Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Богдан Лепкий. Видатна постать української літератури
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Богдан Лепкий. Видатна постать української літератури

Те, що Богдан Лепкий - видатна постать в українській літературі, не викликає сумніву. Сучасник Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Осипа Маковея - він гостро усвідомлював соціальні й національні проблеми рідного народу

Водночас вражає обсяг написаного Богданом Лепким. Лише бібліографічний перелік його творів зайняв би понад сімсот сторінок машинопису. Богдан Лепкий-поет і новеліст, драматург і романіст, публіцист і критик, збирач народної творчості і її популяризатор, історик і філософ, літературний дослідник і невтомний пропагандист творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Гоголя. Досить сказати, що він написав ґрунтовне дослідження про Великого Кобзаря і видав понад двадцять томів української класичної літератури, перекладав твори російських, польських, німецьких, англомовних і скандинавських письменників. Ось така широчінь його творчих обріїв. За обсягом літературної спадщини Богдан Лепкий поступається тільки своєму учителеві Іванові Франку.

Великої шани заслужив Лепкий як учений і педагог, громадський діяч і професор кафедри української літератури в Ягеллонському університеті. Він був членом українських наукових інститутів у Варшаві, Кракові, Берліні, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, почесним членом товариства «Просвіта», головою Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка.

Нелегким шляхом, як усі видатні люди, прийшов до визнання і слави Богдан Лепкий. Передусім його гнітила суспільнополітична дійсність австрійського панування, безцеремонне втручання властей у життя і творчість українських діячів культури та літератури, свавілля цензури, безліч рогаток будьякому прояву національної свідомості. Особливо безпардонно поводились польські екстремісти, які вважали Галичину територією Польщі. Саме те й послужило причиною переїзду Лепкого до Кракова. Як не парадоксально, але для творчого розвитку письменника Краків був корисним. Крім того, що місто лежало осторонь від розгнузданого шовінізму, тут для праці склалася сприятлива атмосфера, на досить високому рівні стояли наука, література, мистецтво. І хоч у Кракові не бракувало противників і весь час доводилося боронитись від їх нападків, Лепкому вдалося у всій повноті проявити свій літературний талант - яскраво змалювати красу подільського краю, звичаї і традиції простих людей, їх внутрішнє психологічне сприйняття соціальної дійсності.

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькому, неподалік від села Крегулець, що належало тоді до Чортківського повіту на Тернопільщині.

В родині Лепких панував культ книги, витав дух любові до історії рідного краю, до обездоленого народу. Батько майбутнього письменника, Сильвестр Лепкий, був сільським священиком, знаним серед своїх парафіян як гуманна, високоосвічена людина. Досить сказати, що він мав поетичний дар, писав ліричні вірші, які підписував псевдонімом Марко Мурава. Мати, Домна Глібовецька, теж відзначалася вихованістю і високою культурою, була закохана в народну пісню, гарно співала і грала на гітарі. її музикальність передалася синам - старшому Богдану і молодшому Левкові, який згодом став широко відомим композитором, оспівувачем героїчного українського стрілецтва, яке боролося за визволення Галичини від зазіхань Польщі.

Богдан ще малим опанував гру на скрипці, чудово співав, знав безліч народних пісень. Але перевагу віддав малярству, де також проявляв неабиякі здібності. Спочатку вчився в талановитого художника Юліана Панкевича, а згодом - у Празькій академії мистецтв. Це був момент, коли юнак опинився на роздоріжжі і не знав, чому віддати перевагу: літературі чи образотворчому мистецтву. Правильно зорієнтуватись допоміг свояк, письменник Андрій Чайківський.

Крім Богдана, який був найстарший, у подружжя Лепких народилося ще семеро дітей, троє з них малими померли від дифтерії.

Ще хлопцем Богдан Лепкий проявляв ненаситну цікавість, допитливість, міг до ранку слухати розповіді старших людей, захоплювався фольклором, легендами, віруваннями, обрядами. Усе почуте, пізнане згодом стало тим бездонним джерелом, яке упродовж усього життя живило його душу. Поет писав:

Не від шкільних лавок
Я набрався гадок
Про минувшину рідного люду,
А з думокспіванок
Парубків і дівок
В чистім полі, в жнива, серед люду.

