Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Проблематика соціальних груп та територіальна структура суспільства
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Проблематика соціальних груп та територіальна структура суспільства

Територіальна структура суспільства визначається як “сукупність стійких спільнот людей, які формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності у різних територіальних утвореннях, та відносин між цими спільнотами”

Розглядається вона, як правило, поряд з іншими (етнічною, демографічною, політичною та ін.), а тому піддається тій же схемі аналізу - через систему соціальних ознак. Чи не тому основною проблемою у вивченні територіальної структури довгий час вважався розрив села з містом. З іншого боку існує розуміння територіальної структури як підвиду демографічної, а також її аналіз в термінах розселення, трудових ресурсів, інфраструктури в рамках гео-економічних дисциплін.

Сьогодні в соціології поширюється розуміння територіальної структури як простору реалізації соціальних практик і об'єктивації всіх інших видів структурацій на основі взаємодії соціального і фізичного просторів [2]. Сам фізичний простір як необхідний елемент розгортання соціальної реальності розгортається в роботах Зіммеля, Дюркгейма, Сорокіна, Бурдьє, інших класиків зарубіжної і вітчизняної соціологічної думки. Поза суб'єктом він нейтральний, асоціальний і навіть безформний: “Історія протікає у часі і в просторі, вважали до Мішеля Фуко. Після перевороту в гуманітарних науках, довершеного французьким мислителем, прийнято вважати з точністю навпаки.

Історія, як процес еволюції людської свідомості, конструює простір, позначаючи його “прапорцями”. Простір знаходить форму лише на географічній карті” [3]. Свою соціальність він конструює сукупністю локусів соціальних агентів у співвіднесені із локусами ресурсів, необхідних для реалізації їх соціальних практик. Поняття ресурсів в даному випадку носить конкретно-історичний і соціокультурний характер, що витікає із залежності їх значущості від рівня економічного, політичного і культурного розвитку суспільства.

У територіальній структурі, як правило, виділяють ті чи інші групи, але не кожна така група має самостійний соціальний сенс поза класифікаційними схемами. Існує кілька видів соціальних спільнот, до яких у повсякденному значенні застосовується поняття “група”, але в науковому розумінні вони позначають щось інше. В одному випадку термін “група” означає деяких індивідів, які фізично зна ходяться в певному просторі. При цьому розділення спільнот здійснюється лише просторово, за допомогою фізично встановлених кордонів. У строгому науковому значенні така територіальна спільнота визначається як агрегація, а не як соціальна група, оскільки її члени не здійснюють свідомих взаємодій.

За С.Фролович, соціальна група - це сукупність індивідів, які взаємодіють певним чином на підставі спільних очікувань кожного члена групи щодо інших. У цьому визначенні можна побачити дві істотні умови, необхідні для того, щоб сукупність вважалася групою: I) наявність взаємодій між її членами; 2) поява очікувань кожного члена групи, що розділяються відносно інших її членів [4, с.170].

Відносно видів територіальної структурації суспільства і її можливих одиниць, важливими є положення П.Сорокіна, який зазначав провідну роль просторового фактору в процесі утворення “колективних єдностей” [5, с.38-53]. В українській соціологічній думці приблизно того ж часу територіальні спільноти описував Микита Шаповал, який особливу увагу звертав на земляцтва (територіальні скупчення) та їх роль в націотворчому процесі [6, с.80-83].

Як свідчать історико-порівняльні дослідження Є.Старікова, цей процес формування територіальних громад на більшій частині території Росії має довгу і складну історію, яка починається з виникнення і розвитку російської общини. “Якщо бути стислим, то послідовність метаморфоз російської общини можна виразити так: від общини, подібної до німецької “марки” (К<І) - через постійне нівелювання індивідуального начала за допомогою системи урівнюючих земельних переділів (і відповідне зростання “колективістського” начала) - до общини азіатського типу (К>І). Але на цьому інволюція общини не зупиняється. Набравши колосальну інерцію, механізм архаїзації продовжує свою роботу, неухильно рухаючи російське село в напрямі КК-общини.

