Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Соціальна взаємодія: поняття, знакова взаємодія, драматургічний підход
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціальна взаємодія: поняття, знакова взаємодія, драматургічний підход

Поняття соціальної взаємодії. Соціальна взаємодія як знакова взаємодія. Драматургічний підхід. Етнометодологія. Взаємодія як соціальний обмін. Складення уявлення про інших людей

Поняття соціальної взаємодії. Основна одиниця. людської поведінки - це дія. Все, що ви можете зробити - є дією: встати ранком з ліжка, одягтися, поснідати, увійти в аудиторію, прочитати речення і таке інше. Деякі наші дії не виконуються ні для кого крім нас самих, але більшість наших дій зачіпає наші стосунки з іншими людьми, і таким чином, складають елементи взаємодії з ними.

Дії, що зачіпають будь-які інтереси хоча б однієї іншої людьми, (тобто впливають на умови задоволення якої-небудь її потреби), називають. соціальними. діями.

Це широке визначення, тому що суб'єкт дії може іноді не знати, що наслідки його дії зачіпають інтереси інших людей (опосередкована дія через невідомі суб'єкту зміни у природному навколишньому середовищі).Тому на мікросоціологічному рівні вживають інше, більш вузьке визначення соціальної дії.

Соціальна дія, у мікросоціологічному розумінні, - це поведінка, що або зорієнтована на інших людей, або відбувається під їх впливом. Навіть якщо людина просто поводиться так, щоб не заважати іншим людям, тобто щоб не зачіпати їх інтереси, - це соціальна дія. Наприклад, людина у читальному залі намагається працювати тихо (або - навпаки) це теж соціальна поведінка.

Коли люди у своїй поведінці беруть до уваги один одного, тоді їх соціальні дії складаються у соціальну взаємодію. у мікросоціологічному розумінні цього терміну. В цьому розумінні соціальна взаємодія. – це обопільний та взаємний вплив двох або більше людей на поведінку один одного.

Саме тому соціальна взаємодія складається із взаємного впливу між діями різних людей, це так би мовити, «будівельна цеглинка», з якій складаються всі процеси соціального життя. Без соціальної взаємодії людина не може одержати ані знань, ані вмінь, які необхідні їй, щоб стати діючим членом суспільства. Без соціальної взаємодії були б неможливі будь-які соціальні інституції чи групи. Коли ми вивчаємо соціальну взаємодію у зазначеному розумінні ми досліджуємо поведінку на мікросоціологічному рівні. Саме мікросоціологія займається детальним вивченням того, що люди роблять, про що думають та говорять в їх повсякденному житті - хвилина за хвилиною. У сучасній соціології є кілька підходів до вивчення соціальної взаємодії, й кожен з них дає додаткове, відмінне від інших, розуміння цього поняття. Ми розглянемо чотири основні підходи:

  • інтеракціоністський,
  • драматургічний,
  • етнометодологічний,
  • соціального обміну.

Всі ці підходи відносяться до мікросоціального рівня.

Соціальна взаємодія як знакова взаємодія. Інтеракціоністи звертають увагу на те, що люди живуть водночас удвох середовищах - фізичному та знаковому. Те, що відбувається навколо людини, вона відбиває у думці та витлумачує.

Людина не реагує безпосередньо на те, що бачить, чує або відчуває іншим чином - вона спочатку намагається оцінити, що отримані відчуття означають, що стоїть за ними.

Наприклад, сорочка це не є просто поєднання певних візуальних та тактильних впливів на відповідні органи чуттів. Ми надаємо їм певного значення, коли визначаємо сорочку саме як предмет одягу, а не, наприклад, як «простирадло» або «прапор». Крім того, виходячи з фасону та якості сорочки, в яку одягнута людина, ми можемо зробити деякий висновок щодо соціального стану самої людини. А якщо людина одягнута у певну форму, то ми можемо зробити висновок про її професію, а іноді також і про її ранг.

Взагалі можна сказати, що ми спрямовуємо свою поведінку саме тими значеннями, які ми надаємо подіям, людям та речам, взагалі всьому, що відбувається навколо нас. Якщо б ми не визначали цих значень, наші дії були б випадковими та хаотичними. І тому інтеракціоністи говорять, що наші визначення ситуацій є вирішальними для соціальної взаємодії. Визначення ситуації - це те тлумачення, яке ми даємо нашому безпосередньому (найближчому) оточенню.

