Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Конотопська битва як символ національно-визвольної боротьби українського народу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Конотопська битва як символ національно-визвольної боротьби українського народу. Реферат

Попри всі подальші події та невикористані можливості в боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, засвідчуючи високі моральний дух і рівень військового мистецтва українського війська

Інформацію про смерть гетьмана Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. у Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій по закріпленню своїх позицій в Україні. Розраховуючи активно втрутитись у вибори гетьмана та митрополита й нав'язати старшині свою волю в цьому питанні, царський престол уже в серпні 1657 р. послав в Україну двох послів – В. П. Кікіна та А. С. Матвєєва, а також кн. Г. Г. Ромодановського з військом. Вони мали забезпечити бажаний Росії сценарій виборів гетьмана та підготувати населення до введення воєвод. Офіційна Москва робила все можливе, щоб використати паузу міжгетьманства й змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.

Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Росії в Україні. Тому вона провела вибори гетьмана на старшинській, а не на загальній раді, оскільки старшинська рада краще відповідала розв'язанню головного на той час політичного завдання – обрати гетьмана на власній, а не організованій російським урядом раді і без участі в ній спеціального царського посланця кн. О. М. Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького був обраний І. Виговський.

Царський престол для досягнення своїх цілей вирішив здійснити дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Він проігнорував обрання І. Виговського гетьманом, паралельно, через свого посланця А. С. Матвєєва запропонувавши Чигирину "статті" ("пункти") з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин:

  • у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення;
  • податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці;
  • кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10–40 тис. чол.;
  • надалі кандидатуру гетьмана узгоджувати з царем;
  • обраного Київського митрополита обов'язково посилати на посвячення до Московського Патріарха тощо.

Ігнорування Росією рішень Чигиринської ради мало дестабілізуючий вплив на ситуацію в Україні. "Пункти" зачіпали інтереси всіх верств населення України, а тому в цілому були сприйняті з обуренням і розцінені як спроба наступу Росії на соціальні завоювання мас.

Лише після одностайної підтримки і схвалення учасниками Корсунської ради (жовтень 1657 р.) політичного курсу гетьмана щодо Росії, спрямованого на захист української державності й оборону козацьких вольностей (на раді було вирішено: "царській величності воль своїх не уступим і воєвод його ц. в. не хочемо"), та посилення антимосковських настроїв серед найзаможнішої частини козацтва і старшини, царський престол визнає нові реалії, які склалися в Україні. У цілому гетьманській партії до середини осені 1657 р. вдалося втримати стосунки з Московською державою на тому рівні, який існував за життя Б. Хмельницького, відстояти самостійність та не піти на поступки з ключових питань державного життя.

Анти-гетьманський заколот, який наприкінці жовтня спалахнув на Запоріжжі, створив сприятливу ситуацію для продовження царським престолом боротьби за ліквідацію самостійності козацької держави. Критикуючи новозаведені в Україні порядки та відмовляючись погодитись на зміни в гетьманському уряді, зроблені без їх участі, запорожці не пропонували альтернатив у межах ідеї незалежності України. Фактично у цей час вони починають виступати деструктивною, руйнівною по відношенню до української державності силою.

У своїй боротьбі з гетьманським урядом запорожці звернулись за підтримкою до царя, засвідчивши готовність Запоріжжя іти на всілякі поступки політичним планам російського уряду. Приїзд запорозьких послів у Москву дозволив останній включити один із головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України – безпосередні стосунки з впливовою, опозиційною центральній українській владі політичною силою. Перед царським престолом відкрились широкі можливості щодо проведення політики політичного шантажу стосовно гетьманського уряду. Позиція судді-миротворця, який стоїть над обома партіями, давала царю додаткові важелі впливу на ситуацію.

Наприкінці грудня 1657 р., обнадієний обіцянками російських прикордонних воєвод "в усіх потребах посилкувати", проти гетьмана повстав Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем. Повстання, яке при таємній підтримці московських можновладців розросталось в Україні, створило зручне тло для висунення Росією нових вимог до українського уряду, що й було зроблено Б. М. Хитрово на раді в Переяславі в лютому 1658 р.

Маючи певні ілюзії щодо можливості і бажання царського престолу приборкати повстання в Україні, гетьман І. Виговський під тиском Москви погодився на її основні вимоги: виведення козацьких військ з Бихова та введення царських воєвод в українські міста. Проте приїзд Хитрово не вніс заспокоєння у ситуацію в Україні. Навпаки, неофіційно підтримавши М. Пушкаря, він спровокував подальше розростання конфлікту. Наказ царя обом сторонам конфлікту примиритись і розпустити війська означав, що Москва хотіла зберегти сили повстанців у недоторканності як противагу Виговському і розраховувала, спираючись на них, поступово обмежити владні повноваження козацької адміністрації.