Далі йде перерва поступовості: реформа 1861 р. і болісне наближення російського села до європейських зразків - аж до відчайдушної спроби Столипіна зробити російського мужика приватним власником. З 1917 р. - повернення до урівнюючо-передільної общини азіатського типу і в 1929 р. - фінал апофеоз: по всій країні - казармені квазіобщини-колгоспи (давньоєгипетський зразок) і радгоспи (урська модель)” [7]. (Зазначимо, що для України общинне землекористування і відповідний тип внутрішньогрупових відносин не був характерний, його поява зв'язується з посиленням впливу російської держави на українській території, яка поступово втрачала свою автономію).

Специфічним видом серед соціально-територіальних спільнот України називають братства - в XVI-XVII століттях активно діяли церковні, цехові (ремісничі і торгові), навіть були молодецькі братства [8]. Їх ми можемо віднести до того випадку, коли в певному територіальному середовищі, громаді формується соціальна група [9, с.254-255]. Але найцікавішим у даному разі є сам феномен громади, який, на жаль, ще мало вивчений у соціології. Відтворення територіальної громади відбувається завдяки репродукуванню габітуальних структур через процеси соціалізації - територіальна громада виконує роль середовища соціалізації, де здійснюється відтворення соціально-культурних характеристик даної територіальної групи, її субкультури.

Діяльність територіальної громади передбачає вироблення власної субкультури і механізму досягнення консенсусу при вирішенні актуальних питань суспільного життя та самоуправління. Таким чином, вона стає активним соціальним суб'єктом у полі політики і навіть може змінювати сформульовані у ньому правила гри. Успішне функціонування територіальної громади можливе лише за умови правового визнання її як суб'єкту владних відносин у діючому законодавстві, з відповідним втіленням його в політичне життя, а також суспільне визнання територіальних громад суб'єктами соціальних відносин в інших полях соціального простору.

Формування, розформування та зміна складу територіальної групи як субстанційної основи громади, самоорганізаційні процеси в соціальних групах регулюються здійсненням державної політики: житлової, міграційної, принципу розподілу спеціалістів, лімітування та іншими, в яких закладається сама можливість фізичного відтворення територіальних общин, їх людського потенціалу.

В історичному розвитку територіальних громад в Україні ХХст. можна виділити такі етапи:

  • дорадянський період, активний розвиток територіальних громад у пореформеній Росії та на територіях інших держав;
  • СРСР: принцип рад, процеси декоренізації та асиміляції;
  • територіальні громади за часів незалежності України, спроби залучити досвід територіальних громад в державах розвинутої демократії (Франції, Канади та інших).

Спробуємо проаналізувати роль територіальних спільнот в територіальній структурі та її видозміни у суспільствах етатистського типу, класичним прикладом якого був СРСР, і зрозуміти, що відбувалося у період виділеного нами другого етапу “дегромадизації”.

У тоталітарних суспільствах одним з центральних механізмів командно-адміністративної системи управління стає контроль та перерозподіл просторової структури. Основними методами при цьому слугують ресурсне (визначення напрямку та виділення коштів для розвитку регіонів, де соціальні суб'єкти розглядаються як їх трудовий ресурс) та територіальне адміністрування (зміна кордонів і статусів поселень).

В етатиських суспільствах ставлення до просторової організації схоже із маніпулюванням природними об'єктами, які розглядаються лише як засіб діяльності, а їх внутрішні процеси ігноруються. Так в СРСР значущість території визначалася не соціальними чинниками, а наявністю виробничих ресурсів: природних, технічних та трудових. Заміна і попередження стихійного групоутворення ієрархізованими та підзвітними формальними організаціями у сфері виховання, освіти, професійної і дозвільної діяльності, призвела до перетворення народів союзних республік в несамостійне патерналістськи настроєне населення. Внаслідок чого зникла соціальна база утворення реальних груп, сама культура недержавних організацій.

Структура суспільства стала дуже сильно ієрархізована, а кількість горизонтальних складових зменшувалась у всіх, окрім економічної, сферах. Бо в останній була зумовлена розподілом праці. Але й там ставала дедалі формальнішою, корпоративна культура більшості професійних груп втрачалася, а такі форми самоорганізації працівників, як профспілки, перетворилися на відгалуження партійно-номенклатурної вертикалі.

