Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Усі ми вийшли із казки. Легенди Івано-Франківщини
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Усі ми вийшли із казки. Легенди Івано-Франківщини

Коли ми маленькі, то хочемо, щоб мами проводили весь свій час з нами. Я пам’ятаю, що коли я була ще зовсім маленька я просила маму чи бабусю, щоб вони розповідали мені казки чи легенди, або співали колискову. З самого дитинства ми пізнаємо світ з казок, легенд

Саме легенди і казочки стали нашими першими екскурсоводами українських земель. Так, як мене знайомила мама з легендами, так і я хочу познайомити вас з ними. Отже, приготуйтесь слухати...

Легенди, казки, перекази

Усі ми вийшли із казки. Кожна людина. А загалом людство, наш світ виросли на міфах та легендах. На цих трьох китах буйної уяви і фантазії стоїть і сама історія народів. Минуле і нинішнє, реальність і вигадка, слово мовлене і писане переплітаються у чарівливе тло, на якому віками триває життя на землі.

Найперше дитина пізнає світ через казкову пригоду героїв народних фантазій, пізнає нікчемність зла і всепереможність добра та справедливості.

Не може бути нормального розвитку дитини, якщо вона з малих літ не познайомиться з Колобком, Ріпкою, Паном Коцьким, Солом'яним Бичком, Котигорошком, Яйцем-райцем, Рукавичкою, Лисом Микитою, Кирилом Кожум'якою, Фарбованим Лисом.

У цих героях характер, натура і мрія українців, і дитина, слухаючи, читаючи казки, формується під їхнім благодійним впливом, тобто стає нормальною людиною, а головне − українцем.

Казка асоціюється з дитинством людини, а міфи, леґенди з дитинним станом розвитку людства. На "дорослому" етапі людство наче втрачає здатність творити і вифантазовувати цікаві, фантастичні, привабливі, почасти наївні історії, які трапляються з людьми. Цю властивість зберігають лише поодинокі представники суспільства. Це казкарі, яких знаємо з дитинства: Шарль Перро, Ганс Крістіан Андерсен, В. Гауф, О. Пушкін, І. Франко, Астрід Ліндґрен, Н. Забіла. Зараз найбільш популярна Роуз зі світом Гаррі Поттера.

А ще були збирачі казок, упорядники книжок з цим дивом: брати Ґрімм, Афанасьєв, Гнатюк, Кольберґ. А в наш час − Степан Пушик. Саме він упорядкував і видав відомі книжки казок "Золота вежа", "Срібні воли". Письменник записав чимало казок на Бойківщині і зокрема на Підгір'ї. В селі Полику від Доні Юрчак та селі Порогах від І. Яремчука на Богородчанщині. З дозволу Степана Пушика ми поміщаємо добірку записаних ним казок.

До речі, цього року минає 25 літ як не стало славної казкарки Є. Юрчак. Саме з цієї причини (25 років як померла Євдокія Юрчак) ми подаємо добірку казок, записаних С. Пушиком з уст народної казкарки і вміщених ним у книжці "Золота вежа". Нехай це буде даниною добрій пам'яті про цю непересічну жінку.

Окремою сторінкою подана літературна леґенда письменниці Марти Гай про походження назви Богородчани.

А відкривається книжка невеликою леґендою про золотий плуг, яка дає назву добірці легенд, переказів, казок. Усі вони записані в селах Богородчанського краю окремими сумлінними бібліотекарями, деякі зібрані й упорядковані нами.

В цій збірці домінує слово "золото". Воно і як дорогоцінний, благородний метал, воно і символ золотого багатства людської душі, серця і багатої уяви, що творить золото казки. Золотий же плуг зустрічається в переказах багатьох творів, зокрема існує давній міф про те, як боги подарували скіфам-землеробам золотого плуга.

Отож плуг − символ і українців-землеробів, які споконвіку йдуть за ним, орють ниву, що плодоносить золотим зерном. Але не хлібом єдиним живе людина, а словом, даним Богом, словом-золотом, у цьому випадку золотим розсипом народної творчості.

