Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Продовольча програма рейху та основні напрямки аграрної політики Німеччини. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Продовольча програма рейху та основні напрямки аграрної політики Німеччини. Реферат

Агропромисловий комплекс є невід'ємною частиною економіки будь-якої держави. Забезпечення населення продуктами харчування було і залишається важливою проблемою багатьох держав світу вже досить довгий час

Така ж проблема постала перед Гітлером та НСДАП після захоплення влади в державі. Постійно зростаюча кількість населення вимагала від уряду значних зусиль для забезпечення продуктами харчування населення держави, а також створення запасів сільськогосподарської продукції на випадок війни, яка вже була запланована Гітлером для розширення "життєвого простору Німеччини".

На 1933 рік становище сільського господарства в Німеччині було вкрай складним. Після пережитої економічної кризи агропромисловий комплекс держави знаходився у плачевному стані. Саме тому ці підприємства не могли конкурувати з великими сільськогосподарськими підприємствами, які могли собі дозволити значне зниження цін на сільськогосподарську продукцію не зазнаючи при цьому значних збитків. Поряд з цим, зовнішній ринок також не потребував цієї продукції, адже був нею перенасичений, тобто на експорт сільськогосподарська продукція Німеччини також не вивозилась.

Уряд також не міг належним чином регулювати ситуацію на ринку продуктів харчування, адже перед ним стояла проблема збереження від розвалу життєво важливої для держави важкої промисловості. Наряду з цим почався перехід робочої сили з села в місто, де була надія заробити хоч якісь кошти. І хоча більшість колишніх селян в містах поповнювала ряди безробітних, проте люди все рівно йшли в міста, залишаючи тим самим сільське господарство без робочої сили і прирікаючи його на подальший занепад.

З огляду на ситуацію, що склалася у сільському господарстві, сільськогосподарські підприємства, для того щоб вижити, почали об’єднуватись у сільськогосподарські товариства. Деякі з них, як от Християнський селянський союз, згодом набрали великої сили і досягли загальнодержавного значення. Проте вони ще не могли вирішити всіх проблем без підтримки держави, з боку якої необхідне було негайне оперативне втручання.

Аналізуючи ситуацію що склалася, Гітлер в своїй книзі "Моя боротьба" ("Mein Kampf") вирішення продовольчої проблеми вбачав у колонізації земель інших країн Європи і світу. Але разом з тим він писав, що лише після того, як велика Німеччина збере під своєю сильною рукою всіх німців і виявиться, що вона не в змозі їх прогодувати, необхідно буде розпочинати війну за нові землі. Тому можна говорити про те, що спочатку він намагався вирішити цю проблему за рахунок внутрішніх ресурсів і, як стане видно згодом, це йому вдасться, проте всі досягнення перекреслить війна.

На початку 1933 року аграрно-політичний апарат НСДАП очолював Ріхард Вальтер Дарре. В аграрному секторі ще до 30 січня 1933 року НСДАП мала значний вплив. Об’єднання сільськогосподарських підприємств "Зелений фронт" після подолання економічної кризи поштовх як від регіональних селянських союзів так і від Імперського селянського союзу. Це посилило вплив останнього на аграрний сектор в цілому. Але один з найбільших селянських союзів – Християнський селянський союз, який контролювався католицькою партією "Центр" - виступив проти об’єднання з Імперським селянським союзом.

Така акція протесту стала можливою тому, що саме в цей час між Гітлером та Папою Римським велися переговори про конкордат. Проте НСДАП, в особі Дарре, не могла терпіти опору і в результаті протистояння президента Християнського селянського союзу було звинувачено у розтраті і заарештовано. Його місце зайняв президент Боннської аграрної палати Герман фон Люнінк.

Арешт Гермега підштовхнув Дарре до того, щоб очолити всі сільськогосподарські товариства, куди НСДАП мала обмежений доступ. Вже 20 квітня 1933 року під керівництвом Дарре опинилось 40 тис. сільськогосподарських товариств. Згодом, внаслідок політики уніфікації, Дарре зосередив в своїх руках керівництво всіма органами самоуправління і професійними організаціями сільського господарства. Тим самим Дарре вдалось взяти в свої руки і керівництво державною аграрною політико.

