Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Дитяча література другої половини ХХ століття
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Дитяча література другої половини ХХ століття

..."Дитячий письменник − післанництво, Богом дане, писати для дітей − священна служба, що до неї треба вдягати ризи на себе"

Українська література багата на дитячих письменників. Ось деякі з них:

Наталя Забіла

Вірші читають на вибір. Одному подобається інтимна лірика, іншому − широкі поетичні полотна, ще комусь − гумористичні вірші. Твори ж Наталі Забіли читають усі, бо всі обов'язково переходять через той вік, який ми називаємо щасливим дитинством. Поетеса добре володіла тим "секретом", який робить її вірші, поеми, казки однаково цікавими для всіх дітей. Наталя Забіла − поетеса всього живого і діючого на землі. Той, хто бере до рук Забілину книжку, ніби розсуває перед собою обрії і входить у новий для нього світ, у якому реальні риси життя дуже природно поєднуються з казкою, з фантазією, де є місце і для забави, і для роздуму, і для споглядання краси природи, і для вболівання за чиюсь долю.

Життя дітей і дорослих, домашній побут − клопітливий, трудівничий, веселий і затишний − все це часто давало поштовх для створення поетесою цікавих віршів; її нелукава казка, часто побудована на народних мотивах, особливо яскравою барвою увійшла до Забілиної палітри.

Наталя Львівна Забіла народилася 3 березня 1903 року в місті Санкт-Петербурзі (тоді − Петербург) у дворянській родині. "Мій батько − розповідає письменниця, − був сином академіка-скульптора П. П. Забіли та троюрідним племінником українського поета, друга Т. Шевченка Віктора Забіли. Батькова рідна тітка була дружиною російського художника М. М. Ге. Мама не вміла співати, а, укладаючи дітей спати, читала нам вірші, яких вона знала напам'ять безліч. Не дивно, що майже всі ми змалку любили писати вірші та казки. Це було для нас найулюбленішою розвагою". В 1917 році сім'я переїхала в Україну і оселилася на станції Люботин, поблизу Харкова. Закінчивши гімназію, Наталя Забіла працювала діловодом, вчителькою, потім закінчила історичний відділ Харківського інституту народної освіти, працювала в Українській книжковій палаті. Та ще з юних літ її владно кликала до себе література. 1924 року з'являється перший друкований вірш Наталі Львівни "Війна − війні". А в 1930 році, маючи вже десяток книжок, вона остаточно переходить на творчу роботу. Зроблене Наталею Львівною Забілою в дитячій літературі важко переоцінити. Адже вона була фундаторкою української радянської дитячої літератури, стала її досвідченим майстром.

В 1928 році поетеса написала казку "Пригода з автобусом". Скільки тоді довелося нападок вислухати Забілі! Адже у той період багато хто вважав, що казок і фантастики в літературі для дітей не повинно бути, бо вони "шкідливі". Засумнівалась тоді молода письменниця, навіть на деякий час покинула творчість. Але, на щастя, ті сумніви мучили її не довго. В 1934 році вийшла друком "Ясоччина книжка". Цій невеликій збірці судилося велике і славне життя. вона стала однією з улюблених книжок дітей і сьогодні, і вважається класичним надбанням української дитячої літератури. А хіба тільки про одну збірку це можна сказати? А захоплюючі, художньо вигранені, по-справжньому повчальні розповіді про Маринку, Оксанку, Катрусю, Юрчика, а по-народному мудрі, мистецьки витончені казки. А неповторна своєю поетичною винахідливістю "Весела абетка". "Всю творчість Н. Забіли, − писав В. Бичко, − можна сміливо назвати материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою".

У доробку письменниці є прозові твори, чи не найкращий поетичний переспів "Слова про Ігорів похід", драматична поема "Троянові діти", що захоплює не лише невимовним чаром музики самих віршів, пісень, мальовничих описів Дніпра, наддніпрянських гір, лісів, а й образами вольових, мужніх, чесних людей − перших будівничих Києва − синів Трояна − Кия, Щека, Хорива та ніжним образом їхньої сестри Либеді.

У творах Н. Забіли багато мовиться про природу. Адже без природи не можна уявити життя на землі, без природи немає поезії. У віршах Наталі Львівни природа живе як справжній друг дітей, вона бере участь у дитячому житті:

Хвильки плещуть на пісок,
сміх веселий ллється,
а на березі лісок
дивиться й сміється.