У своїй думці ми уявляємо собі наше середовище, репрезентуємо його собі за допомогою знакових засобів, складаємо про нього певне враження та оцінюємо можливий для нас напрямок дій. З точки зору інтеракціоністів, те, що ми називаємо «фактами», самостійного існування не має, незалежного від людей, які їх спостерігають та надають їм певного значення. Так звані «дійсні» факти це, з точки зору інтеракціоністів - способи визначення людьми різноманітних ситуацій.

Як можна витлумачити значення того, що робить чоловік, коли він косить газон. Цей чоловік може виглядати як такий, що прикрашає своє подвір’я, або - що займається фізичними вправами, або - що підтримує свій імідж в очах сусідів, або - що підтримує репутацію своєї місцевості, або - що уникає своєї дружини, або - що досаждає сусіду, який хоче спати, або - що заробляє гроші. Стародавня притча про трьох каменярів. На питання, що робите, вони відповідали по різному: один - я заробляю гроші, другий - я кладу цеглу, третій - я будую храм Божий, стояти якому віки.

Хоча визначення певної ситуації різними людьми можуть бути неоднаковими, але коли люди приходять до спільного розуміння потреби поєднати свої дії з діями інших людей, вони швидко досягають однакового визначення спільної для них ситуації.

Якщо Вам потрібно купити хліба, перетнути вулицю із жвавим транспортним рухом або співати у хорі, Ви мусите надати відповідальній ситуації таке саме значення, як надають їм продавець хліба, водії транспорту або інші співаки хору. Тільки таким шляхом Ви можете виконати разом з іншими людьми відповідну спільну дію.

Можна сказати, що взагалі нам вдається вести спільне життя з іншими людьми саме завдяки тому, що у більшості випадків наші визначення ситуацій спільної дії в основному співпадають.

З цієї точки зору, культура виступає як погоджені значення, або як визначення ситуацій, що поділяються членами суспільства. Відповідно, соціалізація визначається як процес, через який визначення ситуацій, що поділяються членами суспільства, передаються наступному поколінню.

Взагалі інтеракціоністи вважають, що сама реальність. створюється людьми через ті визначення, які вони їм дають.

Американський соціолог Віл'ям Томас (Wіllіam Thomas) на початку3-х років висловив цю думку у формулюванні, яке пізніше стали відомим назвати «теоремою Томаса», хоча точніше було б говорити аксіома або постулат Томаса: «Якщо люди визначають ситуації як дійсні, ці ситуації стають дійсними за їх наслідками».

Теорема Томаса. (точніше аксіома, постулат Томаса) звертає увагу на той факт, що ми реагуємо не тільки на об'єктивні особливості ситуації, але також й на те значення, яке ця ситуація має для нас. Коли ми надаємо чому-небудь певного значення, це впливає не тільки на те, що ми робимо або не робимо, але також й на наслідки нашої поведінки. Припустимо, що поширюється невірне визначення, а саме - що певний банк прямує до банкрутства. Тоді починається різке зростання вимог клієнтів до банку повернути їх внески. Але жоден банк не в змозі негайно повернути усі або майже усі вклади. Тому такий банк вимушений закритися. У подібних випадках не потрібно ніякої змови, щоб невірне визначення стало вірним. Здійснення його відбувається невимушено, коли люди діють так, як якби це визначення було вірним.

У міжрасових відносинах теорема Томаса пояснює невдачі меншини. Якщо люди уявляють собі чорних, жовтих або євреїв як таких, що мають певні риси, то незалежно від того вірні ці уявлення чи невірні, але такі визначення впливають на поведінку тих людей які ці уявлення мають.

В історії людства дуже негативні уявлення періодично. спричиняли геноцид та війну. Покоління білих американців, наприклад, вважали чорних нижчою расою. А через те, що білі контролювали центри інституціональної влади, вони залишали за чорними лише невелику частину можливостей американського суспільства. Діючи за своїми расистськими визначеннями, білі формували такі соціально-політичні умови, за яких чорні були менш освіченими, виконували більше непрестижної праці, жили у бідніших будівлях та мали гірше здоров’я ніж білі. Так, на думку американських соціологів, білі створили соціальний порядок, для якого була характерною інституціональна дискримінація (детальніше ми будемо це розглядати у розділі про расові та етнічні відносини).

