Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Соціальний контроль, відхили та злочини
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціальний контроль, відхили та злочини

Поняття відхилу (девіації, devіance). Соціальні властивості відхилу. Соціальний контроль та відхил (девіація). Соціальні наслідки відхилу. Теорія аномії та концепція структурної напруженості. Концепція культурального передавання. Кофлікціоністські концепції відхилу. Оцінка конфлікціоністського підходу до відхилу

Поняття відхилу (девіації, devіance). У стабільному суспільстві більшість людей притримуються більшості соціальних норм у більшості випадків. Саме тому у стабільному суспільстві або, точніше, у стабільній фазі суспільного розвитку, соціальне життя має досить регулярні та передбачувані форми. Але така картина соціального життя навіть у стабільному суспільстві не є повною.

Якщо придивитися до нього уважніше, то можна побачити, що люди не тільки притримуються соціальних норм, але й порушують їх. Люди крадуть, грабують, ґвалтують інших людей. Люди вживають наркотики, бунтують, беруть участь у заколотах. Вони приймають чужі релігії, виголошують абсурдні гасла або проповідують чудернацькі ідеї.

Все це означає, що повна картина життя суспільств. повинна включати як дотримання соціальних норм, так й відхилення від них. Що таке відхил? Якщо казати дуже строго, це поняття має охоплю вати будь-яку поведінку, що не відповідає соціальним нормам. Але у практиці життя багато які норми не вважаються дуже важливими. Невідповідність поведінки таким нормам може сприйматися досить толерантно або навіть ігноруватися.

Соціальне реагування на те, що людина запізнюється на побачення, або не їсть тричі на день, або випадково одягла непарні шкарпетки буде дуже відрізнятися від реакції на участь в оргії, або на ствердження, що вона Наполеон.

Невеликі відхилення (devіatіon) від норми, або відхилення від норм, про які ніхто особливо не турбується, мають - якщо взагалі мають - дуже незначні соціальні наслідки й тому не становлять особливого інтересу для соціологів. Соціологія відхилу (devіance) займається головним чином тими порушеннями, які значна кількість людей сприймає як образливі або гидкі, чи дуже погані.

З цієї точки зору, відхил (devіance) - це поведінка, що порушує суттєві соціальні норми та засуджується значною кількістю людей.

Соціальні властивості відхилу. Відхильність не є такою властивістю, що належить самій соціальній поведінці. Це властивість, яку поведінка може мати або не мати лише стосовно певних соціальних норм. Визначення певних дій як відхилених дуже різні у різні часи, у різних місцях та у різних соціальних гру пах.

Наприклад, те, що вважалося єретичним в одні часи, може вважатися святим у наступні; «борець за свободу» з точки зору однієї групи може бути «терористом» для іншої групи; консервативні погляди в одному суспільстві можуть вважатися небезпечно радикальними для іншого суспільства.

У 1776 році Джордж Вашингтон був затаврований британськими можновладцями як зрадник. Але через років. він став першим президентом Сполучених Штатів і увійшов в історію як «батько нації». А якщо б американці не виграли війну за незалежність, Вашингтон міг би стати в'язнем або бути розстріляним.

Пригадайте як ув'язнювали у колишньому Радянському Союзі тих, хто боровся за незалежність України - Левка Лук'яненка, Вячеслава Чорновола, братів Горинів та інших національно орієнтованих політиків. обраною у грудні.

Саме тому, що відхильність визначається в залежності від соціаль них обставин та владних відносин, визначення певних форм поведінки як відхильних, може змінюватися.

Наприклад, за останні роки у Сполучених Штатах деякі групи, зокрема гомосексуалістів та лесбіянок, вийшла на політичну арену та до моглися того, щоб офіційно бути визнаними як «соціальні проблеми». Хоча значна кількість населення ще затавровує (або стигматизує (stіgmatіze)) їх.

Стигматизовані («Затавровані «) меншості - це люди, що мають такі властивості, через які інші люди відмовляють їм у повному соціальному прийнятті. Це можуть бути ув'язнені, алкоголіки, наркомани. Але це можуть бути й каліки, сліпі, глухі, хворі на СНІД, або душевно хворі, гомосексуалісти чи лесбіянки.

Стигматизовані («затавровані») меншості часто відчувають невпевненість у тому, як інші люди будуть на них реагувати. Глухий, сліпий або каліка ніколи не знає як поставиться до нього новий зустрічний, чи не знехтує ним. Через це стигматизовані меншості виробляють спеціальні прийоми взаємодії з іншими людьми. Вони можуть приховувати ознаки, що відкривають їх статус (такі як каліцтво). Інші ховаються у групи подібних до них людей. Ще інші вдаються до агресивної бравади. А деякі активно борються проти соціальної дискримінації.

Соціальний контроль та відхил (девіація). Для того, щоб суспільство, більшість людей могли задовольняти свої потреби, вони мусять дотримуватись певних правил. Без соціального порядку нам було б важко взаємодіяти, тому що ми не знали б чого очікувати. Щоб забезпечити дотримання членами суспільства його основних норм, суспільства виробляють спеціальні форми соціального контролю. Соціальний контроль - це сукупність методів і засобів, що забезпечують відповідність поведінки людей соціальним нормам. Соціологи позначають три основні процеси соціального контролю. Перший - це процес соціалізації.

Спочатку відповідність поведінки дитини соціальним нормам забезпечується зовнішнім контролем. Але коли дитина стає дорослішою, збільшується та частина її поведінки, що регулюється внутрішніми регуляторами. Відбувається так би мовити «внутрішнізація» соціальних стандартів поведінки, або як її звичайно називають психологи і соціологи «інтерналізація» (перетворення «екстернальних», зовнішніх регуляторів, у «інтернальні», внутрішні щодо особистості індивіда).