Але природа − це щось більше, ніж розвага. Це помічник людини у її труді, а людина − пристрасний пестівник і любитель природи:

Розбурханий вітер по полю гуляє,
лозини та квіти додолу схиляє.
І крильми махають старі вітряки:
− Ми любимо вітер, намелемо муки!

Твори Н. Забіли про природу мають одну дуже суттєву рису − пізнавальність. Ось великий твір "Прогулянка по лісу". Ніби ниточка з клубочка тягнеться розповідь про незнані раніше явища, зустрінуті у лісі, і пов'язані з ними діла людини. Тут розповідь про предмети, які роблять з лісових дерев, відомості про лікарські рослини, про маскування в лісі. І все це автор розповідає серйозно, без казкових прийомів, без прикрашання. Природа любить працю − це головна думка більшості віршів Н. Забіли. Тому так юні герої в її творів саджають дерева, опоряджають квітники, виплекують зелені насадження. Природа стає у пригоді поетесі і тоді, коли вона пише книжки, які допомагають дітям учитися. Чи то у "Веселій абетці", чи в "Лічилочці" з'являються ромашки, жоржини, дерева та їхні плоди.

Кілька поколінь дітей мало щасливу нагоду зустрічатися з письменницею, слухати її мудрі, задушевні розповіді. Тепер це вже неможливо. В 1985 році Наталя Львівна Забіла пішла з життя.

Віктор Близнець – український дитячий письменник

Народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933р. Помер 2 квітня 1981 р. у Києві

У 1957 p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959 p., а перша книжка оповідань "Ойойкове гніздо" вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок − для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача "Повість минулих літ" (1980).

В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему "від початку", звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як "Паруси над степом" (1965), "Древляни" (1968), "Підземні барикади" (1977), "Вибух" (1980).

1968-й рік, коли вийшли друком "Древляни", − це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, − предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.

А вже наступна книжка В. Близнеця − повість "Звук павутинки" (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.

Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) − як наслідок (чи кара) за досліди й створення "атомного сонця" − для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.

У написаній невдовзі повісті "Мовчун" (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой − підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю − на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.

Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі − гідність.

Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід − свідчить повість "Женя і Синько" (1974).

Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає − Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.

Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип − суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них "через кожну хату" − родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль − ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду − і у "Звукові павутинки", і в "Жені й Синькові", і особливо яскраво − в казковій повісті "Земля Світлячків" (1979).

Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше − життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть − без присідання й без сентиментального рюмсання.

В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання.

Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих − поява суто соцреалізмівських повістей "Підземні барикади" (1977), "Вибух" (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того − Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...

Роман Завадович – талановитий дитячий поет і прозаїк

Катря Гриневичева на 1-му з'їзді Об'єднання Працівників Дитячої Літератури в 1946 році в Німеччині сказала такі чудові слова про ролю дитячого письменника: "Дитячий письменник − післанництво, Богом дане, писати для дітей − священна служба, що до неї треба вдягати ризи на себе".

Ці слова треба віднести передусім до Романа Завадовича, талановитого поета і прозаїка, який уже 50 років працює для дитячої літератури й займає винаткове місце в історії нашої літератури взагалі, а дитячої зокрема. Він повністю присвячує свій небуденний хист для нашої молоді й українських дітей і хоч показав себе визначним письменником також у ділянці літератури для дорослих, з повною свідомістю вибрав легковажений і часто невдячний у нас шлях дитячого письменника та йде ним уже півсотню літ. Оцінюючи сьогодні, на порозі другого 50-річчя, творчий дорібок Р.Завадовича, ми стверджуємо, що 50 років виконував він свою місію, Богом дану, з повною відповідальністю перед власним сумлінням, Богом і рідним народом. Це справжній письменник-педагог у найкращому розумінні того слова.