Освіту Богдан Лепкий здобув у Бережанській гімназії і Львівському університеті. Його викладачами були такі видатні професори, як Огоновський, Шараневич, БолозаАнтонович. Після закінчення філософського факультету 1895 року Лепкий повернувся до Бережан, став викладачем у гімназії.

Писати почав дуже рано. Писав багато, переважно вірші, оповідання, п'єси, перекладав твори німецьких і польських письменників, але на перших порах друкувався рідко. Власне, як письменник став відомий у кінці 90х років.

Знайомство з видатними діячами української літератури та культури, зокрема з Миколою Вороним, Олександром Мишугою, Соломією Крушельницькою, Філаретом Колессою, Андрієм Чайківським, Юліаном Панкевичем, Іваном Трушем, глибоко позначилося на його світогляді. Проте найбільший вплив на нього мав Іван Франко. Перша зустріч молодого письменника з ним відбулася 1895 року в селі Жукові, в оселі батька. Кілька днів гостював у Лепких Франко. Між ним і господарем дому точилася гостра полеміка про роль і значення християнської культури. Як засвідчив пізніше Лепкий, саме тоді в пориві глибокого емоційного збудження Франко пообіцяв написати поему «Мойсей». До кінця днів Великого Каменяра в його особі Богдан Лепкий мав щирого друга і мудрого порадника. Власне, за намовою Франка вперше взявся за історичну тему.

Але спершу згадаємо поетичний доробок Богдана Лепкого. Він напрочуд багатий. Зпід пера автора одна за одною виходять збірки поезій: «Стрічки» (1901 р.), «Листки падуть», «Осінь» (1902 р.), «На чужині» (1904 р.), «З глибин душі» (1905 р.), «Для ідеї» (1911 р.), «Знад моря» (1913 р.) і т. д. Не будемо втомлювати читача переліком поетичних творів Богдана Лепкого, краще звернемо увагу на їх тематику, тональність, зазначимо, що він надзвичайно ніжний і тонкий лірик, уміє кількома словами - навіть не фразами - глибоко проникнути в душу читача. Таке під силу тільки справжньому талантові. Його поезії прості, гарні, ліричні, хоч забарвлені тугою та зажурою. І в цьому нічого дивного немає. Поет не міг не бачити незавидного становища галицького селянина, не відчувати національної і соціальної несправедливості. Вже тоді в Лепкого виробилася властива йому манера письма: щира, лаконічна, хвилюючетепла, з глибоким психологічним підтекстом. І скрізь на першому плані - покривджена людина. Разом з нею він переймається її болями, турботами, радощами. Тому чільне місце у творчості Лепкого посідає сільська тематика.

Страшним стогоном звучить антивоєнна лірика, де з Лепким (за твердженням українського вченого і письменника з Варшави Миколи Сивіцького, одного з найавторитетніших лепкознавців) не може прирівнятися жоден поет України ані в першій, ані в другій світовій війні. В поемі «Буря», циклах віршів «Ударте в дзвін», «Листки Катрусі», «В лазареті» відчутна експресія духу, публіцистичність роздуму, політичний символізм, філософське узагальнення. Поет піднімається до такої висоти трагізму, що кров холоне в жилах...

У 20-30 роках Лепкий рідко звертається до поезії, переважно пише  прозу,  точніше - історичні  твори.   Однак   його   проза  дуже співзвучна з поезією, також лірична, настроєва, частогусто сумна, ностальгійна, трагічна.

Історичних творів Лепкий написав чимало, за художнім рівнем їх можна оцінювати порізному, але всі вони є відвертим і чесним віддзеркаленням світогляду письменника. З Лепким можна погоджуватися, можна виступати в ролі опонента, навіть засуджувати трактування тих чи інших моментів у нашій історії, але ніхто не може позбавити письменника права на власну оцінку минулого свого народу.

Деякі романи та повісті Лепкого поки що невідомі й чекають свого обнародування. Повісті «Вадим», «Каяла», «Крутіж» і «Орли», які пропонуються юному читачеві, в якійсь мірі дозволять уявити коло зацікавлень письменника. Композиційна побудова творів нескладна. Для Лепкого головне не кількість героїв, нагромадження історичних подій, звивистість та закрученість сюжетних ліній, а ясність думки, психологічне обгрунтування характерів. Особливо у цьому аспекті споріднені повісті «Вадим» та «Каяла»- твори з періоду Київської Русі.

