Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Поет, прозаїк та критик-літературознавець Мирослав Ірчан
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Поет, прозаїк та критик-літературознавець Мирослав Ірчан

Під пером Ірчана оживає дивовижної образності й змістової мускулатури слово, яке ніби обрамлює точні описи місцевості, побуту, характеристики військовиків різних рангів. Тут напрочуд органічно зливаються історичні факти, документальні свідчення, метафоризована мова автора. Ірчан як безпосередній учасник чи очевидець багатьох подій найперше є пунктуальним у зображенні описуваного...

Народився майбутній літератор, журналіст, публіцист, редактор, видавець, суспільно-політичний діяч 14 липня 1897 р. (в окремих джерелах – 1896 р.) у селі П’ядики на Коломийщині теперішньої Івано-Франківської області.

Навчався у сільській школі, гімназії, університеті. Сімнадцятирічного хлопця вихор світової війни виніс на простогони історії: він – січовий стрілець, член радикальної партії; вкінці 1918 р. − на Наддніпрянщині; він – в УГА, а згодом – в ЧУГА; Ірчан примикає 1920 р. до більшовиків, редагує газету "Більшовик"; протягом 1921−1922 рр. працює лектором у військових частинах і військовій школі, співпрацює з "Галицьким комуністом"; 1922 р. − виїжджає до Праги, навчається в університеті, а весною наступного року виїжджає до Канади, де редагує журнали "Світ молоді", "Робітниця", тісно співпрацює з періодичними виданнями "Українські робітничі вісті", "Зоря", "Червоний шлях", "Західна Україна"; 1924 р. у Вінніпезі створює філію "Гарту" (М. Ірчан, М. Попович, І. Кулик, М. Шатульський, Д. Рароговський); з травня 1929 р. – знову в Україні: у січні 1930 р. обирається головою Спілки революційних західно-українських письменників – "Західна Україна", редактором однойменного місячного журналу (виходив з лютого 1930 р.).

У літературознавстві є кілька версій про виникнення псевдоніму Мирослава Ірчана, але найбільш ймовірною є ця, оперта на пояснення Ростислава Заклинського, яке він зафіксував 1 лютого 1966 р. Мирослав – від імені Січинського, колишнього студента Львівського університету, що стріляв у представника найвищої австрійської влади в Галичині – графа Потоцького.

Щодо другої половини псевдоніму – Ірчан, то Р. Заклинський пояснює, що походить від імені дівчини Ірини, дочки покутського священика. "А. Баб’юк,− пише Заклинський,− дуже любив її.

Довкола Ірчана громадилися західно-українські літератори: Гжицький, Бедрик, Загул, Гадзинський, Гаско та наймолодші − Дмитерко, Турчинська, Сопілка.

Вже в Канаді оформився як комуністичний письменник. Був готовий будувати для українського народу й нашої літератури комунізм. Був у 1924−1925 роках головою заокеанської філії "Гарту".

Перше його оповідання "Зустріч" було надруковане в газеті "Свобода" (Відень, 30.10.1914). Через 4 роки у Львові вийшла перша збірка його новел під заголовком "Сміх Нірвани". Брав активну участь у громадському й літературному житті країни.

Написав 5 п'єс, повісті та велику кількість оповідань. Юрій Смолич завжди виступав першим рецензентом ірчанових драм тоді, коли письменник був ще в Канаді, і пізніше, коли вже жив на території Радянської України. Прозові твори й поезії Ірчана друкувалися в різних журналах і альманахах "Всесвіт", "Західна Україна", "Зоря", "Нова громада", "Семафор у майбутнє", "Червоний шлях". Збірку новел "Сміх Нірвани", видану у Львові в 1918 році, підписав ще своїм справжнім прізвищем Андрій Баб'юк.

В Торонті в 1925 році, друкувалися Ірчанові спогади з громадської війни під назвою "В бур'янах". В 1930 році Державне Видавництво в Харкові видало його книжку "З прерій Канади в степи Канади".

Письменник цікавився теж руханкою, про що свідчать його "Ритмічні фізичні вправи для робітничо-фармерської молоді", видані в Вінніпезі 1925 року. Там же тоді появилася драма на 5 дій "Підземна Галичина", але це радше несмачна більшовицька агітка.

Кращі є Ірчанові п'єси, з яких "Родина щіткарів", драма на 4 дії, друкована в Вінніпезі 1923 року, довго не сходила із сцени. З інших його творів слід згадати драму "Бунтар" (Син революції) в трьох діях із життя галицького пролетаріату (Нью-Йорк − Львів − Київ, "Культура", 1922), "Безробітні", драму в трьох діях (Вінніпег," Українські робітничі вісті", 1923), драматичний етюд на одну дію "Нежданий гість" (Вінніпег, "Пролеткульт", 1923), а передусім "Дванадцять", драму в 5 діях, яка нібито "відтворює епізоди революційної боротьби селян Західної України". Книжка появилася в "Українських Робітничих Вістях" (Вінніпег, 1923). Цю драму за повідомленнями київської преси ставили часто на сценах Івано-Франківської області. Досить добрі є Ірчанові "Фільми революції", популярні в Радянській Україні.