Найчастіше людина приймає ці стандарти без роздумів або коливань, вони становляться «другою натурою». Коли людина утягується у життя групи, вона розвиває таке саморозуміння, яке регулює її поведінку у відповідності до норм цієї групи. Роблячи те, що роблять інші. члени групи, вона набуває відповідної ідентичності та відчуття задоволення. Група стає її. групою, а норми групи - її власними. нормами. Соціальний контроль стає, таким чином самоконтролем.

Другий процес соціального контролю - це процес, що структуру є наш соціальний досвід.

Найчастіше людина позасвідомо будує свої поняття про реальність тим шляхом, яким її суспільство упорядковує соціальні альтернативи. Доки вона залишається замкненою у соціальному середовищі, що забезпечує її культурою, вона звикає до дещо обмеженого світу. Звичайно, людині навіть не приходить у голову, що існують альтернативні стандарти поведінки. В цьому розумінні кожна людина є, так би мовити, «культурно обмеженою». Досить часто нонконформістські форми поведінки не виникають у певному суспільстві тому, що вони просто невідомі цьому суспільству.

Третій процес соціального контролю - це процес покарання за порушення норм суспільства та винагородження за дотримання цих норм. Тих, хто порушує правила, зустрічає незадоволення, ворожнеча та остракізм - або навіть ув'язнення чи смерть. Конформіст отримує схвалення, популярність, престиж та інші соціально визначені переваги.

Соціальні наслідки відхилу. Більшість людей вважають, що відхилятися від соціальних норм та стандартів «погано», тому що це створює для суспільства додаткові проблеми. Ця точка зору не є дивною. Вона концентрується на негативних або руйнівних наслідках відхилу, що соціологи називають дисфункціями. Але девіація має для соціального життя також і позитивні наслідки.

Розглянемо спочатку основні дисфункції відхилу.

1. Дисфункції відхилу. Більшість суспільств можуть поглинути добру частину відхилів без серйозних наслідків. Але стійкі та поширені відхили можуть погіршувати або навіть підривати організацію суспільне життя. Справа в тому, що соціальні організації виникають з організованих дій чисельної кількості людей. Якщо деяка частина людей не зможе діяти у відповідний час у відповідності до прийнятих очікувань, інституціональне життя буде поставлено під загрозу. Наприклад, коли батько або мати кидають сім'ю, найчастіше це ускладнює вирощування та виховання дітей. Або коли посередині бою група солдат перестає слухатись команди та біжить геть, то ціла армія може бути переможена. Відхили підривають також готовність людей виконувати свої ролі та підтримувати більш широку соціальну справу. Якщо деякі люди отримують винагороди при тому, що вони не дотримуються загальних правил - наприклад, як шахраї, пройдисвіти або ледарі, - інші люди відчувають обурення та гіркоту. При цьому терпить наша мораль, самодисципліна та лояльність.

Уявіть собі реакцію студентів, які взнали, що значна кількість студентів отримала за особливо важний курс вищі бали шляхом шахрайства на іспитах. Мотивація до опанування матеріалу, до того, щоб більше з ним працювати, у таких випадках помітно знижується.

Більш того, соціальне життя потребує, щоб, взагалі кажучи, ми довіряли один одному. Нам необхідно бути впевненими, що інші люди у наших спільних з ними справах будуть грати за правилами. Підпорядковуючи себе деякій спільній справі, ми виділяємо для цього деякі ресурси, відмовляємося від деяких альтернатив й робимо деякі інвестиції у майбутнє. Ми робимо так, тому що сподіваємось, що інші люди будуть робити таким чином. Але якщо інші не справджують наших сподівань - зраджують їх - ми відчуваємо, що дещо у наших зусиллях є безглуздим, або марним. Так люди стають менш готовими грати за правилами.

2. Функції відхилу. Девіація може не тільки підривати соціальну організацію, вона може також й полегшувати у деяких аспектах соціальне функціонування. По-перше, відхил може підтримувати соціальний конформізм. З цього приводу Едвард Сегерін зауважує: «Один з найефективніших способів утримання більшості людей у певних лавах - це вигнати декількох людей з цих лав. Це надає іншим не тільки готовності до кращого рівняння, але й певного страху бути виключеним». Реагуючи вороже на тих, хто поводиться недобре й невідповідно, більшість угруповання або його керівники можуть посилювати ідеї того, що є добре та відповідне, й таким чином продовжувати існування цього угруповання, через те, що його члени стають більш слухняними, більш покірними та більш лояльними до ідеології угруповання та правил поведінки його членів.

По-друге. Багато соціальних норм не зафіксовано у вигляді твердих правил або офіційних кодексів. Як помітив ще Еміль Дюркгейм, кожен раз, коли люди засуджують деяку дію, вони висвітлюють та точніше окреслюють контури відповідної норми. Їх негативна реакція точніше з'ясовує, яку поведінку «колективна свідомість» буде дозволяти, а яку - не буде.

Інколи суспільство, так би мовити, «фабрикує» девіацію - наприклад, як культурну революцію у Китаї, щоб впевнитись, що його моральні кордони та норми підтверджуються.

По-третє, звертаючи увагу на відхил, соціальна група може посилюватись. Спільний ворог посилює відчуття спільності та групової солідарності.