Повість «Вадим» уперше побачила світ 1930 року. Події і вчинки героїв так чи інакше пов'язані з підготовкою князя Святослава до походу проти болгар. Манера письма лаконічна, навіть скупа, відчувається відсутність описової інформатики, переповідань про вчинки героїв. Зате в повісті знаходимо зворушливі малюнки природи, досить колоритний показ життя не тільки княжого оточення, а й простих людей, батальні сцени і героїчні подвиги руських воїнів. У повісті чимало гумору, пісень, жартівливих сцен, з любов'ю і почуттям міри розповідається про народні обряди, вірування, язичницьких богів. Прозаїк максимально використовує такий динамічний засіб, як діалог. І все ж він дбає насамперед про висвітлення внутрішнього світу героїв.

Детальніше характеризувати повість немає сенсу, тим паче переповідати зміст, читач сам повинен скласти собі думку про неї, про її художню та історичну цінність. Єдине, що слід наголосити - видання повісті дуже на часі. В ній йдеться про історичні події, що передували прийняттю в Україні - Русі християнства, 1000літній ювілей якого недавно відсвяткувало людство. Повість якоюсь мірою допомагає збагнути значення нової віри не тільки в державному, а й у духовному житті народу. Саме з цієї позиції Лепкий зосереджує увагу читача на героїні твору - княгині Ользі, матері славного лицаря і полководця князя Святослава.

У психологічному плані її образ серед інших найскладніший. Нелегкі випробовування випали на долю цієї жінки - мудрої, доброї, а часом і жорстокої. Втративши князячоловіка, вона не тільки помстилася за його смерть, а й зуміла гідно замінити Ігоря як правителя держави - факт в історії Київської Русі безпрецедентний. Жінка сіла на княжий престол. І не просто сіла, і не тільки не стала маріонеткою у руках княжих мужів, а зуміла дуже скоро зміцнити, централізувати свою владу. Прославилася також як далекоглядний політик. У відносинах з іншими державами намагалася дотримуватися добросусідських взаємин, розвивати з ними торгівлю, обмінюватися послами. І ніколи не йшла на однобічні поступки, не схиляла голову перед диктатом. Навпаки - проявляла твердість, силу волі, не прощала підступу і зневаги. її велич полягає ще й у тому, що вона перша серед київських князів, не рахуючи Аскольда і Діра, зуміла збагнути перевагу християнської релігії над язичницькою. Охрестившись, вона власним прикладом спонукала свого внука князя Володимира прийняти християнство в державному масштабі. Роль цієї акції у культурному та освітянському розвитку нашого народу неможливо переоцінити...

Правда, у повісті зображено передусім не діяння княгині, а її духовний світ. В її душі постійно точиться боротьба. З одного боку, Ольга як християнка повинна дбати про спасіння своєї душі, проявляти милосердя, прощати провини, з другого - тримати підлеглих у послуху, карати їх, бо вона - княгиня. Сум'яття її посилюється ще й тим, що вона не знаходить спільної мови з князем Святославом. Розуміючи, що її син занадто захоплюється завойовницькими походами, не дбає про свій тил, навіть нехтує безпекою Києва, вона робить спробу спам'ятати його, просить припинити війни і взятися за розвиток культури та торгівлі. Коли ж переконалася, що Святослав злегковажив її порадою, у своїх думках намагається виправдати його вчинок. Русь, мовляв, мусить сильною бути, а сила здобувається тільки на війні, без неї воїни можуть знікчемніти і втратити здатність тримати в руці зброю.

У повісті цікаво змальовано образ князя Святослава, його невгамовну вдачу. Він - буря, ураган, грім, блискавка. Всі помисли і мрії князя - війни, бої, січі, перемоги. Він ненаситний перемогами. І чим більше їх здобуває, тим сильніше відчуває потяг до нових походів. Суть його натури автор оригінально передає через згадку про сон, що його князь бачив ще в дитинстві. Йому приснилося, що буцімто він уже завоював усі країни і, зупинившись перед великою водою, почав розглядатися навколо, чи не побачить ще хоч би одного ворога. Не було нікого. На цілім світі не стало ворогів. І Святославу раптом стало страшно. З ким же воювати? Безділля! І як же втішився він, коли протер очі й переконався, що це був тільки сон, пустий хлоп'ячий сон.

