Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Історія Київської Русі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія Київської Русі. Реферат

Історіографія та джерела. Історичні передумови. Терор Володимира. Хрещення Русі

Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.

Досить нелегко описати сутність християнізації для Русі, бо як і кожне класове суспільство вона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти: для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сім’ю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій.

Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного "я", переосмислення конкретних явищ.

Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах.

Дозволило існувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.

Можливо, завдяки і тому, що Володимир-"дикун" охрестився та не забув старої віри з її неосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народних знань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль в житті кожного з нас.

Об’єктом даної роботи постає розвиток суспільних відносин у Київській Русі на межі двовір’я та утвердження християнства в період князювання Володимира Великого.

Предметом курсової роботи є зміст суспільних відносин, введення шестибожія та запровадження християнства.

Мета полягає в здійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії.

За змістом всієї роботи використовувалися такі методи як логіко-систематичний і проблемно-пошуковий, та хронологічно-системний і соціологічний аналізи.

Структура цієї курсової роботи − вступ, чотири розділи, висновок, список використаних джерел та літератури.

У вступі автор розкриває важність, зміст актуальності обраної теми, конкретизує предмет, об’єкт, мету і методи дослідження.

Історіографія та джерела

Київська Русь − перша велика східнослов’янська держава виникла у ХІ ст. внаслідок об’єднання кількох слов’янських племінних союзів на сході Європи. Цей процес дуже скупо висвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література з’явилася тут лише в кінці Х ст., після остаточного утвердження християнства як державної релігії. Писемність на Русі, щоправда, існувала й до 988 р., але її пам’ятки до нас не дійшли. Отже, справжня історіографія бере початок, фактично, з ХІ ст.; у більш давні часи маємо лише народні перекази, почасти зафіксовані в пізніших текстах.

Упродовж кількох століть існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі й у ІХ - Х століттях нашої ери досягла свого апогею. Та водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга - нова віра, що поширилася на Русь із Візантії − могутньої середньовічної імперії. Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І − на початку ІІ тис. н. е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту.

Вже в другій половині Х ст. на Русі реально склалося кілька осередків щеплення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського — тому прошарку панівної верхівки Київської держави, від якого значною мірою залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.

Слід також зауважити, що загальне поширення християнства в інших країнах європейського континенту відбувалося протягом тривалого часу: західні готи і франки хрестилися в VІ столітті н. е., Англія, Саксонія – у VІІІ, Велика Моравія, Болгарія – ІХ, Чехія, Польща, Угорщина в – ХІІ, Данія, Норвегія і Швеція – в ХІ, Померанія і підбадьорити – в ХІІ, Прусія в ХІІІ. Тобто на територіях Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Київська Русь у тому, що стосується хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів, нічим не відрізнялася од інших аналогічних суспільств.

Окремі відомості, що торкаються згаданої теми, розкидано в багатьох творах як тисячолітньої давності, так і ближчих часів. Це і "Повість минулих літ" монаха Нестора, і матеріали його попередників та наступників - укладачів літописних зведень доби Київської Русі, і виступи, проповіді та твори інших давньоруських церковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даниїла, автора "Слова якогось христолюбця" та інших), і свідчення іноземних церковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, єпископа краківського Матвія), і поеми світських авторів, насамперед, звісна річ, "Слово о полку Ігоревім".

Взагалі то літературні твори ХІ - ХІІІ ст. віддзеркалюють саме погляди панівної верхівки, що мали свої тогочасні ідейні течії. Натомість народна ідеологія не знайшла безпосереднього і адекватного відображення в писемних документах домонгольського часу. Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати у фольклорі, в героїчному епосі, в билинних циклах та переказах, казках давньоруського народу.

Феодальна Русь, як і кожне класове суспільство, була поділена на два антагоністичних табори. Один із них становили народні маси - експлуатоване, переважно селянське населення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, але було практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався з представників суспільної верхівки (переважно феодалів-землевласників), що зосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнула тримати в покорі пригноблювані верстви народу.

