Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Видатний український театральний діяч, письменник, драматург, композитор Марко Кропивницький
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Видатний український театральний діяч, письменник, драматург, композитор Марко Кропивницький

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реаліс­тичної драматургії. Видатний актор, ре­жисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утверджен­ня й розвитку українського театру

Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, "запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його бать­ків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного авто­ра".

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. "Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непо­мильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці",− зазначав у "Автобіо­графії" письменник під кінець життя. Батько його − "чоловік труда, труда мо­зольного",− хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гаранту­вала ні моральної, ні матеріальної сталос­ті йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитин­стві, коли він "сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью". Та освіту здобував він без будь-якої системи − то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисавет-градському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій по­вітовій школі, яку юнак закінчив із по­хвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні во­кальні партії. В цей час М. Кропивниць­кий брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і ро­сійських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступав на службу до повітового суду. З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Ки­ївського університету як вільний слу­хач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і "жахливих" пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою "Дай серцю волю, заведе в неволю", ця п’єса викликала негативну оцінку І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок , відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною го­стротою.

Правдиве відображення нових явищ со­ціального життя українського села в пер­ше поре фор мене десятиріччя, коли ще збе­рігаються відчутні залишки та живі свід­ки панщини і вже посилюється класова диференціація селянства, образи селян-трудівників − Семена, Одарки, Івана, на­ділених глибокими й серйозними почуттями, дають підстави віднести цю побутово-реалістичну мелодраму до напряму кри­тичного реалізму.

Так і не завершивши з різних причин освіти М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліоте­ки. Там він і І. Тобілевич "знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея". На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплен­ня мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У №1 р. Кропивницький перейшов У професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Оде­са). Потягом десяти років роботи в російських театральних трупах він на­був величезного сценічного досвіду, глибо­ко вивчив специфіку й закони театраль­ного мистецтва, виробив свої творчі прин­ципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано во­девілі Ж Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання". Їхні персонажі − люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими спра­вами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.

Важливим етапом у творчому житті − Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1375 р. у Гали­чині, де, працюючи актором і режисером театру товариства "Руська бесіда", він до­клав зусиль до змін у репертуарі й худож­ньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спи­рався значною мірою на здобутки росій­ської реалістичної драми.

Після висування (1881) заборони укра­їнського театру (хоча ще залишились чис­ленні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи − у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задо­вольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, та сцені якого виступали, визна­чаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше − М. Садонька-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Збірка творів М. Кропивницького, Щ : вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник". Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловив і цілий ряд претензій до автора ("Зоря", 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору "зайвими" сценами й персонажами. Франко відзначив як пое­тичність і правдивість картин у п'єсі "Дай серцю волю...", так і "сумну історію руй­нування бідних людей через одного деру­на, лихваря, правдивого кулака-мироїда". Образом Йосипа Бичка у драмі "Глитай, або ж павук" відкрив Кропивницький га­лерею українських "чумазих" як "очень серьезное й опасное явление текущей жизни Малороссии". "Это, − писав Кропив­ницький, − кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества..." Викриття цього соціального явища пи­сьменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістич­ній психологічній драмі в українській дра­матургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інте­ресами й традиціями народу репертуар може стати основою зростання українсь­кого демократичного театру, Кропивниць­кий пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мис­тецтво, він шукає засобів зацікавити гля­дача, у якого "нерви − вірьовки, а розум дитинячий". Письменник вважав, що сце­нічний твір не можна будувати "цілком на психології... бо. масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била..."; він вва­жав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно "тільки обминати шарж і вульгаризми".

Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтя­гується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жан­рів − "Помирились" (1869), "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сва­тання" (1871), "Актор Синиця" (1871) − переробка водевілю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо − іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885)−за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакція − 1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Гли­тай, або ж павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність си­стеми художніх засобів (зокрема, розгор­тання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'є­си, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному на­прямі. У драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардіяш" (1906) поряд з ос­новним конфліктом розгортається додат­кова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками − "малюнки сільського руху" ("Конон Блискавиченко", 1902; "Скрутна доба", 1906), "малюнки сільського життя" ("Старі сучки й молоді парості", 1908), "малюнки сільського каламуту" ("Зерно і полова", 1910), − ін­туїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити поча­ток, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпуєть­ся. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, ос­кільки в них зберігається принцип сюжет­ного розвитку.

