Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Суспільні зміни пострадянського суспільства
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Суспільні зміни пострадянського суспільства

Для того, щоб осягнути соціально-політичні зрушення в Україні першої половини 90-х років, варто пильніше вдивитись у трансісторичні соціальні форми «цех» і «фратрія» як певні універсальні типи структурної організації суспільства

Про те, що за роки радянської влади людина докорінно змінилася, подейкували ще за часів так званого «застою». Та ось минуло не так багато літ, і з початком «перебудови» вона стала змінюватися знову... до невпізнанності.

У дзеркалі ж яких соціальних конфігурацій можна якнайкраще розгледіти її нинішній образ? Стало звичним твердити, що цей образ надзвичайно невиразний, оскільки, мовляв, розсіяне, неструктуроване саме посткомуністичне суспільство. Це здається правильним лише тому, що у нас і надалі описують масу в категоріях «клас», «прошарок», «професійна група» тощо, не помічаючи, що ця категоріальна мережа зовсім не охоплює реальної людини-індивіда у його зв’язках із соціальним цілим.

Для того, щоб усвідомити, що насправді сучасне суспільство цілком структуроване, треба спостерігати масштабніше. Тому, аналізуючи посткомуністичні трансформації, ми використовуватимемо поняття цех і фратрія — як певні універсальні типи структурної організації суспільства. Це дозволяє передбачати процеси подальшої взаємодії індивідів і груп на рівні «мікрофізики влади» (М.Фуко), своєрідної мікрополітики. Насамперед це стосується того глибинного соціального простору, де відбувається ділова кооперація людей і — відповідно — формуються умови їхньої мобільності, реалізуються їхні життєві інтереси і претензії на життєвий успіх.

Людина корпоративна

Будь-який суспільний інститут як спосіб підтримки суспільних відносин являє собою лише певний порядок, набір приписів і норм, які мають бути реалізовані групою визначених для цього людей. Проте в обмін на практичну діяльність інститут може запропонувати своїм агентам лише знеособлену систему заохочень і не зайняті ніким конкретно сходинки на ієрархічній драбині. Для того ж, щоб в ієрархічну матрицю була вписана та чи та група, остання спершу повинна розподілити між своїми членами пропоновані інститутом блага і місця в ієрархії.

Своєю чергою, для того, щоб суб’єктивні інтереси членів інституціональної групи щоразу реально збігалися з інтересами підтримання суспільних відносин і при цьому зберігався інтерес інституту, група мусить самозорганізуватися і, діючи в рамках інституційних правил і норм, створити мікрополітичне середовище. Таке середовище може бути украй жорстоким (скажімо, середовище, що формується поза статутними стосунками у війську). Його можуть достатньо не усвідомлювати власні агенти, але воно існує завжди. Без супровідних мікрополітик не може здійснюватися жодна суспільна практика, жоден соціальний обмін.

Кожен індивід, залучений до практичного діла, не вільний від вготованого йому ділового оточення, хоч-не-хоч втягується в мікрополітичні ігри. Від того, наскільки правильно він поводитиметься зі своїми начальниками, підлеглими, колегами, діловими партнерами тощо, залежить розмір винагороди, місце в ієрархії. Цією поведінкою визначається і робочий клімат індивіда, і ступінь його особистої свободи чи залежності. Характер стосунків у діловому колі дуже різноманітний: накази, режим взаємних обов’язків, солідарність тощо. Застосування цих тактик (комунікативних дій) складає будні мікрополітики. Стратегія ж її полягає в іншому. А саме в тому, щоб створити оптимальний для даного колективу працівників режим взаємодії з інститутом, у рамках якого він склався.

Постійну ділову групу, внутрішні стосунки в якій мають мікрополітичний характер, можна назвати корпорацією. Це слово виразно відтворює «пластику» описаного типу взаємодії. На мікрофізичному рівні соціум являє собою складну кристалічну решітку взаємочинних корпоративних об’єднань. Суспільство як сукупність первісних соціальних груп та інститутів є насамперед процес і результат взаємодії сотень тисяч корпорацій.

Лише будучи втягнутим у корпоративні взаємодії, індивід потрапляє на перетин ліній панування—підлеглість і ліній соціально-економічного будівництва. Тут владні імпульси, соціальні технології, ідеологічні ансамблі, етно-культурні звичаї, поєднуючись, створюють центри влади, навколо яких зав’язуються всі можливі форми владних відносин, або, висловлюючись сучасною мовою, — дискурсивні практики.