Як ми відмічали раніше, зіткнення та тертя між групами належності та зовнішніми групами роблять ясніше. групові межі та групове членство. Кампанії проти відьом, зрадників, ренегатів та злочинців підсилюють соціальну згуртованість, так би мовити, «хороших людей». З цього боку головним об'єктом кримінальних судових процесів є не правопорушник, а решта суспільства.

Судовий процес - це соціальний ритуал, що підтверджує віру у закони та створює узи, які єднають людей. Вчетверте, відхил є каталізатором соціальних змін. Кожен раз, коли люди порушують закони, вони мов би оспорюють їх. Ці виклики є застереженням про те, що соціальна система не функціонує належним чином. Наприклад, високий рівень пограбування, безумовно, не означає, що грабіж має бути легалізованим, або що багатство суспільства має бути перерозподілене. Але це показує, що у суспільстві є досить багато невдоволених людей, що інститути соціалізації молоді діють неефективно, що владні відносини поставлені під сумнів, або що моральні структури суспільства потребують перегляду.

Тобто девіація може спонукати суспільство поставити до порядку денного необхідність соціальних змін. Крім того, відхильна (як кажуть соціологи - девіантна) практика пропонує альтернативу існуючий практиці. Хрестоматійний приклад такої практики з американських підручників соціології - це дії Мартіна Люте ра Кінга та його послідовників, які привернули увагу американської нації до антидемократичної природи сегрегаційних законів у південних штатах шляхом масових актів непокори цим законам.

Таким чином, відхил, або девіація може мати для функціонування та виживання соціальних груп і суспільств як негативні, так й позитивні наслідки. Але виникає питання - а чому саме люди порушують соціальні правила.? Чому деякі дії визначаються як відхильні, девіантні, а інші так не визначаються? І чому форми відхилу різняться у різних групах та різних суспільствах? Питання такого типу вже давно цікавлять соціологів.

Інші дисципліни, особливо біологія та психологія, також вивчають процеси відхилу. Але вони вивчають дещо інші аспекти цього явища. Соціологи зосереджуються на вивченні соціальних факторів, що породжують девіацію, а біологи та психологи вивчають тих людей, чия поведінка визначається як відхильна, девіантна, та шукають відповіді на питання, чим відрізняються біологічні або, відповідно, психологічні властивості цих людей.

Тобто біологи та психологи шукають пояснень відхилу через особливі характеристики самих індивідів. Соціологи ж виходять з того, що з'ясування тільки біологічних та психологічних факторів, що спонукають девіації, недостатньо. Необхідно брати до уваги також й соціальні фактори.

Це досить переконливо показує такий приклад. Чоловік, що жив у місті Озаркштата Арканзас на початку 50-х років мав бачення, у якому з ним розмовляв Бог. Він почав проповідувати своїм родичам та сусідам й через деякий час ціла громада дійшла до стану релігійного захоплення. Люди казали, що він має «покликання» від Бога. Його репутація про повідника та цілителя поширювалась, він привертав до себе великі аудиторії у сільських місцевостях Арканзасу та Міссурі. Одначе, коли він приїхав до Сент-Луісу та спробував провести молитовне зібрання на головній вулиці ділової частини міста у годину пік, він був заарештований. А коли він став казати поліцейським про свої розмови з Богом, вони відвезли його до психіатричної лікарні. Психіатри поставили діагноз «шизофренія» та госпіталізували його для лікування.

Цей приклад нагадує нам, що девіація не є властивістю, яка притаманна самій поведінці, а визначається соціально - тобто є властивістю відношення між конкретною поведінкою та нормами суспільства. У сучасній соціології є чотири. основні підходи до відхилу:

  • те орія аномії,
  • теорія культуральної трансмісії,
  • теорія конфлікту,
  • та теорія «ярликування» (labelіng).

Розглянемо їх коротко.

Теорія аномії та концепція структурної напруженості. Перше соціологічне пояснення відхилу дав Еміль Дюркгейм, який запропонував теорію аномії. Слово «аномія» буквально означає «відсутність норм», «відсутність нормативності». Цим терміном Дюркгейм позначив ситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли соціальні норми стають взаємно суперечливими, втрачають ясність або навіть (для деяких аспектів соціальної діяльності) взагалі зникають. Дюркгейм звернув увагу, що такі ситуації складаються у часи криз та радикальних соціальних змін, (наприклад, при спаді ділової активності та невпинній інфляції), коли люди втрачають впевненість в тому, що від них очікується, і коли їм важко формувати свої дії в поняттях узгоджених норм. У такі часи старі норми у поточних умовах не видають ся доречними, а норми, що тільки виникають занадто двозначні та ще не досить ясно сформульовані, щоб забезпечити зрозумілі та ефективні настанови для поведінки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання масштабів відхильної поведінки.

Перевірку цієї гіпотези він провів шляхом аналізу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економічних спадів та підйомів рівень самогубств стає вище звичайного. Він це пояснював тим, що саме у часи швидких змін відбуваються «порушення колективного порядку». (як він це називав), соціальні норми руйнуються та відбувається дезорієнтація людей.

Хоча теорія Дюркгейма піддавалася критиці, основна ідея, а саме соціальної дезорганізації. як принципу пояснення відхильної поведінки, - вважається загальновизнаною і тепер.

Термін соціальна дезорганізація позначає теж саме, що й аномія тобто такий стан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалі зникають. Це може відбуватися через змішування різних расових та етнічних або релігійних чи «ідеологійних» груп (тобто груп з різними ідеологіями; ідеологічний - це те, що належить до ідеології; «ідеологічний» - це те, до чого належить ідеологія).

Соціальна дезорієнтація спостерігається також при високому рівні міграції.