Маючи всі дані писати для дорослих, Р. Завадович усе ж таки рішив працювати для нашої молоді і наших найменших, хоч від початку розумів, що цю ділянку письменництва в нас легковажать і недоцінюють. Чому ж вибрав він шлях дитячого письменника? На це питання дав він нам сам відповідь у Чікаго, коли тамошнє громадянство зібралося привітати його й відзначити 35-ті роковини його літературної діяльности. Він тоді підкреслив у своїй промові ті моменти, які спонукали його таки залишитися при дитячій літературі. Добрий приклад до наслідування дав йому вуликий Франко (якого Завадович знав особисто), бо не цурався дитячих творів і значну частину своєї творчости присвятив для дітей. Р. Завадович, як дитячий письменник, добре розуміє свою почесну ролю в Історії нашого письменства: підготувати й виховати читача для творів українських і світових письменників, тих уже, які пишуть для дорослих. Це дуже важке завдання, бо дитячий письменник мусить мати хист захопити юного читача не тільки красою і мистецтвом слова, але повинен теж морально відповідати за зміст того, що пише для вразливих дитячих душ.

Працюючи для молоді й дітей, мусів Завадович поборювати ті всі численні труднощі й упередження, які стрічав на своїй дорозі, а до них належав і той факт, що в нас мало було конструктивної критики, деколи дитячого письменника навіть не зараховували до письменників, не було нікого, хто міг би дитячого письменника повести й підтягнути на вищий рівень його творчість та заохотити до дальшої праці. Про ці речі писав сам Завадович у своїй статті "Майбутнє належить дітям". Свідомий великого національного й суспільного значення дитячої і юнацької літератури, рішив Завадович своєю творчістю відкривати нашим молодим душам перші, вхідні двері до храму краси, мистецтва, знання і рідних традицій, знаючи, що коли наші діти і юнаки не пройдуть тих перших дверей, то не будуть у Майбутньому читати Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших українських і світових письменників.

Отже, Завадович добре передумав мету своєї творчої праці, поки ступив на шлях дитячого письменника. Рішив працювати, як сам сказав, "на цій спустілій ниві, звідки втекло в погоні за розголосом і популярністю так багато талановитих письменників". І так працює він уже 50 років у ділянці дитячої літератури, збагнувши, що саме це його місія, служба мистецьким словом для молодих поколінь. Це високе післанництво виконує він щиро, всім серцем, із справжньою любов'ю та відданістю.

Перший літературний твір Р. Завадовича появився друком 15 грудня 1920 року у львівському дитячому журналі "Світ дитини". Був ним вірш "Святий Миколай", яким здобув собі автор серця молоді та став її улюбленим письменником. Вірш релігійний і водночас патріотичний, бо в ньому св. Миколай словами автора просив Бога, щоб дав волю Україні. Автор вірша був тоді молоденьким студентом львівського університету. Тим віршем − як бачимо сьогодні − визначив Р. Завадович власний шлях для розвитку своєї творчої особистости, і в ньому вже виступили основні риси всієї творчости письменника-педагога. Рідне друкуване (і живе) українське слово це був "той Господар і Працедавець, який 35 років тому прийняв мене до себе на службу", − сказав про себе Завадович у вищезгаданій статті. Помістив свій перший поетичний твір на сторінках дитячого журналу, напевне й не усвідомлюючи ще собі, що з тим моментом ступив на шлях свого післанництва.

Всю творчість Завадовича характеризують глибока релігійність і національний та патріотичний пафос. Це треба сказати не тільки про його твори для дітей і молоді, але і про всі писання, призначені для дорослих. Доказом цього є хоч би його цикл сонетів "Сотворення світу", що їх помістив колись у львівських "Дзвонах". Дитячі твори Завадовича дуже популярні серед нашої молоді й дітвори передусім тому, що вони написані з великим знанням психіки та зацікавлення української дитини, а основна їх тема − це любов до Батьківщини. Тому мало яка дитяча шкільна імпреза проминає без того, щоб на ній не деклямували або не співали якогось вірша Завадовича. А це, як сказав один із критиків, "для працьовитого й обдарованого автора і є найбільшою нагородою, виграним конкурсом його життя".

Тут додамо, що заслужений письменник-педагог уміє чудово оспівувати чар нашої природи. Це бачимо між іншім у його "Розмовах з сонцем" та в "Карпатах", про які автор каже:

Хто раз тут був, той не забуде
Уже ніколи гір Карпат!