Проте оскільки міністром продовольства і сільського господарства був Гугенберг, то Дарре потурбувався про те, щоб надати своїм поглядам в аграрні політиці офіційного значення. Він потурбувався про введення принципу невідчужуваності спадкових селянських дворів, згідно якого земельні наділи, що передавались у спадок не могли бути вилучені у спадкоємця ні за яких обставин, як і спадкоємець не міг цей самий земельний наділ продати або не обробляти.

В кінці червня 1933 року Гугенберга було звільнено з усіх посад. Тому поява Дарре на місці рейхсміністра продовольства та сільського господарства була цілком реальною. Отже, аграрна політика була єдиною областю, яку очолив провідний функціонер партійного керівництва, одночасно очоливши керівництво як уніфікованою професійною організацією так і компетентним міністерством. Тому в секторі сільського господарства уніфікація велася найбільш інтенсивно.

На основі законів "Про компетенцію держави в питанні про впорядкування станового будівництва сільського господарства" від 15.07. 1933 року і "Про створення тимчасової Загально-німецької корпорації виробників сільськогосподарської продукції і про заходи по контролю за ринком і врегулюванню цін на продукти" від 13.09. 1933 року та ряду додаткових постанов до початку 1934 року була створена всеохоплююча організація по державному забезпеченню продовольством, штаб якої виник з аграрно-політичного апарату НСДАП – Загально-німецька корпорація виробників сільськогосподарської продукції. .

Нова обов’язкова організація охоплювала рибну промисловість, торгівлю та переробні підприємства продовольчих товарів була само управлінською громадською організацією. В службовому порядку вона контролювалась Міністерством продовольства і сільського господарства і розподілялась на більш дрібні корпорації земель, округів та общин. В її центральному управлінні знаходились власний "штаб" і адміністративне управління. Адміністративне управління, а також земельні і окружні корпорації складалися з 3 головних відділів: 1-й – "Люди", 2-й – "Двір", 3-й – "Ринок".

До завдань 2-го головного відділу адміністративного управління сприяння розвитку виробництва. Для цього були введені так звані "дворові карти", що заповнювались кожним сільськогосподарським виробником і пред’являлись відповідним інстанціям сільськогосподарської корпорації, а на спеціальній "дворовій раді" приймались ті чи інші рішення по вибору культур і збільшенню масштабів виробництва сільськогосподарської продукції. Ця рада підготувала кампанію "по боротьбі за збільшення виробництва сільськогосподарської продукції", що розпочалася в 1934 році.

3-й головний відділ займався питаннями обліку, обробки та переробки сільськогосподарських продуктів. Йому підпорядковувались "головні об’єднання", створені в структурі цієї організації в період з 1934 по 1936 рік. Це були об’єднання всіх виробників продукції сільського господарства, а також представників обробної та переробної харчової промисловості та органів розподілу. Так, наприклад, існували головне об’єднання німецького зернового та фуражного господарства, головне об’єднання німецького скотарського господарства і т. д. В земельних корпораціях їм відповідали господарські об’єднання таких же галузевих груп. Головні об’єднання здійснювали керівництво виробництвом тих чи інших продуктів ще в мирний час.

Іншими виконавчими органами ринкового контролю являлись спеціальні державні управління по заготівлі сільськогосподарських продуктів, яких налічувалось п’ять. Завданням цих державних управлінь в мирний час було створювати запаси з надлишків вітчизняних продуктів і у випадку необхідності покривати не достаток продуктів за рахунок цих запасів, а також ввозити продовольство з-за кордону в такій кількості, в такі проміжки часу і за такими цінами, які б здійснювали бажаний для міністерства продовольства і сільського господарства вплив на внутрішні ринки. На відміну від головних об’єднань, державні управління підпорядковувались безпосередньо міністерству продовольства і сільського господарства.

Таким чином, на випадок війни уряд Німеччини мав організацію, що мала вже досить великий досвід роботи в мирних умовах і вміло направляла потоки сільськогосподарських продуктів. Потрібно було лише зробити цю організацію більш компактною та встановити міцні зв’язки між роздрібним торгівцем та споживачем.

