Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Російські етнокультурні стереотипи щодо українців
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Російські етнокультурні стереотипи щодо українців

Дещо проблемними для українців є відносини з росіянами, Великі періоди спільної історії, близькість мови, культури, релігії створюють постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етномасиву

Етнічний стереотип - це сукупність уявлень про представників іншого етносу, його інтелектуальний і моральний рівень (хоча визначати ці властивості, коли йдеться про цілий народ, надзвичайно важко, якщо взагалі можливо), його звичаї і традиції, його роль в історії людства, регіону і над усе в історії двосторонніх стосунків двох етносів.

Це уявлення одного етносу про типові (як йому здається) риси іншого.

Етнічний стереотип може більш-менш правильно й об'єктивно віддзеркалювати особливості вдачі іншого етносу, а може бути наслідком етнічної упередженості, і тоді він більш влучно характеризує сутність етносу ніж об'єкт його оцінки.

Етнічний стереотип формується протягом століть, у процесі спілкування етносів, але часто може мати досить-таки випадкові підстави. Сталість етнічного стереотипу аж ніяк не перетворює його на щось остаточне й незмінне.

Етнічний стереотип має власну динаміку, в котрій можуть уточнюватися наголоси, пом'якшуватися визначення, а інколи й змінюватися на геть протилежні. Час від часу відбувається переоцінка етнічних уявлень про інші людські спільноти та їхніх “типових” представників. Історія знає чимало прикладів зміни “етнічної репутації”. Наприклад, деякі європейські народи, котрі мали репутацію у ХVІІІ ст. мрійних, сентиментальних, схильних до абстрактних роздумів і теоретизування, вже у ХІХ ст. стали зразком точності, прагматизму, наполегливості у досягненні своїх цілей. Йдеться насамперед про німців, про котрих Генріх Гейне писав у вірші “Німеччина. Зимова казка”:

Французам і руським належить земля,
Море британцям покірне,
Зате у надхмарному царстві мрій
Панування німців безспірне.

У ХІХ, а особливо ХХ ст., перед враженою Європою постали зовсім інші німці: ділові, рішучі, заповзятливі. І етнічні стереотипи їхніх сусідів теж зазнали суттєвої еволюції щодо німців. Сталість етнічного стереотипу аж ніяк не виключає його гнучкості під тиском об’єктивних обставин.

Однак найбільш складні проблеми в цій царині виникають, коли йдеться про споріднені і близькі народи. Існує вельми поширена похибка, що чим ближчі народи (за походженням, мовою, історією), тим легше їм формувати свої взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так.

Найбільш гострі і непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між “своїми”, між тими, хто ближче, хто пережив більше спільних подій, що, проте, тлумачаться по-різному. Між такими етносами накопичується багато взаємних і невзаємних образ і кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків. На відміну від етносів чужих і далеких, що сприймаються як щось абстрактне і нейтральне, у вищенаведеній ситуації образа, завдана “своїм”, переживається тяжче, ніж завдана чужим.

Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи іспанцю те, що не буде пробачено українцеві. І навпаки. Взаємини старих сусідів, між котрими немає помітного мовного і культурного бар'єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди.

Причому, між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом.

У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами, Великі періоди спільної історії (Київська Русь, Гетманська доба після Переяслава, Петербурзька імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії створюють об’єктивно (не кажучи вже про суб’єктивні зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етномасиву. Тим більше, що прикрі зразки цього вже спостерігалися в минулому, наочними є вони й тепер. Наявність й сьогодні у незалежній державі Україна 7 мільйонів етнічних українців, які не володіють українською (за матеріалами останнього радянського перепису населення), свідчить про обґрунтованість таких побоювань більш ніж переконливо.

За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши сліду, як описані київським літописцем авари - “погибоша аки обри”?

Це реальна, складна і вкрай болюча проблема. І сьогодні вона не менш, а, можливо, більш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історія, журналістика) і вона, вже у свою чергу, починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи побутують не лише серед плебсу, але й серед високочолої російської інтелігенції.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні від росіян риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно у російських етнокультурних формах.

Не можна сказати, що цей стереотип абсолютно не мав певного об'єктивного підґрунтя. Адже в історії України кожен новий “визволитель” у першу чергу встановлював жорстокий мовний і культурний контроль саме в містах, бо по тисячах сіл зробити це було фізично складно. Тому міста в Україні дуже рідко бували українськими, як за складом населення, так і за культурною атмосферою. Досить згадати, що навіть у Львові український етнічний елемент перетворився на більшість за історичними мірками досить недавно. Через те міста України були містами польськими, російськими, австрійськими та іншими.

Потрапляючи у місто, українець почувався в іншій культурі, в іншому духовному середовищі, котре настійливо вимагало від нього змінитися. Поступово у свідомості багатьох українців відбувається трагічний злам, коли й вони починають сприймати культурні реалії не за віссю “українське-неукраїнське”, а за віссю “сільське-міське”. Саме тому чимало українців, що протягом останніх 50 років ставали киянами, харківянами, одеситами, намагалися якомога скоріше позбутися рис “несучасності”, “сільськості”, стаючи типовими радянськими городянами в країні, де “радянський” було синонімом слова “російській”. Звичайно, українська культура знала й кращі часи, адже в ХV - ХVІІІ ст. її творцями були переважно міста: міщанські, релігійні братства, колегії і академії (Острозька, Могилянська), купецькі гільдії, ремісничі цехи тощо: у ХІІ -ХVІІІ ст. український колорит був абсолютно відчутним у наших містах, особливо у Великій Україні.