Саме небажання капітулювати перед інтеграційними планами російського престолу привело український уряд до перегляду свого зовнішньополітичного курсу: взимку 1658 р. він підписує договір з татарами та йде на зближення з Польщею. Російський уряд тим часом з квітня 1658 р. почав практично готуватись до введення воєвод в українські міста, поставивши їм завдання розвідати фінансові і податкові можливості Війська Запорозького. Царський уряд прагнув усіляко обмежити козацький вплив на міське життя, передавши адміністративний апарат у руки міщанства, дії якого безпосередньо мали контролювати воєводи. Активно проводити курс на "примирення" гетьманського уряду і повстанців, а фактично сприяти "замороженню" конфлікту, в Україну навесні 1658 р. прибули царські посли І. Опухтін, І. А. Алфімов, Н. Х. Волков та П. Д. Скуратов. Але паралельно з цими "миротворчими" заходами Росія активно готувалась до воєнних дій, для чого концентрувала та доукомплектовувала Бєлгородський полк.

Подальше зволікання з прийняттям адекватних ситуації політичних рішень загрожувало повною втратою гетьманським урядом контролю не лише над розвитком подій, але й над стратегічно важливими територіями на лівому березі Дніпра та півдні Білорусії. Окрім того, перед старшиною почала вимальовуватись реальна перспектива втратити виборені в тяжкій війні з поляками "волі" та владу і перетворитись у справжніх царських холопів – позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від ласки самодержавного монарха.

Розгром гетьманом Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибель М. Пушкаря зруйнували всі плани царського уряду, основою яких була гра на протиріччях між гетьманською та опозиційною партіями, та перешкодили відправці царських воєвод в українські міста. Це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні, яка послабила вплив російського престолу на українські справи.

Героїчна оборона Конотопа дозволила гетьману Виговському мобілізувати сили й вирушити на допомогу місту. В його розпорядженні була символічна підтримка від короля Речі Посполитої – близько 5 тис. жовнірів під командою коронного обозного Анджея Потоцького, а також козацькі полки та наймані загони молдаван, німців, поляків – загалом понад 55 тис. війська. Крім того, на допомогу прибула кримська орда на чолі з ханом, чисельністю близько 40 тис. вояків.

При наближенні до Конотопа вірні гетьману війська та татари 24 червня 1659 р. розбили передовий російський загін поблизу с. Шаповалівка й форсували р. Соснівка. На світанку 28 червня у бій проти військ Трубецького Виговський кинув частину сил, а решту козацьких полків і татар залишив у засідці за рікою. Зав’язавши бій по всій лінії фронту, гетьман віддав наказ про відведення своїх полків на вихідні позиції, імітуючи при цьому панічну втечу. Молодий російський воєвода князь Семен Пожарський, поставлений на чолі російської кінноти, гарячково кинувся переслідувати супротивника і, форсувавши Соснівку, потрапив у заздалегідь підготовлену пастку.

Тим часом козаки за наказом старшин зруйнували міст, а перед тим загатили річку. Внаслідок цього вода почала заливати луки, унеможливлючи вдале маневрування важкої російської кінноти. Фланговий удар татарської орди та українських полків спричинив майже суцільне винищення корпусу Пожарського. Сам родовитий воєвода, а з ним ще й князі С. Львов, двоє Бутурліних та інші потрапили в полон. За образливу лайку на адресу кримського царя (як називали татари ханів) було страчено князя Пожарського, а після нього й велику кількість російських військовополонених, мотиви чого досі не до кінця з’ясовані істориками, адже людський товар кримська знать воліла за ліпше продати, а не знищувати.

Наступного дня український гетьман і кримський хан повели свої війська до Конотопа. Після жорстокої поразки напередодні Трубецький не наважився прийняти бій, а почав табором відходити до російського кордону. Помітивши цей маневр ворога, після заходу сонця Г. Гуляницький здійснив сміливу його атаку, в результаті якої до рук козаків потрапили багаті трофеї, 7 гармат, інша зброя та боєприпаси. Трохи згодом, під покровом ночі ворожий табір атакувала й кіннота Виговського та татарська орда. Їм вдалося розірвати оборону царського війська та завдати йому чималих втрат. Лише та обставина, що за маневром кінноти не встигла розгорнути свій наступ козацька піхота, порятувала Трубецького від цілковитої поразки. Проявивши мужність і самовладання російським ратникам вдалося витіснити козаків і татар зі свого табору та знову зімкнути оборонний рубіж.

Під час нічного штурму неабияку військову доблесть продемонстрував й український гетьман. Рубаючись у передніх лавах, він декілька разів мало не загинув. Так, одного разу вороже ядро поцілило в коня, на якому він сидів, а іншого – його було поранено в руку.