Наразі історіографічні рамки слід розпочати з 975-980 років, часу коли остаточно закінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади Володимира; часу, так званої, тимчасової реанімації поганської віри, і зупинитися на останніх роках правління великого князя.

Історичні передумови

Історичні передумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах, то в Хазарії і Волзькій Болгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.

У Києві став княжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримав прерогативу великого князя. У Древлянській землі – Олег, середній брат, був кількома роками молодший. До речі, Древлянська волость після 945 р. (древляни вбили князя Ігора) не користувалася довір’ям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієвий літопис мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол.

За "Повістю минулих літ" закріпилася новгородська легенда, що нібито Володимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, "незаконне" походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжич не котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північно-руську еліту домагатися його в ролі правителя.

Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда - родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославича. Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.

З трьох Святославичів двоє "законних", напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість "незаконного" Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р. він залишався поганином.

У 977 р. починається озброєний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Ярополкової влади.

Відомий історик Толочко П. П., першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Олег був вбитий. Новгородський князь Володимир, боячись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка наказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у Повісті минулих літ, "став княжити Володимир у Києві один".

Якщо цитований фрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальший розвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями Ярополка. Ймовірніше за все ця тенденція народилася за для того, аби хоч якось обілити справжнього ініціатора усобиці, тобто Володимира. Так, звинувачення київського князя у вбивстві брата, безперечно, є несправедливим. А той факт втечі Добрині та його племінника, логічно, і спровокував до заміни урядника у Новгороді.

Але, з іншого боку, реальною основою є відчуття непевності, що раптом охопило молодшого княжича та його діяльного дядька. Причина тому зрозуміла: і Добриня, й Володимир були в числі лідерів "проязичницької" партії, різко ворожої християнській дружині, на яку спирався Ярополк, від його оточення можна було чекати спроби прибрати до рук північно-руських земель.

Поразка Свенельда з його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віри становище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій у суспільному житті країни. Одначе язичницьке боярство вже не важило як надійна опора, через ослаблення постійними конфліктами, а до того же й мали своїх лідерів.

За дослідженням видатного історика Брайчевського М. Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про конфлікт Ярополка і Олега, та безглуздою смертю останнього. Ініціатива нової фази міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.

Перевагою стало наймане військо, яке не одноразово втручалося в державні справи. Отож, підсумовуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили, та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто його підтримував; звичайно в інтересах Володимира і проязичницької партії.

Рішучій спробі Володимира захопити київський престол передувала Полоцька трагедія, пов’язана з нещасною долею Рогніди, дочки полоцького князя Рогволода. У вітчизняній літературі більш відому як - Гориславна, образ цієї жінки привернув увагу не тільки давньоруських літописців, історія її драматичного шлюбу знайшла відображення і в народному епосі (билина "Добриня – сват"). Ініціатива одруження Володимира належала саме користолюбному і жадібному Добрині, адже до рук княжича потрапляла і Половецька земля ─ одна з найбагатійших і найрозвиненіших провінцій Русі у той час.

Соціальне походження князя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить часто мати-Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкою є буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну "робичич", яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русі під такими виразами йшлося про людину праці, чи при ділі, незалежно від її станової приналежності і місця в соціальній ієрархії.

А от раби, сучасною мовою називалися "холопами" або "челяддю".  Тож застосований Рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав приховані політичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав на престол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самого претендента на руку полоцької князівни, ані його матері.

Чимало дивовижних домислів можна знайти і в адресу Добрині, невільник як і його сестра, якийсь час був конюшим при великокнязівському дворі. Хибне усвідомлення титулатури: шталмейстер при дворі феодального володаря - далеко не рядова посада, а навпаки, одна з найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Теж саме і посада ключниці. Це не служниця, яка носить при паску ключі від комори з провіантом, а одна з провідних фрейлін двору.

Отож, Малуша, поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще й найближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати про демократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, що зіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавляло законних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінник негайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволод розплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодого переможця. Існує легенда, що містить Лаврентіївський літопис, за яким безталанна князівна була зґвалтована Володимиром на очах у її батьків. Здобуття Полоцька дуже зміцнило позиції молодшого Святославича і піднесло його шанси у боротьбі за великокнязівський престол.

