Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Основні напрямки та досягнення німецької промисловості в 1933 - 1939 роках. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основні напрямки та досягнення німецької промисловості в 1933 - 1939 роках. Реферат

Після перемоги у внутріполітичній боротьбі та захоплення політичної влади в державі Гітлеру та його провідним співробітникам в уряді необхідно було довести на ділі працездатність та готовність до змін нового режиму завдяки успіхам в боротьбі з економічною кризою

Гітлер прекрасно розумів, що лише шляхом відчутного покращення матеріального становища нужденних мас може бути заявлений та зміцнений і його власний престиж.

Однак, чим більше посилювався його вплив серед народних мас завдяки передусім таким успіхам як боротьба з безробіттям, тим більше йому доводилось враховувати незадоволення з боку НСДАП, в зв’язку з незавершеністю націонал – соціалістичної революції. Проте це було пізніше, а на початку його правління потрібно було розв’язувати дещо інші проблеми.

20 лютого 1933 року в будинку президента Гінденбурга відбулася зустріч Гітлера з провідними промисловцями Німеччини. Найбільше представників було з промислово розвиненого Руру. На цій зустрічі були присутні близько 20 людей, зокрема банкір Ялмар Шахт, який тоді ще не був ні рейхсміністром економіки, ні головою Рейхсбанку; Густав Крупп фон Болен, що очолював Імперський союз німецької промисловості; Альберт Фьоглер, керівник "Ферайнігте штальверке"; фон Левенфельд, представник одного з промислових підприємств в Ессені; доктор Штейн, керівник гірничо-видобувної компанії "Августа – Вікторія".

Роль господаря дому відігравав Шахт. На цій зустрічі Гітлер в черговий раз говорив про небезпеку марксизму і про важливість отримання більшості в парламенті для врятування Німеччини, для того, щоб "вирвати її з рук євреїв". У відповідь Шахт запропонував створити фонд для фінансування передвиборчої кампанії НСДАП у сумі 3 млн. марок. Цей фонд, згідно домовленості мав бути поділений між трьома партіями – НСДАП, НННП, та Німецькою народною партією. Таким чином, Гітлер заручився підтримкою німецьких промисловців, в тому числі і фінансовою.

Документально не збереглося інформації про домовленість сторін, але безсумнівно, що Гітлер пообіцяв промисловцям військових замовлень та придушення профспілкового руху, а також відмовитися від демократії для забезпечення політичної стабільності в державі. У своїх записах Густав Крупп фон Болен проводить думку, що економіка могла б розвиватись і досягти розквіту лише в тій державі, яка буде незалежна і міцна у політичному відношенні.

За результатами виборів 5 березня 1933 року НСДАП отримала 288 місць в рейхстазі. Але цього було замало для формування більшості. Тому було прийнято рішення про розгром Комуністичної партії Німеччини та соціал – демократів. Першого удару зазнала Компартія Німеччини. Мандати її депутатів було анульовано, а партію заборонено.

2 травня 1933 року було заборонено профспілки, а їхнє майно і адміністративні будівлі були захоплені загонами СА та СС.

22 червня 1933 року було офіційно заборонено Соціал-демократичну партію Німеччини, а її майно конфісковано. За нею настала черга решти партій. Це все називалось "уніфікація влади".

14 липня 1933 року прийнято закон проти створення нових партій, який проголошував НСДАП єдиною легальною партією. Паралельно з цим йшла уніфікація об’єднань, що представляли інтереси промисловості, торгівлі, ремесел і сільського господарства.

Таким чином політична влада в державі почала належати Гітлеру, якому відкрився шлях до проведення кардинальних реформ, насамперед в економічній сфері.

