Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Містика та поезія. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Містика та поезія. Реферат

Між поезією та містикою у певному сенсі існує природна схожість, яка споріднює їхні іманентні можливості проникати крізь плівку невідомого, за якою одразу губиться думка, зникає горизонт бачення, а предмети наче непомітно розчиняються, втрачаючи не тільки контури, а й фізичне тіло

І перед нашим поглядом постає справжнє безмежжя без визначеного кольору, без найменших предметів і натяків на рух. Це, власне, та межа, за якою наша уява безсила.

Але спершу спробую визначити поезію як вище мистецтво незнання. Перед тим, як приступити до пояснення такого твердження, мушу зробити ще одну операцію - дати власне тлумачення поняття знання (а, відповідно, і незнання), а тим паче й містиці, яка нерозривно з ними пов’язана. Термінологічно, безперечно, - це сфера теології.

Ще Бонавентура, послідовник св. Франциска та св. Августина, трактуючи містичну сутність світла, говорив, що воно є джерелом мудрості, знання. А знання для містика - це не стільки стан свідомості чи розуму, а стан духу, акт великої присутності та споглядання Господнього об’явлення, за час якого раціональне та чуттєве єство людини перебуває у процесі блаженної тривалості. Для Бернарда Клервозського - це процес осягнення істини (буття-абсолюту), осягнення, яке уможливлюється завдяки стійкості віри, і як нагорода за це - можливість споглядати знання. Бо тільки останнє як абсолютна сутність, за такого трактування, є істиною Бога (Ісус сказав: "Я є істина"; Іоанн. 14:6).

Проте навіть найобачніші з містиків не зважувалися бачене назвати бажаним, а тому говорили тільки про те, що здається, вважаючи, що в абсолютному баченні криються усі способи бачення. Як пише Микола Кузанський, "в абсолютному баченні всі способи його конкретизації існують без обмежень і будь-яке обмеження бачення є також і в абсолютному".

Зрештою, говорячи про знання й розуміючи його як абсолютну істину (божественну мудрість), услід за кардиналом Кузанським, певно, варто визнати, що вона невловима і наш розум має відношення до неї, як можливість до абсолютної необхідності. Отже знання треба розуміти як праведний та наполегливий у своїй вірі спосіб богошукання й любові до Господа.

Знання, звичайно, ніколи не постане в своїй вищій реальності перед очима віруючого (деякі мислителі пояснюють це обмеженими можливостями людських органів сприймання), однак воно інтуїтивно обнадіює й дарує прагнучому хвилини осяяної радості та відчуття істини (Григорій Богослов про таку ситуацію каже, що це Господь наближається до віруючого.)

Відповідно, трактуючи незнання, доцільно було б виходити з протилежної стосовно знання його суті. Під цим можна розуміти і атеїстичне невігластво, і - навпаки - способи (з теологічної точки зору хибні й пагубні) інтелектуального чи мистецького осягнення істини, а значить глибоко індивідуального та суб’єктивного ставлення до світу.

Відтак поезія, гадаю, є найбільш універсальним таким способом, бо її царина - і океан сакрального, і океан внутрішнього (океан серця - як би сказали кордоцентристи), коли людина здатна "помітити" в собі Бога безпосередньо, відчути його мовчазним "переживанням" у найпотаємніших глибинах свого єства. Однак поезія, все таки, зостається вищим мистецтвом незнання, бо сама її природа породжена конфліктністю з реальністю, а відповідно з тим, що призначене Богом.

Щоправда, таке судження є надмірним і стосується більше мистецтва окцидентального, західного, мистецтва дії, яке за своїм характером спрямоване на "перероблення" світу, на його моделювання, аніж споглядання і отримання від цього радості.