Вирішивши кувати залізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь і взяли в облогу Київ. Але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополк користувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Володимир вдався до хитрощів та підступності, вступив у таємну змову з найближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду.

Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшу підтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, але нестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам Блуда, з’явився до Володимира і був убитий двома варягами.

Варяжко відмовився скласти зброю; утікши до Степу, як повідомляє Повість минулих літ, певний час, за підтримки печенігів, воював з Володимиром. Лише згодом князеві вдалося замиритися з ним і схилити його до присяги. Це був останній акорд у тривалій усобиці між синами Святослава, яка завершилася перемогою незаконнонародженого Володимира.

Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах. За період князювання Володимира закінчився довгій процес формування території Давньоруської держави. З 981 – 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічними межами східних слов’ян. Вони проходили у районі верхів’я Оки і Волги на сході; Сули, Північного Донця, Бугу, Неману, Західної Двіни – на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер - на півночі.

Терор Володимира

Захоплення Києва, саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішити і смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши на престол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність від власних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980 р. Повість минулих літ розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме стався конфлікт з варягами – сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок.

Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захоплення Київського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти. Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь – грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнати всіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його перед могутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг.

Досить складна склалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямок першого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речник язичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все ж княже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостами та їм подібними. Одним із перших заходів Володимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі – замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межами тогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору від Михайлівської.

Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважають за верховні божества шести головних східнослов’янських племен: Полян, Сіверян, Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів, шанованих і знаних у різних землях держави.

Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обґрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край. Це були: Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя. Сенс реформи полягає, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б. О., щоб об’єднати місцевих богів у єдиному пантеоні і тим самим ствердити політичну єдність Русі.

Вельми показовим видається те, що верховним божеством, своєрідним царем пантеону, був стверджений не полянський Дажбог, а новгородський Перун, запозичений у балтських племен. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках.

З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище ─ постійний живий вогонь, якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.

Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог - одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишнє природне середовище. Бог що дає добро.

Антиподом Даждьбогу в пантеоні 980 р. був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. П’ятим був Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазурі та зуби.

Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош ─ це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися одно порядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабуть через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично пов’язаний з родючістю.

Це був необережний крок, що неминуче поставив київське поганське жерцівство в опозицію до великого князя. Та, очевидно, іншого виходу Володимир не мав: захопивши владу за допомогою новгородської олігархії, він мусив рахуватися з її волею. Втім, позиції київського язичництва на той час були вже докорінно підірвані ще 860 року запровадженням християнства. Захопивши Київ у 882 році, Олег приніс із собою культ ільменського Перуна, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Дажбога.

Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбитися на ієрархії пантеону. Створення нового капища було обставлено урочисто і розглядалося як незаперечна ідеологічна директива. Володимир вимагав ретельного дотримання обрядів, знову ж таки констатує літопис. Правдивіше за все обряд жертвопринесення був не тільки тварин, також практикувалися і людські жертвопринесення.

Природно, що на першу чергу жертвами ставали саме християни. Причина зрозуміла, заволодівши столицею, Володимир побачив себе перед сильною опозицією, здатною змести його з лиця земного. Людські жертвопринесення були вдалим засобом нищення непокірної частини населення, що становила певну загрозу володареві. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.

Яскравий документ, що яскраво віддзеркалює тогочасну колізію, - легенда про мучеників Іоанна та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християни), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення, кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але вже двох. Тоді старий поставив вимогу - " хай же хоч один з ідолів і зійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох.

З оповідання випливає не стільки жорстокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку - це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу.

На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст. А відтак, впевнено можна зробити висновок, що культ Перуна тут з’явився ще до Володимира.

Так, прийшовши до влади 980 року на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, новоспечений князь змушений до певного часу орієнтуватися на панівну верхівку, що дотримувалася традиційних язичницьких вірувань і схильна більше до організації зовнішніх воєнно-політичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства засвідчує літописна стаття 983 року. Київські "старці і бояри" розв’язали тоді справжню кампанію гонінь на християн. За їх намовою було вчинено фізичну розправу над багатьма.