Перш ніж влітку 1933 року проголосити закінчення націонал-соціалістичної революції, уже на початку року Гітлер перш за все спробував виключити економічні питання з боротьби за владу. Тому 17 березня 1933 року на посаду президента Рейхсбанку був призначений Ялмар Шахт. Призначення на таку важливу посаду Шахта, а не будь-якого партійного діяча, викликало довіру з боку німецьких та іноземних економістів та заспокоїло побоювання відносно можливих націонал-соціалістичних експериментів сфері банківської справи та валютної політики, що розпалювались Готфрідом Федером та іншими нацистами – "теоретиками".

Зате в партії це призначення Шахта наштовхнулось на опір. Тому вже 22 березня 1933 року Гітлер звернувся до партійних діячів НСДАП з вимогою припинити нападки на Шахта. У секретному Законі про оборону від 21 травня 1935 року він призначив Шахта повноважним генералом військової економіки, зобов'язавши його "почати свою роботу ще в мирний час" і надавши йому влада для керівництва "економічною підготовкою до війни".

1 квітня 1933 року до канцелярії Імперського союзу німецької промисловості ввірвались штурмовики, вигнали управляючого, таємного радника Кастла (єврея по національності) і примусили піти інших членів комітету, також євреїв. Одночасно, по розпорядженню економічного і політичного комісара НСДАП доктора Вагнера до складу керівництва об’єднанням було включено доктора Ганса фон Люкке, довірену особу партії.

Проте ця спроба встановити партійний контроль над головним органом в промисловості викликала опір промисловців, таких як Крупп, Тіссен, Сіменс та ін., які мали значний вплив на Гітлера. Щоб позбавитися партійного контролю комісарів Густав Крупп фон Болен в якості керівника Імперського союзу німецької промисловості особисто зробив спробу його реорганізації для спрощення управління ним.

Однією з найбільших проблем в переживаючій кризу Німеччині було безробіття. Тому 29 травня 1933 року Гітлер знову зібрав промисловців та підприємці разом з керівниками урядових економічних комітетів для спільної розробки плану створення нових робочих місць. В результаті цієї наради було вирішено створити "Генеральну економічну раду", в якій особливу увагу приділяли важкій промисловості.

Разом з тим, Гітлер, найімовірніше під тиском промисловців, заборонив під страхом покарання партійним функціонерам втручатися у промислове виробництво. Було зупинено цілу хвилю доносів, направлених нібито проти корумпованих економічних керівників, яка стала особливо активною на початку 1933 року, завдяки інструкції Гітлера імперським намісникам від 31.05. 1933 року. Скоріше за все такі дії були пов’язані з домовленостями 29 травня 1933 року. Слід також сказати, що одним з результатів цієї домовленості стало створення "Фонду Адольфа Гітлера" до якого всі промисловці та підприємці мали щороку вносити певну чітко визначену суму грошей. Витрата коштів, які отримував фонд, ніким не контролювалася.

До червня 1933 року, доки Гугенберг був на посаді міністра економіки, попри гучні заяви нацистської пропаганди, ніяких заходів по боротьбі з безробіттям націонал-соціалістами прийнято не було..

Після наради з передовими промисловцями та підприємцями, що була проведена 29 травня 1933 року, вже 1 червня було в законодавчому порядку проголошено додаткову програму націонал-соціалістичного керівництва "Про скорочення безробіття" (так звана програма Рейнхардта). В рамках цієї програми мало бути виділено 1 млрд. марок в якості субсидій для фінансування громадських будівельних робіт (для прокладання та введення в експлуатацію автомагістралей, доріг, водних шляхів, громадських будівель та соціальних закладів), фінансування певних секторів приватного будівництва (благоустрій передмість, ремонт старих будинків), а також одночасне надання податкових пільг промисловим, кустарним та сільськогосподарським підприємствам, при створенні в Німеччині машин та приборів, що виробляють товари.

В рамках цієї програми восени 1933 року розпочалось широкомасштабне будівництво автомагістралей. Стає очевидним той факт, що окрім створення нових робочих місць цей проект послужив збільшенню автомобільних потоків та виробництва автомобілів, чому мало сприяти завбачливе зниження податків на нові машини.