Я вважаю, що в нашій історії радянських часів аналогічне створення реальності відбувалося, коли в діях державної влади реалізовувалось визначення заможних селян як «куркулів», як «кровопивців», як «ворогів», що мають бути «знищені як клас». Те, що було зроблено на основі таких визначень проти цих людей, - таки зробило більшість з цих людей справді ворогами радянського ладу.

Драматургічний підхід. Другий підхід до вивчення соціальної взаємодії, що є досить поширеним у сучасній соціології, це так званий драматургічний підхід. Вихідне положення цього підходу є таким. Якщо ситуації самі себе не визначають, а мусять бути створені через знакову комунікацію, то соціальне життя є подібним до театру, де реальність також створюється через її визначення.

Цей підхід, при якому соціальний світ замальовується як природний театр, вперше запропонував наприкінці 5-х років американський соціолог Ервін Гофман (Ervіng Goffman). Він назвав цей підхід драматургічним. За Гофманом, ми всі є як акторами, так і глядачами, і наші ролі - це соціальні ролі, які ми відіграємо у повсякденному житті.

Гофман виділив декілька аспектів, у яких життя подібне театру. Один з цих аспектів полягає в тому, що у житті люди часто намагаються контролювати ту реальність, яку бачать інші люди. Гофман вказував, що тільки тоді, коли ми можемо впливати на формування уявлень інших людей про нас, тоді ми маємо надію передбачати або контролювати те, що буде відбуватися з нами самими. Ми кровно зацікавлені подати себе іншим людям таким чином, щоб вони бачили нас у привабливому світі. Цьому процесу Гофман дав назву - управління через враження(іmpressіon management).

Ми забезпечуємо «глядачів» визначенням того, хто й що ми є, з надією, що вони знайдуть нас переконливими. І ми намагаємось приховувати поведінку, що несумісна з образом, який ми намагаємось створити. Наприклад, ми можемо спробувати приховати помилки, які ми робимо, таті кроки, якими ми виправляємо помилки. Або ми можемо показувати іншим людям тільки кінцевий продукт й приховувати процес, що дає цей продукт. Так, молоді викладачі часто приховують від студентів, як багато часу вони витрачають на підготовку до лекцій.

Ви займаєтесь управлінням через враження, коли вирішуєте, що одягти у певних випадках - коли збираєтесь на вечірку, на побачення або на іспити в університет. Взагалі, можна вважати встановленим, що одяг є ключовим компонентом управління через враження. Цю аналогію між сценічною та соціальною взаємодією Гофман розгорнув далі. В соціальній взаємодії він виділив передній план. (frontregіon), як місце, аналогічне сцені, яку бачать глядачі, а також задній план. (back regіon) - як місце поза сценою, де актори готуються до вступу у сценічну дію. Саме тут, так би мовити, за кулісами життя, люди здійснюють ті форми поведінки, що протирічать враженням, які вони намагаються справити на «глядачів».

Гофман ілюструє різницю між переднім та заднім планом описом змін, що відбуваються у поведінці офіціантів ресторану, коли вони переходять з кухні до обідньої залі. На передньому плані (в обідньої залі) вони демонструють ввічливість у поводженні з гостями. На задньому плані (в кухні) вони відкрито осміюють прислужливість, яку вони мусять демонструвати на передньому плані. Крім того, саме на кухні вони роблять брудну частину своєї роботи, що стосується приготування їжі. Дослідження показують, що соціальні зв'язки звичайно сильні серед людей, що поділяють спільні «задні плани» життя, тому що вони мусять берегти свої секрети від сторонніх.

Хоча підхід, запропонований Гофманом, звичайно класифікують як інтеракціоністський, його роботи у деяких суттєвих моментах відходять від традиційних формулювань знакового інтеракціонізму. Інтеракціоністи розглядають кожну ситуацію як заново побудовану - частинка за частинкою - особливих комбінацій активностей та значень, що функціонують у певних обставинах. Гофман же описує соціальне життя як певні структури, що мають невидиме, але реальне існування поза видимими справами повсякденного життя. Ця основна система співвіднесення забезпечує стабільні правили, які люди застосовують у формуванні своєї поведінки. Інтеракціоністи припускають, що соціальна реальність є такою, якою ми її вважаємо. Але виникають питання: якщо це так, то як ми приходимо до створення у наших думках та бесідах до такого бачення соціального життя, яке є упорядкованим та структурованим? Яким чином ми аналізуємо події так, що вони виступають пов'язаними між собою? Як ми встановлюємо фактичний характер наших інтерпретацій та оцінок?Такі питання вперше були поставлені у 6-тих роках Гарольдом Гарфінкелем (Harold Garfіnkel) та його колегами. Вони заходилися проаналізувати та детально описати звичайні повсякденні дії людей, що вважаються само собою зрозумілими, з точки зору підходу, який вони назвали етнометодологією.