Дуже колоритна в повісті постать молодого воїна Вадима. Його образ не просто плід фантазії письменника, а має під собою цілком реальний грунт. У багатьох літописах, у тому числі в Іпатіївському, Львівському, першому Псковському, зберігся переказ про молодого киянина, який врятував своє місто від печенігів. Відомий російський скульптор минулого століття Матвій Чижов навіть створив скульптуру, зобразивши молодого юнака з вуздечкою, який пробивається до своїх воїнів через натовп печенігів. Богдан Лепкий блискуче використав літописні відомості про цього хороброго юнака.

У повісті «Каяла» описується конкретний історичний факт: похід у 1185 році новгородсіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Повість тісно перегукується з відомою поемою «Слово о полку Ігоревім» та розповідями Іпатіївського літопису. Саме звідти автор черпав джерельну наснагу для написання свого твору.

За манерою побудови, розгортанням сюжету, характеристикою персонажів, їх мови, внутрішніх монологів, описів природи «Каяла» співзвучна з повістю «Вадим». І це не дивно. В обох творах йдеться про схожі події в історії Київської Русі. Дарма, що вони відбувалися на різних соціальнополітичних фонах. І в середині X століття, і в кінці XII століття Русі доводилося воювати з кочовими племенами, які нападали зі степів. Різниця полягала в тому, що під час князювання Святослава Ігоревича держава була міцною, централізованою і у війнах з печенігами він особливих труднощів не відчував. Кінець XII століття характеризується іншими суспільними процесами. Русь занепадає. Замість єдиної держави виникло багато удільних князівств, які частогусто не тільки конфліктували - воювали між собою. Постійні чвари ослаблювали сили князів. З їх міжусобиць користалися половці і набігами спустошували міста та села, нищили культуру, полонили людей.

Ради істини треба зазначити, що руські князі не раз робили спробу об'єднатися і виступити проти спільного ворога, але особисті амбіції, претендування на старшинство, а інколи - й пряма зрада зводили ці зусилля нанівець.

Одним із нещасливих виступів проти половців був похід князя Ігоря у союзі зі своїм братом, трубецьким князем Всеволодом, сином Володимиром, що вже окремо княжив у Путивлі, та рильським князем Святославом Ольговичем. їх сили були малочисельні, і протистояти половцям вони не змогли. Могутні сусіди руки допомоги їм не простягнули. Така політика князівуособників прирекла Ігоря на поразку. Все це яскраво змальовується в повісті «Каяла».

Назва її походить від річки, над якою відбулася вирішальна битва. Опукло, карбкувато, наче різцем по дереву, Лепкий вирізьблює своїх героїв. Ось брати Ігор та Всеволод Святославовичі. їх єднають мужність, хоробрість, ненависть до ворога, а різнять чисто людські особисті якості. Всеволод, мов лісовий тур, рветься до бою, тому й прозваний БуйТуром. Ігор і характером, і душею ніжніший, ближче сприймає біль своїх рідних, насамперед дружини княгині Єфросинії.

Особливо вдався автору образ дружини Ігоря Євфросинії Ярославівни (очевидно, ім'я церковнокалендарне, світське, на жаль, невідоме), дочки славного галицького князя Ярослава Осмомисла. І не дивно. Прецедент уже був: оспівування Ярославни (так шанобливо називає її автор) у поемі «Слово о полку Ігоревім».

Між поемою і повістю Лепкого багато спільного. Разом з тим, не можна сказати, що письменник скопіював видатну істориколітературну пам'ятку. Лепкий наділяє свою героїню цілком земними рисами, на перший план висуває її переживання за чоловіком і сином, які можуть не повернутися з бою. В поемі ж Ярославна більш одухотворена, метафоризована. її жалібне голосіннязаклинання на заборолі Путивля - своєрідна молитва за спасіння чоловіка. Але і в поемі, і в повісті постать Ярославни сприймається як вічний символ жіночої вірності, чистоти і кохання.

У повісті «Каяла» є ще цікаві образи двох юнаків: Володимира, сина Ігоря та Ярославни, і її брата Данила, що приїхав до неї у гості з далекої галицької землі. Якщо молодий князь Володимир відзначається сміливістю і першим рветься до бою, незважаючи на небезпеку, то Данило (в інших творах відомий під іменем Володимир) - людина особливого складу. Він - співець, гусляр, його покликання не стільки гострий меч, як оспівування княжих походів. Лицар БуйТур навіть кпить з нього, закликає поміняти гуслі на меч. І хоч Данило сміливо бився з ворогом, був поранений і потрапив разом з Ігорем у полон, його місце у творі слід сприймати в іншій інтерпретації. Адже Лепкий недвозначно натякає, що Данило як поет має намір оспівати події, свідком яких був. Він обіцяє сестрі подарувати пісню: «Вся наша слава й неслава, честь і гріх, провина й покаяння - всі ми в ній житимемо. І я теж. Хоч мене не буде ні в житті, ні в пам'яті людській».