Територіальна організація в СРСР будувалась за принципом змішання і підконтрольності кожного. Для реалізації першого постулату в міграційній і житловій політиках активно використовується механізм розподілу молодих спеціалістів, рекрутування на комсомольські будівництва, ущільнення житлоплощі і т. д. Другого - за допомогою паспортної системи, прописки, прикріплення до місця роботи і т. д.

Сучасні ж інтеграційні тенденції в Європі та інших регіонах світу суттєво зменшили перешкоди на шляху пересування товарів, людей, грошей. А інформаційний потоки майже безперешкодно поширюють символи, знаки, стилі. Процеси глобалізації, а точніше - їх соціальні наслідки докорінним чином змінили принципи організації територіальної структури суспільства, вона стає динамічнішою і невловимою при спробах її прогнозувати.

Сьогодні просторова організація все більше будується не на основі кровноспоріднених зв'язків чи історично сформованих типів поселення, вона так чи інакше починає грунтуватися на соціокультурній диференціації, об'єктивуючи соціальні кола та мережі, які початково виникають за законами соціального простору, але усталюються і перетворюються з потенційних на реальні соціальні групи вже у фізичному.

У громадянському суспільстві в полі політики все більшої ваги набувають самоорганізаційні об'єднання громадян. Дійсно, управління суспільством завжди йде поруч із самоорганізаційними процесами, які власне і уможливлюють стабільне існування соціуму як цілісного організму, незважаючи на всі політичні, економічні перипетії та природні катаклізми.

При чому обидва механізми соціального відтворення взаємно не виключають але й не передбачають одне одного, більш того, можуть якийсь час існувати самостійно: під час війни чи великих соціальних потрясінь координація дій майже повністю перекладається на державу чи зовнішні органи управління; навпаки - за умов ослаблення центральної влади, в періоди анархії стихійно виникають заміщаючі організації, які регулюють соціальні відносини між різними частинами суспільства, хоча, як правило, на примітивнішому рівні і лише щодо найнеобхіднішого мінімуму життєзабезпечення.

Самоорганізаційні групи рідко коли розглядалися через їх політичний капітал та стратегії, з іншого боку - їх не враховували при аналізі поля політики, що звичайно не означає, що вони не виступали його суб'єктами. І практика трансформації країн колишнього соціалістичного блоку, формування громадянського суспільства, що виявила важливість використання самоорганізаційного потенціалу громадян при зміні політичного й економічного устрою, демонструє нам необхідність їх аналізу саме в рамках поля політики.

Безпосередні підтвердженням чого, зокрема, стала нова стратегія Світового банку щодо надання допомоги Україні, обговорення і прийняття якої відбулося у 2000 році. Враховуючи аналіз причин неефективності попередньої програми допомоги, на цей раз у ній робиться особливий акцент на розвиток громадських об'єднань, їх участь у прийнятті рішень загальнодержавної ваги, підвищення відповідальності у вирішенні місцевих питань [12-14].

Самоорганізація як соціальний процес суттєво різниться від інших явищ цього класу. В соціології вже давно поширені, але ще недостатньо розроблені поняття соціальних кіл (хоча сам термін використовувався ще Г.Зіммелем) та соціальних мереж. За суттю вони дуже близько підходять до аналізованих тут процесів самоорганізації. Фактично функціонування соціальних мереж так чи інакше призводить до збільшення просторової локалізації її учасників в межах певного соціального кола. На відміну від соціальних кіл соціальні мережі покликані виявляти міжіндивідуальні зв'язки певної досить широкої і не завжди соціально однорідної спільноти.

Також не варто плутати громадські організації, мережі та центри самодопомоги, корпоративні об'єднання, що поширюють свою діяльність лише недалеко за межі професійної, з системою органів місцевого самоврядування. Оскільки перші є наслідком самоорганізаційних процесів і становлять основу громадянського суспільства, в той час як другі - є лише механізмом, створеним владою для реалізації прав та прагнень громадян на участь в державному управлінні через право вибирати та бути обраним.