29 вересня 1933 року було затверджено закон про селянські спадкові наділи. Право спадкування селянських наділів згідно цього закону отримала приблизно третина селянських господарств, зокрема це середнього розміру селянські господарства (від 25 до 125 га), а також господарства "чистокровних арійців". Згідно закону, право спадкування мала лише одна дитина з сім’ї.

Але виконання цього закону не було доведене до кінця. Справа в тому, що решта селян не були впевнені у своєму майбутньому і майбутньому своєї родини, адже їхня земля у спадок не передавалась. Окрім того, коли виставлялись обмеження на виробництво продукції, то вони в першу чергу били по малих селянських господарствах. В такому випадку необхідно було б великі господарства поділити, а малі – укрупнити, розширивши таким чином кількість спадкових володінь. Разом з тим, цей закон прив’язував селянина до землі, навіть якщо він не хотів займатись сільським господарством.

Сільське господарство станом на 1934 рік звичайно ще не набрало своєї оптимальної форми, не зважаючи на вжиті заходи. Воно й надалі вимагало значних капіталовкладень та додаткової механізації.

Уже на початку березня 1933 року в різних містах Німеччини – таких як Дрезден, Берлін та Мюнхен – ряд будівель, що належали профспілкам, були захоплені загонами СА та СС і частково поставлені під контроль Націонал – соціалістичного об’єднання виробничих осередків (НСОВО). Внаслідок цих дій найбільше постраждала Загальнонімецька профспілка, яка тісно співпрацювала з соціал-демократами. Лідер цієї профспілки Теодор Лейпарт 10 березня 1933 року звертався до Гінденбурга з проханням припинити беззаконня.

Проте не зважаючи на такі активні дії СА та СС партійні функціонери НСДАП ще не мали чіткої позиції щодо профспілок. Були намагання включити профспілки до складу НСОВО, але складність полягала в тому, що робітники і службовці в більшості своїй трималися в стороні від НСДАП у березні 1933 року. На виборах до рад підприємств у березні 1933 року націонал-соціалісти не набрали більшості, тому вже 4 квітня 1933 року було прийнято закон "Про представництва підприємств і виробничих об’єднань".

Цим законом було заборонено на півроку всі подальші вибори на підприємствах і тим самим закон дав можливість роботодавцям в будь-який час звільняти працівників підприємств за "підозрою в проведенні ними анти державницької діяльності", не посилаючись на робітниче законодавство. Крім того, закон передбачав, що замість звільнених членів рад вищі адміністративні органи земель можуть без виборів призначати нових членів рад підприємств. Отже, цим законом зводились до нуля результати голосування на підприємствах і стійке становище Загально-німецької профспілки.

Незадовго після цього через створення таємного "Комітету дій для захисту німецьких трудящих" (під керівництвом Р. Лея та фон Мухова) було завдано вирішального удару по профспілках, що примикали до Загально-німецької профспілки.

2 травня 1933 року загони СА та СС, керовані місцевими властями та функціонерами НСОВО захопили будівлі, бюро, банки та редакції, що належали профспілкам, майно та обладнання конфіскували. Було заарештовано цілий ряд провідних профспілкових діячів, в тому числі голів Загально-німецької профспілки Лейпарта та Грасмана. Проте основній масі службовців було запропоновано працювати під керівництвом новопризначених комісарів від НСОВО.

Після цієї демонстрації сили в наступні дні більшість інших профспілок, таких як профспілкове об’єднання Хірш-Дюнкер, а також впливове об’єднання німецьких національних торгівельних службовців – Німецький національний союз взаємодопомоги (ДХФ) – підкорились "Комітету дій на захист німецьких робітників", після того, як Роберт Лей виступив 2 травня 1933 року і оголосив про об’єднання колишніх профспілок в "Німецький трудовий фронт" (ДАФ – "Deutschen Arbeiter Front"). Лише християнські профспілки внаслідок переговорів про конкордат зберігали свою незалежність до липня 1933 року, а потім були примусово включені до Німецького трудового фронту.

10 травня 1933 року в Берліні відбувся перший з’їзд Німецького трудового фронту, що знаменував собою створення нової потужної організації. В структурі ДАФ знаходились дві таких організації, як "Об’єднання німецьких робітників" (керівник – Вальтер Шуман) та "Об’єднання німецьких службовців" (керівник – Альберт Форстер).