Отже, Лепкий торкнувся дуже полемічного питання про автора поеми. Скільки гіпотез, версій, припущень виголосили дослідники, вчені, літературознавці, історики щодо автора цього істориколітературного шедевра. Та все марно. Нам здається, що найбільш аргументоване серед них - дослідження лауреата Шевченківської премії письменника Степана Пушика. На основі словникового аналізу він твердить, що автор поеми «Слово о полку Ігоревім» - син галицького князя Ярослава Осмомисла, себто брат Ярославни. Таким чином думки двох письменників, які представляють різні епохи, цілком сходяться...

Нарешті кілька слів про повість, чи то пак історичне оповідання (так визначив жанр твору автор) «Орли». Події, які описує Лепкий,- це одна з найсумніших сторінок нашої історії середини XVIII століття, коли російський царизм, наслідуючи політику Петра І, усе більше і більше поневолює Україну, перетворює її на колонію. На жаль, цей трагічний відтинок історії - біла, а разом з тим і чорна плями. Цю тему обминають не лише історики, а й письменники Повість «Орли» в якійсь мірі змушує нас замислитися над тим, хто ми і чиї діти, що так безславне не змогли відстояти свої права, записані в березневих статтях, складених на основі Переяславського договору 1654 року.

Період, про який йдеться в повісті, в історії України називається «міжгетьманством». Після смерті гетьмана Данила Апостола з 1734 аж по 1750 рік, себто моменту обрання останнього гетьмана Кирила Розумовського, на Україні правило так зване «Правлєніє гетьманського уряду», яке складалося з шести осіб: трьох представників царського двору і трьох - української козацької старшини. Фактично ж при владі знаходився намісник імператриці Анни Іоанівни князь Шаховський, що намагався в усьому копіювати норов своєї повелительки, тієї, про кого історик В. О. Ключевський писав: «Це царювання - одна з похмурих сторінок нашої історії, і найбільш темна пляма на ній - сама імператриця».

Свавілля, сила кулака, жорстокість, приниження гідності народу - ось основні напрямки політики царизму щодо України. Саме тоді відбулося дальше обмеження її автономії, посилення феодальнокріпосницького гніту селянства, ліквідація решток правових норм козацької старшини, яка не хотіла схиляти голови перед царськими сатрапами.

Саме про цей жахливий період розповідає повість Богдана Лепкого «Орли». Хоч твір за обсягом скупий і обмежується по суті однією сюжетною лінією, автор спромігся на конкретному факті показати тогочасну історичну епоху. У творі багато посилань на правдиві події, згадуються імена полководців російської армії, називаються місця битв та інші історичні події. Випадок з царськими орлами, від чого й пішла назва повісті, теж не вигадка. Через зображення орлів на кахлях печі справді постраждав один козацький старшина з Чернігівщини.

Герої повісті «Орли» - і сотник Тригуб, і його дочка красуня Орися, ключниця Векла, німий - змальовані автором хоч і сумними фарбами, зате з любов'ю, зі співчуттям до їх страждань, яких вони зазнають від прибулого у містечко війська. Тепло, ніжно, якось цнотливо розповідається в повісті про кохання Орисі та Петра Сулими. Зате злим стає перо письменника, коли описує офіцера Чекатунова, людини жорстокої, підступної, здатної на будьякий злочин.

Дещо осібно у порівнянні з трьома іншими творами стоїть повість «Крутіж». І хоч вона теж історична, з часів козаччини, як і «Орли»,- має свою відміну: більш романтична, більш пригодницька, більш  напружений  сюжет,  в  ній чимало бойових сцен, двобоїв, а то й просто герців. Словом, у повісті є все те, що так подобається юному читачеві.