Це була вельми продумана акція ревнителів "старої віри", спрямована проти нових ідеологічних віянь та суспільних порядків, що владно вторгалися в усі сфери життя країни.

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов’ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Протягом усього кількох років (за літописною хронологією - восьми) з часу проведення уніфікації і об’єднання язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов’ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося їі станове оформлення та консолідація.

Язичництво, нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалася. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тільки монотеїзм міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень і допомогти забезпечити міцне становище владі великого князя.

Хрещення Русі

Починаючи з реформування язичницьких культів 980 року, уряд князя Володимира вів інтенсивні пошуки найбільш оптимальної для молодої Київської держави релігійної структури, яка найбільш вдало відповідала б її інтересам, що засвідчує літописна оповідь про "вибір (випробування) вірувань". Під 986 роком Повість минулих літ сповіщає про відвідини Києва болгарами "віри магометанської", "німцями з Риму" та іудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послів, але усім їм відмовляв.

Магометанським місіонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрізання, заборона вживати свиняче м’ясо, а особливо - необхідність відмови од вина. Він сказав: "Русі веселість - пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київський князь звелів повертатися назад, "бо предки наші сього не прийняли". Дискутуючи з іудеями Володимир став дорікати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть інших навчати своєї віри.

За іншими свідченнями літописців, київський князь скликав бояр і старійшин на нараду, де було вирішено більш детально вивчити переваги й недоліки існуючих у тогочасному світі віросповідань. Було обрано десять "мужів" які вирушили в далекі світи розізнати про віру і службу тамтешніх народів. Найбільше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії. А відтак навернення Русі в християнство за візантійським взірцем і стало логічним завершенням пошуків.

У християнському віровченні втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії.

Важливо зазначити, що в свідомості "варварських" вождів тієї доби візантійська модель християнства пов’язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель як найкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Хрещення Володимира Святославича і навернення в християнство підданих його країни пов’язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намір тримати місто в облозі, якщо знадобиться, то й три роки.

День у день насипали київські воїни землю під міські мури, щоб оволодіти ними. Та городяни, підкопавши непомітно міську стіну, поночі вибирали той насип і носили землю до центру міста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїнів упала стріла з прикріпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім’я Анастас сповіщав київського князя, як можна покласти край облозі й заволодіти містом. Він радив перепинити воду, що надходила до міста з колодязів, розташованих на східних околицях Корсуня. Скориставшись із цієї поради, Володимир негайно звелів поруйнувати труби. Приречене на спрагу, багатотисячне місто відкрило ворота.

Заволодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці, де на імператорському престолі сиділи тоді Василій і Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбовані василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру.

На переговорах у Києві Володимир підтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релігію Русі, а візантійські імператори-співправителі, в свою чергу, обіцяли видати за нього свою сестру Анну. Київсъкий князь зобов’язувався надати Візантії військову допомогу, зокрема, негайно надіслати до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби з заколотниками.

Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників Візантійського імператора Василія ІІ та його брата Костянтина. Здобувши фортецю, Володимир передав її своєму шуринові. Отже, корсунська експедиція була наслідком візантійсько-руської союзницької угоди, реалізації якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфірородною та хрещення влітку 988 року мешканців Києва.

Необхідно наголосити на тому, що християнізація Київської Русі не перебувала в однобічній залежності від міжнародних зв’язків. Прийняття християнства давньоруською верхівкою було передусім результатом внутрішнього соціально-економічного, політичного і культурного розвитку східного слов’янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира Святославича зайшло в переломний період історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного і духовного життя.

Завершувалося об’єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, стабілізувалися її зовнішні рубежі. Країна вкривалася густою мережею міст, фортець і замків, за мурами яких велася жвава торгівля, розквітали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного розвитку.

Відтак од грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своїх підданих. Так народжувався стан нової аристократії, об’єднаний матеріальною основою (землеволодіння) буття та спільними елементами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі прошарки тогочасного суспільства спричинилися до того, що панівна верхівка Київської Русі наприкінці Х ст. проголосила християнство офіційною релігією.

