Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Християнізація Київської Русі та пережитки язичництва. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Християнізація Київської Русі та пережитки язичництва. Реферат

У рефераті розглянуто пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства

Процес християнізації держави йшов повільно, а не зрідка й хворобливо, населення гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися по всіх градах, погостах і селах. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді виявлялося у формі фізичної розправи над ними.

Духовна колонізація, церковне навіювання покори та відчуття одвічної людської гріховності, не спромоглося зтерти язичництво з світоглядних уявлень, з відправлення культів, з повсякденного життя русичів.

Після смерті Володимира у 1015р. ситуація в державі погіршується, розгортається міжусобна боротьба між його синами. Новоспечений київський князь Святополк через владу вбиває братів – Гліба, Бориса та Святослава. На протидію виступає Ярослав, боротьба триває декілька років аж до остаточної його перемоги на р. Альті у 1019 р..

У Суздальській землі у 20-і роки ХІ ст. відбувається перший виступ, що мав відлуння міжусобної боротьби за "шлях із варяг у греки", між Ярославом та іншим братом – Брячиславом Полоцьким, що скінчилася поразкою останнього; та Мстиславом Тмутараканським.

Цей час позначається як дуумвірат братів, що в цілому досить позитивно відзначився для Русі. Спільними зусиллями було повернуто Червенські міста у 1031 р., була проведена забудова ряду міст, укріплення кордонів. У 1036 році, після смерті Мстислава Ярослав розбив печенізькі орди, через рік спорудив Софіївський собор та Золоті ворота. По всіх містах розгортається храмобудівництво, що сприяло розвитку культури та мистецтва; просвіта: відкриваються школи грамоти, бібліотеки, православна церква отримує повну монополію в освіті та медицині. А під 1051 роком вперше згадується Печерський монастир.

Після введення християнства становище волхвів кардинально змінилося. Їхнє місце при "медопитії" за княжим столом зайняв священик. Він ставав близьким порадником володаря, а усунуті від можливості політичного впливу на княжу верхівку волхви були змушені "йти в народ". Більше того, вони навіть намагалися перехопити ініціативу та відшукати шляхи впливу на християнство. В умовах феодалізації, соціальних утисків широких мас населення, міста ставали центрами соціальних конфліктів, що виливалися нерідко в народні виступи на чолі служителів язичницького культу - волхвів.

За правління Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов’ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою, проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після самого Ярослава.

У лютому 1054 р. зі смертю Ярослава починається вдруге загострення через престолонаслідування. Згідно з заповітом Ярослава, Київ переходив до старшого Ізяслава, Чернігів – Святославу, Переяславщина – Всеволоду, а наймолодші сини – Ігор та В’ячеслав отримали Володимир-Волинський та Смоленськ; на думку деяких істориків саме заповіт став передумовою та початком роздробленості руських земель.

Другий виступ – мав місце у Ростовській землі та на Білозері у 1070-1071 рр. і був спровокований політичними подіями 1068-1069 рр. – поразка руських князів від половців, народне повстання у Києві, польська інтервенція, селянські заворушення на Київщині.

Обидва повстання очолювалися волхвами, а отже проходили під релігійними гаслами, повстанці захищали язичество проти силоміць нав’язуваного, осоружного християнства. Літописи під словом "волъхвъ" позначають язичеських жерців, що протиставлені християнському духовенству, волхвування – трактують як обрядові та ритуальні дії, відмінні від християнства.

Не підлягає сумніву, що справжньою причиною виступів в обох випадках стали моменти соціально-економічного порядку – недорід, голод, здирства визискувачів, а також послаблення центральної державної влади за умов міжусобної боротьби. Повстанці нищили представників феодального класу, звинувачуючи їх у приховуванні продовольства.

Під тим самим роком уміщено в літописі повідомлення про заколот мешканців Новгорода, яких підбурив волхв. Спокусившись проповідями натовп розділився надвоє. Менша частина — купка дружинників на чолі з князем Глібом - пристала до єпископа, а "люди" всі пішли за волхвом. Тільки після як підбурювач був підступно забитий князем Глібом, натовп відступився і заколот ущух. Наведена оповідь яскраво засвідчує велику популярність волхвів у народному середовищі. Літописець, схоже, свідомо, об’єднав матеріали про заворушення в Ростовській землі та заколот у Новгороді в одній літописній статті. В такий спосіб він намагався пояснити характер цих рухів "намовляннями бісівськими".

На жаль, ідеологічна концепція волхвів у 20-і роки ХІ ст. в джерелах залишається не роз’ясненою, а от ситуація 70-х років більш сприятливіша для дослідників. Літописи донесли до нас богословський диспут ватажків повстання з Яном Вишатичем, що придушив Білозерську сутичку.