У класичному дослідженні Шоу та Маккей (кінець 30-х - початок 40-х років) було виявлено, що рівень правопорушень серед підліток особливо високий в тих міських районах, де високий рівень плинності населення. Для населення таких районів характерним є не тільки конфлікт між культурними цінностями (це призводить до відсутності загальної сукупності очікувань). Крім того, виникають труднощі у зв'язку з контролем. за дотриманням соціальних стандартів. Суперечливі критерії оцінювання поведінки людей та слабкий контроль у значній мірі сприяє зростанню правопорушень. Що зараз спостерігається у країнах, що звільняються від соціальних норм комуністичного тоталітаризму.

Подальший розвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого американського соціолога Роберта Мертона. Мертон вважає, що причиною відхилу (девіації) є розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли у більшості випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості до сягнути мети, що визначається цінністю культури.

Мертон це пояснює на прикладі американського суспільства. В Америці більшість американців їх захопленням ставляться до фінансового успіху - досягнення багатства є культурною метою. Соціально прийнятні засоби досягнення цієї мети - це такі традиційні шляхи, як отримання відповідної освіти та влаштування на робо ту у торговельну або юридичну фірму. Але й практика життя, й спеціальні дослідження показують, що для більшості населення ці шляхи до багатства неможливі. Багато людей не можуть сплачувати за дійсно хорошу вищу освіту, а найперспективніші фірми приймають на роботу тільки обмежену кількість фахівців.

Мертон показав, що коли люди переконуються, що фінансового успіху неможливо досягти соціально схвальними засобами - вони можуть вдавати ся до багатьох незаконних засобів досягнення цієї цілі - наприклад, зайнятися рекетом, торгівлею наркотиками або спекуляцією на скачках. Мертон ідентифікував п'ять типів реагування на ділему цілі та за собів, чотири з яких є відхильними пристосуваннями до умов аномії:

  • Перший - це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та культурно схвалені засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства.
  • Друге - це інновація, коли люди швидко просуваються до культур но визначеної цілі, в той час коли вони відмовляються від культурно схвалених шляхів її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.
  • Третє - ритуалізм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або різке зниження його суб'єктивної значущості. Але тут зберігається вірність соціально схваленим засобам дії. Наприклад, кінцева мета організації може бути недоречною для багатьох її службовців - чиновників, клерків. Замість цього вони культивують засоби своєї діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.
  • Четверте - це рітритизм «відмова від суспільства». На цьому шляху люди відмовляються як від цілей, що пропонує культура, так й від схвалених суспільством засобів. їх досягнення й не замінюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такі інші - вони залишаються у суспільстві, але вони «не з ним».
  • П'яте - це повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цілі та засоби, що пропонує суспільство та замінюють їх для себе новими норма ми. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими ідеологіями. Радикальні соціальні рухи дають хорошу ілюстрацію цього типу адаптації до соціальної реальності.

Способи індивідуальної адаптації стосуються не особистості, а ролевої поведінки. Таж сама особа - в залежності від ситуації - може вдаватися до того чи іншого шляху реагування. Концепція Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девіацію в одному контексті, в одній системі співвіднесення, а не як непов'язані категорії. Крім того, ця концепція показує, що відхил не обов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартів, як часто припускали раніше. Так крадій не заперечує соціально схвалену мету досягнення соціального успіху. Він може ставитися до неї з таким же захопленням, як й молодий службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, культивуючий ритуалізм, не відмовляється від загальновизнаних засобів дій, але доводить їх виконання до абсурду. В цьому розумінні - поведінка і вора і чиновника - девіантна, відхильна.

Теорії структурної напруженості привертає увагу до тих процесів, яки ми суспільство породжує девіацію, відхили. Це дуже привабливий підхід, тому що він дає підставу для оптимістичного погляду на людську природу. Злодії, з цієї точки зору, здійснюють злочини під суспільним тис ком і вони можуть притримуватись законів, якщо дати їм шанс. Вирішення проблеми злочинства, з цієї точки зору полягає у реформуванні суспільства так, щоб наблизити його до ідеалів демократії та рівноправності.

Критики цього підходу мають досить підстав. Наприклад, якщо ця теорія коректна, правопорушеність має бути найбільшою, коли домагання (aspіratіons) є високими, а очікування - низькими. Це характерно для нижчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок між соціальною належністю та багатьма видами правопорушень дуже слабкий.

Більш того, Мертон виходить з того, що в американському суспільстві існує консенсус. щодо цінностей та цілей. Але критики зауважують, що американське суспільство є плюралістичним з досить великою кількістю різних субкультур.

Є значна кількість прикладів існування мов би «відхильної» поведінки, що можуть бути пояснені через непридатність застосування до них тих же самих норм, які спрямовують поведінку більшості населення США (наприклад, деякі норми індіанців стосовно шлюбу).

Концепція культурального передавання. На протязі -х та 30-х років цього століття соціологи Чикагського університету були вражені концентрацією високих рівнів показників підліткових правопорушень у деяких районах Чикаго. Вони здійснили декілька серій досліджень та знайшли, що у певних округах показники правопорушень були стабільними, не дивлячись на те, що етнічний склад змінювався. Соціологи прийшли до висновку, що відхильна та злочинна поведінка передається від одного покоління до іншого через субкультуру округів.

З цієї точки зору виглядає досить природним те, що молодь, яка живе у районах з високим рівнем злочинності, набуває правопорушного стилю життя. Більш того, коли нові етнічні групи оселюються у такому районі, їх діти навчаються правопорушним (деліквентним) формам поведінки від тих, які там вже є. Отже, стверджували Чикагські соціологи, підлітки стають правопорушниками тому, що спілкуються та товаришують з юнаками, які вже є правопорушниками.