Крім корсунської версії, літописцям були відомі й інші "адреси" Володимирового хрещення. Зокрема, називають ще Василів (сучасний Васильків Київської області). Одначе вже сама назва цього міста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свідчить про пізнішу літературну інтерполяцію (зміну первісного тексту). Є вагомі підстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києві на початку 988 року.

За обчисленнями днем хрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 січня. Відповідно до церковних канонів, Володимир пройшов підготовку до хрещення - так зване оглашення", що зазвичай тривало 40 днів. Із настанням потепління, тобто навесні 988 року, Володимир попрямував до дніпровських порогів, щоб зустріти тут свою порфіроносну наречену. Тоді ж (очевидно, 27 травня, на зелені свята) відбулося масове хрещення киян.

Хрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирів, порубати, вогню оддати. Перуна ж велів прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори по Борисовому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужів бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Дніпро, а як пристане до берега, то одштовхували.

В системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайнісінькім обрядовим дійством, що символізувало "вигнання" чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавніх слов’ян віддавна пов’язувалася зі смертю, потойбічним світом. Побиття Перуна палицям також було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався світ кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межі розселення слов’ян. Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись місцем новій, християнській релігії.

Як сповіщає літописець, Володимир повелів "робити церкви і ставити їх на місцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав при хрещенні ім’я Василій, ім’я свого швагра і хрещеного батька - імператора ромеїв. Відтак святий Василій став небесним покровителем і християнським патроном князя. Будівництво християнського храму на честь святого Василія на місці язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорінну переміну релігійної структури Київської держави, а й символізувало особисту роль Володимира Святославича в цій реформі.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змальована літописцем, поклала початок хрещенню всіє країни. Джерела повідомляють, що відразу після знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Літопис сповіщас про те, що архієпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов’язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого ідола Перуна тут, як і в Києві, було побито залізними палицями й кинуто у води річки Волхов. Християнізацію Новгорода проводили київські урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем".

Восени 990 року розпочалася християнізація населення Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді, очевидно, й закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сфері його політичного та ідеологічного впливу опинилися племена словен, кривичів, в’ятичів і мері. Згодом тут почалося жваве церковне будівництво.

Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі, яка за своїм етнічним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фінської групи та частково слов’яни, що з’являються в цих краях, як засвідчують дані археології з другої половини Х ст.

За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об’єктивно визначала єдину для всього населення, Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це безумовно відповідало потребам об’єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а не зрідка й хворобливо (надто у віддалених од київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися по всіх градах, погостах і селах. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпнула через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Достатньо сказати, що протягом лише одного десятиліття в Новгородській землі, наприклад, було забито трьох єпископів (йдеться про середину ХІ ст.).

Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із невдоволенням тамтешнього люду, змушені були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нону віру досяг і їх наступник - чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. "Житіє" цього святителя, згодом проголошеного Церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищить геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.

Є вагомі підстави взяти під сумнів і поширену у вітчизняній історіографії точку зору, згідно з якою Церква в тогочасному суспільстві виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителькою. Церковна організація провадила гнучку соціальну політику, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Доступними їй методами вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу. Ця її діяльність (хоч і не завжди результативна) об’єктивно сприяла пом’якшенню класових суперечностей і збереженню соціального спокою, певна річ, відносного.

Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові.

Отже, запровадження християнства на Русі за Володимира Святославича мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ" під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, що Володимир не просто охрестив Русь, а привів увесь народ до бога.

І справді, Володимиру Святославичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Устремління київської влади до константинопольської моделі та спроби перейняти її символіку засвідчують, зокрема, дані нумізматики. На златниках і срібляниках Володимира князь зображувався в імператорських регаліях, з короною на голові та з хрестом у правиці. Зображення Христа й напис "Володимир на столі" надавали владі київського князя сакрального характеру. В середньовічній символіці влади хрест наділявся синтезуючою силою, що поєднувала земне і небесне.

