Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Соціальна структура суспільства. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціальна структура суспільства. Реферат

Суспільство представляє собою складне утворення, яке має свою структуру, з точки зору предмету соціології цю структуру прийнято розглядати як соціальну

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про інтегративну суть суспільства з'являються ще у давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347 p. до н. е.) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле.

Аристотель (384-322 p. до н. е.) так само акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей - істот політичних, соціальних. Для нього держава - це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, що має свою структуру й функції. Тому доцільним є накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Аристотеля побудувати спеціальну науку, що займається управлінням державою, або політику.

В подальшому у філософській та соціологічній думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі - механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей.

Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство – це система, що знаходиться у стані рівноваги ("еквілібріма"; від лат. aequilibris - те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім - ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює "еквілібрім". Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються засновниками соціології О. Контом і Г. Спенсером. Для них суспільний організм - складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю виступає наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, - це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту і наступної загибелі.

Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці ХІХ-поч. XX ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це насамперед теза про розвиток суспільства, що проходить від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф. Тьонніса і Е. Дюркгейма, основні іде? яких проаналізовано у темі 3. У Тьонніса "органічна" община (або гемайншафт) протистоїть "механічному" суспільству (або гезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин типу "гемайншафт" до стану з перевагою відносин "гезельшафт", які мають утворити універсальне суспільство і універсальну державу.

Натомість Дюркгейм описує протилежне співвідношення "органічного" і "механічного", втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці - це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі "колективних уявлень" і суспільних норм, поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.

Така відмінність у розумінні понять "органічне" і "механічне" у двох мислителів зустрічається, очевидно, тому, що вони вживають їх стосовно до різних феноменів: Тьонніс - щодо спільнот і суспільства як великої спільноти, а Дюркгейм - щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках є прагнення сполучити і порівняти органічне і механічне, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку одне з одним, що і дає підставу зарахувати обох соціологів до третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства.

Очевидно, буде правильним сказати, що Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не в такій мірі, як у спільнотах, а Дюркгейм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є:

  • по-перше, також вимушеною, зумовленою розподілом праці,
  • по-друге, ця солідарність виступає радше бажаним, аніж реальним, широко розповсюдженим станом у відносинах між людьми.

У марксистській соціологічній концепції суспільство також трактується як живий організм, що перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності і обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) економічною підсистемою з основою на матеріальному виробництві та певних формах власності.

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Конто, Спенсера, Дюркгейма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності стосовно оточуючих її середовищ.

Згідно з Парсонсом, будь-яка соціальна система має дві основні вісі-орієнтації: перша вісь - "зовнішнє - внутрішнє", тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь - "інструментальна - консумоторне", або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (зовнішнє), адаптації (теперішнє) та ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами:

  • адаптації - економічною,
  • ціледосягнення - політичною,
  • інтеграції - підсистемою правових інститутів і-звичаїв,
  • відтворення - підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.

Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних етапів розвитку, тощо. З огляду на це, дамо загальне визначення суспільства з точки зору соціології.

В широкому значенні цього слова суспільство - це сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично. У більш вузькому сенсі суспільство виступає структурно або генетична визначеним типом спілкування людей, посталим як певна історична цілісність або система.

Найбільш характерними ознаками суспільства є:

  • спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють і спілкуються між собою;
  • цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;
  • автономність і самодостатність, само-відтворення, саморегуляція і саморозвиток;
  • здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;
  • певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.

Отже, ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що виділяються більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати його насамперед як систему. Соціальна система — це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії і відносини. Суспільство складається з безлічі індивідів, але не являє собою простої суми чи сукупності людей; це не сумативна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного зі складових її елементів окремо.

В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняються й спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С. Уетич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, опертих на традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорівневих інтерпретацій соціуму, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому - на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).

Введення особливої, проміжної ланки - мезорівня - дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково.

Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та. самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі.

Все це спонукає сучасних західних дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один з провідних соціологів США Р. Смелзер зазначає у зв'язку з цим, що західна соціологія від Ф. Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувала себе невимушене і захищено.

Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система структурно складається із людства в цілому (макрорівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).

Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими розглядаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотньої дії.

Російські соціологи (див., наприклад, "Социология: Учебное пособие". - М.: 1995) до числа соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності і норми, тощо.

Вказані підходи можливо поєднати, якщо дотримуватися наступних процедур:

  • схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівнях;
  • наповнити цю піраміду об'ємністю із доданням чотирьох бічних сторін відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціальної, політичної та культурної;
  • просякнути цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії,
  • взаємозв'язки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством в цілому, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами, тощо.

Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми.

Разом з тим слід застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, які його складають (див., наприклад: Радугин А. А., Радугин К. А. Социология: Курс лекций. М., 1995). Надмірне наголошування на тому, що суспільство - це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, - все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще для Е. Дюркгейма.

Література

  1. Смелзер Н. Социология. — М.: 1994.
  2. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.
  3. Социология: Учебное пособие. — М.: 1995.
  4. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996,
  5. Устич С. І. Системне дослідження суспільства. — Львів: 1992.


30.05.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!