Обидва об’єднання були задумані як перші "стовпи" постійної єдиної організації, до якої мали приєднатися роботодавці-промисловці в якості третього, а ремісники та інженери, що складали середній прошарок, - в якості четвертого "стовпа". Але головна проблема заклечалась в розділених за професійним і виробничим принципами 14 і відповідно 9 окремих об’єднань робітників та службовців разом з їх окремими осередками.

В якості організації прикриття служило "Центральне бюро ДАФ" з 11 спеціальними відділеннями, що знаходились під керівництвом Роберта Лея. В територіальному відношенні єдина організація складалась з 13 округів (очолюваних тодішніми керівниками ДАФ), які в свою чергу були поділені на райони та місцеві групи.

Зв’язок з партією тимчасово здійснювався не на правовій та конституційній основі, а лише завдяки тому, що Лей в одній особі об’єднував ряд посад, будучи начальником штабу партійної організації НСДАП і що майже всі провідні посади ДАФ були зайняті керівниками НСОВО.

В рамках ДАФ було створено малі та великі робітничі збори для консультацій по важливих соціальних, політичних та трудових питаннях, які складалися з керівників окремих та професійних об’єднань, і виконували лише дорадчу функцію, тому через деякий час просто перестали існувати.

Використовуючи службове становище Лей почав втручатися в справи господарських підприємств. Проти цього виступили провідні промисловці та підприємці, яких підтримав Гітлер. Тому вже 19 травня 1933 року було прийнято закон про введення посад державних управляючих питаннями праці, який обмежив вплив ДАФ та НСОВО на роботодавців і позбавив їх впливу на формування тарифних ставок на підприємствах. Фактично, ці управляючі повинні були перетворитись на постійний інститут, хоча невідомо, чи будуть виконувати вони обов’язки державних третейських суддів або ж залишаться єдиною інстанцією, яка встановлює тарифні ставки.

Це породило тарифну автономію, так як 13 імперських управляючих з питань праці стояли на позиціях державного керівництва з питань праці і господарської бюрократії.

Разом з тим, прийняття закону породило цілу низку протиріч між цими управляючими та функціонерами НСОВО. Отже, тут, як і скрізь, прослідковується принцип протистояння між організаціями та посадовими особами. Гітлер говорив, що тертя породжує енергію, але він не звернув уваги на те, що ця енергія тратилась марно. Крім того протистояння між собою не давало можливості цим організаціям та посадовцям втручатися в інші державні справи.

В результаті прийняття закону про імперських управляючих з питань праці уже в другій половині 1933 року почалось віддалення ДАФ і НСОВО від принципів профспілкової роботи і перетворення їх на пропагандистські організації . Після виборів на підприємствах 12 листопада 1933 року ДАФ повністю втратив свою профспілкову структуру і поглибив свою пропагандистську діяльність.

Пропагандистська діяльність ДАФ виражалась перш за все у програмі "Сила через радість", яка перетворила ДАФ на суміш туристичного агентства і організації, метою якої було проведення вільного часу німцями з мінімальними вступними внесками. Густав Круп фон Болен, як керівник Імперського комітету німецької промисловості, закликав німецьких промисловців підтримати ДАФ для створення справжньої народної співдружності.

Закріпив таку ситуацію закон "Про впорядкування національної праці" від 20.01. 1934 року. Він звільнив Трудовий фронт від вирішення питань про тарифи та робітничі договори, надавши йому лише дорадчу функцію. Вибори на підприємствах перетворювались в фарс, адже список довірених осіб робітників мав складатися за вказівкою керівника підприємства або старшини НСОВО і мав затверджуватись таємним голосуванням колективу підприємства, але у випадку незгоди колективом міг затверджуватись особистим рішенням управляючого з питань праці. Згідно цього закону управляючий з питань праці були співробітниками рейхсміністерства праці і підкорялись директивам імперських чиновників. Крім цього давати їм розпорядження мав право і рейхсміністр економіки.