Однак, коли поглянути або ж уявити динаміку західної історії літератури, у даному випадку - поезії, зіткнемося з історією деструктивного розширення поетичної "онтології" і з безповоротним зростанням кризових явищ у царині мистецтва загалом. Лукіан - Мілтон - Бодлер - Аполлінер - це тільки окремі імена великих богоборців і богоглумників. Зрештою, хочу, щоб мене правильно зрозуміли, це не їхня провина (було б абсурдно думати, що той чи інший поет вирішив буквально поглузувати з Бога). Це провина самого сюжету історії людства, яке пішло шляхом повільного антропологічного виснаження й фантастичного зростання матеріально-технічного світу, перед лицем чого, справді, здаються іграшковими й кумедними всі культи людства: Зевс, Заратустра, Христос. Ними відтак можна маніпулювати, робити предметом розкоші, предметом поклоніння, предметом володарювання і навіть предметом інтелектуальної окраси.

Поети, в текстах яких це зустрічаємо, - чи не найглибше розуміли все божевілля, в якому опинилося людство, і вони перші за це платили. Морально бездоганний Сатана Мілтона був, напевно, відчайдушним криком або ж праведною тінню такого собі пост-середньовічного бога, в ім’я якого спалювали й трощили кістки, яким лякали й хвалили одне одного міщани й бюргери. І поезія реагує на такі процеси, вона, перенасичена земним, сягає порогів незнаного. Так починається містика.

Альберт Швейцер слушно стверджує, що містика виникає тоді, коли "хто-небудь бачить розрив між земним і неземним, тимчасовим і вічним і, все ще перебуваючи в земному і тимчасовому, переживає своє входження в неземне і вічне". Пригадуючи соціально-релігійні рухи (так звані єресі) періоду розквіту папства, які найбільше були схильні до містичного осягнення дійсності, можна відзначити їхню "чорно-білу", маніхейську за духом, онтологію, за якою Зло укорінилося в ортодоксально-католицькому владуванні на землі (розкіш, влада, розпуста, корупція), а Добро як міленарна мрія повинно раптово здійснитися революційно-силовим методом і постати Царством Божим на землі без єпископів і понтифіка. Це містика, за згаданим протестантським теософом, абстрактна, вона чітко розрізнює "тепер" і "тоді", "там" і "тут", головним її струменем був неоплатонізм, вона проникла і в християнство - Августин, схоласти, Майстер Екхарт, Сузо, Таулер, починаючи з Нового часу, нею дихають тексти Шлейєрмахера, Шіллера, Новаліса, а далі - Рільке, Єйтса…

Природа релігійної містики полягає в максимальному "злитті" людини і Бога. Але мене тут цікавить не стільки семантична сутність містики, скільки її просторові можливості. Поезія як вище мистецтво незнання, поезія, яка тяжіє до створення великого проекту буття, як, приміром, у Гельдерліна чи Рільке, завжди схильна до містичного вираження. Для її енергетичного простору, для її метафізичної туги, занадто мало ситуативних, локальних фрагментів життя, затиснутих у емпіричні рамки індивідуального "я". Їй необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання, в якому би протікали численні кадри і фрагменти мільйонів існувань - одні на передньому плані, інші - далі, а ще інші - розчинені безмежжям.

Так постає загальна панорама містичної скорботи, хоча в ній немає антропологічного виразного болю чи крику, який би неодмінно проявився на ідейному задумі поетичного тексту. Це, образно кажучи, наче спокійний морський краєвид перед смерком, тоскно-німе осягнення світу, де стогони приречених на існування зливаються в єдине глибоке мовчання. Подібну думку зустрічаємо в містиці апостола Павла, яка трактує хрещення як "мертве буття во Хресті" (1. Фесс. 4,16). Цей приклад наведено не стільки з теологічних міркувань, скільки з необхідності показати, як саме антропологічний простір через свої онтико-онтологічні можливості розкривається в містиці, зокрема в поетичній.

Також таке буття подається як загальна значимість, або ж, мовою Спінози, як субстанційна протяжність, якій властива безперервність і органічна цілісність. Це ще можна назвати генетичним зв’язком поколінь. Оскільки метою містики є максимальне наближення до вічного, до того, що існує за межами людського розуму (непорушні безмовні простори, які лякали Паскаля), то звичайно, антропологічний простір (ланцюг поколінь) в містичній поезії постане в глибокій єдності, адже, знову згадаю Кузанського, все, що "передує будь-якому розрізненню, без сумніву вічне". Це наче застиглий фрагмент життя невловимого, нереального, проте завжди присутнього в наших помислах. В естетичному аспекті ця тема доволі успішно заторкнута Мішелем Анрі, який у книзі "Бачити незриме" стверджує, що завдання будь-якого мистецтва втілювати воскресіння життя вічного.