Процедура вінчання на царство візантійського імператора передбачала передачу йому хреста, якого він мав тримати в правій руці, з рук патріарха. Проте не варто перебільшувати вплив візантійської моделі влади на київську. Спроби імітації візантійської імперіальності не привнесли, як гадають дослідники, докорінних змін у місцеву традицію князівської влади, сакралізація якої мала інше обґрунтування: князівська гідність легітимізувалася (узаконювалася) тут виключно приналежністю до роду. Східно-християнська концепція державної влади засвоювалася на Русі повільно, модифікувавшись в офіційну державну доктрину не раніше середини ХІ ст.

Для Київської Русі доби Володимира актуальним було не суперництво її з Візантійською імперією, а забезпечення автономності нової християнської держави в рамках церковної супрематії (зверхності) василевса, який стояв над усім східним християнським світом. Невипадково в пам’ятках давньоруської писемності наполегливо підкреслюється самостійна роль київського князя в запровадженні християнства на Русі, усвідомлення ним цього вибору.

Слід також відзначити намагання майже всіх слов’янських правителів забезпечити церковну самостійність своїх держав шляхом створення осібної церковної єпархії чи навіть окремої автокефальної (самостійної, незалежної) Церкви. Остерігаючись опинитися спершу в церковно-релігійній, а відтак і в політичній залежності від Візантії, київський князь також ужив відповідних запобіжних заходів. Уряд князя Володимира відводить митрополитові другорядну роль, визначивши місцем його перебування окраїнний Переяслав.

Боротьба за почесне місце Київської Русі в ієрархії християнської ойкумени тривала і по смерті Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцією Ярослава та його пресвітерів було посмертне хрещення князів язичницької епохи. 1044 року в Десятинній церкві відбулися урочистості, пов’язані з хрещенням останків загиблих під час усобиць князів Ярополка і Олега Святославичів (канонізація цих язичників 13 правлячої династії, схоже, відбулася всупереч волі митрополита та константинопольського патріархату) В такий спосіб прославлявся князівський рід, Русь християнська пов’язувалася з язичницькою в одне ціле, християнізувалася вся її історія. Це мало засвідчити сусідам Русі силу і міць нової релігії.

Наостанок варто звернути увагу, що Володимир одружившись з Анною практично став імператором Русі, та й загалом після запровадження християнства починається така собі конкуренція, або навіть, зверхність над Візантією. І це зрозуміло, як доречно зазначив Лев Любимов, руському народу притаманна велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем.

Висновок. Прийшовши до влади через тривалі міжусобні чвари та труп свого брата-християнина, Володимир отримав тяжку спадщину. Держава, де розкладається первіснообщинний лад, знесилена воєнними походами, ще дотримувалася традиційних язичницьких вірувань, та позиції язичництва вже підірвані, була схильна більше до організації зовнішніх воєнно-політичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. Оточена сусідами-християнами - візантійцями, поляками, чехами, болгарами, - Русь немовби застигла на порозі перелому, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту.

Давня Русь розвивалася аналогічно Західній Європі і підійшла одночасно з нею до рубежу утворення ранньофеодальної держави, зійшовши на престол великий князь робить невдалу спробу злиття місцевих богів у єдиному пантеоні, бажаючи обґрунтувати територіальну єдність, неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов’ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави.

Протягом усього кількох років з часу проведення уніфікації і об’єднання язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов’ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося їі станове оформлення та консолідація.

Язичництво, нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалась. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тільки монотеїзм міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень і допомогти забезпечити міцне становище владі великого князя.

Тому вже у 988 році відбувається хрещення Русі.

Це дало можливість Київській державі як рівноправній увійти до кола наймогутніших держав Європи, активізувати політичні, економічні, військові, культурні зв’язки з ними; - сприяло бурхливому розвиткові торгівлі, кам’яного будівництва, а також культурним зв’язкам із християнським світом.

Утвердження християнства зачіпало усі прояви соціального життя. Насамперед відповіло на одвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінку цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність, духовне життя людини займає нове місце.

Безглуздість кривавих жертвоприношень, подолання страху над силами природи, розкриває людину як боже створіння, потрібне суспільству.

