Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Християнізація Київської Русі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Християнізація Київської Русі. Реферат

Аналіз джерел переконує, що введення християнства за офіційною датою 988р. на Русі не варто розглядати як одноразове діяння, пов’язане з прозрінням Володимира Святославича. То був довгий та тернистий шлях, що бере свої корені задовго до його княжіння та продовжує розвиватися після нього

Перші згадки (як письмові так і археологічні) що знайомлять слов’ян з християнською релігією мають витоки ще в антську епоху, де під впливом постійних економічних та політичних відносин з римськім світом (а пізніше і Візантією) мають своє логічне обґрунтування.

Розвиток Русі до середини ІХ ст. майже зовсім не висвітлений у наявних писемних джерелах. Перекази про Кия – напівлегендарного засновника давньоруської столиці і родоначальника першої київської династії; згадки про аварське іго; непевні відомості про боротьбу між полянами та іншими племенами; фольклорні спогади про хозарську данину - цим, власне, й вичерпується все, що нам відомо про витоки Київської держави. Більш-менш достовірна писемна історія її починається від Аскольда - останнього представника дому Києвичів.

Врядування Аскольда становить яскраву сторінку в історії ранньої Русі. За всіма ознаками то був переломний момент у розвитку східного слов’янства, коли кількість перейшла у нову якість. Саме на середину ІХ ст. завершується складний і тривалий процес формування класових відносин і безпосередньо пов’язаний із ним процес утворення Київської держави як політичної надбудови над феодальним базисом. Русь досягає неабиякої могутності і упевненими кроками виходить на світову арену.

До часів Аскольда належать повідомлення арабських письменників про три центри Русі (або, як їх пропонує називати А. Новосельцев, три групи русів). Це - автори так званої групи ал-Балхі (ал-Істахрі, Ібн-Хаукаль, анонімна книга "Худуд ал-Алам", а також значно пізніший твір Ідрісі). За свідченням цих джерел, в середині або на початку другої половини ІХ ст. у Східній Європі існували три об’єднання східнослов’янських племен, що в нашій транскрипції іменуються Куявією, Славією та Арсанією (чи Артанією). Локалізація цих об’єднань не викликає сумнівів і може вважатися загальновизнаною - попри численні гіпотези (часом досить фантастичні) висловлені в літературі.

Куявія - це, безперечно Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона об’єднувала південну групу східнослов’янських племен і за центр мала Київ. Головне територіальне ядро становила Середня Наддніпрянщина, за термінологією Б. О. Рибакова - початкова Русь. Славія - це об’єднання північної частини східнослов’янських і деяких неслов’янських племен з центром у Ладозі (майбутня Новгородська Русь). Нарешті Арсанія локалізується на південному сході нашої країни - в області Надазовщини, східного Криму, Північного Кавказу. Це - так звана Азовська або Чорноморська, або Тмутараканська Русь.

За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян (з містом Черніговом). Славія включала в себе територію ільменських словенів, чуді, вісі та мері. Поміж обома об’єднаннями лежала область кривичів, що до 872 р. зберігали свою незалежність. Землі в’ятичів, радимичів та більшої частини сіверян ще у VІІІ ст. були захоплені хозарами - і відтоді перебували під зверхністю каганату.

Головні інтереси Аскольдової Русі лежали на півдні та на південному сході. ЇЇ приваблювали багаті і сильні держави - Хазарія, Візантія, Грузія, Вірменія, Албанія та навіть Багдад. З цими контрагентами вона підтримувала активні торговельні та політичні взаємини.

З Хазарією, що на початку ІХ ст. (після повстання Ісака Готського, а особливо - після громадянської війни, спровокованої реформами царя Обадія) відчутно хилилася до занепаду, Аскольд підтримував мирні стосунки, більш-менш лояльними союзниками були мадяри, що до середини ІХ ст. утворили власне політичне об’єднання в басейні Дону - Леведію. Після натиску печенігів в області Нижньої Наддніпрянщини вони перейшли з хозарського під київський протекторат.