На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній заго­стреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто вислов­лювати свої погляди, давати оцінку різ­ним громадським явищам, подіям, вчин­кам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та ско­рочується відстань між головними й дру­горядними. Це веде до розгалуження ос­новного сюжету й виникнення кількох різ­нопланових (соціальний, моральний, побу­товий) конфліктів, які співіснують пара­лельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну чи принаймні одно­часну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького "Чмир" (1890), "На руїнах" (1900), "Супротивні течії" (1900), "Мамаша" (1903), "Старі сучки й молоді парос­ті", як і водевіль "Дійшов до розуму" (1909). У деяких з них наявні ознаки тра­гікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персона­жі − новоявлені пани з учорашніх мужи­ків, часом і з колишніх кріпаків − змальо­вані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію "Голомозий" (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й "етюд" (одноактівки "По ревізії", "Лихо не кожному лихо..."), ідейно-тематично пов'язаний з драмами письменника.

Прагнення драматурга до жанрової різ­номанітності з метою повніше відобрази­ти складність життя й разом з тим сю­жетною винахідливістю привабити гляда­ча до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених траге­дійністю. У драмі "Страчена сила" (1903) герой, опинившись "на дні" суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жор­стоким обставинам і врешті гине, задав­лений ними (тут звучить новий для пи­сьменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси "Зерно і полова" ви­дається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт) цілком закономірна. Такий сюжетний поворот заллється в українській літературі вперше.

Елементи трагедії спостерігаємо і на початку творчого шляху Кропивницького причому з зростанням його як художника збільшується їх кількісна й якісна вага Це зумовлено як матеріалом, що був ос новою його творів, так і близькими Кропивницькому тогочасними уявленням прогресивка естетичної думки про близь­кість драматичного трагічному.

Мистецькі й громадянські принципи Кропивницького − актора, режисера і дра­матурга в основі своїй лишались не­змінними протягом усього його творчого життя, підпорядкованого служінню правді й людяності. Він міг помилятися в оцінці певного спільного явища (наприклад покладаючи надії на землеробсько-реміс­ничу артіль драмі "Конон Блискавиченко"), але гуманістичний ідеал − провід­ний для драматурга. З позицій цього ідеа­лу й слід розглядати два основних моти­ви, які то взаємопереплітаються і підси­люють один одного, то виходять на пер­ший план у п'єсах різних жанрів руйнування особистості під впливом обставин і доля жінки у цих обставинах Незважаючи на цензурні обмеження, драматург звертається до відображення життя найрізноманітніших суспільних прошарків-У його п’єсах діють селяни − від найбідніших, кріпаків і вільних, до куркулів, поміщики та їх слуги, міщани, солдати, торговці, наймити, заробітчани, ремісники, лихвар, сільська старшина, інтелігенція, міська біднота.

Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування "дворян­ських гнізд і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією збагачення куркуля – "чумачого" й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з собі подібними, російсько-японська вина І впливи на життя народу, револю­ційні заворушення на селі − такі "ми підіймала драматургія Кропивницького Актуальність їх безперечна, як і важли­вість моральних проблем життя творчої інтелігенції, і взаємин з "натовпом" по­ставлених у драмі "Беспочвенники" та комедії "Нашествіє варварів". Більшість його п'єс одразу підпадала під заборону Цензури й діжі роки пробивалася до сцени. Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літера­турних творів ("Невольник" за Шевчен­ком, "Вій" і "Пропазша грамота" за Го­голем, "Вергілійова Енеїда", "Чайковський, або Олексій Попович" за Гребінкою, "Підгоряни" за Гушалевичем, "Вуси" за Стороженком, "Хоть з мосту та в воду головою" за Мольєровим "Жоржем Данденом").

Під кінець життя Кропивницький ство­рив дві п'єси для дітей, використовуючи мотиви народних казок ("Івасик-Телесик", "По щучому велінню"). Органічний зв'я­зок його драматургії з фольклором вияв­ляється як у вихідних позиціях письмен­ника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і у відбитті у мові пер­сонажів влучного народного слова, гумо­ру. У 70−80-ті рр. він часто звертається й до пісень, але з часом ущільнюється художня тканина його творів і для пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.

Зовнішнє розгортання конфлікту у п'є­сах Кропивницького відбувається здебіль­шого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні ,й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали поста­ті визискувачів, сільських глитаїв − Йосипа Бичка ("Глитай, або ж павук"), Насті й Самрося Жлудів ("Дві сім'ї"), Балтиза ("Олеся"), Шклянки ("На руїнах"), Супо-ні й Торохтія ("Скрутна доба") − нових зажерливих і підступних претендентів на роль господарів життя.