Саме вона і суперечить погляду на волхвів як на репрезентантів старого язичництва, вони не були апостолами багатобожжя, визнавали єдиного бога і протиставленого йому диявола. Специфічний зміст, далекій від канонічних християнських уявлень, пропагований волхвами, є маніхейським дуалізмом добра і зла як незалежних сил, репрезентованих образами бога та диявола, має тенденцію до міфологізації біблейських сюжетів і перетворення християнства в оповідну систему.

Б. О. Рибаков висловив думку, що волхви не прагнули до зміни соціального ладу, а тільки до перерозподілу суспільного продукту. Та соціальна програма волхвів передбачала набагато радикальніші заходи: фізична ліквідація феодального класу реально означала б і ліквідацію феодального ладу.

Боротьба між церквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надто міцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі) не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганських звичаїв. Так підміняючи волхвів, церковники приймають призначені старим богам пожертви та ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починається занепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони. Звичай народовір’я підносити пожертву поступово допускається і в християнські обряди, люди "по-старому жертвують" новому богу, або "на храм божий".

Вже перша збудована в Києві, церква присвячена Іллі Пророку, за своєю діяльністю була максимально наближена до Перуна, причому язичницькі пожертви тлумачили не тільки як подяка та моління, а й як "загладження гріхів перед богом".

Слід також звернути увагу, що язичницька Русь не знала як такого храмового будівництва, а після хрещення сюди було запрошено з Візантії не тільки духовенство, а й майстрів архітектури (звісно, в кількості, аби навчати майстрів "дерев’яної справи"). Так будується Десятинна багатокупольна (до 25 куполів) церква за Володимира, Софія Київська за Ярослава, ступінчата пірамідальність якої продовжує традицію давньослов’янського дерев’яного зодчества з його стовповидними зрубами, клітями та золотоверхими верхівками – що у своїй мальовничій декоративності є видозміненим аналогом язичницьких ідолів.

Софійські собори в Новгороді, Полоцьку, Золоті ворота в Києві, Володимирі. Принципи будівництва храмів – хрестово-купольний стиль був запозичений з Візантії. Храми являли собою ніби зменшене відображення світобудови. Увага до склепінних арок визначилася традицією, пов’язаною з грандіозним символом неба - куполом. Центральний простір храму в плані утворював хрест.

Усередині храми прикрашалися фресками і мозаїкою. Винятковий інтерес у розпису становить оригінальність виконання: кольорові гами фресок, зображення культових та світських тем, пов’язаних із улюбленими розвагами князів. Тут і полювання з гепардами та собаками на оленів, вепрів, вовків та рисей, вершники на коні. В медальйонах на склепіннях веж зображено ловчих птахів – соколів, яструбів, кречетів. Також представлено і інші князівські розваги: двобої борців, жонглери, танцюристи-скоморохи, змагання ряджених, стрільці з луками, музики з дудками, флейтами, домрами та гуслями.

Необхідним елементом прикраси були ікони. Перші іконописці були греки, які навчали слов’ян. Та вже на початку ХІІ ст. руські іконописці створюють оригінальні художні композиції на теми, невідомі у Візантії, найшановнішою на Русі іконою було зображення Богоматері з дитиною на руках, виконане невідомим живописцем у ХІ ст., що одержала назву "Володимирової Богоматері" і стала своєрідним символом Русі. Портретність обумовлюється вільним живописом та прямолінійністю образів (чітко виражені очі з вільно-почуттєвою мімікою обличчя) є характерним тільки для руських митців.

Високий злет художньої культури за часів Київської Русі був зумовлений глибоким соціально-економічним процесами: відокремлення ремесла від господарства, виникнення і забудова міст як центрів ремісничого виробництва й торгівлі, дипломатичні стосунки.

В оздобленні давньоруських храмів та князівських палаців Х - ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство високої досконалості, де використовувалися: мармур та рожевий шифер. В Десятинній церкві, в чернігівському Спасі і в Київській Софії різьблене вбрання має розкішний орнаментальний та зооморфний рельєфи, і тільки з другої половини ХІ ст. поширюється антропоморфний мотив.

Навіть з введенням християнства храмобудівництво широко використовує язичницькі символічні елементи, як в оздобленні церков і соборів, так і у внутрішньому дизайні алтарів, арок, у напрестольних сенях; у конструкціях будівель. Досить популярними є ящури як вимір підземного світу води, ящури-коні, собако-птиці – прототип Семаргла, потрійне сонце – тривимірна позиція ранку, дня та вечору, співаючі півні – символіка перемоги та вовки, які кусають один одного, – як єдиноборство.