Органи самоврядування мають формалізовану процедуру свого створення та функціонування і входять до інституту виборної демократії, так само необхідного в громадянському суспільстві. Як бачимо, суб'єкти поля політики, посталі внаслідок самоорганізаційних процесів, можуть використовувати пропонований владою механізм самоврядування, прискорюючи та відразу й легітимізуючи досягнення своїх цілей, але, що суттєво, даний шлях, хоч і вторований, та далеко не єдиний для них.

Адже, за принципом доповнювальності, необхідність самоорганізації громадян виникає частіше саме в тих сферах життєдіяльності та щодо тих проблем, управління якими не формалізоване, де не існує стандартних чи хоч би прецедентних способів прийняття рішень, що може бути зумовлене незвичністю та новизною самої ситуації або самою природою даної діяльності. Так, сім'я як соціальна група виникла і по сьогодні значною мірою залишається самоорганізаційним утворенням, покликаним забезпечувати і регулювати фізичне та соціальне відтворення суспільства, а інституційні надбудови над нею у вигляді шлюбу чи інших офіційно встановлених і законодавчо закріплених форм догляду за дітьми, наприклад, усиновлення, державна опіка - лише в утопіях здатні повністю витіснити з неї самоорганізаційну компоненту.

Тож, соціальна політика держави з відтворення населення спрямована на регулювання не лише фізичних параметрів народонаселення (загальну кількість, статево-віковий склад, фізичне та психічне здоров'я), а й соціальних характеристик, які становлять його якісний бік. Соціальні характеристики найважче піддаються прямому контролю та прогнозуванню.

Для цієї мети, як правило, задіюють важелі управління існуючих соціальних інститутів (освіти, армії, церкви і т. д.), але опосередкованість такого шляху очевидна, бо соціальні риси відтворюються через соціальне середовище, яке не підвладне директивам законодавчих актів. Дієвішим та безпосереднішим виявляється управління відтворенням бажаної соціальної структури за допомогою регулюванню територіальної організації суспільства, яка об'єктивує соціальне середовище в соціальних колах, групах.

Література

1. Межевич М.Н. Структура социально-территориальная // Энциклопедический социологический словарь. Под ред. Осипова. - М.: ИСПИ РАН, 1995.

2. Малес Л.В. Фізична реальність у соціологічному вимірі// Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. - Х.: Вид-во Харківського національного університету ім. Каразіна, 2000.

3. Белов В. Построение империи: время, протранство, власть.// Русский журнал. Вне рубрик [online] 7 Сентября 2000. [cited 24 ноября 2000] Available from: www. russ.ru/.

4. Фролов С.С. Основы социологии: Учебное пособие. - М: Юристъ, 1997.

5. Сорокин П. Система социологии. В 2т. - Сыктывкар: Коминвест, 1991. - Т.І: Социальная аналитика.

6. Шаповал М. Загальна соціологія. - К.: Український центр духовної культури, 1996.

7. Стариков Е.Н. Общество-казарма от фараонов до наших дней. - Новосибирск: Сибирский хронограф, 1996. - 420с.

8. Ісаєвич Я. Браства та їх роль в розвитку української культури ХVI - XVII ст. - К., 1966. - 184с., Пам'ятки братських шкіл на Україні. - К., 1988.

9. Хорев Б.С. Территориальная организация общества. - М.: Мысль, 1981. - 320с.

10. Доценко А.І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи. - К.: Наукова думка, 1994. - 194с.

11. Хорев Б.С. Региональная политика в СССР. - М.: Мысль, 1989. - 283с.

12. Всемирный банк в Украине: исправляя ошибки прошлого. Интервью с Лукой Барбоне, директором всемирного банка по Украине и Белорусии //Траснформация. - №6. - ноябрь 2000-январь2001.

13. Общественность комментирует Стратегию помощи Украине //Траснформация. - №6. - ноябрь 2000-январь2001.

14. Сикора В. Новый подход к подъему Украины со дна. Объединение парадигмы социального капитала с политикой развития //Траснформация. - №6. - ноябрь 2000-январь 2001.


01.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!