Сама назва «Крутіж» свідчить, що письменник звернувся до трагічного періоду нашої історії. Точніше буде сказати, що автор описує початок руїни, яка наступила після смерті гетьмана Богдана Хмельницького у результаті жахливого розбрату між його наступниками. Ворохобня, інтриганство, підступництво, фарисейство, зрада - хронічна недуга в політичному житті України того часу. Від того страждав її нарід; польські, московські, татарські орди плюндрували міста та села, вбивали~чи поярмлювали людей. У повісті безпосередньо не діють гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, претенденти на булаву Павло Тетеря, Василь Золотаренко, Цюцюра, Брюховецький, Сомко, інша козацька старшина,- але їх вплив на тогочасні події дуже відчутний. Автор це передає через своїх героїв: Валентія Босого (Босаковського), зубожілого шляхтича, балагура і вигадника, але щирого, хороброго і чесного козака, юнака Бориса Крученка, бандуриста Помела, козака Журби та інших. У повісті цікаво змальовано образ дочки Богдана Хмельницького Олени, в яку безнадійно закоханий Босаковський. Неординарністю привертають увагу такі персонажі, як подружжя Устя та Улас, Фтерапонт.

У творі вчувається жива пам'ять, любов і пошана до покійного гетьмана Богдана Хмельницького. Трагізм оповіді посилюється тим, що винуватці розрухи на Україні в тій чи іншій мірі зв'язані родинними узами. Перша дружина Богдана Хмельницького, мати Юрія, походила з сім'ї Сомків, третя - Золотаренків, старша його дочка Катерина вийшла заміж за брата Івана Виговського полковника Данила Виговського, молодша Олена - за їх прибічника полковника Івана Нечая. Міжусобиця між ними супроводжувалася вбивствами, спустошеннями, грабунками, насильством, від чого найбільше страждали прості люди. Словом, повість «Крутіж» репрезентує одну з важливих тем Богдана Лепкого - зображення зубожілої української шляхти і служіння рідному народові.

Для всіх чотирьох повістей характерним є те, що автор дуже точно, навіть педантично описує історичні події; характеризуючи політичних діячів, проявляє повну об'єктивність, з відповідальністю ставиться до географічних назв.

Прозаїчний доробок Богдана Лепкого далеко не обмежується повістями, опублікованими в книзі. Це радше спроба привернути увагу нашого молодого покоління до творчості талановитого письменника. Хочеться вірити в те, що незабаром побачать світ й інші його повісті та романи. А їх написано стільки, що годі перерахувати. Та все ж основне місце в його історичному набутку займають твори про період гетьманування Івана Мазепи, відомого політичного діяча, однієї з найяскравіших постатей тогочасної Європи. На жаль, діяльність Мазепи в нашій історії зображалася (власне, продовжується це ще й досі) у кривому дзеркалі. Його звинувачували у зраді, обзивали найбрутальнішими словами, а про те, що Іван Мазепа - небуденна особистість, свідчить хоч би той факт, що про нього писали такі видатні письменники, як Байрон, Гюго, Словацький, Рилєєв, Пушкін, Тарас Шевченко, Степан Руданський, Володимир Сосюра...

Богдан Лепкий як письменник, історик, зрештою, патріот, у своїй творчості намагався сказати сущу правду про цього політичного діяча. Про гетьмана Мазепу він написав сім книг: трилогія «Мазепа» («Мотря», том І і II), «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» (том І), «Над Десною» (том II), «Бої», «Мазепа» (Зпід Полтави до Бендер»). Остання книга була опублікована через 14 років після смерті автора його братом поетом і композитором Левком Лепким у НьюЙорку.

Шкода, що читачі України, особливо молодь, не мають можливості прочитати та правдиво оцінити «Мазепіану» Богдана Лепкого. Це не просто художні твори, романи та повісті про гетьмана, який заради визволення свого краю від царського деспотизму не побоявся виступити проти Петра І. У творах Лепкого зображена наша історія з її глибоким трагізмом. Хочеться вірити, що вже настав той час, коли правдиве історичне мислення змиє з гетьмана Мазепи тавро зрадника і твори Богдана Лепкого про нього побачать світ.