Етнометодологія. «Етно» (Ethno) походить від грецького слова, що означає «народ», а слово методологія тут означає теоретизування про процедури, якими щось робиться. Таким чином, буквально, етнометодологія позначає теоретичний підхід до тих процедур - правил та дій, які ми фактично використовуємо, щоб зробити соціальне життя та суспільство зрозумілими нам самим та іншим людям. Кажуть, що етнометодологія це вивчення того, як люди у своєму повсякденному житті створюють та поділяють їх визначення реальності. Вихідною основою для побудови етнометодології стали ідеї німецького соціального філософа Альфреда Шютца (Alfred Schutz).

Шютц зауважує, що у нашому повсякденному досвіді ми припускаємо, що дійсний світ існує навколо нас незалежно від нашого досвіду. Він стверджує, що це бачення відображує певну розумову установку. Інші розумові установки припускають існування світу із зовсім іншими характеристиками. Вони включають в себе як «реальності» сни, гіпнотичні стани, галюцинації або театральні видовища.

При різних припущеннях та типах логіки люди створюють різні світи. Етнометодологи досліджують, як ми приходимо до створення припущення про те, що існує зовнішня соціальна реальність та порядок, і як ми приходимо до ствердження - один у одного цього припущення, як ми переконуємо один одного у тому, що існує упорядкована зовнішня соціальна реальність.

Один з методів, які застосовує у своїх дослідженнях Гарфінкель, це демонстраційний експеримент. Суть експерименту полягає в тому, що експериментатор вносить у ситуацію спілкування яку-небудь неприємну несподіванку для того, щоб відкрити звичайно приховані очікування. Наприклад, Гарфінкель пропонував своїм студентам вступати у розмову, а потім просити пояснити значення того чи іншого звичайного вислову співрозмовника.

Ми особливо глибоко відчуваємо важливість загальноприйнятих, узвичаєних значень, які є основою наших взаємодій, коли ці значення раптово змінюються. Гарфінкель давав своїм студентам таке завдання: він запропонував їм почати поводити себе вдома так, мов би вони не діти своїх батьків, а квартиранти, вживати звернення «містер» та «місіс», виявляти стриманість, яка притаманна спілкуванню чужих людей. У себе вдома вони мусили ввічливо просити дозволу скористатися ванною, холодильником, телефоном і таке інше. Деякі студенти відразу відмовились від такого експерименту тому, що вважали, що це може призвести до конфлікту у сім'ї. А ті студенти, що погодились були приголомшені результатами експерименту.

Члени сім'ї були повністю здивовані. Вони весь час намагалися зрозуміти причини такої дивовижної поведінки і якось налагодити звичненормальну ситуацію в сім'ї. Звіти студентів сповіщали, що зміна їх поведінки викликала подив, занепокоєння, збентеження, тривогу. У багатьох родинах їх члени оцінювали студентів як егоїстичних, дріб'язкових, неуважних, непорядних, неввічливих і таке інше. Члени сімей вимагали пояснень: «Що трапилось? Що з тобою? Може тебе виключили з коледжу?Ти захворів? Чому ти раптом з'їхав з глузду? Ти дійсно з'їхав з глузду, чи витворюєш все це через свою дурість?» й таке інше. Висновок тут такий: у житті є безліч правил, які ми звичайно не усвідомлюємо. Але порушення цих правил може давати непередбачені і дуже неприємні результати.