Закон "Про впорядкування національної праці" вирвав з рук ДАФ та НСОВО відання правовим захистом найманих робітників. Згідно закону, якщо підприємець намагається звільнити більше 10% персоналу підприємства, то він має взяти дозвіл на це в управляючого з питань праці. Крім того, він був зобов’язаним підписати розпорядження, в якому вказувалась тривалість робочого дня, вид винагороди, умови акордної оплати, умови розірвання договору і т. д., тобто найманий робітник був застрахований цим законом у всякому випадку, в самих важливих питаннях від свавілля керівництва.

Проте ДАФ добився того, що на робітничих судах в якості захисника виступали юрист-консульти ДАФ при посередництві уповноважених цієї ж таки організації.

В законі також підтверджувався вплив держави на трудові відносини. Наприклад, по розпорядженню рейхсміністра внутрішніх справ робітники і службовці громадських закладів не підпадали під умови закону.

Значним досягненням закону була заміна прав найманих робітників на користь державного регламентування, а також соціального партнерства правами на користь встановлення відносин між керівником і колективом підприємства.

На ряду з цим тривала реорганізація ДАФ, етапи якої були окреслені Робертом Леєм в кінці січня 1934 року. Її результат полягав передусім в тому, що були розпущені окремі об’єднання робітників і службовців, причому верховне керівництво в так званих імперських заводських групах було дієвим лише до 1938-39 років. Окрім цього виникла вибудувана по вертикалі централізована організація ДАФ зі структурою, аналогічною НСДАП. Основні структури розподілялись згідно відомств в центральному бюро ДАФ у відповідності з їх підпорядкуванням в рамках ДАФ. Найважливішими з них були організаційний відділ, відділ кадрів, відділ друку та пропаганди, юридичний відділ, соціальне відомство, управління професійною підготовкою і керівництво підприємствами.

Поряд з посиленням ДАФ втрачала свою силу НСОВО.

Внаслідок "Ночі довгих ножів" (ніч з 30 червня на 1 липня 1934 року), коли було знищено вищих керівників СА, загинув і Грегор Штрассер, який відігравав в існуванні НСОВО велику роль. Потім повівся загальний наступ на НСОВО і вже 24 серпня 1934 року були відсторонені від посад найвищі керівники НСОВО Брюкнер, Крюгер, Гауенштейн.

Будучи одним з найбільших партійних функціонерів, Лей намагався посилити ДАФ. Оскільки повноваження ДАФ не були чітко визначені, то функціонери Трудового фронту дозволяли собі втручатися у справи підприємств, порушуючи закон "Про впорядкування національної праці". Не зважаючи на різні протести, Гітлер, під впливом Лея підписує "Постанову фюрера про Німецький трудовий фронт" від 24.10. 1934 року. В цій постанові ДАФ називається організацією, що об’єднує всіх "працівників розумової та фізичної праці", а також розширено повноваження ДАФ.  Ця постанова викликала протест Шахта, Зельдте, Фріка та Гесса.

Натрапивши на опір уряду, Лей змушений був піти на поступки і в березні 1935 року підписав Лейпцігську угоду з міністром економіки та міністром праці. Ця угода обмежувала повноваження ДАФ, запобігала його самоуправству. В той же час ДАФ отримав статус додаткового підрозділу НСДАП, чим обмежувалась його самостійність з боку партії.

Таким чином ДАФ перестав бути виразником інтересів робітників, а все більше перетворювався в тоталітарну надорганізацію, яка для широкомасштабної підтримки економічних цілей режиму зв’язувала культурне і соціальне обслуговування з ідеологічною обробкою населення.

Разом з тим в квітні 1935 року останній раз відбулися вибори уповноважених осіб на підприємствах. Після них за наказом Гітлера на посади уповноважених затверджували без всяких виборів строком на один рік, а з 1938 року строк їх повноважень був продовжений на невизначений термін.

Згодом було суттєво обмежено свободу вибору професій та права трудящих на державне забезпечення роботою. Це стало можливим після прийняття закону "Про регулювання зайнятості" від 15.05. 1934 року, яким скорочувався приток робочої сили до крупних міст, в яких і так вистачало безробітних, а також фактично унеможливлювався перехід робочих з сільського господарства до промисловості. Іншим законом – "Про задоволення потреби в робочій силі в сільському господарстві" від 26.02. 1935 року було санкціоновано втручання влади в існуючі трудові відносини і силоміць повернути у сільське господарство робітників і службовців, які раніше були в ньому зайняті.