Радянські лицеміри й брехуни після реабілітації Мирослава Ірчана, відзначили гучно в багатьох містах і селах Західної України 70-річчя від народження репресованого і розстріляного Ірчана.

Під пером Ірчана оживає дивовижної образності й змістової мускулатури слово, яке ніби обрамлює точні описи місцевості, побуту, характеристики військовиків різних рангів. Тут напрочуд органічно зливаються історичні факти, документальні свідчення, метафоризована мова автора. Ірчан як безпосередній учасник чи очевидець багатьох подій найперше є пунктуальним у зображенні описуваного: ось до хвилин передає він перебіг дій сотні Романа Купчинського, що брала камениці у Львові 8 листопада 1918р. ("…Мигом уставилися стрільці біля вікон, на стриху, в пивниці та проти брами. Ждали ворога. Якийсь час було спокійно. Нараз стрільці зі стриху донесли, що Городецькою вулицею підсуваються ляхи. З пивниці впало кілька пострілів. На вулиці хтось крикнув, зойкнув і знову тихо… Та вперті ляхи не дали довго ждати на себе і почали підсуватися знову. Наші мовчали, тільки двох хитрих гуцуликів в пивниці своїми цільними пострілами ломили ноги панкам-ляшкам…"); описує психологічний і моральний стан стрільців Кумошика, Кіха, Будза, отамана Букшованого, підполковника Бізанця, сотників Носковського й Білинкевича.

В залежності від теми Ірчан добирає і тональність розповіді, й відповідний словесний матеріал, як, приклад, в посмертній згадці січовикам "Спіть, хлопці, спіть…" ("…Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край − Україну, як Ви…

Друзі! Тепер Ви вже спочиваєте, а ми йдемо дальше. Перед нами дорога далека-далека, ще й у тумані криється. Та ми йдемо!..").

З документально-історичної мемуаристики Ірчана неабияку вартість має спогадовий матеріал "Махно і махновці: Вражіння очевидця)".; першопублікація в серії органу Галицької армії "Стрілець":.

Автор дотримується точності в описі баченого, відчутого, а відтак і пережитого. Якщо порівняти два тексти – рукописний і опублікований, то уточнимо: в оригіналі вкінці є позначка: "Писано на фронті 24 вересня 1919 р.", а починається спогад словами: "Ніч 13 вересня 1919 року. Місяць своїм сяйвом облив степ…". Отже, часовий відтинок, що потрапив автору в поле обсервації, одинадцять днів.

Перші рядки – це опис усусусів, що рухаються на Умань: "Попереду кіннота зі своїм славним командиром Льоньом (Левом Лепким. − В. К.). За нею піхота з сотником Носковським, а за ними тяжкі пушки та довгі обози"

Далі рядок за рядком нашаровуються факти до характеристики армії Махна. Кожною сторінкою побаченого-розказаного Ірчан знімає усталені в уяві багатьох, ніби махновці – "люди страшні, безпощадні".

Важливо, що Ірчан, аби пізнати, так би мовити, зсередини, заявив про своє зацікавлення як літератора. І ось 20 вересня, в суботу, прибув до нього повстанець і забрав його. По дорозі той оповів, що махновці і не думають воювати з усусусами, бо б’ються тільки з денікінцями – "кадетами".

Перед письменником-літописцем пролягла на двадцять п’ять верств дорога до місця розташування штабу армії Нестора Махна, яку подолали кіньми за дві години. І що ж побачив зацікавлений письменник-репортер? "На нас ніхто не звернув уваги. Аж мій товариш своїм дужим голосом представив мене: "Цей хлопець цікавиться історією! Приїхав до нас поглянути на наше життя". По цій рекомендації я поклонився. Всі відповіли на мій поклін. А я йшов до кожного і подавав руку. Її стискали кремезні, чорні руки повстанців, часом без кількох пальців, часом волохаті. Щось дивно овіяло мене. Видалося мені, що я забрив у якесь підземелля і попав в зачарований край. Переді мною сиділи грізні постаті в чорних, сивих та червоних шапках, з розкуйовченим волоссям, темними обличчями, розхристаним одіянням…

− Щоб добре пізнати нас, − почав хтось з кута здоровим голосом, − то треба, щоб ви, товаришу, пожили між нами довший час…

− О так! Це щось чудового, чудового!, − прощебетав жіночий голос біля стола.