До другої половини ХІ ст. усі будови старо-князівської доби наближені до квадрату, це Спас на Берестові (ХІ - ХІІ ст.) й церква Видубицького монастиря коло Києва (1088 р.). Осередком найбільшого будівельного руху цього періоду є Київ та Чернігів. З другої половини ХІ ст. і в ХІІ ст. план церков видовжується в напрямку схід-захід, та добудовується шістьма полонами (стовпами). Головним прикладом є церква Київської Лаври (1073 р.), Михайлівський собор у Києві (1108 р.), Борисоглібська церква у Чернігові (1120р.), Успенська на Подолі (1132 р.), Кирилівська (1140 р.).

До ХІІ - ХІІІ ст. давньоруська культура досягла свого найвищого рівня. Руські міста стали співучасниками створення загальноєвропейського романського художнього стилю. В основі цих досягнень - успіхи в розвитку матеріально і духовно культури попереднього періоду. Значного розвитку досягло руське ремесло, за підрахунками дослідників, на Русі було більш ніж 60 ремісничих професій. Язичницькі елементи особливо рельєфно виступають у творах художнього ремесла Давньої Русі – змійовики, діадема, колти, браслети-наручі, підвіски-обереги. На всіх їх разом з християнською символікою представлена і поганська (дерево життя, скоморошні пляски і демонські ігрища, зображення фантастичних звірів і птахів та ін).

Важливе місце займало ковальське ремесло, з язичницьких часів магічний сенс набувають обручки, що майже без змін поглинуло християнство, жіночі прикраси ХІ - ХІІ ст., наприклад, довгі срібні ланцюжки складного плетіння (завдовжки – 177см), що замикає двоголовий ящур, голови якого дивляться в різні боки. Перша – ковтає вечірнє сонце, друга – зригує ранкове. Невеличкий жіночий колт, де напаяно близько п’яти тисяч кілечок діаметром 0, 06см, в кожному вмонтовано зернятко 0, 04см.. На восьми квадратних сантиметрах ювелір зробив 120 золотих квіточок на тонкіх стеблинках.

Вироблялося більш 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені деякі технічні винаходи, паралельно розвивається і вдосконалюється міське ремесло, виробництво будівельних матеріалів. Існування підтвердив Рибаков Б. О., монастирське виготовлення цегли (хрестоподібні відмітини на цеглі Єлецького та Успенської церков), аналогічні знаки знайдені і в кам'яному спорудженні ХІІ - ХІІІвв. дитинця стародавнього Путивля. Знання реміснично-практичної спрямованості розвивалися, зміцнювалися, передавалися з покоління в покоління.

При двовір’ї, яке продовжувалося віками, християнська релігія залишається офіційною, та поза стінами церкви побутують давні обряди. Приміром, велике шлюбне дійство з урочистими піснями й танцями мало чим змінилося після введення обряду церковного вінчання. Похоронні заплачки, новорічні та весняні святки, русалії і свято Купала, хліборобські та інші звичаї практично не поступилися християнізації, задовольняючи потреби людей, всупереч догматам.

А оборюванні села проти моровиці несли ікону Богородиці або святого Власія, що заступив Велеса. Культ вогню православ’я теж включило до своєї обрядовості, як священну очищувальну силу. Культ води нова віра оформила в пошанування Параскеви П’ятниці – заступниці джерел. Більше того, церква дозволила включити Семик і русалії до християнського свята Трійці (йдеться про зелені святки).

Як доречно висловився Рибаков Б. О., слов’янські боги отримали нові імена, річний цикл поганських свят досить широко використовувався церквою, шляхом заперечення і сприйняття старої віри, задля послаблення протидії широких мас в утвердженні християнства. Новорічні святкування поєдналися з церковними святами Різдва та Хрещення, день бога Ярила став днем Іллі Пророка.

Церковники широко використовували народні легенди і билини для "Житій святих", у яких визнавалися Перун і Хорс: "есть два ангела молниина". Мабуть, і такі книги, як "Гадальний Псалтир" та "Трепетник" з явними ознаками народовір’я з’явилися далеко не випадково, хоч церква і забороняла будь-яке ворожіння. Згадані книги язичницькими не були, але не стали і християнськими.

Наступаючи на язичництво, офіційна церква постійно пристосовувалася до народовірчих обрядів. Так, за трапезою, присвяченою Рожаницям, пізніше почали читати тропар Богородиці. А деякі священнослужителі, згідно з язичницьким звичаєм, клали під церковний престол на кілька тижнів сіль та мило, щоб потім лікувати ними худобу і людей.

В народі ще довго "отай" поклонялися язичницьким богам "під овином", приносили жертви "бісам, болотам та джерелам". Церковники скаржилися, що на игрища з демонівськими плясками народ збирається охочіше, ніж на богослужіння. Переконливим підтвердженням відомостей письмових джерел про повільний процес християнізації Русі є матеріали давньоруських могильників.