З 1899 року аж до смерті Богдан Лепкий прожив у Кракові, проте ніколи не поривав зв'язків з рідною землею, щорічно приїжджав до Львова, відвідував близькі з дитинства місця на Поділлі, не відмежовувався від громадського життя Галичини. І дуже тісні взаємини підтримував з українськими діячами культури та літератури, які мешкали на терені Польщі. Його дім став своєрідним центром української еміграції. У ньому постійно бували такі видатні художники, як Бойчук, Новаківський, Курилас та новеліст Василь Стефаник, з яким Лепкий заприятелював і протягом кількох років мав можливість щоденно зустрічатися. Незабутнє враження справив приїзд Михайла Коцюбинського. Кілька днів він гостював у Лепкого, разом оглядали Вавель, Національний музей, будинок Матейка, милувалися красою вітражів Францішканського костьолу. Бувала в Лепкого також Ольга Кобилянська.

Краківський період життя у творчості Богдана Лепкого був дуже плідний. Тогочасна критика високо цінувала його твори, називаючи їх не мистецтвом для мистецтва, а для життя. І це справедливо. Велика заслуга письменника ще й у тому, що йому належить пальма першості в популяризації у Польщі української як дожовтневої, так і радянської літератури.

Великі переміни сталися у житті письменника під час першої світової війни. Перебуваючи на території тодішньої АвстроУгорської імперії, він добровільно пішов працювати в табори полонених, де проводив культурноосвітню роботу серед українців, які змушені були воювати проти своїх же кровних братів з Галичини.

...Останній відтинок життя Богдана Лепкого (1930-1939 рр.) тісно пов'язаний із селом Черче, що за п'ять кілометрів від Рогатина на ІваноФранківщині. Сюди щоліта він приїжджав лікуватися до місцевого санаторію, який славився своїми цілющими грязями. Спершу Лепкий винаймав помешкання, а 1933 року сільська громада безкоштовно спорудила для нього спеціальний будинок, назвавши його «Богданівкою». Цей акт має не так багато прецедентів. На жаль, «Богданівка» до наших днів не збереглася. У 70х роках хтось бездумно наказав її розкидати, хоч двоповерхова з мезоніном будівля була дуже потрібна санаторію: у ній розміщалися поліклінічні кабінети.

Чимало жителів села Черче ще й досі добре пам'ятає Богдана Лепкого, його братів і сестер. Вони часто гостювали у старшого брата, а Лев Лепкий певний час був заступником голови санаторної ради і майже цілорічно мешкав у «Богданівці». Ще й сьогодні можна почути цікаві згадки про характер та звички письменника. Всі в один голос твердять, що Богдан Лепкий був дуже гуманним, добродушним, поміркованим, навіть делікатним чоловіком, любив спокій, тишу, самотність. Маломовний від природи, він завше ходив замислений, але не було випадку, щоб пройшов повз людину і не привітався. Дуже кохався у квітах. Може, й тому ціле літо буяли квіткові клумби біля «Богданівки». Не раз після тільки йому зрозумілого «спілкування» з квітами Лепкий сідав за стіл і починав писати. Тоді поезії з нього просто вибухали на одному подиху. Як зізнався якось поет, саме так у пориві натхнення народився колись славнозвісний вірш «Видиш, брате мій», широко знаний під назвою «Журавлі». Музику написав брат Лев Лепкий.

Останні роки життя Богдана Лепкого видалися тяжкими, бо припали на час фашистської окупації Польщі. Старий, хворий письменник не тільки втратив місце в університеті, а й зазнав переслідувань. Це наблизило його кінець. Помер Лепкий у 1941 році, похований у Кракові на Раковецькому кладовищі. У 1972 році на його могилі встановлено барельєф.

На жаль, творчість Богдана Лепкого ще недостатньо вивчена і чекає свого дослідника, дослідника чесного, мудрого, справедливого, який зміг би дати ґрунтовний науковий аналіз його творчості. Критичне ремиґання якогось одного чи кількох творів не може претендувати на загальну оцінку. Найбільш, на що воно спроможне - приклеїти вульгарний ярлик. Саме так вчинив 1930 року критик Володимир Державін, який написав про Лепкого інвективну статтю, звинувативши його в націоналізмі. Історія неправди не терпить - сумнозвісний «літературознавець» під час окупації опинився у таборі тих, хто служив фашистам, а потім з ними дременув иа Захід. Та як не парадоксально, його оцінка творчості Богдана Лепкого панувала донедавна. Більше того, ім'я письменника замовчувалося, і не дивина, що ціле покоління українських читачів не мало можливості познайомитися з його творчістю.

І все ж... час бере своє. До українського читача з когорти незаслужено призабутих повертається ще одне чесне і талановите ім'я.


01.01.2009

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!