Містика на своєму історичному шляху уподібнює такі емпіричні образи до подоби образу вічного, вона "наповнює" земне вищою духовною силою, від чого воно наче оживає, й постає відтак одухотвореним явищем. Це може бути і теїстична, і пантеїстична наповненість життям - ота, за неоплатоніками, "повнота" буття, яка переливається через край. І вона особливо відчутна в поезії, бо остання володіє оптимальним для чуттєвого сприйняття матеріалом.

Може здатися, що тут криється суперечність, адже, говорячи про панорамність, я обмовився, що містична поезія уникає фрагментарного бачення дійсності. Згадаю Кандинського. В одному зі своїх програмних есе він переконує, що мистецтву апріорно притаманна духовність, як внутрішня смислова енергія, через яку втілюється зміст, який не має нічого спільного зі "змістом" фізичної реальності, повсякденної дійсності, оскільки репрезентує буття вічного. Аби узгодити ці протилежні полюси, "абстракне" й "конкретне", зауважу, що йдеться про кардинально різні підходи до розуміння містичної поезії: перший передбачає чітке схоплення загальної схеми поетичного простору, другий - зображальне й що-миттєве бачення руху й динаміки в такому поетичному просторі. Відтак перший підхід знаменний своєрідним дистанціюванням від матеріально-речового тіла поезії (тих предметів, явищ, речей, які заповнюють художній світ), і навпаки, цінний максимальною зосередженістю на енергетиці поезії.

До речі, містичній поезії притаманні саме такі характеристики. Вона лише фрагментарно й спорадично наповнюється "конкретним" матеріалом, який, зрештою, функціонує, не стільки як оречевлення, а, радше, як асоціативно-зображувальне доповнення, яке підсилює за допомогою художніх образів процес сприймання загальної поетичної картини.

Особливо цікавою тут є проблема містичного розширення простору поезії. Проникнення в поза-дійсне, поза-реальне можливе за допомогою апріорних, а також емпіричних можливостей людської свідомості. Ще Кант у своїй трансцендентальній естетиці сказав, що "ніколи не можливо собі уявити відсутність простору, однак не важко уявити собі відсутність предметів у ньому".

Зважуся сказати, що бажання проникнути за межі "людської реальності" є природною необхідністю поетів-містиків - це постає єдиною та головною умовою їхнього художнього методу. І містика починається тоді, коли зроблено перший крок проникнення в невідоме.

Як саме відбувається таке проникнення? Виходячи із розуміння простору як людського уявлення (хоча це слово не зовсім точно виражає думку, більш адекватнішим є російське "представление" або ж англійське "іmagination"), який постає єдиною і неповторною даністю великої кількості "мікроуявлень" про той чи інший об’єкт, а ті в сукупності витворюють певне велике уявлення, якому й підпорядковуються (in sich enthalte), - повертаючись знову до Канта, визначу простір як форму всіх чуттєвих проявлень, або ж як суб’єктивну умову чуттєвості. Відтак, аби уявити собі містичне проникнення в незнане, тобто "занурення" в таке буття, про яке нема жодних відомостей і уявлення про яке, як психологічний акт, звичайно, залежне від уже відомого людській свідомості, - треба зрозуміти з чого саме (як саме) таке проникнення здійснюється.

В теорії футболу є гарний термін - "диспетчер". Це футболіст, який повинен тактично й продуктивно уможливлювати ланцюговий зв’язок між захистом і передньої лінією (нападом). Функціонально містичне проникнення в поезії постає своєрідним "диспетчером", воно, власне, й здійснюється завдяки йому. Оскільки людська свідомість оперує тільки тим матеріалом, який їй відомий, то, звичайно, в містичній поезії роль такого "диспетчера" виконує певний символ (образ), який адекватно відповідав би характеру переходу з одного в зовсім інше.