Корпорація — це і взаєморозташування індивідів навколо цих центрів, засіб капіляризації відносин панування. Людина мешкає в родині, у тому чи тому етно-культурному середовищі, може бути членом конфесійної мікрогромади, підданцем політичного режиму, перебуваючи і діючи у перспективах власності і влади. Але живе вона тільки у своїй корпорації. Тут індивід під впливом мікрополітичної механіки реально втягується у владні відносини. І тут йому прищеплюють уявлення про культуру взагалі, етнічну зокрема. Знаходячись біля вогнища влади, він сприймає як належне (або відкидає) той чи той ансамбль суспільних цінностей, пристосованих корпоративним досвідом його ділового оточення для власних потреб. При цьому мікрополітики відкривають індивідам і групам канали соціальної мобільності.

Корпорація не єдина можлива мікрофізична форма розподілу влади між людьми. Однак людина залишається корпоративною, переважно мікрополітичною. Інша річ, який тип корпорації є панівним за того чи того соціального устрою і, зокрема, у теперішньому посткомуністичному світі?

Радянський цех

Ми живемо на руїнах радянського устрою і прямуємо до корпоративного ладу, що його комуністичним уже ніяк не назвеш. Радянська людина вимирає у «непідходящих» для цього умовах. Відтворити її наново навряд чи вдасться, так само як і відновити звичайний для неї (і такий, що створювали відповідно до неї) соціальний лад. Проте, щоб осягнути метаморфози корпоративних відносин нашого теперішнього суспільства, без побіжного опису основних рис комуністичної ділової кооперації не обійтися. Надалі називатимемо її цеховою.

Свого часу італійська міська комуна показала приклад політичної самоорганізації особисто вільних громадян, що постала із професійної кооперації. Як і в ті далекі часи, коли існували міста-комуни, за радянського комунізму (навіть значно більшою мірою) корпоративні мікрополітики груп людей, які на власний розсуд не розпоряджалися виробництвом, робилися основою всього суспільного життя.

Комуністичний цех являв собою корпорацію найманців, чий рівень споживання соціальних благ залежав від ступеня близькості до централізованого розподільника матеріальних цінностей і послуг, що досягався передовсім завдяки високому становищу в інституціональній ієрархії. Вигідна позиція в структурі розподілу давала можливість індивіду (і його корпоративному оточенню) вдруге (тобто поза тих чи тих суспільних інститутів) перерозподіляти цінності.

Робити кар’єру в радянському суспільстві означало отримати ширші можливості для повторного корпоративного переділу різноманітних благ і ресурсів. У зв’язку з цим за комунізму основною темою мікрополітик завжди залишалася боротьба за ключ від «розподільника», байдуже, йшлося про розповсюдження на підприємстві пільгових путівок до санаторіїв чи будинків відпочинку чи про надання підприємству позапланових асигнувань. Тому офіційне життя, правила та норми легального співіснування у свідомості її агентів відсувалися на задній план.

Талант, професійні якості, кваліфікація відігравали другорядну роль порівняно з мікрополітичною хваткою, умінням «сходитися з людьми», зберігаючи «особливий інтерес» у будь-якій ситуації. Це призводило до викривлення системи соціальної мобільності. Суспільство, по суті, втрачало контроль над процесом професійної компетентності та етичними орієнтаціями людей, що потрапляли на ті чи ті сходинки суспільної ієрархії. Формувався режим, за якого соціальний успіх визначався насамперед корпоративною порукою.

Протягом радянської історії комуністичні інститути як могли боролися з руйнівними для держави стихіями корпоративної мікрофізики влади, але в цілому без успіху. Ані система контролю та економічних заохочень, ані жорстка ідеологічна обробка не мали стабільних результатів. Корпоративний устрій реагував на нову політику інститутів, пристосовувався до неї і надалі жив за своїми приписами. З роками споживацька ціннісна орієнтація стає домінантою в корпоративному житті на всіх соціальних поверхах. Нагляд над корпоративними мікрополітиками, над тим, як колективи виконують свої функціональні обов’язки, був неодмінним обов’язком КПРС, проте саме ці структури врешті-решт перетворюються на основне джерело повторного перерозподілу.