У змалюванні панства Кропивницький вдається до досить складної суспільно-психологічної градації. Та від лібералізміу Горнова, як і від розбещеності, жорсто­кості Воронових ("Доки сонце зійде..."), від нікчемності Нарциси Павлівни й пихи її дочки Надежди ("Замулені джерела"), один крок до лицемірства безсердечного кріпосника Підгайного ("Перед волею"). Зовні делікатний поміщик Деревицький наприкінці 1905 р. сподівається "зупинить щирою розмовою і усовістить" збуджених революційними настроями селян. Але та делікатність логічно зумовлена складністю обстановки й зовсім не суперечить його власницьким інтересам ("Скрутна доба").

Чимало спільного в Леоніді Загриві ("Оле­ся") та Смородині ("На руїнах") − ко­лишніх власниках великих маєтків, при­браних до рук їхніми вчорашніми лакея­ми. Письменник розумів, що ця суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, й обмежувався оцінкою окремих її рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству,− проти куркульства, старши­ни, зростаючої сільської буржуазії та їх­ніх лакуз.

Під збільшувальне скло художника по­трапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національ­ної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка ("Доки сонце зійде..."), подібний персонаж час від часу з'являється в українській драматур­гії на противагу трагічним образам без­таланних героїнь. Співвідношення трагіч­ного й комічного у творчості Кропивниць-кого, отже, перебуває в постійній діалек­тичній залежності від об'єкта і способу його відображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького − "Помирились" − творчі начебто су­то розважального жанру − І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського жит­тя і темноти картини, які засвідчують тен­денцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сю­жет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі "Пошились у дурні" за­свідчив "справжній сатиричний хист" дра­матурга та його здатність "мистецькою рукою вткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя". Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири − етюд "По ревізії". Зображення духовної порожнечі сільсько­го "начальства" − старшини і писаря,− під владою якого перебувають сотні лю­дей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов'язково завер­шуються щасливим фіналом, Кропивниць-кий навіть у таких незлостивих комедіях, як "За сиротою і бог з калитою...", "Вуси", "Джиґун", "Дурисвітка", "Голомо­зий", "Ошибка произойшла", не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писа­ря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатирич­ного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей.

Трагікомічна ситуація, покладена в ос­нову п'єси "Чмир" ("Чумазий"), майстер­но використана драматургом для того, щоб показати соціальну й духовну несу­місність, неконтактність трудівників і па­разитів. Доки жив своєю працею небага­тий селянин Демко Пшінка, доти був нор­мальною людиною, дрібні вади якої ком­пенсувалися здоровим глуздом й крити­цизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. У словах Демка: "Чим, більш чоловік багатшає, тим дурнішим робиться", бо "та копійка ним овладає та опанує, що він, як замакітрений, зробить­ся", уже в першій яві закладається зерно його майбутньої долі. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уяв­леннями, багатство − спадщина від по­мерлого у місті брата − і з ним відбуває­ться те, про що він казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми пан­ського життя і прикладаючи до них не­зрозуміле для нього поняття "усякі образованія", Демко подібно до персонажів комедії Островського "Не в свої сані не сідай" опиняється справді у дурному ста­новищі. Неписьменного Демка спритно об­крадає хитрий крамар.

"Чмир" − одна з найдовершеніших п'єс Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точ­ність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.

Якщо пригода з Пшінкою є наслідком тимчасового затьмарення героя, то духов­на еволюція "купця з кріпаків" Кирпи у п'єсі "Старі сучки й молоді парості" уже завершена. Зажерливість його, як і його жінки, що економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Численні його сутички з усіма учасниками дії складаю­ться в один всеохоплюючий конфлікт ба­гатства й бідності, визиску й праці, без­честя й порядності. Логічний фінал твору − безглузда смерть Кирпи на купі грошей.

У п'єсі Кропивницького "Мамаша" мож­на бачити зразок того "нового типу коме­дії", про який міркував Б. Шоу як про комедію, настільки більш трагічну за тра­гедію з катастрофічним фіналом, наскіль­ки нещасний чи навіть щасливий шлюб трагічніший від нещасного залізничного випадку". Драматург малює зловісну картину морального звиродніння людей під впливом жадоби багатства, за­ради якого дружина не жаліє чоловіка син − батька. У вузьких межах родинного життя відбито градації руйнування люд­ини безпосередньо залежних від масштабів матеріальних інтересів.

Несмішної комедії Кропивницького нале­жать до теологічного ряду творів які у свій час дали підстави О. Скабичевському визначити своєрідність російської комедії насамперед − Островського. На відміну від європейської комедії звичаїв, зокрема Мольєра, заважував критик, в російській комедії персонажі, що є носіями проти­лежних моральних норм, ведуть бесіду не помічаючи, що вони говорять зовсім різ­ними мовам, про різні предмети, не ро­зуміючи от одного. Це стосується як основного конфлікту творів Кропивниць­кого, так побічних. Людьми різних сві­тів виявляється просвітителька Надежда в покруч Микола, а також ті селяни, які всерйоз вважають її відьмою ("Супротив­ні течи"), пани відживаючі й прийдешні-Смородина і Шклянка ("На руїнах") на­віть члени цієї сім'ї ("Чмир", "Мама­ша", "Дійшло до розуму" й ін.).