Кількість безробітних у 1934 році скоротилась майже вдвічі в порівнянні з 1933 роком і становила приблизно 3 млн. чоловік, а ліквідувати безробіття вдалося лише у 1935 році. Це стало можливим завдяки потужному розвитку промисловості та військово-промислового комплексу. Згідно матеріалів перепису промисловості 1936 року в Німеччині нараховувалось 125 тис. промислових підприємств, на яких працювало 6,8 млн. робітників та приблизно 1 млн. службовців.

Не зважаючи на вжиті заходи, нацистський режим зміг отримати широку підтримку значної частини представників промислових кіл, особливо важкої промисловості, лише в другій половині 1933 року. Вже тоді стало зрозуміло, що найближчим часом прибутковими можуть бути перед усім підприємства металургійної, хімічної та будівельної промисловості, насамперед завдяки політиці пришвидшеного виробництва озброєння та розвитку військово-промислових підприємств, особливо після 1934 року, що фінансувались за допомогою винайденої Шахтом системи МЕФО-векселів. Загалом же рівень розвитку військово-промислового комплексу можна побачити у тому, як збільшувалось його інвестування. У 1933 році частина інвестицій, що приходилась на військові потреби, становила 23%, у 1934 – 49%, у 1935 – 56%, в 1936 – 68%, в 1937 – 70%, в 1938 – 74%.

Загальна цифра військових витрат зросла з 1,9 млрд. рейхсмарок у 1933, до 18,4 млрд. рейхсмарок у 1938 році.

Коли в кінці червня 1933 року замість Гугенберга на посаду рейхсміністра економіки було призначено керівника великої страхової компанії "Альянс" доктора Шмітта, то це стало черговою поступкою приватному капіталістичному господарству. Разом з тим, щоб заспокоїти партію,

Гітлер призначив Готфріда Федера статс-секретарем рейхсміністерства економіки. Проте Федер не мав ніякого впливу в силу своєї недостатньої компетенції в економічних питаннях, а також тому, що представники промислових кіл негативно ставились до будь-якого контролю з боку партії і тому всяко обмежували можливості Федера впливати на промисловість. Тому, коли через рік рейхсміністром економіки став Ялмар Шахт, який до цього очолював Рейхсбанк, він легко звільнив Федера.

Імперський союз німецької промисловості після добровільної реорганізації став називатись Імперським комітетом німецької промисловості. Керував ним Густав Крупп фон Болен.

Щодо Генеральної ради по економіці, то за час свого існування вона скликалась лише один раз, у вересні 1933 року.

Нові законодавчі міри, такі як обидва прийняті 15 липня 1933 року закони про картелі, що дозволяли рейхсміністру економіки (а в аграрних питаннях – рейхсміністру сільського господарства) примусово створювати картелі, нібито для регулювання ринку. Проте насправді закони про картелі мали на меті зберегти державний вплив на економіку, захистити давно створені картелі, впливати на підприємці, які в картелі ще не об’єднались. Але як показала практика, в перші роки існування рейху нагляд за цінами і утворенням картелів був ліберальним і часто являв собою лиш формальність.

В такій ситуації здійснювати вплив на економіку спробувала офіцерська верхівка армії – рейхсвер, який вимагав військово-економічної орієнтації народного господарства. Можна говорити про те, що до звільнення у 1934 році Шмітта з посади рейхсміністра економіки доклав руки і рейхсвер. Посада перейшла до Ялмара Шахта, який в якості економічного диктатора влаштовував і партію і армію.

Що ж до вермахту (армії), то він вимагав значного збільшення виробництва вітчизняної сировини військово-економічного характеру (бензин, каучук, руда та ін.), для того, аби у випадку війни мати достатній запас сировини і не залежати від зовнішніх поставок. Крім того, постійне нарощування військового виробництва і значне збільшення збройних сил вимагали збільшення видобутку стратегічної сировини, потребу в якій Німеччина ще на могла забезпечити самостійно через недостатній рівень видобутку та через нехватку родовищ цієї сировини.