− Я хотів би тільки пізнати вашу організацію та записати вашу історію (відповів я здається дрожачим голосом). Від початку війни займаюся цим.

− Річ гарна, − почав один з них ломаною українською мовою.− Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила про нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого іншого. – А ви, Галичани, воювали з ляхами? – спитав високий, здоровий солдат, з довгими ясними вусами.

Я коротко переказав нашу війну в Галичині.

− Нічого злого, − відповів той самий. – Як поженемо з України кадетів, то підемо й на поляків. Я сам поляк, з царства польського… (Читач може собі представити моє здивування).

Почалася балачка. Про сучасне воєнне положення, про політичне становище України, про Галичину, про галицьку армію. Особливо гарно висказувалися махновці про усусусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрівська та Єлісавету.

На жаль, самого "батька Махна" не було. Виїхав на фронт. Мій товариш подорожі повів мене в другу кімнату і почав розказувати історію махновщини…"

Через розповідь махновця розкривається історія самого Махна як особистості, заснування ним партії анархістів, творення спеціального військового з’єднання. Важливо й те, що військо Махна сповідувало в той час національну ідею, найвищою метою якої є самостійність держави.

Цей історико-документальний спогад Ірчана, очевидно, читав і готував до друку Осип Назарук. Підставою до цього є примітка, яку тут наводжу повністю: "Отся інтересна записка (спогади Ірчана. – В. К.) може послужити за зразок, як описувати українські повстання. Була б вона ще цінніша, якби описано табір українських повстанців, їх штаб, поодинокі типи, більше розмов зі старшинами й звичайними повстанцями.

На підставі оповідань старшин УСС доповнюю описи автора: Махно властиво не має піхоти, бо вона їздить на двоколових візках – як за часів староєгипетської й асирійської держави. На кожним візку сидить двох повстанців і одна або дві жінки, які в часі наступу счиняють великий крик, чим наводять паніку на ворога. Та "піхота" пересувається з місця на місце неймовірно скоро. Крім цієї піхоти й кінноти має Махно також артилерію. Оповідають, що має також два верблюди, які викликають загальне зацікавлення й роблять йому рекламу між народом. Тактика Махна зовсім оригінальна. В часі наступу "штаб" розв’язується й кожний "штабовець" іде зі своїм відділом в бій. Остає тільки один старшина, який має завдання орієнтуватися в перебігу битви. Просвітний відділ в групі Махна працює гарно. Махно змобілізував до нього кілька десятків учительок. Він має для потреб свого війська власний скарб. Території не має, бо переноситься з місця на місце разом з усім своїм добром, обозом і раненими.

З мого щоденника, том V., під датою 28 вересня 1919. Др. О. Н."

До цього від редакції "Стрільця" додано ще одну студійку на захист брошури Ірчана, оскільки Вадим Стократ в "Робітничій газеті" (1919. − Ч.513), органі української соціал-демократичної партії, накинувся як на публікацію Ірчана, так і на все, що писалося досі про Махна та його армію.

Таким чином, Мирослав Ірчан подав історикам важливий матеріал, який не тільки як суто публіцистичний жанр має перспективу, а й як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська.

Дотримуючись основного правила при творенні документальної прози – подати об’єктивно факти і дати, Мирослав Ірчан зазначав у післяслові до першої частини "Трагедії першого травня" (К., 1928), що у його спогадах – ані слова видуманого, а "все, що написано, було". Адресуючи читачеві книгу, автор писав: "Беріть її, бо вона не моя, а ваша. Я не про себе писав, а про рідних братів ваших".

Мирослав Ірчан окрім суто художнього обдаровання володів ще й хистом критика-літературознавця. З-під його пера прийшла до читачів значна кількість портретів, нарисів, есеїв, сильвет, рецензій. Кілька разів звертався він і до творчості Григорія Косинки.

У спроба огляду "Григорій Косинка" М. Ірченом акцентовано увагу на два "крила" успіху новел "наддніпрянського Стефаника" – на соціальний зміст та майстерність. Перечитавши твори "На бур’яни", "В хаті Штурми", "Сходка", "Темна ніч", "На золотих богів", "Троєкутний бій", "Місячний сміх" та ін., 30 серпня 1922 р. Мирослав Ірчан писав у Празі про високу амплітуду метафоричності, образної експресії. На думку критика, Григорій Косинка гіпнотизує читача своїми рядками. "Його твори – це вірна відбитка життя, схоплена так зручно на папір, що по неволі дає авторові перше місце в молодій українській літературі як прозаїкові. Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою, чуттям і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка духу письменника. Цікаво замітити, що Косинка про найбільш грізні сцени пише спокійно, ніколи не підносить голосу і ніколи не показується з своїм "я". Цілком як творець-маляр чи скульптор.