Етнометодологічні дослідження показали, що соціальні структури багато в чому існують лише завдяки тому, що достатня кількість людей погоджується діяти за тими правилами, що склалися. Навіть держава та її органи існують тільки тоді, коли досить багато людей поводяться щодо них, як до дійсно існуючих. Але коли велика кількість людей ставить під сумнів владу існуючої держави, то можуть відбуватися революційні зміни. Цей процес подібний до процесу збанкрутування того банку, з якого всі вкладники забажали майже одночасно взяти свої гроші. Ще необхідно зауважити, що етнометодологія має, так би мовити, суперечливу репутацію. Деякі її прихильники вважають, що вона є одним з найважливіших починань у сучасній соціології. її ж критики вважають її чимось лише трошки більшим, ніж забавною дивиною. Ця проблема поки що залишається відкритою. І саме тому, що самі методики етнометодологів поки що дозволяють робити лише якісні і не досить визначені висновки.

Взаємодія як соціальний обмін. З точки зору теорії соціального обміну, запропонованої американським соціологом Джорджем Хомансом (George Homans) на початку 7-хроків, спілкування між людьми завжди відбувається на основі їх намагань збалансувати свої витрати на цей процес та винагороди, які вони в ньому одержують.

Згідно з цією теорією поведінка людини зумовлюється тим, чи винагороджувалася, і як саме, аналогічна поведінка у минулому. Це здійснюється, за Хомансом, на основі таких чотирьох принципів: чим більше певний тип поведінки винагороджується, тим частіше він буде повторюватися.

Якщо винагородження за певні типи поведінки залежать від якихось умов, то людини буде намагатися дотримуватись цих умов.3. Якщо більші витрати набагато збільшують винагородження, то заради великого винагородження люди готові йти на більші витрати.4. Якщо певна потреба людини майже повністю задовольняється, то людина менше готова прикладати додаткових зусиль, щоб задовольнити цю потребу ще повніше.

В теорії обміну винагородження не мається на увазі тільки у матеріальній формі. В теорії соціального обміну винагородження визначається як будь що, заради чого людина готова йти на якісь витрати, що потребує від неї вступ у певну взаємодію з іншою людиною або людьми. З іншого боку, витрати - це все те, чого людина намагається або уникнути або мінімізувати.

Прибутки. визначаються як винагороди зменшені на витрати. Винагородженням, з точки зору теорії соціального обміну, може бути приємне відчуття, безпека, престиж, інформація і навіть можливість внутрішньо краще ставитись до самого себе.

Теорія обміну стверджує, що в цих обмінах люди притримуються так званої стратегії «мінімаксу» - мінімізації витрат та максимізації винагородження.

Тут тільки треба зауважити, що проблемою залишається вимір винагороджень. та витрат у порівняльних одиницях.[Нагадати підхід київського академіка Миколи Амосова - баланс задоволення та невдоволення та про модель «соціон» Дмитра Галенка].З точки зору теорії обміну соціальна взаємодія складається з обміну діями щонайменш двох людей. Уявіть, наприклад, що двоє людей співробітники. Один з них новачок і постійно звертається до другого за порадою, а другий ці поради дає. Цей процес буде дійсно відбуватися, якщо ці двоє вступають у певний обмін. Наприклад, якщо перший в обмінна поради, які він отримує, дає другому визнання та вдячність. Тоді обидва можуть бути винагородженні й задоволені.

Але обидва також несуть певні витрати. Перший зменшує свою самооцінку, другий перериває свою роботу, щоб надати першому пораду. До тих пір поки вони обидва отримують від своїх стосунків прибуток (винагородження мінус витрати), ці стосунки можуть продовжуватись. Але якщо прибуток, що очікується, не буде задовольняти одну із сторін, то ці стосунки закінчаться.

Теоретики соціального обміну вважають, що у соціальній взаємодії люди притримуються принципу взаємності, тобто правила, згідно з яким люди допомагають тим, хто допомагає їм і навпаки.: тобто притримуються правила: «добро за добро, зло за зло».

В негативному аспекті цей принцип, відомий з біблейських часів як «око за око, зуб за зуб». Але в Новому Заповіті запропоновано людям притримуватися іншого принципу. Але в чому він інший, і чому відповідає теорії обміну.

Вважається, що принцип взаємності спрацьовує на багатьох рівнях соціального життя. Навіть у міжнародних справах. Але логіка теорії обміну - це все-таки спрощена схема реальних взаємодій. Приклад - реакція робітників на стимулюючи норми винагородження за працю. Іноді вони ці норми регулюють самі, щоб працювати з певною швидкістю.

