Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Язичництво та язичницький світогляд Київської Русі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Язичництво та язичницький світогляд Київської Русі. Реферат

Язичництво (від давньослов. слова "язики" - народи) є досить невизначеним терміном, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського

У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власно національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки слов’янського язичництва надзвичайно широкі - своїми коренями воно сягає в кам’яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до ХІХ - початку ХХ ст.

Язичництво давніх слов’ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це - слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов’ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, і сформувалося.

Перше релігійне нашарування в давньослов’янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України (середня течія Дніпра - Десна), що заселяло цю територію ще з кам’яного віку (з VІ тисячоріччя до н. е.). Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи, першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступають упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувають культи лісів та дерев тощо Міцно зачепився в народній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.

Другий шар у язичництві давніх слов’ян, деякі дослідники, пов’язують із впливом трипільської культури кінця ІV - ІІІ тисячоліть до н. е. у межиріччі Дніпра - Дністра, яку вважається однією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов’язані з раннім землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ - ІІ тисячоліть до н. е., прабатьківщиною яких були південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів - творців неба, землі, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предків і поховальна обрядовість.

Таким чином, язичництво давніх слов’ян має витоки з тисячолітньої історії, протягом якої воно перебувало в процесі постійних видозмін. В цьому і полягає головна особливість еволюції слов’янського язичництва - впродовж усього періоду існування якого різноякісні релігійні нашарування в ньому не асимілювали, не замінювали один одного, а співіснували, взаємодоповнюючись, змішуючись один з одним. От чому в слов’янському язичництві напередодні хрещення Русі в один той самий час існував пантеон богів на рівні розвинутого поліїтезму при відсутності сталого культу вшанування головних божеств і окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном - не менш популярний і шанований пантеон нижчих духів на рівні первісного полідемонізму.

Більш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тільки в тому вигляді, в якому воно існувало в східнослов’янських племен другої половини І тисячоліття н. е. під час виникнення в них власної державності.

Середньовічні автори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свідчень. Тому для відтворення цього часу актуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу, що тісно пов’язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).

Язичество – це не просто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов’янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога.

Наразі, спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов’ян, академіка Б. О. Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. "Слово про ідолів" можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов’янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) "упирям і берегиням", ставлення страв ("трапез") Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні ("отай") поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процесі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життєвого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягали закономірність і взаємозумовленість багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.

Однією з найдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні, усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людських стосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими, –традиційними.

Обряди це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят.

Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючу форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділа початковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхом фільтрації набутої інформації, знання про відлік часу, пори року, міри та ваги тощо.

Тобто через переважну більшість наших предків, що займалися землеробством, та спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві, рільництва; Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту – народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний (народний, річний) календар – неписаний кодекс рільника.

Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. В свою чергу Вінець – рік поділяється на чотири пори року – зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив’язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.

Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність народу у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо:

  • Березень – березоль, сочень, з гір потоки, зимобор;
  • Квітень – цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін;
  • Травень – май, травник, пісенник;
  • Червень – червець, хліборост, різноцвіт, кресник;
  • Липень – липець, сінокіс, косень, маківка літа;
  • Серпень – хлібочол, – різносол, жнивець, копень, спасівець;
  • Вересень – вереснець, ревун, зоревник, хмурень, "бабине літо";
  • Жовтень – костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник;
  • Листопад – падолист, грудень, напівзимник, братчиком;
  • Грудень – мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло;
  • Січень – просинець, перезим’є, тріскун, сніговик;
  • Лютий – крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.

Місяць поділявся на чотири тижні. Уже за часу Трипільської культури на українських землях існував семиденний тиждень, він, до речі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психофізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин.

Знання і уявлення про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, – семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового.

Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір’їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Вранішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а над ранок мерехтіла яскравим світлом вранішня зоря. Помічена була ще одна планета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила.

З джерел сивої давнини, має витоки і народна медицина. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергу медичних знань.

У народній медицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.

Вже у прадавній слов’янській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м’яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії.

Уже первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.

У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окрему форму мовного навіювання – замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.

Зразки стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров’я взагалі, для немовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляння мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнських божеств.