Аскольд приділяв особливу увагу землям Східного Криму та Кубані (Арсанія). Вбачав плацдарм активних дій спрямованих у бік Закавказзя та прикаспійських володінь Халіфату. Зокрема, в арабських джерелах Ал-Якубі знаходимо відомості про допомогу проти арабської навали, подану "царем слов'ян", разом із Хозарським каганом і грецьким імператором племенам Кахетії. Відомий також похід Русі на Абесгун (південне узбережжя Каспію), про який повідомляє перський хроніст Ібн-Ісфендійар.

Але головною зовнішньополітичною акцією Аскольда стали походи проти Візантії та договори, укладені з імперською адміністрацією. Що відіграло не останню роль у тогочасному суспільстві та було зафіксовано у численних джерелах.

За візантійськими джерелами у 860 році, під час правління Михайла ІІІ П’яниці русичі здійснили вдалий похід на Константинополь, чим ствердили свою міжнародну позицію як суверенний політичний організм. Саме в цей час за свідченнями патріарха Фотія та Порфирогенета, русичі відправили посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що й було зроблено…

Отже, запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. було складовою закономірного процесу, що охопив майже всю південну частину Східної Європи і становив собою логічне історичне явище. Джерела свідчать, що Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк не було приватною справою конкретної особи. Навіть Густинський літопис та Церковний статут Володимира Великого наголошували, що Русь хрестилася за часів патріарха Фотія в ІХ ст., та про офіційний акт запровадження християнства як державної, загальнонаціональної релігії.

У Києві створено залежну від Константинополя православну єпархію та прийнято візантійського архієпископа. Хоча нова віра і торкнулася усіх боків суспільного життя, та панівною ідеологією не стала, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Заміна багатобожжя монотеїзмом становила принципово новий крок у розвитку суспільної думки світу, позитивно вплинуло в області культурного розвитку, ціла злива ідей наринула на Русь.

Монастирі, що виникають невдовзі, тривалий час будуть своєрідними академіями, головними вогниками творчого життя, розпочинається поширення писемності та грамотності. І на останок хочеться процитувати Брайчевського М. Ю.: " поза сумнівом, Аскольдове хрещення – це ніщо інше, як переворот…висуваючи духовне життя людини на перший план, у порівнянні з фізичною силою поганства, переворот має дуже велике значення для інтелектуального прогресу давньоруського суспільства…".

Слід зазначити що 860 рік був не єдиним походом дружин київського князя Аскольда на Візантію, після вже згаданого року були проведені кампанії 863, 866, 874 рр.. Щоправда не завжди вони були вдалими, Русь підтримувала економічно та культурно вигідні зв’язки, та міждержавні конфлікти й взаємні зіткнення з Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, країнами Скандинавії, Кавказу, печенізькими та половецькими ханствами південно руських степів.

У цей самий час в Славії править інший князь – Рюрик. За своєю вдачею деспот поганської приналежності. На час його останніх років життя припадає вирішальне повстання у Новгороді, після придушення якого Аскольдовий літопис повідомляє про масову втечу ладозьких бояр на Русь.

Через декілька років сам Рюрик помирає, призначивши регентом при малолітньому Ігорю (сину) Олега – свого родича, хоча і не князівського роду. Спираючись на проязичницькі сили, та вчасно скориставшись ситуацією на Русі (після релігійних нововведень багато хто не розділяв думки Аскольда) влаштовує державний переворот з антихристиянською програмою та новими методами врядування. Метою цього перевороту є об’єднання та проголошення єдиної держави в масштабах цілої Східної Європи.

Рушивши на кривичів, у 882 році підступно вбивши Аскольда, захоплює Київ, впроваджує культ ільменського Перуна, за що був прозваний волхвами – Віщим, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Даждьбога. Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбитися на ієрархії пантеону. Створення нових капищ розглядалося як незаперечна ідеологічна директива, для християнських общин почалися важкі часи.

Як зазначено в літописі, на вірність мирному договору 907 р. Олег та мужі його "по Рускому закону кляшася оружьем своим, и Перуном, богом своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ", визнає повне відродження язичницьких звичаїв. Також згадане руське посольство 911 р. в Царьграді, де імператор Леон намагався переконати "в истинной вере", та доповнити мирний договір суміжними статтями про християнство для Русі – судячи з всього не зачепила а ні Олега, а ні його послів.