У зображені сімейних конфліктів че­рез які як їх справжня першопричина ви­разно просочують актуальні соціальні проблеми, Кропивницький найближче під­ходить до новітньої драми, хоч і у виборі матеріалу, із засобах розгортання конф­лікту, тобто в зовнішньому вияві внутріш­ньої думки твору, він лишається вірним традиції. Ці особливості творчості пи­сьменника вводять її в контекст європей­ської драматургії, де саме в 70−90-ті рр. на перший план висуваються соціальні та моральні проблеми: викривальне реаліс­тичне зображення дійсності у творах.

Не випадково, отже, що до найгостріших, найдосконаліших при їх виразній тенденційності, творів Кропивницького належать драми "Глитай, або ж павук", "Дві сім’ї", "Олеся". Франко вважав найкращими його творами "Дві сім’ї" де "без театральної інтриги розвивається акція драми дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідної характерів", та "Зайдиголова" – "талановито написану студію з народного життя, де театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів... і де акція без штучної підмоги розвиває­ться натурально від початку до кінця творячи при тім ряд театрально ефектових сцен". Відзначеної критиком гармонії природності й сценічності драматург досягав щоразу заново, наполегливо відстоюючи принцип правдивості, каючи зберігати при тому почуття міри, за яке йому часом доводилось вести боротьбу не тільки з посередніми акторами, а й з видатними.

Драми Кропивницького "Глитай або ж павук", "Дві сім’ї", "Олеся", "Зайдиголова". "Доки сонце зійде...", "Замулені дже­рела", "Перед волею", "Розгардіяш", "Супротивні течії" дають різностороннє уявлення про долю жінки різних суспільних станів − від часів кріпаччини до початку ХХ ст. Безправність її становища підси­лювану безліччю умовностей і жорстоких традицій, драматург майстерно показав У різних суспільних прошарках. Беззахис­ними жертвами цих антигуманних умов нестримного свавілля тих, від кого так чи інакше залежить доля героїні, стають селянки-біднячки Оксана ("Доки сонце зі­йде...") й Олена ("Глитай, або ж павук") заможна міщанка Зінька ("Дві сім'ї") дочки поміщиків – емоційна, поривчаста Орися ("Перед волею") та освічена розсудлива Женя ("Замулені джерела" Ак­тивну боротьбу ведуть і зрештою перема­гають Олеся ("Олеся"), Домаха ("Зайди­голова"), Катря ("Розгардіяш")

Драматург роздумує над трагедією жін­ки й у тих творах, де вона виступає як Другорядний персонаж,− незалежно від жанру. Слова "отут ще живе місце" говорять своїм чоловікам, які катують їх, і позасценічна героїня водевілю "Дійшов до розуму", і Зінька у трагедії "Дві сім'ї". У веселій "комедії з співами" "Джиґун" спокійно, майже з усмішкою, як про щось цілком буденне, розповідає чоловік, як він бив свою жінку: "...так оддубасив, що більш тижня вилежала; аж втомився, б'ю­чи!.." І про інших мова йде: "Недзя, брат, їх не бить − такий закон!.. Закон недзя не сповнять..."

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організатор­ська діяльність Кропивницького, розгалу­женість, театральних маршрутів − не тіль­ки гастрольних, а й тих, що були зумов­лені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії),− лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному ре­пертуарі, відданість улюбленому мисте­цтву, різностороння обдарованість поро­джували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труд­нощі "акторського напівциганського жит­тя", і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з одно­думцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивниць-кий досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 р.; в одному з листів він мріє про ті часи, коли правда здолає кривду і можна буде "хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів "Марсельєзи"". Кропивниць-кий клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві ди­тячі п'єси та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на га­стролях; поховано його в Харкові.

Творчо розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й па­сивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особис­тості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрід­ним аналогом "ідеологічних" повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав "першими пробами" малювання нових суспільно-по­літичних течій нашої суспільності.

Визначальними рисами художнього мис­лення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцис­тичній загостреності, сатиричній спрямо­ваності багатьох його п'єс. Твори дра­матурга утверджували реалізм розробкою народних характерів у типових життєвих обставинах. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром, у якому пе­реважала традиційна поетика, Кропивницький чуйно сприймав нові життєві яви­ща, події (зокрема, наростання революцій­ної боротьби на рубежі XIX−XX ст.), що й зумовило пошук ним нових драматур­гічних форм.


03.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!