З цього погляду суспільно-політична практика Української РСР становить класичний приклад розвитку радянської цехової структури. В Україні виразно простежувалась тенденція до корпоративного сепаратизму, що засвідчила діяльність Петра Шелеста, автора книжки «Україна наша, радянська», що з’явилася на початку 70‑х років. Ця книжка фактично утверджувала ідеал республіканських номенклатур — контролювати «ключ від розподільника».

Вона вартувала авторові посади першого секретаря, у чому виявилася перемога «цеху» над «суспільством», перемога панівної корпорації — ЦК КПРС над корпорацією регіонального масштабу. Проте й надалі радянський цех в Україні продовжує існувати під впливом суперечності між відцентровим інтересом й регламентом партноменклатурної корпорації. Красномовним символом цієї двозначності став вислів у дусі апаратного жаргону стосовно регіонально-корпоративної фортеці Володимира Щербицького: «В Україні дуже сильна партійна організація»).

В історії радянського цеху даний період становить певну віху й по-своєму знаменує кризу загальносоюзної партноменклатурної корпорації.

За сталінських часів держава за допомогою репресій намагалася змусити людей працювати, що викликало грандіозний за масштабами приступ соціальної агресії, поставивши на грань катастрофи всю систему офіційних інституцій. Влада постійно застосовувала ідеологічний пресинг, на що корпорації відповідали ідеологічним саботажем, перетворюючи агресивні дискурси на формальні ритуали лояльності до ідеологічних інститутів. А в 70-ті роки віра в комуністичні ідеали на рівні масової свідомості уже ототожнювалася з наївністю або легким психічним розладом.

До 80-х років цей modus vіvendі нарешті збігся із дискурсом влади. Суспільство робилося внутрішньо некерованим, незважаючи на те, що будь-яких значних соціальних протестів не спостерігалося. «Перебудова» почалася саме тоді, коли на кін вийшло четверте «селекційне» покоління радянських людей, воно забезпечувало виживання корпорацій за рахунок досконалого володіння ритуалом лояльності.

М.Фуко належить влучна думка, згідно з якою плебсу як соціального інституту не існує, але в суспільстві, в його суспільних групах, в самому індивіді неодмінно є тіньова плебейська сторона — енергія спротиву, намагання ухилитися від обов’язків перед владою. «Це плебейство бачить себе не поза полем владних відносин, а на його межі, являє собою виворіт і рикошет практики владування; це означає, що будь-які заходи уряду наштовхуються на спротив. Тим самим умотивовується нове розширення сфери панування». В останнє десятиліття існування СРСР плебейство із соціально-політичного затінку перемістилося ближче до осередків влади, поступово паралізуючи нервові центри суспільного організму і, зрештою, породжуючи новий стиль корпоративних взаємодій.

Пострадянська фратрія

«Перебудова» (і в цьому, по суті, полягала її руйнівна сила) торкалася самих основ комуністичного суспільства — його цехового ладу. Як тільки зачепили старі підвалини існування корпорацій, комунізм охопила агонія. У його інститутах став поспішно формуватися новий тип взаємодії, конкретно виражаючи ті кардинальні зміни, що їх «перебудовне» суспільство зазнавало на базовому рівні — там, де встановлюється реальна відповідність між способами перерозподілу та споживання соціальних благ і засадами співпраці індивідів.

Цей новий етос корпорацій формувався на противагу радянському цеховому плебейству останнього десятиліття. Сьогодні він фактично став панівним, утворюючи глибинний соціальний лад, що дає можливість існувати посткомуністичним державам як таким, попри тотальний нігілізм, горезвісну кримінальну революцію, економічну кризу.

Ця форма корпорації бере початок у такій архаїчній соціальній структурі, як фратрія. Фратрія являє собою особливий різновид ділової спілки, члени якої у своїй діяльності завжди орієнтовані на одну генеральну мету — з позиції сили привласнення продуктів чужої праці. Цей вид спілки звично асоціюється з архаїчними воєнізованими спільнотами, які передували утворенню Римської держави. Фратрії можуть виникати на будь-якому місці соціального поля за умови, що доступ до матеріальних цінностей досить простий і відносно безпечний. Вони — суть форми паразитування на суспільних відносинах.