"Повість минулих літ" щедро згадує Олега та його походи проти древлян та уличів, тиверців, що вийшли з покори. Варто звернути увагу що ця зміна династій призвела до відвернення деяких племен від Києва, всі дипломатичні стосунки, зовнішньополітичне становище – всі досягнення Аскольда було зведено нанівець; церква та більшість полянського боярства, що підтримували вбитого кагана почали свою опозиційну політику.

Ситуація докорінно змінюється тільки зі смертю регента у 912 р. зі вступом на престол Ігоря, княжіння котрого позначено релігійною толерантністю. Продовжує політику централізації влади та об’єднання всіх східнослов’янських земель. У 913-914 рр. вів війни з древлянами, у 915 і 920 рр. виступив проти печенізьких орд, воював з уличами, здійснив походи до Закавказзя. 941 року виступив проти Візантії, що скінчилося поразкою русів. За для реваншу вже у 944 р. знову йде в наступ, і того ж року підписує недуже вигідний договір з Візантією, де руси-язичники та руси-християни виступили як рівноправні общини.

Дійство проходило в Києві у соборній церкві св. Іллі на Подолі, а від так можна з упевненістю стверджувати про відновлення руської єпархії, тай взагалі за правління Ігоря християни мали більший авторитет та перевершували язичників як кількістю, так і моральністю в плані політичного впливу в державі. Тобто аналізуючи ці факти можна сказати, що ось і почалася доба "двовір’я".

Доба Ігоря закінчується древлянськім повстанням 945 р., що стало фатальним як для князя так і для всієї держави. За правовими канонами престол мав зайняти Святослав Ігоревич, та в цей рік йому було лишень три роки і певна річ влада тимчасово переходить до вдови – регенти Ольги.

Ольга помстившись древлянам за всіма поганськими звичаями, де найвиразніше, за словами Рибакова Б. О., змальовано поховальний обряд – в ладді на гарячому вугіллі з Перунової святині, розпочинає нову мирну прохристиянську політику щодо своєї держави.

Вперше за історію Київської держави було наведено лад, виходячи з попереднього досвіду княгиня проводить низку реформ: юридично зарегламентувала феодальні повинності, впорядкувала податки, провела адміністративно-господарську реформу, закладала нові села і міста, проводила церковно-політичні контакти, насамперед з Візантією.

Напевно варто додати що врядування Ольги проходило під приводом християнських бояр, отож виходить з 945 і по 969 рік на Русі головною сопілкою в усіх сферах життя заправляє християнство.

У 957 році візитувала до Константинополя, з метою домовитися про одруження свого сина з імператорською дочкою, уклала новий договір. Деякі джерела наголошують про її хрещення, але є заперечний факт, бо саме в цю поїздку княгиню супроводжував священик Григорій, також можна пригадати більш ранні свідчення 947 року, про заміну Ольгою язичницьких капищ на хрести; про Аскольдову могилу, де було створено церкву св. Миколая. І нарешті пропозиція Брайчевського М. Ю., Ольга охрестилася таємно разом зі своїм чоловіком Ігорем, за що і вбили князя ревнителі старої віри, а згаданий візит 957 р. "і повернулася Ольга до Києву з почуттям гніву і розчарування" спростовує сама повість минулих літ.

Під 964 р. починає князювати син Ігоря та Ольги. Діяльність Святослава як державця попервах мала обмежений, виключно військовий характер; внутрішнє управління й надалі залишалося в руках рішучої і властолюбивої княгині аж до самої її смерті у 969 р.. Спирався на язичницьке угрупування феодально-дружинного класу, був безперечним поганином, ворожим до християнства. Ідея всього його життя полягала у стверджені пріоритету меча та грубої фізичної сили над розумом, правом і правдою. Доки мати була жива він був змушений стримуватися та виявляти зовнішню лояльність щодо християнства.

Спалах ненависті проривається лише з 969 по 972рр., так само як і воєнні успіхи та слава. Провал східної політики, що спровокувала печенізьку навалу та втрату південних, надчорноморських земель; невдачі на Балканах, розмах народно-визвольної боротьби болгарського народу, очевидна перевага візантійської дипломатії та зброї – все це призвело до розправи над християнством, та благовірними її (будь то свої чи чужинці).