Так як уряд Третього рейху все більше втручався в управління промисловим виробництвом, то держава забезпечила собі право на регулююче та контролююче втручання в області промислових об’єднань. Закон "Відносно підготовки органічного будівництва німецької економіки" від 27.02. 1934 року дозволив рейхсміністру економіки повністю реорганізовувати структуру економіки, створювати обов’язкові утворення по окремих галузях економіки, визначати їх статути, а також призначати і знімати керівників галузей економіки.

Проте лише в кінці 1934 року, після того як Шахт, в якості нового рейхсміністра економіки, видав розпорядження про проведення реорганізації від 27.11. 1934 року, нова організація промислових об’єднань отримала певне завершення: замість "Імперського об’єднання" з’явилась "Імперська промислова група" з суміжними економічними групами і групами спеціалістів, при чому на регіональному рівні вони були тісно зв’язані з торгівельно-промисловими палатами, яким рейхсміністр економіки ще в серпні 1934 року надав право нагляду і призначення на посади.

Внаслідок цих дій, більш жорсткої авторитарної структури об’єднань, їх більш тісного зв’язку з промислово-торговельними палатами та державною економічною бюрократією перетворювали ці організації в свого роду гібрид, де було важко визначити, де закінчується самоуправління і починається державне "управління виробничими замовленнями".

Зовсім інакше складалася справа з багатьма органами державного управління. Утворення на зразок заснованого в 1934 році у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю (GmbH) "Економічного дослідницького товариства", ці підприємства були не тільки зовнішньо організовані на зразок приватних капіталістичних компаній, але могли також мати будь-які форми і мали право бути вільними від державно-бюрократичних перепон.

Це означало, що режим Третього рейху не посягав на принцип капіталістичної приватної економіки, але через потужний вплив на напрямок виробництва значно обмежував свободу підприємця в його рішеннях і намагався, керуючи економікою, обходитись мінімальною кількістю державних чиновників, однак тим самим здійснював на певних спеціалістів і зацікавлених представників промисловості значний вплив, як і на органи управління режиму, створені у відповідності з принципами приватної економіки.

Якщо держава не втручалась напряму в управління підприємствами, то вона впливала на них шляхом постановки виробничих завдань, але у такому випадку підприємства могли захопити ініціативу при плануванні і виробництві.

Разом з тим було внесено зміни в законодавство про акціонерні товариства. Для того, щоб потрапити до числа акціонерних товариств, підприємству необхідно було мати не менше 500 тис. рейхсмарок статутного капіталу. Також було скорочено число акцій, штучно збільшивши їх ціну до 1 тис. марок, зменшено права акціонерів, а також значно знижено виплати за дивідендами. Було підвищено корпоративні податки та податок з обороту.

Таким чином, можна говорити про те, що в Третьому рейху з’явився новий тип керівника, який наполовину був партійним функціонером, а наполовину – підприємцем. А підприємства за своє зростання змушені розраховуватись зменшенням своєї свободи.

Перші два роки нацистського правління були особливо насичені змінами та нововведеннями в економічному житті держави. Це був період побудови економіки Німеччини на нацистський лад, такої, якою її хотів бачити Гітлер. Надалі найважливішою зміною було запровадження в 1936 році чотирирічного плану розвитку економіки, на зразок радянських "п’ятирічок". Уповноваженим по проведенню чотирирічного плану був Герман Герінг. На той час німецька промисловість досягла досить високого розвитку, вартість валової продукції складала:

 

Галузь промисловості

 Валова

продукція (нетто),

млрд. рейхсмарок

Гірничо-видобувна

 2,2

Промисловість будматеріалів

 1,2

Металообробна

 5,3

Машинобудування загальне і транспортне

 4,0

Електротехнічна

 1,5

Авіаційна

 0,5

Будівельна

 3,5

Хімічна

 2,5

Предмети вжитку (в цілому)