... Колись давно маленьким, щойно навчившись читати, я прийшов до свого двоюрідного брата Івана Козаченка (золотої людини, якої вже давно нема на цьому світі), журналіста, поета, прозаїка, і попросив дати мені щось до читання. Він дав мені дві книжки: "Українські народні казки" та Франкового "Лиса Микиту". Вони були моїми першими книжками, першими казками.

Нехай і якась інша, нинішня, дитина візьме до рук цю книжку, і казки, які є в ній, будуть її першими казками.

Як людина стала лелекою

Колись у нашому краї була велика біда: люди не мали роботи, не вистачало на всіх землі, не раз і шматка хліба не було в хаті.

Не витримав такого життя один чоловік та й подався шукати щастя в далях, в заморських краях. Тут він знайшов вічне літо, а головне хліб і воду. А більшого він і не бажав. Воно б, може, й нічого, але стала його діймати страшна ностальгія − сум за батьківщиною. Все більше й більше думав про повернення додому в рідний край. Хоча не назовсім, а так щоб трохи тут жити, а трохи в рідній стороні.

"От якби я мав крила, то міг би хоч раз на рік злітати додому".

Почув його молитви Господь і перетворив того мрійливого чоловіка в лелеку.

Змахнув крильми лелека та й полетів на Україну.

Зраділо його серце, коли побачило рідну землю, своє село, батьківську хату. Але й засмутилося, бо вже не міг назад стати людиною. Звив собі гніздо на дереві, що росло у дворі колишньої хати, і став там жити. Так жив до кінця літа, аж стало його знову тягнути в чужий край, де тепло і харчі є.

Зібрався та й полетів у вирій, до теплих земель. І так відтоді літає туди-сюди, по кілька місяців живе на батьківщині, а решту на чужині. Сім'я його розмножилася, з'явилися родичі − журавлі, чаплі. Тільки коли підіймуться ці птахи в небо, сумовито кричать: укру-укру.

Не можуть вже вимовити, як перше слово "Україна", але не забули своєї батьківщини.

Історія села Молодиків

Перша писемна згадка про село належить до 1609 року. Про нього ходить багато легенд. Ось одна із них.

Далеко в горах жив батько з синами. Дуже важко вони працювали, бо ґрунт був піщаний, неродючий. Коли батько відчув, що надходить смерть, покликав синів і сказав: "Сини мої! Ідіть і шукайте кращої землі, бо тут пропадете".

Пішли брати. Й ось вийшли вони на широку долину, через яку вилася річка. Сподобалася братам місцевість, вони й залишилися тут жити. Відразу взялися до роботи, і побачив їх за роботою незнайомець. "Хто ви?" − запитав він. "Ківчани. Прийшли сюди жити", − відповіли юнаки. Незнайомець пішов далі й побачив старого дідуся, який не міг упоратися з великим каменем. "Іди, діду, на широку долину, там живуть молодці Ківчани, вони допоможуть тобі". З радістю і завзятістю допомогли брати старому, ще й харчами поділилися.

І всім розповідав старий про молодців Ківчан, про їхні доброту, працьовитість і щедрість. І почали з далеких країв іти молодці до широкої долини й селитися біля молодців Ківчан.

З того часу село називається Молодків, а жителі − молодківці.

Могутній дуб

У центрі села Молодкова стоїть дуб. Ось що розповідають про нього.

Зростало село. Люди працювали, жили вільно й щасливо. Але насунула орда чужинців, щоб захопити землю і людей. Мужньо боролися молодківці. Молодий юнак сказав поганцям: "Ви не підкорите нас, поки я не скажу чарівні слова, їх знаю тільки я". Мужнього молодківця вивели на гору, прив'язали до стовпа і щодня сікли шаблями. Зліталося вороння, пило кров безстрашного, дзьобало тіло. Та на ранок хтось обліплював рани дубовим листям, щоб полегшити муки. Від цього вороги лютували ще більше.