Свідчення візантійських авторів (Лева Диякона, Скилиці) малюють жахливу картину масових убивств, заподіяних Святославом у болгарських містах. У 971р. в ніч з 19 на 20 липня на березі Дунаю палають ритуальні вогнища, на яких горіли тіла загиблих дружинників, а ті що залишилися живими вбивали болгарських полонянок, а немовлят вкидали в річку із жертовними півнями. Це є ніщо інше як масове жертвоприношення християн поганським богам. Репресії також поширилися й на Русі, винищувалися церкви, християнські святині: Софіївська і Михайлівська церкви, зведені ще Ольгою.

У битві з печенігами 972 р. загинув князь Святослав, у Київській державі спалахують міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи весь час у походах, в 965-971 рр. – Хазарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами.

У Києві став княжити старший Ярополк, отримавши прерогативу великого князя. У Древлянській землі – Олег, середній брат. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієвий літопис був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол. На інших землях були князі міських династій.

Занадто юний вік усіх трьох вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував його дядько – Добриня. Ярополк мав при собі воєводу Свенельда Блуда – що відіграв фатальну роль у трагічній долі свого підопічного. Неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.

З трьох Святославичів двоє "законних", напевно, вже були православними, бо народилися вони коли Ольга вже встигла охреститися; Натомість, Володимира було віддано на догляд родичам його матері, Ольгиної ключниці – Малуші, і аж до 988 р. він залишався поганином.

У 977 р. починається озброєний конфлікт між Олегом і воєводою Ярополка, за приводом вбивства сина Свенельда Люта. Відомий історик Толочко П. П., першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Ярополком і Олегом, останній був вбитий. За дослідженням історика Брайчевського М. Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про взаємний конфлікт Ярополка і Олега, ініціатива міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.

Володимир їде в Швецію і повертається із загоном найманців – вікінгів, здобуває Новгород, Полоцьк та Київ, Ярополка – підступно вбито. Отже, цитуючи літопис з 980 р. – "став княжити Володимир у Києві один".

На Русі, та найбільш у Києві, все ще продовжувала існувати хитка рівновага двох ідеологій. Орієнтація на двовір’я, що вже мала слід за попередників, була не в змозі слугувати загальнодержавною ідеєю для могутньої та єдиної Русі, тому новоспечений князь йде до влади на хвилі язичницької опозиції та змушений до певного часу орієнтуватися на панівну верхівку, що дотримувалася традиційних язичницьких вірувань і більше схильна до організації зовнішніх воєнно-політичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави.

Головний напрямок першого етапу Володимирового врядування – об’єднання шести головних східнослов’янських племен: полян, сіверян, древлян, дреговичів, кривичів та ільменських словенів через запровадження першої релігійної реформи – "Володимирового шестибожія"; Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо.

Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обґрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б. О., полягає в об’єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самим ствердити політичну єдність Русі.

До пантеону увійшли: верховним божеством став – новгородський Перун, запозичений у балтських племен, бог блискавки. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище – постійний живий вогонь, якщо ж через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.

Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця, мав іранське походження. Даждьбог – одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, що давало життя, живило навколишнє природне середовище. Бог що дає добро.

Антиподом Даждьбогу в пантеоні став Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. П’ятим став Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазурі та зуби.

Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош – запозичена у фінських племен Верхнього Поволжя; це божество родючості і домашнього господарства.

Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабуть через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично пов’язаний з родючістю.

Як і у попередні часи починається знищення християнських духовних осередків, створення поганських святилищ, встановлення головних кумирів, ретельне дотримання обрядів і незаперечне виконання порядків. Природно, що офірою для жертвоприношень, у першу чергу, як і за Святослава ставали саме християни; Повість минулих літ підкреслює зі скорботою цей факт: "И осквернися кровьми земля Руска…". Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.

Яскравий документ, що віддзеркалює тогочасну колізію, – легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християни), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення, кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але старий поставив вимогу – "хай же хоч один з ідолів і зійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох.

З оповідання випливає не стільки жорстокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку – це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст., що свідчить існування культу Перуна ще задовго до Володимира.

Посилення проязичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства розв’язали тоді справжню кампанію гонінь на християн. За їх намовою було вчинено фізичну розправу над багатьма.

З 981 – 993 рр. Володимир реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва.