Характеризуючи етнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головним матеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогою етнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненій формі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.

До фольклорного матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки, які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань.

Так, наприклад, за підборкою Б. О. Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна віднести цілий рядок елементів східнослов’янського фольклору: замовляння сил природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих шкірах, - все це відголоски кам'яного віку. А от пізніша стадія мезоліту зазнала дещо змін, так з’являються божество Род та рожаниці, найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної Венери, задум плодовитості рільницьких племен. Що теж згодом стала Матір’ю-Землею, або ж Маковою.

Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи. Слов’яни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи іх особливими духами. Подібні пережитки, власне, анімістичних вірувань можна зустріти не тільки в язичництві, а й у розвинутих національно-етнічних і регіональних релігіях — досить згадати німф і сатирів в олімпійській релігії давніх греків. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко – вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

В очах наших слов’янських предків переважна більшість духів ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому вигляді переносили люди на духів свої спостереження за різноманітними природними феноменами, кожний з яких залежно від обставин міг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самі люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати і небесним вогнем, джерелом тепла і світла, від якого повністю залежить життя і добробут людей, і нешастям, тому що саме його промені палять руських ваїв у "Слові о полку Ігоровім" Отже, слов’янам-язичникам доводилося постійно залучати на свій бік заради доброго врожаю, безпеки худоби, вдалих пологів тощо, всіх цих водяників, лісовиків і домовиків.

Природні культи давніх слов’ян можна умовно розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Зрозуміло, цим не вичерпуються прояви слов’янського язичницького анімізму: цілий ряд джерел підтверджує, що слов’яни поклонялися каменям і горам, колодязям і озерам, звірам і птахам, вогню, зіркам, Місяцю та Сонцю.

Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першо-матерією світу. Насправді "земні" джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою господарства давніх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам і колодязям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криницями. Поруч із виключно "зрошувальною" також шанувалася "очисна" властивість води, внаслідок чого ще в середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалі - випробування, які полягали в тому, що людину, запідозрювану в чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, - потоне вона чи ні.

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, - це віра у водяників і русалок. Водяного народна фантазія зображувала у вигляді старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дівчатами, що через якісь причини (найчастіше - через нещасливу любов) знайшли свою смерть у воді. Танці русалок - це хвиля на воді, а їхні пісні - це шум хвилі. Коли в розпал літа, під час визрівання врожаю, вранці виступала роса. люди вважали. що русалки приносять її у своєму довгому волоссі, і назвали Русальським тиждень, що передував святу літнього сонцестояння.

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб - найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. Наші предки були переконані, що саме в лісах та гаях, де затишно і спокійно, в пущах, подалі від людських очей жили боги. Тому в лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди слов’ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії.

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний залишив опис подібних дій біля священного дуба на острові Хортиця. Торговці, які щойно подолали небезпечні дніпровські пороги, збиралися під його розложистим гіллям і приносили йому жертви: хто хліб, хто кусень м’яса, хто живих півнів. Потім, утворивши коло з 12 стріл, провадили ворожіння - можливо, про прикінцевий прибуток свого підприємства.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам’яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір’їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Логічно буде розпочати з найвищих богів: Волос – Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя.

Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишнє природне середовище. Бог що дає добро.

Антиподом Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазурі та зуби.

Представницею жіночої статі була Мокош – це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род і Велес у кам'яну добу відігравали найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став покровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю.

У дохристиянські часи наші предки не мали чіткого уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієї людини.

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля – душа предків; Доля – душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір'я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

Також хочеться зазначити про згадані Б. О. Рибаковим, О. П. Моцєю, В. М. Ричкою - поховальні обряди – спалення мерця, або викладення мертвого тіла у позі ембріону для повернення у материнське лоно за для рееркарнації духу померлого в іншу людину, або істоту.

Уявлення про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. У давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком... Розрізняли декілька домовиків.

На Русі домовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в корівниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником.

Нижчі духи і півдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки – невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з’являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті.

Мавки живуть у лісах і у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову.

До русалок і мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво.

Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей, поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику паніку серед людей, аби ті божеволіли.

Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрям на Лису гору й справляють там чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п’ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя "Вій".

Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з’являються вже в оповіданні "Слово о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки.


06.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!