Під поглядом фратрії інститут є знаряддям структурування соціальних зв’язків для подальшої більш ефективної їхньої експлуатації паразитом. Внутрішня організація фратрії намагається встановити граничний «тілесний» контакт (і мовну єдність) її членів («братство»). Вона включає суворий механізм ініціації та ідентифікації члена у владній ієрархії, жорстку (часом ритуалізовану) субординацію, передбачає «прозорість» індивіда для оточення і наявність протоідеології (колективного міфу для виправдання способів організації і чину).

Фратрія має бойовий, наступальний характер, а її діяльність завжди зв’язана з певним ризиком. Проте, покладаючи на своїх членів жорстку мережу взаємних обов’язків, вона їх водночас захищає (не плутати з цеховою круговою порукою) і, зрештою, відокремлює від інших корпоративних (чи й у цілому соціальних) груп та обов’язків щодо них. У своєму найзрілішому вигляді фратрія створює в структурі суспільства замкнуту асоціальну нішу, де офіційні закони не чинні. Створюється особливий етичний клімат, докорінно відмінний від приписів суспільної моралі, соціальний і професійний (придбаний в «миру») статус індивіда втрачає безпосереднє значення.

Зрозуміло, наведена характеристика має ідеально типовий характер. Разом з тим, у суспільній свідомості вже виникло поняття для означення цього явища — мафія. Саме через це, коли говорять «мафія», мають на увазі водночас і угруповання в урядових верхах, і абстрактні кримінальні клани. Тим часом сьогодні все соціальне тіло інфільтроване, пронизане, аж кишить «мафіями», і вони не концентруються лише у привілейованих, особливих просторах суспільної діяльності. Фратрія у посткомуністичну добу — і в жорстких зрілих, і в розмитих зародкових формах — повсюдно домінує і стає цілком необхідною для виживання людини.

Значну роль тут відіграє масова пауперизація суспільства, що ми її на власні очі спостерігаємо в Україні. Зубожіння тут стає природним супутником й стимулятором аномії, попри законотворчу чи нормотворчу активність всіляких державних структур, попри спалахи вербальної діяльності, надто у функціонуванні всіляких партій.

Розшарування нинішнього складу Верховної Ради України за умов тотальної соціальної неструктурованості суспільства отож і неможливості повноцінної представницької демократії, вказує саме на домінування фратрії в процесі організації групових інтересів.

Етос фратрії корениться в архаїчній давнині. Х.Ортега-і-Гассет бачив у ньому «спортивний» заплідок державності як такої. Фратрія має місце завжди, хай навіть і на маргіналіях соціального простору, причому і за капіталізму, і за комунізму, цей «пережиток» отримує друге дихання. Звичайно там, де продукується примусове об’єднання — на основі загальної повинності в армії, у пенітенціарній системі — чи там, де зберігають силу патріархальні традиції. Зрештою, тінь від фратрії лежить і на діяльності політичних еліт.

Фратрія — первісний, «варварський» тип концентрації індивідів навколо вогнища влади, що виникає не на базі виробничої і мінової кооперації, не на базі ринкових відносин, а на основі насильницького відчуження цінностей у виробника чи торгівця. Тільки тоді, коли суспільство починає структуруватися на базі демократичного законодавства, фратрія відходить у затінок політики і відтісняється на маргіналії економічного життя.

Швидким формуванням нового етосу фратрії ми зобов’язані в крайному разі трьом смертоносним процесам у тілі комуністичного суспільства і які з цілком зрозумілих причин і надалі відчутно впливають на посткомуністичний світ. Йдеться про:

  • інституційне вкорінення особливого інтересу радянської бюрократії,
  • приватизацію (латентну і офіційну) великими групами населення соціалістичної загальнонародної власності;
  • принципову зміну характеру соціальної мобільності.

«Перебудову» почали, провели і звитяжно завершили не вороги СРСР, не дисиденти, а нормальні радянські люди. В їхній організованій подвійною мораллю свідомості загальнонародні багатства (включаючи не тільки матеріальні ресурси, а й символічні капітали) з’явилися в образі такої собі печери Сезам. Бракувало лише магічного Слова.

Здавалося, що заклики до вільної конкуренції, ринкових відносин, приватної власності автоматично розкриють перед народом небосхили світлого споживацького майбуття. Непу, що його комуністична держава в слушний момент могла б прикрити, із «перебудови» не вийшло і вийти не могло: за лічені роки (і в цьому докорінна відмінність від ситуації 20-х рр.) комунізм позбавився свого головного і на тоді єдиного захисника — цехового чиновника, котрий на досвіді власного життя всередині матеріалізованої утопії цілком упевнився в його марності.