Князь розпочав упорядкування внутрішнього життя. Він здійснив низку реформ: адміністративну – ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб або своїх синів; військову – замінив племінну організацію війська на феодальну – службу за право володіти земельною власністю; оборонну – повів широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, яки стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами; судову – прагнув розмежувати єпископський та градський суди; вів широке градобудівництво, заснував нові міста… та найголовніше, провів релігійну реформу.

Пристосування прадавніх язичницьких культів слов’ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Язичництво, нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалася. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тільки монотеїзм міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень і допомогти забезпечити міцне становище владі великого князя.

Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" – із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах.

Під 986 роком починаються пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літопис вказує на знайомство князя Володимира Святославина з постулатами ісламу, іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах. Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русь приймають віровчення східного варіанту – православ’я.

При всій своїй недостатній обізнаності князя в християнських догматах та обрядовості, можна виокремити найвагоміші причини прийняття християнства: по-перше, це історична доля християнства у Київській державі, що має витоки ще з доби Аскольда, і на протязі століття реформувалося в "двовір’я". Враховуючи соціальне розшарування та різноплемінне населення держава потребувала єдиної ідеології та моралі, звичаїв та обрядів, вірувань – все це могла дати церква; по-друге, майже всі держави Європейського континенту на Х ст. вже встигли охреститися, язичництво перешкоджало рівноправним відносинам з християнськими державами середньовічного світу, а відтак Русі загрожувала ізоляція

Завершувалося об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської держави, відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові прогресивні феодально-виробничі відносини, та притаманні їм форми політичного і духовного життя.

По-третє, монотеїзм як найкраще відповідав суті єдиної держави на чолі з монархом, що тільки б зміцнило центральну владу князя. Наразі і сам Володимир, безперечно, розумів про підпорядкованість православної церкви інтересам світської влади. І нарешті, четверта причина, християнство – як найкраще сприяло писемності та грамотності, завдяки богословській літературі; відповідало на одвічне питання про першопричину світу, могло відпустити гріхи та очистити душу, розвивало філософію, збагачуючи людину новими знаннями.

Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Дуже зросло політичне значення посади великого князя. Шлюб з візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, певна річ, не з доброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібні мезальянси, а під тиском давньоруського зверхника. Для цього йому довелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де після військової операції й відбулися обидві урочисті події – хрещення князя та його вінчання з Анною.

За наказом київського князя дерев’яні божества було повержене, порубано й спалено. Тільки улюбленця дружинників Перуна скарати вогнем князь не посмів, його перенесли до води, адже вода у стародавніх слов’ян віддавна пов’язувалася зі смертю, потойбічним світом. Побиття Перуна палицям було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався світ кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межі розселення слов’ян.

З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царьграда. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: – "якщо хто не з’явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…".

Мовою літопису, Володимир повелів "робити церкви і ставити їх на місцях, де колись стояли кумири", відновлювалася митрополича кафедра, почалося будівництво православних храмів. На колишньому Перуновому пагорбі було поставлено церкву покровителя князя святого Василія, а біля берегів Дніпра збудовано Видубицький монастир, у 989-996 рр. монументальна кам’яна Десятинна церква. Київ росте й укріплюється, по Сулі, Стугні, Трубежу, Остру й Десні будуються "богатирські застави", численні фортеці.

Примусове запровадження християнства на Русі проходило досить складно. Восени 990 року розпочалася християнізація населення Суздальщини. На березі річки Клязьма закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сфері його політичного та ідеологічного впливу опинилися племена словен, кривичів, в’ятичів і мері. Згодом тут почалося жваве церковне будівництво.

В 991 році насильницька християнізація населення Новгородської землі. Після зруйнування язичницького капища, повалення-побиття Перуна та потоплення у річці Волхов, як засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем".

Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення мешканців Мурома та Ростова, що за своїм етнічним складом вельми строкаті: тут переважно народи угро-фінської групи та частково слов’яни, що з’являються в цих краях, як засвідчують дані археології з другої половини Х ст..

Князь з дружинниками і попами побував у межиріччі Оки й Волги, застосував силу для навернення язичників у "істинну віру", проте його успіхи були вкрай незначними. Люди розбіглися по лісах і дібровах. Цей край залишався язичницьким принаймні до кінця ХІІ століття.


06.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!