Таким чином, незважаючи на те, що уряд ніби і захищав робітників та службовців, проте разом з тим багато в чому на них тиснув. Можна говорити про балансування "на грані". Гітлер боявся викликати незадоволення робітників і службовців, але разом з тим хотів зберегти прихильне відношення роботодавців-промисловців та підприємців Німеччини. Прийняття цих законів спиралось також на інтереси села, яке почало втрачати робочу силу і поступово занепадало.

Поряд з прийняттям закону було введено трудові книжки для всіх робітників та службовців і тим самим створено технічні умови для всеохоплюючого контролю та управління робочою силою. Почалося закріплення робочих місць. Разом з тим, організації по працевлаштуванню та страхуванню від безробіття повністю перейшли під керівництво держави.

Ще одним нововведенням було запровадження 26 червня 1935 року обов’язкової трудової повинності замість колишнього добровільного найму на роботу. Таким чином управління трудовими ресурсами перейшло на якісно новий рівень і дозволило поповнювати кадри на тих підприємствах, в чіткій роботі яких держава була зацікавлена в першу чергу.

Отже, завдяки вжитим заходам, націонал-соціалістам вдалося досягти поставленої мети – забезпечити стимулювання бажання німців працювати там, де вкаже держава і у потрібний момент мобілізувати значні трудові ресурси; заспокоїти хвилювання працюючого населення, які поселились після ліквідації профспілок; вдалося відновити впевненість населення у тому, що й завтра у працюючого буде робота. Незаперечним є те, що вже у 1935 році Гітлеру вдалося добитись майже повної ліквідації безробіття, а отже, і добитись успіху своєї трудової і соціальної політики. Поряд з такими успіхами втрата суспільно-політичних свобод сприймалась населенням як втрата незначна.

В цей період значно розширилась кількість різноманітних націонал-соціалістичних організацій, як наприклад "Гітлерюгенд", ДАФ та інші. Це стало можливим завдяки широкій пропаганді досягнення кар’єрного росту через службу в цих організаціях, причому швидкого кар’єрного росту зі зрівнянням у правах з попередньою елітою.

Таким чином відбувся перехід від профспілок до єдиної організації, що представляла робітників та службовців – Німецького трудового фронту. Це стало можливим завдяки тому, що профспілкові організації діяли розрізнено, поодинці і не вживали активних дій для боротьби з натиском націонал-соціалістів. Так було вирішено чи не найголовнішу проблему для роботодавців. Власникам підприємств робітники та службовці в особі профспілок тепер не чинили опору.

Прийняті закони дозволили роботодавцям вільніше відчувати себе при вирішенні питань встановлення тарифних ставок, виплати різного роду компенсацій та доплат. Держава ж отримала можливість ефективніше управляти кадрами, впливати на трудові ресурси, оперувати ними. Крім того, покращились стосунки між державою та власниками підприємств, що дозволило Гітлеру вирішувати питання підготовки до війни більш ефективно. Поряд з цим держава отримала можливість за допомогою різних способів втручатися в роботу підприємств та організацій, які не знаходились у державній власності.

Робітники та службовці відчули сильну руку держави, яка стала їх єдиним захисником від свавілля роботодавців. Хоча певні обмеження все ж стосувались і вільного вибору професії, наприклад заборона працівникам сільського господарства шукати роботу в містах, проте саме завдяки їй було врятоване німецьке сільське господарство, яке могло залишитись без робочої сили.

Цими заходами вдалося зупинити зростання числа безробітних у містах і поступово звести його якщо не до нуля, то принаймні до мінімуму, а отже вирішити проблему безробіття в країні. По мірі того, як зростав рівень промислового виробництва зменшувалося безробіття, а отже ми можемо говорити про те, що Німеччина вже у 1935 році вийшла на передові позиції у своєму промисловому розвитку.

Отже, заходи, що вживались Гітлером та Робертом Леєм не дивлячись на їх антидемократичний характер, дали позитивний результат для всієї держави.


06.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!