Демонстрація капіталістичного достатку, атака на сталінізм, створення формальних умов для існування багатогалузевої економіки не викликали масового трудового ентузіазму. На закликання ринковиків і опортунізм уряду економіка реагувала як система — дезорганізацією, що прогресувала; населення, збагнувши, що підвищення заробітної платні насправді означає зниження життєвого рівня, ударилось в авантюрний капіталізм.

Та найважливіше, що й самі агенти інституційних практик (державно-господарська та партійна номенклатура) своїм минулим соціальним і господарським досвідом значною мірою дозріли до використання такої архаїчної соціальної форми, якою є фратрія. Неп як соціальне явище зник багато у чому через те, що наймобільніша частина імперії залишилась байдужою до нього. І навпаки — наприкінці 80-х мобільна частина суспільства (а вона за старого режиму концентрувалася біля вогнищ влади та в місцях скупчення споживчих ресурсів) доклала всіх зусиль для нищення радянської конституційної машини, експлуатації у власних інтересах «синекур», що відкрилися.

Чиновник (в тому числі й партійний) секуляризувався (від партії та комуністичної ідеології) з завидною швидкістю, що стало однією з причин «чудесного» краху, здавалося б, неприступної будівлі КПРС. Втративши можливість народжувати систему інституціональних норм і правил, а також здійснювати нагляд над корпоративними відносинами на всіх поверхах радянського суспільства, інститут Партії зжив себе. Комуністична держава рухнула у перегуках вимог соціальної справедливості комуністичного штибу. «Відміна» комуністичного тоталітаризму дала жителю СРСР свободу неучасті в будь-яких інститутах самоорганізації мас — політиці, економіці, культурі.

Цехові основи комунізму вже давно він уявляв собі лише у вигляді заважкого ритуалу, і тепер, коли, здавалося б, стали доступними будь-які форми соціального творення, спрямував свої зусилля лише в один бік: засвоївши негативістську за своєю суттю риторику «прискорення» як черговий ритуал лояльності, він словом і ділом став руйнувати те, що досі хоч якось стримувало і чиновницькі апетити, і кримінальну стихію, що робило корпоративні практики хоч би частково контрольованими, а соціальні процеси в цілому керованими, коротко кажучи — інституційний устрій радянської держави.

Закономірно, що цілі чиновницьких угруповань, не зацікавлених у жодних формах контролю за діяльністю, цілком узгоджувалися з настроями радянського народу. Радянський Союз умер під час найтяжчого приступу соціальних заздрощів. І це був чи не єдиний момент, коли інтереси цеху, що сплебеївся, та фратрії, що набирала сили, парадоксально збіглися.

Глобальний крах суспільних інституцій, повна втрата ними регулятивних функцій періоду «перебудови» стало бичем посткомуністичного суспільства, незважаючи на потоки законотворчості та бюрократичну традицію. Сама мова законів перестала виражати і структурувати ансамбль наявних суспільних практик, вироджуючись у жаргон панування. Ця тенденція, що призводить до утвердження етосу фратрії, сьогодні спостерігається скрізь.

Комунізм умер раніше, ніж оформилися і запрацювали соціальні моделі сучасного капіталістичного суспільства. Таким чином, ідеологія реформ нібито передчасно позбулася реальної соціальної основи.

За громадянським фасадом не чинні ані коди практичної етики, ані режими соціальної ідентифікації і корпоративної взаємодії, які тільки-бо й надають інститутам західної демократії та економіки позитивний сенс. І наївна упевненість у тому, що законо- і нормотворчість, зрештою, змусить маси людей жити «цивілізовано», фактично ніяк не обґрунтована. Труднощі посткомуністичного суспільства закорінюються в тому, що руйнація цехових структур, їхнє знецінення в свідомості мобільних індивідів вилилося в масову відразу до інституційних практик як таких. І чим більше суспільство охоплює ідея «чорного переділу», тим неодмінніше на хвилі масового плебейства архаїчна фратрія заповнює всі капіляри соціального тіла.