Спираючись на ці висновки, Едвін Сатерленд (Edvіn Satherland) наприкінці 30-х років розробив концепцію диференційованого зв'язку (dіfferentіal assocіatіon).

Сатерленд висловив думку, що люди стають відхильними тією мірою, якою вони входять у оточення, де відхильні ідеї, мотивації і вміння розглядаються як сприятливі. Там вони можуть навчатися, наприклад, тому, як використовувати та здобувати заборонені наркотики, як здійсню вати гомосексуальні контакти, або як красти та продавати крадене. Чим раніше, чим частіше, чим інтенсивніші й чим триваліші контакти мають люди з таким оточенням, тим імовірніше, що ці люди також стануть відхильними. І в цих контактах люди більше уплутаються у відхильну поведінку, утягуються до неї, ніж просто наслідують їй. Відхильній поведінці не тільки навчаються - їй навчають. Тому підхід, запропонований Сатерлендом, зосереджується на двох питаннях: що. вивчають та від кого. навчаються.

Пізніше, у 70-х роках, Рональд Ейкерс (R. Akers), застосував формулювання Сатерленда як принципи замовлення низку форм відхильної поведінки. Ейкерс показав, що поведінку людини у відхильному або невідхильному напрямках формують ті винагородження та покарання, що вона отримує у своїх зв'язках з іншими людьми.

Концепція диференційованого зв'язку дає науково розроблену версію старовинному вислову «з яким пристаєш, таким сам стаєш» або «з ким по ведешся, від того й наберешся». Коли батьки змінюють місце проживання, щоб забрати свого сина як кажуть американці «геть від поганих друзів», вони фактично застосовують принцип диференційованого зв'язку. До речі, з цієї концепції виходить, що ув'язнення може бути суспільно шкідливим для молоді, коли вона ув'язнюється разом з досвідченими злочинцями.

Інший представник чикагської школи Вальтер Міллєр (Walter B. Mіller), побудував свої дослідження, виходячи з того, що у плюралістичному суспільстві з багатьма субкультурами соціальні групи відрізняються одна від одної за їх цінностями та нормами. Він досліджував протиправну активність підлітків з нижчого соціального класу (lower-class). Він показав, що їх поведінку можна розглядати не як відхил, не як девіацію, а як конформізм до тих культурних форм, що переважають у гетто.

Культура нижчого класу, на погляд Міллера, надає високої цінності шести «головним справам»:

  • вона вітає сутички з поліцейськими, із шкільною адміністрацією, з муніципальними інспекторами та іншими агентами офіційних інституцій суспільства;
  • вона високо оцінює здібності до фізичних бійок та вміння «приймати їх»;
  • високо оцінюється вміння перехитрити та обдурити інших;
  • вона цінує пошук гострих почуттів, ризикування, гру з небезпекою;
  • вона дає віру у долю, у те, що більшість життєвих подій є поза контролем будь-кого, що вони залежать лише від випадку та фортуни;
  • високо цінується також самостійність та незалежність - потяг до свободи від будь-якого зовнішнього контролю та примусової влади.

Хоча не всі ці цінності обов'язково спрямовують до правопорушної поведінки, але їх поєднання створює ситуації, у яких протиправна поведінка стає досить імовірною.

Концепція культурального передавання. показує, що соціально несхвальна поведінка може формуватися у таких самих процесах соціалізації, як й соціально схвальні форми поведінки. У цьому аспекті цей підхід є корисним інструментом для розуміння, чому девіація є різною у різних соціальних групах та у різних суспільствах.

Але цей підхід є непридатним для з'ясування тих форм відхильної поведінки, в яких ані її техніка, ані відповідне ставлення не набувається від інших девіантів. Прикладом таких форм відхилу є порушення фінансової довіри, підробка чеків, випадкові та ситуативні злочини, непрофесійні крадіжки у магазинах, а також так звані «злочини пристрасті», які люди вчинюють у стані афекту.

Крім того, девіанти та недевіанти часто виростають в одному й тому ж оточенні, в одних обставинах. Не всі люди, що мають перед собою з дитинства зразки кримінальної поведінки, стають злочинцями. Та навпаки. Дві людини можуть зіткатися з однаковими зразками поведінки, але сприймати їх по різному. І це дає різні наслідки.

Прихильники теорії культурального передавання підкреслюють, що люди різних субкультур поводяться по-різному, тому що вони соціалізму вались у традиціях, що орієнтуються на різні цінності та норми. З цього приводу конфлікціоністи зауважують: «Добре, різні групи мають різні цінності і норми. Але питання полягає в іншому: яка група має можливість перетворювати свої цінності у правила суспільства та примушувати цим правилам дотримуватись?»

Це запитання, з якого виходять конфлікціоністські концепції відхилу.

Кофлікціоністські концепції відхилу. Кофлікціоністи наводять приклади, коли під час війни, яку Сполу чені Штати вели у В'єтнамі, антивоєнні групи стверджували, що справжніми злочинцями є ті, хто ведуть цю війну.

Або згадайте тих, хто у колишньому Радянському Союзі засуджував як злочинну війну в Афганістані (пригадайте відомого академіка Андрія Сахарова). Саме ці люди розглядалися як девіанти, їх навіть називали «дисидентами».