 10,7

Текстильна

 2,8

Паперова

 1,5

Шкіряна

 0,6

Деревообробна

 1,0

Харчова

 3,5

Швейна

 0,8

Всього

 41,6

 

Таким чином ми бачимо, що найбільше розвиненими були металообробна та машинобудівна галузі, тоді як продукція авіаційної галузі складала незначну частину загальної вартості продукції, хоча у підготовці до війни вона мала б відігравати надважливу роль. З цього також видно, що виконання поставленого Гітлером завдання побудувати потужні військово-повітряні сили було на початковій стадії виконання.

Завданням Герінга було перевести економіку країни на військові рейки і за чотири роки повністю підготувати країну до війни. Про це свідчить секретна службова записка Гітлера, в якій він вимагав: "Через чотири роки німецька армія має бути боєздатною, а німецька промисловість готовою до війни". Заперечень він не приймав. Економічні проблеми Гітлер вважав "проблемами людської волі" і тільки Герінга він вважав особистістю з силою волі. "Він кращий, хто в мене є, це людина, сповнена рішучості, знаюча, що від неї вимагають, і досягає свого".

Посилення військово-економічного потенціалу в області промисловості відбувалось передусім в чотирьох напрямках:

  • Досягнення автаркії в постачанні сировиною (можна сказати, що з цією метою і був розроблений "чотирирічний план");
  • Розосередження промислових підприємств з великих центрів більш рівномірний розподіл промислових підприємств по всій території Німеччини (створення індустріального центру в Центральній Німеччині);
  • Збільшення виробничих потужностей;
  • Посилена технічна раціоналізація в провідних і важливих у військовому відношенні галузях промисловості.

Досягнення автаркії настільки різноманітно розвиненої промисловості, як німецька, являлось завданням, яке могло бути вирішене тільки за десятиріччя планомірної роботи при значних збитках для продуктивності виробництва. Постановка завдання досягти цієї мети протягом 4 років могла поширюватись тільки на деякі основні галузі, а саме на ті, які у випадку війни заслуговували на особливу увагу. До них відносились: нафта (гідрогенізація вугілля), штучний каучук, залізна руда (в Центральній Німеччині), штучне волокно і легкі метали (алюміній і магній як замінники важких металів). До цього слід додати такі менш важливі завдання, як розвиток виробництва замінників шкіри, пластмас (замінник кольорових металів) та синтетичних жирів.

Проте в цілому проблема сировини для промисловості Німеччини не була вирішена до початку війни. Запаси сировини підтримувались на рівні 3 – 6-місячної необхідності; складські запаси хрому, вольфраму і залізної руди підтримувались на рівні 8 – 10-місячної необхідності, а марганцю – навіть 8-місячної. Однак такі великі запаси складали рідкі виключення.

Щодо переміщення промислових об’єктів з одних районів в інші, то його завдання були такими: промислові підприємства повинні були бути переведені з існуючих в той час в Німеччині головних промислових районів (Рурська область, Саксонія, Верхня Сілезія) в стратегічно відносно більш безпечні "нові" промислові центри. Центральна Німеччина вважалась безпечною в відношенні повітряних нальотів, а також з точки зору наземних операцій. Поклади залізної руди в районі Ганновера-Брауншвейга, де розміщувались заводи "Герман Герінг" вважались сировинною базою нового промислового району.

Проте ми не можемо говорити, що таке переміщення стосувалось лише металургійної промисловості, зате можемо сказати, що в Центральній Німеччині темпи випуску промислової продукції значно перевищували темпи в Західній Німеччині.