Загалом же в боях під стінами Конотопа загинуло близько 4 тис. козаків і 6 тис. татар. Загальні втрати армії Трубецького склали від 40 до 55 тис. вбитими і полоненими. При оцінці масштабів конотопської катастрофи для російської сторони хрестоматійним є визнання російського історика С. Соловйова: "цвіт московської кінноти, котра здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня… Ніколи вже після цього цар московський не був у змозі вивести в поле такого значного війська. У жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…"

Головна битва кампанії відбулась 28 червня 1659 р. під Конотопом в районі с. Соснівка. Проведений аналіз джерел дає підстави стверджувати, що у цій битві росіяни втратили вбитими 15–20 тис., козаки – 4 тис., а татари – 6 тис. чоловік. Перемога козацько-татарського війська у цій битві мала в своїй основі три причини. Перша. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою. Друга. Недооцінка воєводами противника і як наслідок – нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома. Третя. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву.

Зазнавши поразки під Конотопом, кн. Трубецький 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватись до боїв на власній території: 5 липня 1659 р. виходить новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькому дається наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Росія переходить в оборонний стан.

Такий розвиток подій дає нам підстави стверджувати, що українсько-російська війна закінчилась розгромом основних сил царського війська, які вторглись на українську територію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершились приблизно 4 липня, а війна в цілому – на початку серпня 1659 р.). Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і російських гарнізонів залишались Київ, Гадяч, Полтава, Черкаська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусії завершилась локальною перемогою російських військ.

Російська держава внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни на початку серпня змушена була тимчасово відмовитись від встановлення повного військово-політичного контролю над територією Війська Запорозького. Накази кн. Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для "приборкання кровопролиття" та "згоди" свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І. Виговського та згідна врахувати позицію української сторони.

Події наступних двох місяців (середина серпня – жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація більшості старшини на Росію (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки гетьманського війська. Таким чином, ми доходимо дещо парадоксального висновку: збройна перемога у війні і політична капітуляція після неї.

Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.

У Конотопській битві блискучу перемогу здобули українські війська гетьмана І. Виговського, що розгромили багатотисячну армію Росії, яка у сімнадцятому столітті мала назву Московія, Московщина чи просто Московська держава, тож під "московитами", "москвою" слід розуміти "російські війська", "росіяни". Більшість українців і досі мало що знають не лише про саму битву, але й про українсько-російську війну 1658–1659 років. І це не дивно – радянська школа працювала гаразд. Історію цієї війни елементарно замовчували як російські дореволюційні (за винятком С. Соловйова), так і радянські історики, тому годі шукати бодай згадку про війну в радянських підручниках. Лише українські історики в діаспорі розповідали про неї.

Нагадування про блискучу перемогу українських військ над росіянами було надто болючим для російської імперської свідомості. Крім того, Конотопська битва самим фактом свого існування в історії руйнувала міф про "дружбу російського та українського народів" та про одностайне прагнення українців до "воссоєдінєнія" з "братами". Ось чому події Конотопської битви до цих пір є невиліковною "болячкою" та більмом в оці між двома народами.

Отже, основною причиною українсько-російської війни 1658–1659 рр. була концептуальна несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин: Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала інтегрувати Україну до складу Російської держави, а Україна – навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під крилом Москви, але без реального включення в російський владний простір. Регулярні воєнні дії війни можна розділити на три єтапи: перший – кінець вересня – середина грудня 1658 р., другий – середина грудня 1658 – друга половина березня 1659 р., третій – кінець березня – початок серпня 1659 р.

Для досягнення своїх політичних цілей в Україні царський уряд використовував методи ігнорування законних рішень козацької ради, політичного шантажу, гри на протиріччях між різними соціальними і політичними угрупованнями українського суспільства тощо. Політична перемога Росії у війні означала початок процесу розчинення суспільних і державних інститутів козацької держави в загальноімперських органах управління. Результати війни засвідчили сумний факт відсутності сприятливих зовнішньополітичних умов для подальшого розвитку прогресивних буржуазних перетворень у соціально-економічній сфері України, які відбулись у перші роки Визвольної війни. З часу встановлення царською владою політичного контролю над Україною єдино можливою тенденцією для останньої могла бути лише поступова реставрація феодально-кріпосницьких порядків.

Для України основним наслідком війни була наступна втрата незалежності та початок процесу інтеграції її соціально-економічного простору із європейського світу-економіки в світ-економіку "Московія".

У європейському контексті наслідки війни означали послаблення геополітичних позицій Речі Посполитої та посилення у Східній Європі впливу і ваги Росії, яка в черговий раз активізувала свої зусилля, спрямовані на реалізацію планів щодо об'єднання всіх "руських" та інших православних земель у єдиному величезному православному царстві. Окрім того, європейський світ-економіка втрачав єдину на сході Європи країну з пробуржуазним типом суспільних відносин.

Попри всі подальші події та невикористані можливості в боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, засвідчуючи високі моральний дух і рівень військового мистецтва українського війська. Її досвід ще раз показав, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, а фундаментальна справа створення держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату незалежності й встановлення влади іноземних колонізаторів.


09.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!