Під впливом нової релігії вже в ХІ ст. починається поступова зміна поховального обряду: поряд з трупоспаленням з'являються труположіння. У Х ст. тенденція до збільшення поховань, виконаних за звичаєм інгумаціі, виступає більш чітко. На межі Х - ХІ ст. вона у великих давньоруських центрах призводить до відмови від язичницьких ритуальних спалень. Новий обряд затверджувався швидше, ніж ідеологічна система світогляду людини. Багато язичницьких елементів – тризна, посипання золою небіжчика, курганні насипи, ритуальна їжа, надгробні плити з написами ще довго не втрачають своєї актуальності, і навіть більш того стають частиною нового поховального ритуалу, пристосовуючись під впливом церкви.

Завдяки могутнім дипломатичним зв’язкам розвивається освіта. Міське населення Русі ставало грамотним. Князі володіли іноземними й давніми мовами. Київську Русь почали називали "книжковою краною". При монастирях були створені школи, бібліотеки, архіви, перекладалася велика кількість літератури, писались літописи, рівень розвитку культури Київської Русі для свого часу був досить високий.

Слов’янська писемність і література в ХІ - ХІІ ст. досягла свого розквіту. Менш ніж за 150 років Русь пройшла шлях від періоду безписемності до вершин словесного мистецтва. З дописемного періоду великих успіхів досягає усна народна творчість, багатство усної мовної культури відбито в народній поетичній і пісенній традиції: піснях, казках, загадках, прислів’ях.

Значне місце у фольклорній мовній традиції займала календарна мовна поезія, що спиралася на язичницький культ: заклинання, обрядові пісні тощо. Протягом багатьох поколінь народ створював і зберігав своєрідний "усний" літопис у вигляді епічних сказань про минуле рідної землі. Усний літопис передував літопису письмовому. До Х ст. відноситься виникнення нового епічно-героїчного билинного епосу, який став вершиною усної народної творчості.

З ХІ ст. у літературних пам’ятках зустрічаються згадки про блазнів, музикантів, танцюристів, зі своїми бісівськими піснями і танцями вони були улюбленцями як при дворі князя, так і в селянській хаті. Улюбленими видовищами народу були колективні ігрища, присвячені традиційним побутовим землеробським святам. Гротеск, буфонада, сміх були неодмінним елементом цих веселих видовищ. "Сміхова культура" зберігалася в традиціях цих свят. Але християнські цінності й обряди поступово входили й у народну культуру, витісняючи язичництво, перемішуючись з ним.

Слов’янська абетка, що складена болгарами Кирилом і Мефодієм з урахуванням специфіки слов’янської мови, на основі грецького скорописного письма з додаванням букв із коптського і самаритянського алфавітів. Одна з писемних пам’яток Київської Русі, "Руська правда", написана справді народною, простою, чіткою мовою. "Руська Правда" – звіт правових норм, окремі статті якої визначають штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Юридичний кодекс, незважаючи на його початкову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, бо відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.

Мова найвеличнішого твору "Слово о полку Ігоревім" коренями іде в народну усну поезію, звідки автор брав свої образи, епітети, порівняння. "Слово" унікальне, воно найбільш повно відображає дух епохи, її світогляд.

Від ХІ – ХІІ ст. дійшло до нас більше 80 духовних і світських книг, давньоруські автори бажали залишатися невідомими. Література Стародавньої Русі швидко стала самостійною. Вона взяла на себе ніби всі функції з виховання народу. Церковна література сформувалася в різних жанрах - притчі, житія, повчання ("Повчання Володимира Мономаха", "Сказання про Бориса і Гліба"). До ХІ ст. відноситься джерела філософської культури. Їх пов’язують з релігійно-філософським твором "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона.

Давньоруську літературу можна розглядати як літературу одієї теми й одного сюжету. Цей сюжет – світова історія. Тема - зміст людського життя. Багатотомні великі Четьї-Мінеї (тобто читання, розташовані по місяцях року), літописи ("Повість минулих літ" та інші), хронографи, "ходіння" (описи подорожей) - усе це свідчило про почуття величі світу в давньоруської людини. Література цього періоду носила повчальний характер, розповідала не про придумане, а про реальне. В ній не умовні персонажі, а імена історичних діючих осіб. Література Русі свою головну роль бачила в освіті, проповіді світського життя, введенні руської культури у світову християнську культуру.

В умовах феодальної роздробленості важливу роль у збереженні і зміцненні зв’язків між розрізненими землями грала спільність культурних традицій. Художня спадщина зберігала значення в якості зразків, які намагалися наслідувати.

І це зрозуміло, як доречно зазначив Л. Любимов, руському народу притаманна велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем.


06.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!