Григорій Косинка, − це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України"

Особливо захоплюється критик описами природи, наводить окремі оригінальні уривки, як цей, з ліричної новели "Місячний сміх": "…Ліс посміхнувся… Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку – погасла, і – почав у сонця огонь вершками кресати − не достає; поцілує золотий крайок – не запалюється: розсердився, аж посинів до степу.

− Не викресав… Зашумів і – ліг на спині Лисої гори спати…

… З гори зліз вечір… засвітив одну зорю – темно, кашлянув тінями, подумав і з пересердя на тоненькі золоті лінії сонця кинув ще одну зорю над Лаврою – засвітилась, і веселий, як майнув тоді по небу зорі сіяти… Золота луска…" .

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Народився Андрій Баб'юк 14 липня 1896 року в сім'ї бідного селянина Дмитра Баб'юка в селі П'ядиках, Коломийського повіту, Івано-Франківської області. В 1920 році перейшов із УГА до Червоної Армії.

Закінчив сільську школу, 6 клас коломийської гімназії, а в 1914 році учительську семінарію у Львові.

В 1921−1922 роках був лектором у військовій школі та співробітничав у журналі "Галицький комуніст".

В 1922−1923 роках жив і вчився у Празі. В 1923 році виїхав до Канади на запрошення робітничої організації і перебував у Вінніпезі до 1929 року, працюючи в робітничих часописах і журналах. В 1929 році виїхав до УРСР.

Довкола Ірчана громадилися західно-українські літератори: Гжицький, Бедрик, Загул, Гадзинський, Гаско та наймолодші − Дмитерко, Турчинська, Сопілка.

Вже в Канаді оформився як комуністичний письменник. Був готовий будувати для українського народу й нашої літератури комунізм. Був у 1924−1925 роках головою заокеанської філії "Гарту".

Перше його оповідання "Зустріч" було надруковане в газеті "Свобода" (Відень, 30.10.1914). Через 4 роки у Львові вийшла перша збірка його новел під заголовком "Сміх Нірвани". Брав активну участь у громадському й літературному житті країни.

Написав 5 п'єс, повісті та велику кількість оповідань. Юрій Смолич завжди виступав першим рецензентом Ірчанових драм тоді, коли письменник був ще в Канаді, і пізніше, коли вже жив на території Радянської України. Прозові твори й поезії Ірчана друкувалися в різних журналах і альманахах "Всесвіт", "Західна Україна", "Зоря", "Нова громада", "Семафор у майбутнє", "Червоний шлях". Збірку новел "Сміх Нірвани", видану у Львові в 1918 році, підписав ще своїм справжнім прізвищем Андрій Баб'юк.

В Торонто в 1925 році, друкувалися Ірчанові спогади з громадської війни під назвою "В бур'янах". В 1930 році Державне Видавництво в Харкові видало його книжку "З прерій Канади в степи Канади".

Письменник цікавився теж руханкою, про що свідчать його "Ритмічні фізичні вправи для робітничо-фармерської молоді", видані в Вінніпезі 1925 року. Там же тоді появилася драма на 5 дій "Підземна Галичина", але це радше несмачна більшовицька агітка.

Кращі є Ірчанові п'єси, з яких "Родина щіткарів", драма на 4 дії, друкована в Вінніпезі 1923 року, довго не сходила із сцени. З інших його творів слід згадати драму "Бунтар" (Син революції) в трьох діях із життя галицького пролетаріату (Нью-Йорк − Львів − Київ, "Культура", 1922), "Безробітні", драму в трьох діях (Вінніпег," Українські робітничі вісті", 1923), драматичний етюд на одну дію "Нежданий гість" (Вінніпег, "Пролеткульт", 1923), а передусім "Дванадцять", драму в 5 діях, яка нібито "відтворює епізоди революційної боротьби селян Західної України".

Література:

  • Історія української літератури ХХ ст. Книга перша (1910−1930-ті роки) / За ред. В. Г. Дончика. − К.: Либідь, 1993. − С. 561−567;
  • Історія української літератури: У 8-и т. − К.: Наук. думка, 1970. − Т.6.− С. 374−375;
  • Мирослав Ірчан. Твори: В 2-х т. / Передм. Л. М. Новиченка; упоряд., прим. М. М. Острика. − К.: Дніпро, 1987. − Т. 1. − 342 с.; Т. 2. − 479 с.;
  • Мукомела О. Мирослав Ірчан // Знання і праця. − 1990. − № 4;
  • Мірчук І. Історія української культури. − Мюнхен; Львів, 1994. − С. 216−222.


18.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!