Серед творів для дітей бачимо в Завадовича вірші, поеми, оповідання, п'єси, інсценізації та інші. В журналі "Малі друзі" захопив він молодь своїм чарівним Гномиком Ромтомтомиком, а під час війни вийшов його чи не найкращий твір, історична поема-казка "Хлопці з зеленого бору". Велику популярність здобули собі поема-казка "Переполох", скерована проти слабодухів-боягузів, і цикл оповідань "Марушка Чепурушка і Лесь Побігдесь". В Чікаго постала йогоо п'єса для молоді "Кобзарева гостина", з життя Шевченка, яку залюбки дають дуже часто на різних шкільних сценах. Музику до цієї п'єси склав професор Осип Залеський. З інших творів треба особливо відмітити віршовану казку "Чародійні музики" і прозову казку "Зимові царівни", "Казку-вигадку смішну про ведмедя-ласуна", "Медовий Телесик", оповідання з життя звірят "Сойка-штукарка".

Мова творів Завадовича гарна і дбайлива. Він знавець тонкощів української літературної мови. Працює мовним редактором журналу "Овид" і робить коректу багатьох видань. Крім того в різних наших часописах і журналах зустрічаємо часто статті, підписані Завадовичем. З 1953 року він очолював Об'єднання Працівників Дитячої Літератури ім. Л. Глібова у ЗСА.

Всеволод Нестайко − відомий український письменник, чиї твори для дітей увійшли в золотий фонд дитячої літератури. Згідно iз соцопитуваннями, проведеними у 1990 − 1992 роках Державною бібліотекою для дітей та Міністерством культури − лідер читацького інтересу. Народився 30 січня 1930 року у Бердичеві (Житомирська обл.). Батько − січовий стрілець, заарештований у 1933 році. Мати − викладач російської мови та літератури. Перше оповідання для дітей надрукував у журналі "Барвінок" у 24 роки. У 1956 році вийшла перша книжка "Шурка і Шурко". Найпопулярніший твір − трилогія "Тореадори з Васюківки" ("Пригоди Робінзона Кукурузо" (1964), "Незнайомець з 13-ї квартири" (1966), "Таємниця трьох невідомих" (1970)). У 1979 році Міжнародна Рада з дитячої та юнацької літератури внесла трилогію до почесного списку Г.-К. Андерсена. Володар літературних премій імені Лесі Українки, М. Трублаїні, О. Копиленка. Зараз у "Барвінку" друкує свою нову повість-казку "Ковалі Щастя, або Новорічний детектив". Веде програму на Національному радіо України "Радіобайка Всеволода Нестайка".

Дмитро Білоус

У квітні в сім'ї Білоусів – Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича, 1920 року народився син Дмитро. Уже в зрілому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки "Пташині голоси" (1956), "Упертий Гриць" та "Про чотириногих, рогатих і безрогих" (1959), "Лікарня в зоопарку" (1962), "Турботливі друзі" (1970), "Сад на Лисій горі" (1972), "Веселий Кут", "Гриць Гачок" завжди залюбки читає наша дітвора.

Дитячим творам поета притаманні гумор – написані вони з м'якою усмішкою, в дусі українського народного дотепу та елементи пізнавальності. У них без надокучливої дидактики і святенницьких напучувань змальовані конкретні життєві ситуації: цікаві, повчальні, кумедні. Автор приділяє багато уваги деталям, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність необхідні у книжках для дорослих, а у творах для дітей – тим більше. Так, готуючи книжку "Пташині голоси", письменник провів справжню дослідницьку роботу – як безпосередньо в лісі, на природі, так і з спеціальною науковою літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Крім того, що в книжці кмітливо передані пташині звичаї, "побут" птахів, Білоус вдався, до звуконаслідування:

"І спала роса краплисто,
й без смичка, без каніфолі –
над-надьом! – луна сріблясто,
що аж виляски на полі".

І ніби мимохідь, розповідаючи про птахів, відшукуючи в їхньому житті риси, притаманні людині, поет виховує малюків, учить їх бути працьовитими, підтримувати інших, коли їм важко, виручати того, хто ускочив у біду, не бути зажерливим, скупим.

Поет своєрідно трактує тему про, так би мовити, "швидку допомогу" тваринам, що оригінально відображено у збірочці – "Лікарня в зоопарку". Він працює не лише з науково-пізнавальною літературою, а й довгий час спостерігає життя тварин у зоопарках, щоб показати не лише звірів, а й добрих дорослих у білих чи синіх халатах, які приходять їм на допомогу. У незвичайній лікарні лікують цесарку, пінгвінів, слона, антилоп, єнота, верблюда... "Від хворих тільки й чути: "Ме-м-ме...”, "Ве-ве!”, "Му-м-му!”. І спробуй-но збагнути, що там болить кому...".