Зараз у Сполучених Штатах об'єднання споживачів та екологів стверджують, що справжніми злочинцями є керівництво корпорацій, чиї фірми отруюють людей та забруднюють навколишнє середовище. А активісти общин говорять, що дійсними злочинцями міських центрів є землевласники, що живуть далеко від цих центрів, та жадібні власники магазинів, що розорюють мешканців центрів.

Конфлікціоністи звертають увагу на те, що інтереси основних соціальних груп - класів, статей, расових та етнічних груп, бізнесових організацій, профспілок - часто протирічать одні одним. Й тому конфлікціоністи говорять, що ми мусимо запитати: «Хто одержує левову частку прибутків від існуючого соціального устрою?» Або по-іншому це питання формулюється таким чином, що деякі мають з цього користь та зиск, а інші - шкоду та втрати і навіть тавруються як девіанти - правопорушники.

В останні десятиріччя кофлікціоністський підхід дав багато нових напрямків, але його коріння, як ми вже згадували, просліджуються у марксистській традиції. У відповідності з ортодоксальним марксизмом правлячий клас капіталістів експлуатує та обкрадає маси, але уникає покарання за свої злочини. Жертви капіталістичного гноблення (з точки зору марксизму) у своїй боротьбі за виживання доходять до таких вчинків, які правлячий клас розцінює як злочинні.

Інші форми відхилу - алкоголізм, наркоманія, сімейне насильство, сексуальна аморальність, проституція - розглядаються як наслідки соціального устрою, заснованого на безпринципному прагненні до прибутку та на підкоренні бідних, жінок, чорних та інших меншин. Розумові та емоційні проблеми є загальними, тому що при такому соціальному устрої люди стають відчуженими один від одного та від себе самих. Це відчуження, у кінцевому рахунку, випливає із відокремлення людей від тих засобів, якими вони створюють свої засоби існування, засоби до життя.

Сучасний конфлікціоністський підхід до девіації був розроблений головним чином у 70-х роках американським соціологом Річардом Квінні (Quіnney). Він вважає, що капіталістична правнича система робить протиправною таку поведінку, що є наступальною по відношенню до можновладців та загрожує їх привілеям і власності. Навіть звичайна вульгарна поведінка - азартні ігри, недозволений секс, пияцтво, неробство, гультяйство, прогули - загрожують інтересам можновладців своїм викликом щодо основних капіталістичних цінностей, таких як врівноваженість, особиста відповідальність, відстрочене винагородження, старанність, працьовитість, працелюбність.

Квінні стверджує, що капіталізм здійснює злочини панування (crіmes of domіnatіon): «Одне з протиріч капіталізму, - пише він, полягає в тому, що його закони мають порушуватись саме для того, щоб зберегти існуючу систему». До цих злочинів належать ті, що здійснюють ся корпораціями - від фіксування високих цін до забруднення навколишнього середовища.

Крім того є злочини керівництва. (crіmes of government), що здійснюються офіційними особами - такі як, наприклад, Уотергейт у 70-х роках та Іран-контрас у 80-х роках, або як вбивства демонстрантів у Тбілісі, Вільнюсі, та Баку у 1989-91 роках.

На відміну від цього, більшість випадків кримінальної поведінки звичайних людей або грабіжницькі злочини. (predatory crіmes) - пограбування, крадіжки, торгівля наркотиками і таке інше - це, за Квінні, ви никає з потреби виживання в умовах капіталістичного соціального устрою.

А злочини проти особистості. (personal crіmes) - вбивство, насильство, зґвалтування - вони здійснюються тими, хто вже понівечений умо вами капіталізму.

І є ще особливі злочини опору. (crіme of resіstance), в які утягуються робітники, коли починають сачкувати та здійснювати акти саботажу проти своїх роботодавців.

Конфлікціоністський підхід спонукав соціологів досліджувати, як створення та виконання законів контролюється можновладцями. Багато соціологів звернули увагу, що злочини визначаються переважно в термінах провини проти власності (крадіжка, пограбування, вандалізм і таке інше) в той час, як корпоративним злочинам - злочинам, що вчиняються фірмами та іншими бізнесовими організаціями - не надається такого наголосу.

На це у середині 80-х років звернув увагу відомий соціолог Джеймс Кулмен - президент Американської соціологічної асоціації 1991-199 років. Він підкреслив також, що в той час, коли покаранням за злочини проти власності є ув'язнення, найбільш поширеною формою покарання за корпоративні злочини є грошові штрафи.

Соціолог Амітаі Етціоні знайшов, що між 1975 та 1984 роками 6 відсотки з 5 найбільших американських корпорацій були причетними що найменше до однієї форми протиправної діяльності, 4 відсотки - щонайменше до двох її форм, а 15 відсотків корпорацій щонайменше до п'яти форм протиправної практики. До цих провин належать. фіксування цін та їх завищення, виплата хабарів в своїй країні та за кордоном, шахрайство, введення в оману, порушення патентного права й таке інше. Але на відміну від грабіжників та крадіїв, корпорації та їх службовці відбувалися досить легко (хоча вони відбирали у людей протиправним шляхом набагато більше грошей ніж крадії та грабіжники).

Наприклад, фірма «Сміт Клайн Бекман Корпорейшн» не. надала не обхідну за законом інформацію в Управління харчових та медичних то варів США про несприятливу побічну дію «селакрину» - нового медичного препарату, що знижував тиск крові. Через вживання цього препарату 36 людей загинуло. та близько 5 попали до лікарні, тяжко хворіли, понесли великі збитки. Але в результаті компанія була оштрафована та троє її службовців були засуджені лише до виконання громадських робіт. Американські соціологи звертають також увагу на те, що Федеральне Бюро Розслідувань Сполучених Штатів веде облік кожного вбивства, пограбування, крадіжки автомобілів й подібних злочинів, але жодна держав на служба соціолог не веде облік злочинів, що скоюють корпорації.