У ході проникнення зазвичай виникає доволі незвична, подекуди фантасмагорична, сюрреалістична картина, адже фантазія поета набуває зовсім нової асоціативно-семантичної "логіки"; читач потрапляє у розширений містичний простір, в якому речі та явища реального світу набувають, можливо, мета-семантичних ознак.

У ході сприймання інформації, а також за час перебування в містичному проникненні (розширеному просторі), читач пізнає реальні речі в нереальній ситуації: бачимо, як в однієї речі ускладнення перебуває в певній простоті, в іншої - простота в ускладнені. Це своєрідне розкривання певного об’єкту через окремий Abschattung (відтінок), локальний фрагмент руху його буття, яке, будучи символічно-асоціативним, набирає нових смислів. Відтак просторові грані знову змінюють кордони уявлення. Але тема простору та його інтерпретацій - це окрема тема розмови, якої я не торкатимуся.

Спроба пояснення містичного проникнення цими аргументами не вичерпується, оскільки це стосується, загалом, тільки зовнішньої атрибутивності проникнення. Разом з тим, залишається ще незнане, своєрідне буття-яке-не-з’являється (Сартр). Уявімо себе біля непрозорої води, в яку занурюємо руку і хочемо впіймати велику рибу. Наші дії можна визнати націленими, бо вони спрямовані на об’єкт, який ми апріорно мислимо й уявляємо. Містичне проникнення також постає націленим, воно, зрештою, й здійснюється як наслідок установки на "пошук", на певне виявлення.

Саме тут і починається межа людських можливостей (уяви, розуму), незнаного можна хіба тільки торкнутися. Така межа, натякаючи на трансцендентність, власне дистанціює фізичну реальність від буття абсолюту. Останнє ж ніби "сповіщає" про свою присутність через певне проявлення в дійсності і постає запоною між двома великими таємницями, між двома великими вимірами: реальним та ідеальним.

Видатні містики, подібно до мотилів, завжди тягнулися до світла останнього, іменуючи його знанням, істиною, а вона ототожнювалася з істинним буттям, знати яке рівнозначно перебуванню в ньому. Це той бар’єр, який у творчості "стримує" проникнення предметного, фізичного світу в незнане. Певно, думаючи саме про цей момент, Кант "зупинив" свій розум, залишивши місце для віри. Саме тут тотальність буття більше не здатна проявлятися, спершу гублячи свою впорядкованість, логічну систематизованість, вона, наче "стирається" на очах.

У містичній поезії - це намагання втекти від людської свідомості, звільнитися від надмірних уявлень про фізичну реальність. В інтенціональності Гуссерля такий процес означає своєрідну "втечу від себе" - утримання від суджень про реальне. Але кожна свідомість, якою б "чистою" та "умоглядною" не була, все таки страждає на "повноту" буття. У розширеному просторі містичної поезії відтак бачимо велике море статики, ані натяку на динаміку. Щоправда, час від часу ще випливають поодинокі "кадрики" фізичної "людської реальності", але й вони незабаром зникають, аби звільнити місце для таких же поодиноких проявів емпіричної, антропологічної дійсності. Тут власне й перестає бути поезія, оскільки її зображальність і засоби впливу на читача зливаються в єдине - єдине кольору, звуку, думки, емоції. Все це постає незбагненною сірою мрякою.

Тому завжди доцільно говорити про велику небезпеку для поезії, яка криється в містиці, адже абстрагування-зречення останньої від реальності, фактично, унеможливлює поетичну дійсність, у першу чергу, як простір ідеальної проекції, оскільки він заповнюється вибраним (така "художня селекція" життєвого матеріалу, здійснена поетом, не можна сказати, що впроваджується тільки раціонально, навпаки - цьому сприяє складний творчий процес, у якому беруть участь най-різноманітні шари свідомості й психіки, найнесподіваніші емпіричні дані).

Тому звернення поета до містичного вираження і моделювання містичного простору завжди, гадаю, повинне враховувати абстрактні "крайнощі" містики, бо інакше поезія не матиме сенсу. А втративши свою віталістичну сутність, вона перетвориться на раціональні вправи абстрактного мислення, на безбарвні логічні схеми, без чуттєвості, без переживання, без віри.


08.06.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!