Смелзер вважає, що це не відповідає теорії обміну. Але чи це так?Як це витлумачити з точки зору теорій обміну?

Складення уявлення про інших людей. Коли людина сприймає інших людей або думає про них, відбуваються два важливі процеси. По-перше у неї формується враження. про цих людей, а по-друге, вона приписує їх поведінці певні причини. Розглянемо кожен з цих процесів.

1. Формування вражень. Коли одна людина вступає у контакт з іншою, вона найчастіше помічає, перш за все, певні фізичні характеристики іншої людини – її вік, стать, зріст, одяг і таке інше. Крім того, помічає жести іншої людини, її манеру говорити, інтонації голосу, міцність потиску долоні та інші риси поведінки. На основі таких штрихів робляться узагальнення і створюється певний образ іншої людини. А потім цей образ використовується, коли виникає потреба уявити собі, як ця людина може поводитись у тих чи інших обставинах. І саме ті образи. інших людей, що формуються у Вашій уяві, впливають на те, як ви до них ставитесь і як з ними поводитись.

Створення образу. іншої людини часто відбувається із використанням категорій, якими забезпечує людину культура її суспільства. Так, людина нерідко характеризується у термінах статусів. (робітник, жінка, українець, вчитель, батько) або особистих рис. (привітний, жорсткий, відповідальний, безпорадний і таке інше).

Використання таких категорій обумовлено тим, що людина є надто складною для того, щоб ми могли брати до уваги кожну деталь її поведінки при кожній зустрічі. Категорії. допомагають нам структурувати і узагальнювати. великі обсяги інформації про інших людей - класифікувати їх та надавати виділеним класам певні назви. Це дає нам можливість застосовувати для розуміння людей у нових. зустрічах з ними 1минулий1досвід нашого спілкування.

Такі категорії, що є розумовими структурами для обробки та організації інформації, соціологи і психологи називають схемами. Один з типів таких схем складають так звані стереотипи. Стереотип. - це спрощене і негнучке схематизоване уявлення про соціальну групу або про її представників.

Саме тоді, коли керуються стереотипом, вважають, що всім членам певної соціальної групи притаманна певна сукупність особистих рис. У дослідженнях американських соціологів були виявлені стереотипи працюючої жінки, футболіста, професора коледжу та інші. Наприклад, працюючу жінку чоловіки найчастіше вважають конкуруючою і нежіночною. Так, виходячи з часткової інформації про особу, люди заповнюють нестачу знань тим сурогатом інформації, яким забезпечує певна схема, відповідний стереотип.

2. Приписування причин поведінці людей.

Процес складення уявлення про інших людей не зупиняється лише на формуванні вражень про них. Для того, щоб зрозуміти їх поведінку ми часто намагаємося відкрити, чому саме вони діють певним чином. Цей процес дістав у психології і соціології назву каузальної атрибуції(causal attrіbutіon), тобто приписування причин, або просто атрибуції. Розрізняють два основні види атрибуції - диспозиційну і ситуаційну.

Атрибуцію називають диспозиційною, якщо причини певної поведінки людини пов`язують з внутрішніми факторами, такими як особисті риси і якості людини. Атрибуцію називають ситуаційною, якщо причини певної поведінки людини пов`язують із зовнішніми обставинами, такими як умови та обставини поведінки.

Те, як саме пояснюється поведінка людини, може мати далеко сягаючі наслідки. Наприклад, зовсім по-різному будують поводиться щодо учня його батьки в залежності від того, як вони розуміють причини того, чому він погано вчиться у школі. Одна справа, якщо вони це пояснюють через нестачу здібностей або мотивації (диспозиційні фактори), і друга справа - якщо причину вони вбачають у вадах самої школи, невмілості вчителів, або злиднів (тобто ситуативних факторів).

Дослідженнями встановлено, що коли люди витлумачують поведінку інших людей, вони найчастіше переоцінюють ту міру, у якій ця поведінка випливає з їх особистих якостей. Це явище дістало назву фундаментальної помилки атрибуції (fundamental attrіbutіon error). Причини ж власної. поведінки люди найчастіше схильні вбачати у ситуаційних. факторах. юди найчастіше вважають, що свої власні дії вони обирають відповідно до того, як їх виховали, а що інші. люди діють певним чином через їх особисті якості, які їм притаманні.


25.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!