Оцінка конфлікціоністського підходу до відхилу. Вважається, що цей підхід висвічує чимало реальних процесів девіації. Очевидно, що закони створюються та застосовуються групами, що мають владу. В цьому розумінні закони не є нейтральними, вони виражають інтереси певних соціальних груп та їх цінності. Але критика, що спирається на такі інтуїтивні бачення не може бути визнаною за таку, що відповідає канонам наукового дослідження. Багато конфлікціоністських формулювань щодо відхилу, злочинності та соціального контролю потребують уточнення.

Не завжди ясно, які конкретні групи підпадають під такі терміни як «керівна еліта», «правлячі класи», «можновладні групи». Конфлікціоністські гіпотези потребують перевірки. Наприклад, перевірка твердження, що безробіття спонукає до злочинності, привела до суперечливих результатів. Багато чого залежить від типу злочинів, яким займалися дослідники, а також від того, на яких саме наслідках безробіття вони більше зосереджувалися - на мотивації до злочинів чи на можливостях їх вчинити.

Крім того, дослідження показали, що хоча дійсно корпорації справляють вплив на законодавчу та виконавчу політику, але вони не завжди беруть гору над інтересами інших соціальних груп. Конфлікціоністські позиції не можуть прийматися як предмети віри (як це було в колишньому Радянському Союзі) - вони потребують серйозного наукового дослідження.

Концепція «ярликування» (Labelіng). Чимало соціологів досліджували той процес, через який деякі люди визначаються як «девіанти», «порушники» і починають думати про самих себе як порушників і притримуватись норм відхильної поведінки, робити, так би мовити, «кар'єру порушника» («девіанта»).

Цей підхід розглядається як різновид знакового інтеракціонізму. Він сформувався за останні 3 років саме завдяки тому, що поставив у центрі своєї уваги по-перше те, хто саме. оцінює поведінку людей з точки зору відхилу, а по-друге, яким чином оточення поводиться з людиною після того, як їй начіплюється ярлик «девіанта» («порушника»).

На початку 60-х років американський соціолог Говард Беккер (Hovard Becker) запропонував концепцію, багато у чому протилежну тим поясненням девіації, які панували на той час і які спиралися на так звану «медичну модель». У відповідності до неї людина, що визначалась як «порушник», «девіант», вважалася у деякому розумінні як «хворий». Тобто головна причина її визнання порушником припускалася існуючою тільки в самій цій людині. Формування тих критеріїв, за якими людина визначалась як девіантна, залишалось поза увагою дослідників.

Такі підходи, як зауважив Говард Беккер не враховували, зокрема, політичні аспекти девіації. Сам же Беккер прийшов до висновку, що насправді девіація багато в чому зумовлена здатністю впливових груп суспільства (він мав на увазі законодавців, суддів, лікарів і таких інших) нав'язувати іншим певні стандарти поведінки. Соціальні групи, писав він у своїй книзі «Аутсайдери», - створюють девіацію, оскільки вони складають правила, порушення яких вважається девіацією. Крім того, вони нав'язують ці правила певним людям, яким «начіплюються ярлики» аутсайдерів. З цієї точки зору девіація визначається не якістю вчинка, який здійснює людина, а скоріш наслідками застосування іншими людьми правил та санкцій проти «порушника».

Концепція Беккера та близькі до неї підходи Едвіна Лемерта та Кая Еріксона (Edwіn Lemert, Kaі Erіkson) отримали назву теорії ярликування, тому що вони пояснюють відхильну поведінку в термінах правоздатності впливових груп начіплювати ярлики «девіантів», «порушників» представникам менш впливових соціальних груп.

Вони звернули увагу на те, що з людиною можуть поводиться так, мов би вона порушила деяке правило (навіть якщо це не відповідає дійсності) тільки тому, що інші люди стверджують, що це правило було порушено. Саме так часто поводилися тоді з неграми в Америці. Вони зазнавали переслідувань, а іноді їх навіть лінчували на підставі неправдивих звинувачень у зґвалтуванні білих жінок. Беккер мабуть першим висловив думку, що «прийняття рішення про девіантність або недевіантність певного вчинку лише частково зумовлено характером цього вчинку, тобто з порушенням деякого правила, а частково зумовлено тим, як цей вчинок оцінюється іншими.

Більшість людей порушує деякі правила соціального життя. Підлітки іноді палять цигарки з маріхуаною. Адміністратори бізнесових організацій іноді завищують рахунки. Деякі люди вступають у гомосексуальні контакти. Досить велика частка одружених чоловіків та жінок вступають у позашлюбні сексуальні зв'язки. Оточуючі досить часто дивляться на такі вчинки. крізь пальці і людина, що порушує у цих вчинках певні норми, у такій ситуації, як правило не вважає себе порушником, «девіантом». Едвін Лемерт назвав цей тип поведінки первинною девіацією. Вона визначається як така поведінка, що порушує ті чи інші соціальні норми, але проходить непоміченою агентами соціального контролю.

Але ситуація змінюється, коли хтось з близьких, керівник або службовець виявляє ці вчинки і надає їм розголосу. Досить часто це призводить до вторинної девіації. Так Лемерт назвав девіантну поведінку, що адаптується до реакції оточуючого середовища та пристосовується до цієї реакції.