Поряд із загальним недоліком економічних ресурсів військова економіка Німеччини ще до початку війни переживала окремі труднощі, які в ході війни були доповнені новими економічними утрудненнями. Усякі ж недоліки й труднощі у військовій економіці, які не можуть бути швидко й легко усунуті, жадають від політичних керівників країни певної гнучкості в керівництві. Для того щоб вирішити найскладніші завдання, поставлені тотальною війною, необхідно, щоб керівництво економікою здійснювалося планово й було всебічним і далекоглядним. Його метою є задоволення військових потреб, яким варто віддавати перевагу перед потребами цивільного населення.

Тому попит, пропонований цивільним сектором у воєнний час, повинен бути значно скорочений за рахунок зниження норм споживання для цивільного населення, тобто за рахунок зниження життєвого рівня народу, а також завдяки вилученню значної частини предметів споживання, наявних у домашньому господарстві, торгівлі й промисловості, або, нарешті, за рахунок припинення й відстрочки суспільних робіт з будівництва будинків, затримки додаткових капіталовкладень, припинення ремонтних робіт і т. п.

Якщо яка-небудь промисловість не може задовольнити повністю попит на свою продукцію, то потреби цивільного сектора в цій продукції прирівнюються до потреб військового характеру, тому що в цьому випадку така продукція служить уже підтримці працездатності людини, а отже, і справі продовження самої війни. Оскільки, наприклад, азот застосовується однаково й для виробництва вибухових речовин і для добрив, то надавати промисловості, що робить вибухові речовини, необмежене право використання азоту не можна, тому що інакше азоту не вистачить для виробництва добрив, а від цього скоротиться кількість вироблених сільськогосподарських продуктів і, таким чином, буде поставлено під загрозу продовольче постачання самих збройних сил.

Пануюча у військових колах думка про те, що задовольнити попит збройних сил можна за рахунок зниження норм цивільного споживання, зовсім не відповідає дійсності. Вона неправильна вже тому, що попит військового характеру концентрується на певній сировині (пальному, вибухових речовинах, залозі, металах, гумі й т. д.), на деяких галузях промисловості (літакобудуванні, танкобудуванні, будівництві підводних човнів, виробництві зброї), на які ніяк не поширюється попит цивільного сектора. А для того, щоб забезпечити ввіз самих необхідних матеріалів для воєнної промисловості, не можна забувати й про те, що певний відсоток невоєнної продукції повинен бути залишений для експорту.

Для вирішення всіх поставлених перед військовою економікою завдань необхідно наступне:

  • а) докладний статистичний облік всіх виробничих факторів, тобто створення повної картини всього економічного потенціалу країни;
  • б) уточнення й регламентування попиту, а також перевірка кількості і якості предметів споживання;
  • в) визначення точних строків для виконання тих, що закінчуються, триваючих або знову починаються промислових і військових будівельних робіт;
  • г) постійний контроль за тим у якій мірі виробництво забезпечує всі наявні потреби.

Якщо військова економіка не в змозі покрити весь раніше встановлений попит, тоді повинні бути визначені нові межі попиту, а при відомих обставинах повинні бути зроблені й висновки про обсяг і рівень оснащення того або іншого виду збройних сил, що у свою чергу не може не зробити певного впливу на стратегічне керівництво у війні. До рішення всіх питань про економічні можливості країни варто підходити з точки зору динаміки подій.

При цьому потрібно виходити не тільки з визнання необхідності повного використання економічної потужності країни - потрібно постаратися вичерпати всі наявні можливості, щоб збільшити цю потужність, звертаючи головну увагу на ліквідацію проривів на окремих важливих ділянках виробництва, тому що такий прорив значно зменшує весь обсяг продукції, що випускається.

Не було б ніякого змісту збільшувати виробництво боєприпасів, не обертаючи уваги на те, чи можуть всі гранати, що перебувають у виробництві, бути наповнені вибуховою речовиною. Нема рації й будувати літаки без обліку наявного в розпорядженні авіаційного пального й т. д.


06.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!