Osvita.ua Вища освіта Реферати Українська література Шевченківські балади
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Шевченківські балади

Балади (від італійського слова "балляре", що значит "танцювати" чи "танцювальна пісня") – це форма поем романтичного стилю, у яких реальні події сплітаються зі світом людської уяви, фантазії, вірувань

Як поет доби романтизму, Шевченко розпочав свою творчість баладами, в яких описав красу української землі з багатими картинами народної фантастики й вірувань, у таких поемах, як "Тополя" , "Причинна", "Утоплена", "За байраком байрак", "Русалка", та інші.

Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західних земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики – Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, наскільки політичні умови впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.

Галицька романтика має певні риси, які дозволяють нам її зблизити з специфічно австрійськими літературними течіями ("бідермаєр"). Але навряд чи варто виділяти її в окремий напрям української літератури (див. Екскурс V).

Куліш писав пізніше: "На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий..." "Муза Шевченка розривала завісу народного життя" – пише Костомаров: "І страшно, і солодко, і болісно і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями".

Шевченко (1814–61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою "Кобзар". 1841 поему "Гайдамаки", обидва твори разом 1844р., окремі вірші друковано ще в збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, Шевченко готує рукопис "Три літа" та 1847 р. збирається випустити доповнене видання "Кобзаря". Арешт поета та перші роки "солдатчини" на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857–61). Шевченко "мережає" вірші далі і 1860 р. таки видає знову "Кобзаря", додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання "Кобзаря", зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р, не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.

Поезія Шевченка справила на братчиків та й узагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове; велетенське, великоросе – не лише змістом, але й формою. Навряд чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.

Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.

Насамперед це треба сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники класицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі.

Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного вірша у Шевченка чергування наголосів значно вільніше – ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок.

Рими, Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди. Бо і барокове, і класичне, і романтичне українське віршування намагалося, як і вірші західної поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє-співає, гроші-міхоноші, пити-робити, мати-дати, дожить-сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народною піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції барокової поезії, хоча б лише духовних пісень, а може й Сковороди ("та й списую Сковороду або Три царіє со дари..."), дає замість повної тотожності тільки неповну подібність закінчень – деякі звуки лише подібні, але не ті самі.

Шевченко римує: віка-каліку, дівчата-мати, країни-домовину, хаті-брата, вдово-розмову, муко-руки, пустиня-домовини, брови-мову, мову-діброви-слово і т. д. Або ж одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрічались у барокових віршах: підкрались-украли, молилась-вчила, могили-малосильний, руїнах-Вкраїна, розруйнує-сумуєш, кайдани-поганий, темницях-вдовице, дітись-діти, Трясило-вкрилось, під тином-хатини, схоронила-журилась і т. д. Або сполучає обидві зміни, – і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно-гинеш, шукає-підростають, надію-ревіли, руки-високий, неволі-полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне: :прохолоне, плата-плакать, кормилом-хвилях, сміючись-скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: крaю-даю́ть, очерет-вечeрять і т. д. І "неповні рими", а не лише випадкові, надзвичайно рясні в віршах Шевченка.

Може здатися, що така "неточність" або "неповнота" рими послаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітності рими, яка постає через часте вживання тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний-проворний, дав-накивав, троянців-ланців, або – з самого Шевченка: гуляли-співали, знає-шкандибає, мліла-німіла, торбина-дитина, ноженята-дівчата, старого-товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, "багатші". Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу вірша на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше такі рими почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню, і українську поезію. Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучності, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. По-перше, він дуже рясно вживає "внутрішню риму", тобто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична балада взагалі).

І ця "внутрішня рима" у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, – ні! Це систематично вжитий засіб підсилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає й інші засоби посилення повнозвучності вірша.

Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та "милозвучніший", аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на "музичність" (Кл. Брентано).

Шевченко досягає надзвичайної повнозвучності, по-перше, простим повторенням тих самих або споріднених слів.

Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що виникають унаслідок повторення, співзвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів (повторені звуки).

Не зменшує вартості віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичні засоби Шевченко вживає дуже різноманітної маємо в нього, напр., типові "співочі", "пісенні" вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч із тим – вірші декламаційні, риторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів, переспіви св. Письма, "і мертвим і живим..."). Та поруч із цими типами є й інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користується тими самими засобами, щоб збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що при цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетоплює. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для "дум": срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яром-долом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, за зразком народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога "биті", коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли "сизії" або "сизокрилії", біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком "у дусі" народної поезії. Шевченко вживає, як і народна пісня, самі епітети, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Часто вираз або просто взято з пісні, навіть з фальшованих дум – "ревнули гармати", або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту: пливе човен, води повен; з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацьке є біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; синє море виграває; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенний поетичний матеріал, а й "високу" мову: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів ("Кавказ", "І мертвим і живим..."), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізми: "не творя й благая" (множина), "вскую", "внуши" і т. д., але в цілому і тут його мова та сама – чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики ("Катерина" або "Наймичка"), і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини, і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучності, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в класиків короткі дієслівні форми у Шевченка не часті: шубовсть, бух, гульк. Поруч із деякими місцевими словами, зустрінемо і специфічне для Шевченка вживання того "члена", який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі.