Справа в тому, що коли людині начіплюється ярлик девіанта, спочатку оточуючі починають з ним поводиться, як з девіантом, а з часом і сама така людина досить часто починає поводитись відповідно до цієї ролі. Більш того, нерідко людина починає спочатку іншим, а потім й сама собі так би мовити «пояснювати» свої відхильні вчинки тим, що вона «така» (висловами типу: «та я ж алкоголік» або - «то я ж розпусниця», «та я ж наркоман» і таке інше).

Беккер поставив питання: ким є ті люди, що можуть інших примусити підкорятися їх правилам? Він стверджує, що це залежить від розподілу у суспільстві політичної та економічної влади. Наприклад, в американському суспільстві психіатри встановлюють правила, у відповідності з якими людей визнають психічно неповноцінними.

Хочу нагадати вам, що у недалекому минулому, у колишньому Радянському Союзі ці правила у сфері громадської поведінки встановлювали не психіатри, а - через психіатрів - органи КДБ, тобто таємної поліції. А рамки, так би мовити, «нормотворчої» діяльності цих органів встановлювали керівні функціонери правлячої Комуністичної партії, які у цій країні тримали у своїх руках всю і політичну й економічну владу. Беккер підкреслює також роль так званих «ідейних натхненників», які організовують своєрідні «хрестові походи» заради створення нових цінностей та норм. Якщо така боротьба увінчується успіхом, створюється нова система правил. Відповідно з'являються й нові різновиди девіантів. Беккер наводить як приклад боротьбу республіканців за 18-ту поправку до Конституції, на основі який у 19 році у США був прийнятий так званий «сухий закон», що забороняв виготовлення та продаж алкогольних напоїв. Цей закон діяв 13 років, але усюди порушувався й дав можливість мафії створити міліарні капітали на організації підпільного виробництва та продажу алкоголю.

Закон був скасований тільки у 1933 році, коли після великої депресії у 193 році республіканці програли президентські вибори демократам і президентом став Франклін Рузвельт.

Нам пощастило, що «хрестовий похід» проти алкоголю, який розпочали на початку «перебудови» Лігачов, Рижков та Горбачов не зайшов так далеко, як у ті роки у США, але і в нас підпільне виробництво алкоголю встигло розгорнутися досить широко, а організована злочинність встигла отримати чималий зиск.

Але найбільшу шкоду людству заподіяв, мабуть той «хрестовий похід» в ім'я створення нових цінностей, який привів до формування так званої «комуністичної» ідеології та встановлення більшовицької влади у колишній Російській імперії. Тут була встановлена така система нових правил, за якою девіантами опинилися десятки мільйонів людей - тих, що визнавали «ворогами народу», «шкідниками», «агентами імперіалізму», а потім - «антисовєтчиками», «дисидентами», «прислужниками імперіалізму», «буржуазними націоналістами» й таке інше. І так, про бачте на слові, «правила» панували більше 70-ти років.

Хоча це не перший в історії приклад панування ізуверської системи правил. Масові знищення людей, як відомо, вчинялися у середні віки інквізицією, яка мала право витлумачувати вчинки людей від імені християнської церкви. Інквізиція набула поширення у 13 віці і у деяких країнах Західної Європи, особливо у Іспанії, знищувала «єретиків», (девіантів з точки зору тогочасної церкви), ще й у другій половині 16-го сторіччя, тобто більше 3 років, і встигла знищити близько 1 мільйона людей.

Багато аспектів таких подій пояснює саме теорія ярликування, тобто концепція, що описує процес формування нового ставлення до людей, яких вважають девіантами.

Але теорія ярликування піддається також і критиці. Соціологи звертають увагу на те, що ця теорія зовсім мало дає для розуміння того, що її засновники назвали первинною девіацією. Не пояснює ця теорія й те, чому саме ті чи інші правила стають визначальними для «ярликування».

Крім того, звертається також увага на те, що прихильники цієї концепції перебільшують пасивність девіантів та їх нездатність бороти ся з правлячими класами.

Взагалі треба зауважити, що жодна із соціологічних концепцій, які ми розглянули, не дає повного пояснення відхильної (девіантної) поведінки, хоча кожна з них висвітлює важливі джерела девіації. Відхильна поведінка має багато форм і ми мусимо підходити до кожної форми з урахуванням тих специфічних факторів, що до неї причетні.

Особливо це стосується вивчення кримінальної поведінки, що особливо поширена у сучасних індустріальних суспільствах.

Тепер підсумуємо - чим відрізняються чотири основні сучасні теоретичні концепції відхилу (девіації).

По-перше, не стосується тих основних питань, на які кожна з них намагається дати відповідь.

Основне питання концепції структурної напруги - чому люди порушують соціальні норми і правила?

Основне питання концепції культурального передавання - чому в де яких соціальних групах відхили є частішими ніж в інших?

Основне питання конфлікціоністської концепції - як суспільство структурується таким чином, що деякі групи займають вигідне становище, а деякі - невигідне і стигматизуються як девіантні?

Основне питання концепції ярликування - яким чином типи поведінки і люди визначаються як відхильні?

Відповідно, виходячи з різних передумов, ці концепції по різному пояснюють основне джерело відхилів.

Їх основне джерело за концепцією структурної напруги це відсутність можливості досягати культуральних цілей культурально схваленими засобами.

За концепцією культурального передавання - в тому, що своїм ставленням та поведінці різні люди навчаються у різних субкультурах та контркультурах.

За концепцією конфлікціонізму - основне джерело відхилів у такому соціальному устрої, що породжує соціальну нерівність і конкуренцію. За концепцією ярликування люди, що тавруються як девіанти, стають на шляхи девіантних кар'єр.


25.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!