Християнська церква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вони продовжували жити в повір’ях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях та побутовій символіці, що дійшли до нашого часу. Зокрема найбільш поширені язичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш час вони стали невід’ємною частиною християнської релігійної обрядовості.

Церква суттєво розширила межі великокнязівської влади, витворивши ідеальний образ християнського володаря та пов’язану з цим систему поглядів на прерогативи монарха, засоби і форми здійснення його влади. Розвиваючи східно християнську концепцію верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспільстві нової політичної моралі.

Освячуючи приватне володіння і приватні багатства християнство через церкву активно сприяло майновому розшаруванню давньоруського суспільства та загальному утвердженню влади імущіх.

Християнство вплинуло на мораль і культуру, сприяло їх гуманізації, оскільки в центрі вчення християнства стоїть людина, її особистість, виступало проти невільництва, навчало милосердю, пошані та любові до ближнього. Християнство пов’язало Русь з надбаннями європейської та світової культури: відкривалися нові школи, розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури. Засновувались монастирі, де перекладали й переписували книжки; досвід слов’янських майстрів збагачувався завдяки запозиченням архітектурного та малярського мистецтва розвинутих краін, насамперед Візантії. Розвиток зодчества і образотворчого мистецтва, муровані споруди, храми, що щедро прикрашені монументальним та іконописним живописом.

Зміцнення і зростання могутності та уся велич християнства має і негативну оцінку: по-перше, нова релігія стверджувала феодальний лад, що укорінило експлуатацію однієї частини населення іншою. По-друге, християнство спотворило образ навколишнього світу, переконало у безнадійності і непотрібності боротьби за покращення життєвих умов, знову ж таки на перевагу "розумного і потрібного" феодального ладу.

Так християнська ідеологія трактує земне життя як тимчасове, ефемерне. У світі земному покірливість і не протиставлення можновладцям гарантувало блага у потойбічному раю, від яких нібито і відмовляються ці ж можновладці, аби зберегти земні цінності.

Література

  1. Брайчевський М. Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. -К., 2004 р. -700с.
  2. Брайчевский М. Ю. Утверждение християнства на Руси. -К., 1989 г. -205с.
  3. Горелов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивіліцаційна історія України. -К., 2005 р. -630с.
  4. Іванченко М. Г. Дивосвіт. -К., 1991 р. -200с.
  5. Кислюк К. В., Кучер О. М. Релігієзнавство. -К., 2007 р. -636с.
  6. Козаченко А. Українська культура: її минувшина і сучасність. -Х., 1931 р. -100с.
  7. Коляда А. І. Історія України. -К., 1997 р. -160с.
  8. Концевич Н. М. Стяжания духа святого в путях Древней Руси. -К., 1990 г. -180с.
  9. Кузьмин А. Падение Перуна. Становление християнства на Руси. -М., 1988 г. -240с.
  10. Лозко Г. С. Коло Свароже. -К., 2004 р. -230с.
  11. Любимов Л. Д. Исскуство Древней Руси. -М., 1981 г. -335с.
  12. Моця О. П., Ричка В. М. Київська Русь: від язичництва до християнства. -К., 1996 р. -224с.
  13. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. -К., 2003 р. -90с.
  14. Носова Г. А. Язычество в православии. -М., 1975 г. -150с.
  15. Павлюк С. П. Українське народознавство. -К., 2006 р. -568с.
  16. Пархоменко В. Начало християнства на Руси. Очерк из истории Руси ІХ-Х вв. -П., 1913 г. -260с.
  17. Рыбаков Б. А. Язычество древних словян. -М., 1981 г. -608с.
  18. Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки соц-пол. Истории. -К., 1987 г. -245с.
  19. Толочко П. П. Від Русі до України. -К., 1997 р. -393с.
  20. Юрій М. Ф. Історія світової та вітчизняної культурию-К., 2007 р. -445с.
  21. Яковенко Н. Нарис історії України. -К., 2006 р. -582с.
  22. Ямпольская Т. История русской культуры. -М., 2007 г. -832с.


06.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!