Із сказаного не випливає, що настають часи «анархії», «беззаконня». Парадокс у тім, що з часу, коли згасли цехові вогнища влади, по суті, лише завдяки сумнозвісній «кримінальній революції», завдяки «особливому» паразитичному інтересу, що його домагаються угруповання «братчиків» на всіх поверхах суспільної будівлі, посткомуністична еліта і надалі продовжує відтворювати міфологію «працюючих» суспільних інститутів, норм, законів і трансформує їх в якомусь «демократично-капіталістичному» напрямі. Динаміку взаємодії фратрії від початку горбачовських реформ надала підприємницька діяльність.

У посткомуністичній ліберальній риториці, компліментарній щодо підприємців, сам підприємець постає як інноватор, локомотив загального процвітання і технічного поступу. При цьому зовсім не береться до уваги, що суспільство, яке поставило фігуру підприємця в центр перетину будь-яких соціально-економічних і політичних практик і при цьому не спромоглося підготувати відповідне конституційне і корпоративне підґрунтя, пожинає плоди авантюрно-капіталістичного буму. Але ж і його завершення не обіцяє полегші, адже тепер уже «інноваційна» криза породжуватиме ситуацію соціальної непевності. І так — безконечно.

Сучасна фратрія за цих умов стає єдино можливою формою ділової кооперації для маси людей, що вирішили зайнятися підприємництвом.

Для того, щоб в цьому упевнитися, досить простежити, як держапарат перетворював новий «економічний устрій» на гігантську машину привласнення національних багатств, машину латентної приватизації загальнонародної нерухомості. Поки «радянська людина» здригалася від ненависті до комуністичної номенклатури, мобільні громадяни СРСР створили братство, забувши назавжди, хто партійний функціонер, хто спекулянт валютою, хто користувався привілеями, хто взагалі не зв’язував із соціалізмом жодних перспектив.

Українці також були свідками перетворення комсомольських та партійних функціонерів на банкірів, інженерів на митарів, науковців на «човників»-комерсантів, а «розкрадачів соціалістичної власності» — на тіньовиків та респектабельних ділків й офіційних економічних радників.

Таким чином, від того, що, скажімо, провадиться «розбудова самостійної Держави» (України), підприємницька фратрія аж ніяк не страждає. Навпаки, вона має з цього істотну вигоду: відбувається перерозподіл прибутку між тими, хто його отримав на ринку, і тими, хто регулює діяльність ринку. Фратрія перетворюється на стабільну і системотворчу соціальну форму, що, по суті, гасить потребу в інакших способах соціальної самоорганізації. Фратрія виступає як головна підприємницька «інновація» у сфері організації соціального простору в посткомуністичну добу.

На наших очах відбувся тектонічне зрушення у системі мікрополітики влади, іншими словами, в комплексі "влади—знання", що забезпечував єдність і стабільність соціального цілого протягом десятиліть тоталітарного режиму. І прогнозувати його наслідки передчасно. Радянські люди звільнилися від гамівної сорочки комунізму зовсім не так, як це передбачалося сценаріями посткомуністичних ліберальних «терапевтів».

Немає нічого дивного в тому, що культура доіндустріальної доби в її мікрополітичних заломленнях постійно проступає в обрисах посткомуністичної доби, чудово вживаючись з «потьомкінськими селами» демократії, заличкованими модним економічним жаргоном, розмовами про реформи, обвальним спадом виробництва і рівня освіти, безробіттям комуністичного «цеху», що зруйнувався зовсім не на славу індустріального процвітання, наукового поступу, громадянського миру, рівності та братерства. Розкол між фратрією і цехом відбувається уже не на рівні ідеологічних, класових, станових, майнових, національних суперечностей. Він твориться в антропологічних глибинах, набуваючи базового характеру відмежування «своїх» від «чужих».

«Ділова» еліта посткомуністичного світу не приймає як своє визначення «буржуазія». Та й зрозуміло, чому. Якщо буржуазне просвітительство ознаменувалося тим, що на додаток до владної вертикалі феодалів, що харчувалися від ойкосів, ремісники і торгівці створили ефективну горизонталь соціальних обмінів, тим часом «присмерк» комунізму ознаменувався химерним номенклатурним підприємництвом і повсюдною асоціальністю. Пострадянська фратрія перемогла комуністичний цех і, отже, це вкрай ускладнило формування демократичних інституцій в осяйному майбутньому.


30.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!