Але сьогодні доля і перспективи української культури залежать від її урбаністичного потенціалу, адже нині переважна більшість населення країни - то є мешканці міст.

Однак, історично унікальна роль села у функціонуванні національної культури ще не дає підстав підміняти етнокультурні кордони кордонами суто соціальними. Справді, часто (і не від доброго життя) українське село ставало останнім притулком всього питомо українського, але українське - то є етнічне, національне, а не соціальне, класове, станове.

З цим першим стереотипом пов’язаний і другий - стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури (в широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. І ту не можна заперечити цілком такі твердження, адже протягом століть, коли поставало питання “бути - чи не бути”, усі креативні сили української культури витрачалися на те, аби вберегти ті скарби минулого, котрі стануть запорукою майбутнього відродження.

Проте українська культура аж ніяк не заперечує модерністських пошуків. Коли під час одного з фестивалів “Червона рута” російськомовна молодь Севастополя почула супермодерновий українськомовний музичний “реп”, то була страшенно вражена тим, що українське може бути настільки суперсучасним. Між іншим, усі спроби певних політичних сил зірвати концерти були заблоковані цією ж таки молоддю, яка проголосила свій вердикт: “Нам ето нравітся”.

З цього стереотипу архаїчності випливає й наступний стереотип про те, що українська культура є виключно феноменом фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася переважно у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкоренилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі “пейзан” без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням “українофільських захоплень” російського суспільства ще у ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ “поющей і пляшущей Малоросії”, коли такої великої популярності зажили “Малоросійськіє повєсті” Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.

Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди зберегаються у російському середовищі й дотепер. Єдине, що тоді, у царській Росії, такі думки висловлювалися більш відверто. Коли часопис “Украинская жизнь”, що видавався російською мовою в Москві з метою ознайомлення росіян з реальною історичною Україною і українцями, здійснив анкетування російських інтелігентів, то лише двоє були здатні трактувати українців як представників іншого народу, переконання решти втілив анонім, який назвався “журналістом”:

“Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки і фінляндці - народиз власною історією і культурою, а малороси, українці - етнічний різновид без помітного минулого” (К нашей анкете // Украинская жизнь. - 1913. - 12. - С. 29).

Цікаво, що й сьогодні в російському суспільстві не змінилося не тільки ставлення до українців, але й логіка заперечення. Ось визначний російський культуролог, філософ і публіцист початку століття професор і князь Е.Н.Трубецькой. Відповідаючи на анкету “Українськой жизні”, ця безперечно розумна і чудово освічена людина вразила такими “аргументами”:

“... В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарними і “великоруський” і “українській” народ. Таких зовсім немає у світі”.

Навряд чи шановний професор ризикнув би навести подібний “аргумент” стосовно інших країн і народів. До речі, вже в наш час мені довелося прочитати такий же вислів у інтервю українській газеті “День” з боку відомого російського політика і вченого академіка О.М. Яковлєва, кодлишнього члена горбачовського політбюро. Вислів починався словами: “В Україні я не почуваюся за кордоном...” А майже сто років минуло...

Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському письменстві, тоді ж написав В.Винниченко у своєму “Відкритому листі до російських письменників”, і з того часу цей текст не потребує, на жаль, змін і редагування, викликаних новими реаліями, бо цих реалій ще не з'явилося:

“... на сумну схильність до “хохляцьких”анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. “Хохол” неодмінно знайдеться у кожного белетриста”.

І яким же він постає в уяві російського у даному випадку освіченого товариства?

“Завжди і скрізь “хохол” - трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний.

Про інші властивості людської психіки у “хохлів” з цих оповідань зовсім не чутно. Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка-зрідка це недалекий, сентиментальний, незлий телепень, на кшталт “хохла” М.Горького”.

Однак й сьогодні не бракує етнічних українців, котрі охоче зміцнюють саме такий імідж нашого народу в російській свідомості. Досить нагадати такі шедеври українського (?) шоу-бізнесу, як “Вєрка Сердючка” (Андрій Данилко), “Кролики” (Мойсеєнко-Данилець) та інших “тарапуньок”.

Важко визначити усю ту шкоду, що її було завдано образу українця цими типажами: жахлива, кострубата мова (пародія на українську), примітивність, інтелектуальна обмеженість, демонстративне глупство, дерев'яний гумор, провінційні дотепи.

Фактично, секрет їхньої популярності саме у експлуатації образу того “хохла”, про котрого писав Винниченко, бо цей образ є надзвичайно звичним і улюбленим у російському і зросійщеному навколокультурному середовищі. Російській свідомості приємно зайвий раз переконатися у правильності свого розуміння “хохла”, “Хохляндії”: дика карикатурна мова, культивований ідіотизм і несмак, безнадійна провінційність.

Не випадково цей стиль має такий помітний успіх у сучасній Росії і охоче винагороджується. Ось повідомлення: “Кубок гумору та диплом лауреата першої премії в номінації розмовного жанру отримав Андрій Данилко у Москві на Всеросійському конкурсі (! - І.Л.) артистів сатири і гумору. На урочистій церемонії Кубок вручили найвеселіші члени авторитетного журі Євген Петросян і Клара Новикова. За час перебування в Москві Андрій встиг знятися в двох популярних програмах на телеканалах “ТВ-центр” і “МТУ- Россия” та дістав запрошення на участь у зйомках новорічної телепередачі “Аншлаг, аншлаг”.

Саме на такий тип українця і українки є величезний попит у сусідній країні. І він задовольняється.

Але наскільки б не ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятий імідж у російській свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні стереотипи змінюються лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації, культури і економіки наші співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім інший, шанований і престижний образ українця.


01.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!