Персонаж книжки дядя Вова лікує не лише звірячі, а й "дитячі" хвороби, такі як лінощі, капризування, хитрощі та ін.

У поемі "Сад на Лисій горі" доброзичливо, з гумором розповідається про те, як діти біля школи, що стоїть на високому пагорбі, де не було й деревця, під орудою садівника діда Панаса посадили сад. Послідовно, у живих картинах стверджується благодійна роль праці у вихованні учнів, які не тільки посадили й виростили сад на Лисій горі, а й увірували у чудодійну силу науки і праці, умілих рук і світлого розуму.

Якщо у попередній поемі головні герої юннати – охоронці природи, її перетворювачі, то у поемі "Веселий Кут" головними героями виступають слідопити, які шукають учасників визволення села у час Великої Вітчизняної війни. Сюжет поеми має несподівані повороти. Герой, який захищав Веселий Кут і залишив послання до живих у запальничці, раптом виявляється... німецьким старостою. Та він таки й герой, бо старостою став за завданням партизанського штабу. Патріотична тема розроблена поетом, з урахуванням дитячих розумінь та уявлень.

Так, Дмитро Білоус серед таких цікавих постатей як П. Воронько, Б. Чалий, М. Познанська, Грицько Бойко зайняв у сім'ї українських поетів, що пишуть для дітей і юнацтва, своє місце, з власними темами, образами, з власними засобами їхнього втілення.

Можна було б і надалі працювати в обраному напрямі. Та відкрилась ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса – перекладацтво. У цій галузі Дмитро Григорович – і майстер слова, і лінгвіст, і теоретик, і видавець. "Він ставився до перекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачити натхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії, а відтак – переклад українською, а потім коментує переливання, перевисання почуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатством споріднених мов!". А почалося з того, що у 1959 році, Д. Білоус поїхав в тривале творче відрядження від Спілки письменників до Болгарії з метою вивчити не лише болгарську літературу, а й мову. Як тут не загадати його ж слова:

"Життя тебе жбурнуло на бистрінь –
то, мабуть же, чогось від тебе хоче..."

Мало сказати, що він виконав це завдання з успіхом, досконало оволодівши мовою і ставши першорядним перекладачем, – він став ніби повноважним представником болгарської літератури в Україні, її ревним популяризатором, знавцем і "вболівальником". Більше тридцяти років праці у болгаристиці! За цей час багато зроблено. Це збірки перекладів поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова. Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, фольклорних видань для дітей. А безперечно, вершина – двотомна антологія болгарської поезії, більше половини творів з якої Д. Білоус переклав особисто. У Болгарії видання було відзначено золотою медаллю як найкраща антологія вітчизняної літератури, що вийшла за рубежем. Болгарський уряд нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня (1966) та найвищою державною відзнакою "Мадарський вершник" І ступеня.

Перекладацькі обрії поета не обмежуються однією Болгарією. Є у нього й переклад драми В. Шекспіра "Міра за міру", й чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської мов. Діяльність Д. Білоуса-перекладача була творчою, плідною і високоякісною. У галузі художнього перекладу він заслужено став Лауреатом премії імені Максима Рильського (1976 р.). Не можливо не згадати ще про одну грань таланту Д. Білоуса – літературознавчу. У творчості письменника виразно спостерігається схильність до теорії, смак осмислення літературознавчих розвідок. Він пише передмови до книжок Л. Глібова "Цяцькований осел", С. Крижанівського "Берізка", О. Підсухи "На клич доби", А. Малдоніса "Бурштин і троянди", Г. Джагарова "Пересторога", Д. Методієва "Червоний мак", збірників "Болгарський гумор і сатира", "Добридень, братове!". Високим професіоналізмом відзначаються нотатки письменника "Про риму". А ще в його творчому доробку – спогади про П. Тичину, М. Рильського, Остапа Вишню, П. Панча, В. Сосюру, Григорія Тютюнника, С. Олійника, В. Ткаченко, Б. Тена.


24.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!