Зігнали вони всіх людей села дивитися на страту юнака. Та всім на подив там стояв дуб, а з-під листочків капали краплини крові.

Ще з більшою люттю сікли вороги дуба, а на ранок він став ще більшим, гордо підняв зелені віти. Так і не здолали вони молодківців.

А дуб став символом мужності і непокірності. Багато громів прогриміло над ним, але все він витримав, пережив. І нагадує про мужніх предків-односельців.

Річка Бистриця-Солотвинська у Порогах

Розповідають старожили села, що колись були люди, які творили різні чудеса. Між горами розкинулося мальовниче село Пороги, яке потопало в зелені садів. Посеред села текла річка Бистриця-Солотвинська, якою в гарну тиху погоду можна було милуватися.

Коли хмари затягували небо, коли кілька днів поспіль лив дощ, то річка з тихої і привабливої перетворювалася в страшну і войовничу, яка ревучи котила великі каміння, вирвані дерева, кущі. Не раз вона забирала й людські оселі, а деколи й людські життя. Селяни мучились, укріплювали береги, але кожної повені вода розливалася майже по цілому селі, наробивши нової шкоди.

Одного разу до села прийшов чоловік-ворожбит, розпитувався, як живуть селяни, які в них проблеми.

Селяни розповіли цьому чоловіку, який клопіт з річкою мають. Чоловік запропонував селянам свою допомогу, сказав, що відверне річку під лівий берег села, але аби йому дали полотна на сорочку.

В той час полотно було домоткане, виготовляли його вдома. Щоб виготовити шмат полотна, потрібно було докласти багато зусиль.

Селяни почали радитись, як і де набрати полотна на сорочку. Знайшли вони по селі три куски полотна, бо більше не мали. Вийшло так, що цьому чоловікові не стало полотна на один рукав до сорочки.

Тоді він сказав, що відвертає річку на роки, але перед кінцем світу річка повернеться на своє місце.

Пішов чоловік у горішній кінець села, від одного берега пішов до другого берега, тобто з правого боку пішов на лівий бік села, а за ним пішла й річка. Так він ішов через ціле село, а в Яблуньці пішов далі на правий бік попід горою. Вже роки тече річка по лівий бік села.

Коли повінь, ріка в горішньому кінці рветься на своє попереднє місце. Люди постійно укріплюють берег у цій частині села, постійно підсипають і збільшують берег, але перекази свідчать, що все-таки річка Бистриця-Солотвинська у Порогах повернеться на своє попереднє місце.

Як Олекса Довбуш добув касу в Солотвині

Раз пішов Довбуш до Солотвина на ярмарок. А там у місті був дуже багатир великий та мав велику касу. А ті гроші − то з людей надер стільки. Не один плакав, що його зліцитував за довг.

Але Довбуш ходить собі містом, а євреї кажуть до того касира:

Ади, онде Довбуш!..

Най ходить собі,− каже той багатир,− що він мені годен зробити? У мене моцні залізні двері, замки − що? Я не боюся, що мені касу таку розіб'є!

Олекса тото підслухав. Він видивився − якийсь ґазда везе дуба, сильного дуба, такого, що дві пари волів ледве тягнуть... Підійшов Олекса ід тому ґазді і почав годити дуба з задньою кічкою.

Кілько хочете, ґаздо, за того дуба, так, аби я купив?

А що,− каже,− Ваша ласка, Олексику.

Довбуш посяг у ремінь, набрав, що міґ у жменю, самого золота і дав йому та й сказав випрягти воли з передньою кічкою...

Відтак узяв дуба за молодший кінець і потручав просто на ту касу. Перед самою касою розбігся та й − грим старшим кінцем у залізні двері, а ті лиш розлетілися.

Тоді Олекса увійшов досередини, взяв лопатку і виметав усі гроші з каси на двір. То як був ґмін людей, цілий ярмарок, так усе кинулося збирати гроші.

Люди дуже зрадувалися тому і Бога просили за нього, бо кожний ніс купу грошей з ярмарку додому.

То був чоловік той Довбуш!


11.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!