Майже зовсім зникає у нього вульґарна "простацька" мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як "утни" (заграй: "утни, батьку"), "кобзар вшкварив", "оддирають" (танцюють), "шмигляє"! т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарності. А деякі в інших місцях ужиті безумовно зі "спеціальним призначенням" (функцією), щоб карикатурно змалювати "вище" оточення, – коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, "сатрапів", Констанцького високого собору, який постановив спалити Гуса тощо: Микола і "сатрапа в морду затопив", "та в пику його як затопить", "той меншого в пузо"; "звірем заревіли", "гуртом заревіли" – Констанцький собор; "в багні свинячім" – Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди користується вульґарними виразами, – з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах "високого оточення". Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, бо протилежний, аніж було у класицистів!

Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вживання народно-пісенної поетики є улюбленим засобом романтиків. Шевченко вживає й інші засоби романтичної поезії, бо без сумніву, це був той поетичний напрям, який Шевченко знав, кохав, у якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчості.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, не "салонізованих" – цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень із часу заслання вже згадувано, Шевченко використовує і специфічно українські "думи" та наслідує думу в поемі "Сліпий" ("Невільник"). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків класицизму. Балада, оповідання про якусь, здебільшого трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, поєднує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади ("Причинна", "Тополя", "Лілея", "Русалка", "Чого ти ходиш на могилу").

При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю ("Лілея", "Русалка"), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні ("Хустина", "У неділю не гуляла", "Хустка", "Хустина", "Чи то на те Божа воля? ", "Коло гаю в чистім полі", "У тієї Катерини"). Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка, як "Тарасова ніч", "Гамалія"і т. д. Поруч із цим Шевченко пише численні "байронічні поеми", тобто поеми "вільної форми", де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза ("Гайдамаки", "Сотник"), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. "Катерина", "Гайдамаки", "Черниця Мар’яна", "Сова", "Єретик", "Невольник", "Наймичка", "Відьма", "Княжна", "Москалева криниця", "Варнак", "Титарівна", "Марина", "У Вільні городі преславнім", "Сотник", "Петрусь" – це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з "Москалевої криниці", а обидві пізніші поеми "Неофіти" та "Марія" мають усі типові риси "байронічної поеми".

Гляньмо, в чому характерні риси "байронічної поеми". Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в "Катерині" (але й тут в основі – окремі сцени) маємо всі ґрадації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки ("Не слухала Катерина ні батька ні неньки", "У неділю вранці рано... ", "У Оглаві... "), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру ("Кохайтеся, чорнобриві... "). Саме оповідання затор увесь час перериває своїми власними міркуваннями ("Отаке то на сім світі роблять людям люди", 40 рядків; "Сирота собака має свою долю" – 11 рядків; "То не вітер, то не буйний" – 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб ("Катерино, серце моє!"» – 8 рядків; "Не плач, Катерино" – 11 рядків), до читача ("Отаке то лихо, бачите, дівчата" – 9 рядків, "Не питайте, чорнобриві"), питає в себе самого що діється з дійовими особами ("Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?" – 6 рядків, "Де ж Катруся блудить?". "...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою..."), або перебиває оповідання іншим способом.

("...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились"). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії ("Сотник", "Відьма", "Гайдамаки", "Москалева криниця"). Тимчасом основні події в, розвитку сюжету лише коротко намічено побіч широких картин загального характеру ("Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа", "Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок..." і т. д.). Поруч із загальними засобами руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власні, напр., численні вставні пісні ("Гайдамаки", "Черниця Мар’яна", "Марина", "Сотник"). Щоб добре собі уявити різницю цієї "цільної форми" та традиції класицизму, достатньо порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній "Енеїді" Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу як і почав ("А мати вже спала!", "Два трупи на полі найшли і на могилі поховали", "І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...", "сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь").

Щодо стилістики, то стиль "байронічної поеми" Шевченка де в чому типовий для його віршів узагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його балад і для інших віршів, викликають певну "поетичну неясність". Те, про що класицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь Яреми Галайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) – подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є "байронічні поеми", можуть мати мініатюрний обсяг, лише "Гайдамаки" наближаються до розмірів неромантичної "епопеї"), романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевищує інші напрямки "глибиною" змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши "Великий Льох", який він називає ще й "містерією".

Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не випадково, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні – "дума", починає говорити про свої вірші, як про "думи", "думки". В них справді поза образами багато думок, ідей, а крім музичності, для віршів Шевченка характерні і надзвичайно вдалі "поетичні формули", віршовані афоризми, в яких часто гостро сформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами "інструментації".

Майже немає вірша, де такі поетичні формули відсутні.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. "Слово", "Правда", "Слава" – три основні поняття, якими пройняте усе поетичне думання Шевченка. "Слава" – для Шевченка – це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо "все гине – слава не поляже", це "святая слава", і Шевченко вірить:

"І забудеться срамотня давняя година,
і оживе добра слава, слава України!
І світ ясний, невечірній, тихо засіяє!"

"Слава", що може ще ожити, – про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка "Слава" зв’язана з тією вічною "Правдою" (або "правдою і волею"), що для нього в кожному разі лежить у будучим. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: "Скрізь неправда, де не гляну"; "Розбійники людоїди правду побороли"; Шевченко сам "карається" "за правду на світі".

Різноманітне розуміння вкладали та вкладають у Шевченкові образи та поняття. І це не диво – як поет він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про "Правду", "Волю", "Славу", в ім’я яких він "став... на розпутті... Ієзекіїлем" – уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і "сон", але вже не "смерть" України для нього – не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, що такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18–19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.


14.01.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!