994 р.
  2. Баран В. Д. Давні слов’яни. Україна крізь віки. – Т. З. – К., 1998. – С. 33.
  3. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.
  4. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2005. – 688.
  5. Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії // Україна крізь віки. – Т. 1. – К., 1998.
  6. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995.
  7. Винокур О., Трубчанінов О. Давня і середньовічна історія України. — К., 1996.
  8. Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна землеробська техніка українців. — К., 1971.
  9. Греков Б. Київська Русь. – К., 1953.
  10. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1993. Т. 3. С. 192.
  11. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991.
  12. Давня історія України. У 3-х т. — К., 1997.
  13. Драчук В. Дорогами тисячоліть. - К., 1978.
  14. Енциклопедія українознавства: т. 1-10. – Львів. 1993-2000.
  15. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990.
  16. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
  17. ЗалізнякЛ. Первісна історія України. — К., 1999.
  18. Залізняк Л. Походження українського народу. — К., 1996.
  19. Залізняк Л. Проблема походження індоєвропейців // Дивослово. - 2000. - №5. - С. 23-37.
  20. Історія України (керівн. автор, ко-лект. Ю. Зайцев). – Львів, 1996. – С. 334.
  21. Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. - К.: Центр учбової літератури, 2007.
  22. Історія України. Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.
  23. Історія України. Посібник. За ред. В. А. Смолія, - К., 1997.
  24. Малий словник історії України. — К., 1997.
  25. Моця О. П. Населення південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст. — К., 1993.
  26. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
  27. Пріцак О. Походження Русі. – К., 1997.
  28. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
  29. Толочко А. Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология. - К., 1992.
  30. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.
  31. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К., 1994.
  32. Фроянов И. Древняя Русь. – М., 1995.
  33. Фроянов И. Киевская Русь: очерки социально-экономической истории. – Л., 1990.
  34. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. — К., 1999.
  35. Юшков C. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі / АН України, Ін-т історії України, Археограф. комісія. Відп. ред. В. А. Смолій. — К.: Наук. думка, 1992. — 352 с.
  36. Яковенко Н. Нариси історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997.


10.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!