Osvita.ua Вища освіта Реферати Соціологія Гуманістичний вимір простору і часу
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Гуманістичний вимір простору і часу

В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, «інструменти» культурно-практичного опанування дійсності

«...Основні форми всякого буття є простір і час, — зазначав Ф. Енгельс. — Буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Простір і час, що «пронизують» будь-яке явище, є «фрагментом» об'єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв'язків кожної речі або явища з усім світом. «Ліквідація» простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим — і матерії.

Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: простір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.

Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й «зберігають» (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціонізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII — XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну «машину», не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.

У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зводила до процентів виконання планів, інших валових показників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спільності — нації, класи, суб'єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об'єктивною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми — простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних носіїв — суб'єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.

Пізнання особливостей простору і часу — це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уявлень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конкретно», на основі методів цих наук.

Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, але й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час — це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через «призму» власного свого розвитку. «Первинним» у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), в межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об'єктивність цих категорій треба розуміти не як «абсолютну», а як об'єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об'єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обґрунтованих, реалістичних.

Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо випустити період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам філософія античного світу. Чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна одержали розвиток саме тут.

Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.

Саме рабовласницьке виробництво, яке було засноване на переробці речовини природи механістичними засобами. повертало будь-якому явищу, предмету форму як його суспільну цінність, якість. Форма давала зміст, розуміння того, для чого існує даний предмет, які функції він виконує. Тому такі філософи, як Платон і Арістотель, котрі максимально узагальнили весь зміст античної культури, стверджували, що саме «форма» створює матерію, бо з невизначеної субстанції космосу (світу) породжує конкретні речі та якості.

Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір був ще в тому, що засіб виробництва нібито «моделював» циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує «світовий рік» як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час розглядається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу і простору цілком «моделюють» цей підхід. Так, «динамічна» модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну «свободу» в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI — XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінченність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили християнську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного суду).

Таким чином, статичний підхід розуміє час через простір, динамічний — через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний — через взаємодію різних об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв'язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «мірами», як і зникає, що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінцевою кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.

Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа — Демокріта. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова «атомістичне вчення Левкіппа — Демокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це при врахуванні критичних аргументів елеатів».

Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір — це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною формою Існування «ідей» — джерела пізнання.

Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Арістотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію XVII — XVIII ст. Відмовляючись від платонівської концепції «ідей», Арістотель розробляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходження там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі — порядок ієрархії. «Місце» — суттєве, річ, яке має його «заповнити», — випадкова.

«Те, що місце є щось, — писав Арістотель, — це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову знаходиться повітря, а іноді це ж саме місце займає інше тіло; само ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється». Тому й тіла рухаються в напрямку своїх «природних місць»:

це — «мета» їхнього руху. «Переміщення простих фізичних тіл, наприклад, вогню, землі та подібних до них показує, на думку Арістотеля, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх. низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця».

Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Коплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерційності руху тощо.

Глибоко досліджує Арістотель природу часу. Він ставить питання про докази існування часу й відтворює тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє — момент єдності буття й небуття. Він писав: «...важко побачити, чи є «тепер», яке очевидно розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з одним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно знищитися». Мить «тепер» — не тільки точка розриву, але й зв'язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними.

Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до необхідності дослідження зв'язку часу й руху. Мислитель показував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід'ємний від руху. Арістотель визначає час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього»; як «міру руху й спокою».

У цілому уявлення про час і простір, вироблені Платоном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу й простору. Як зауважує М. А. Барг, «оскільки в християнстві... проблема людини вирішується за допомогою ідеї бога-творця і основи Всесвіту, остільки людська драма перетворювалась у драму космічних сил добра та зла, віри та невір'я, — драму, яка розгорталась у просторі та часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх включення в ритм Всесвіту, як це відбувалося в античній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії:,,людина та її творець».

Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до бога), відбивало нове розуміння часу — як часу історичного. Це зв'язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин (354 — 430 рр.), єпископ з м. Гіппона (Північна Африка).

Августин вважав, що бог разом із світом створив і час. Але бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом, як переживання тривалості. Саме людська душа зв'язує вічність і час. Минуле фіксується через пам'ять, майбутнє — як сподівання, передбачення; теперішнє — як споглядання. «Зараз ясно стає для мене, — писав Августин, — що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... висловлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам'ять або спогад; для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію».

Зазначене розуміння часу стало історичним, суб'єктивним за змістом. Воно вводило людину в таке відношення до світу, коли вона сама вже була здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті гріховність або чесні, моральні вчинки. Суб'єктивний час — основа для надії та віри.

Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV — XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знання. Об'єктивною основою цих змін були знов-таки суспільні процеси, які відкривають для людини й природу як об'єктивний процес.

Реальність економічного процесу, механізованого матеріального виробництва стає реальністю природничих наук, перш за все механіки, фізики, астрономії. Зазначені науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності, яка відкинула суб'єктивні нашарування, авторитети минулого. «Світ» як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності — предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і складаються риси простору часу — як форм відповідних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток теорія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона.

Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються «порожніми» формами, котрі не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим.

Наведене трактування часу й простору остаточно зруйнувало Арістотелівську концепцію «природних місць». Час у концепції Ньютона з'являється «координатою» в обчисленні нескінченно малих: час — це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескінченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годинники у Всесвіті повинні йти синхронно.

Абсолютні простір І час — поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об'єктів Ньютон вживає поняття відносних простору й часу. Це — міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час — це емпіричний рівень сприймання абсолютних простору та часу.

Таким чином, у системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони — абстрактні умови механічного руху. Проте конкретні межі їх застосування були усвідомлені лише в кінці минулого століття, разом із розвитком нової фізики, з появою теорії відносності А. Ейнштейна.

Релятивну концепцію простору та часу розвивав сучасник Ньютона В. Лейбніц, який вважав, що треба це питання пов'язувати з буттям монад — живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв'язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція «далекодії» у Лейбніца замінюється наперед установленою «гармонією», яка забезпечує досконалість світу. Взаємодія цих монад, за Лейбніцем, і породжує властивості простору й часу. Простір — це порядок існування, час — порядок послідовностей. Релятивна концепція часу та простору Лейбніца не дістала такого поширення, як концепція Ньютона. Водночас вона показала можливості релятивного підходу до часу та простору, які більш детально розкрила вже сучасна наука.

Значним етапом у вивченні властивостей простору й часу в історії філософії була концепція І. Канта, який включив категорії часу та простору до апріорного механізму пізнавального процесу. Кант вважав, що свідомість не відображає світу, а створює світ явищ. При цьому простір і час постають формами свідомості, які «організовують» чуттєве споглядання й «підводять» його під поняття та судження. Час у Канта постає порожньою формою, як і в Ньютона. але Кант «розміщує» його (час) немовби всередині свідомості й виявляє через нього зовсім інші функції, ніж англійський учений.

Передусім, простір і час у концепції Канта — форми свідомості, завдяки яким остання через свою активність «конструює», створює світ явищ. Згідно з Кантом, «простір є необхідним апріорним уявленням, яке знаходиться в основі всіх зовнішніх споглядань... є... формою всіх виявлень зовнішніх почуттів, тобто суб'єктивною формою чуттєвості, за якої лише й можливі для нас зовнішні споглядання». Час, у свою чергу, є «формою внутрішнього почуття, тобто спогляданням нас самих і нашого внутрішнього світу... Час є апріорною умовою всіх явищ взагалі». Визначення функцій простору й часу з'являється тому, що зовнішній світ оголошується «річчю-в-собі», таким, що не піддається пізнанню. Тому свідомість і «створює» світ явищ, згідно із своїми «механізмами діяльності».

Концепція Канта — це спроба «змоделювати» функції простору й часу, виходячи з людської діяльності як такої. Проте абсолютизація діяльності призводить до відриву людини від зовнішнього середовища. Кант розпізнав, що людина живе безпосередньо не в світі природи, а в «світі» діяльності. Однак він не збагнув, що це життя є суспільним і має практичну основу. Разом з тим заслуговує на увагу прагнення Канта виявити роль часу у визначенні дійсності.

Справді, опосередковуючи зв'язок між чуттєвістю та розумом, час, згідно з Кантом, лежить в основі так званих «схем», завдяки яким виникає предметність світу через різні судження. Так, «схема є нічим іншим, як апріорним визначенням часу, підпорядкованим правилам». Схема кількості є породженням (синтезом) самого часу в послідовному охопленні предмета; схема якості є «наповненням» часу як синтезу відчуттів і уявлення часу. Так створюється світ досвіду, який ми пізнаємо.

У філософії Канта, згідно з В. Ф. Асмусом, «розум вносить за допомогою «схематизму часу» й відповідно до правил категоріального синтезу єдність у різноманітність чуттєвих споглядань і таким чином немовби породжує природу — щоправда, тільки як предмет знання. Але він породжує не природу як таку, а лише форму знання про природу — оскільки це знання загальне й необхідне. Зміст цього знання, проте, є наслідком для нас «речей-у-собі», суть яких нібито назавжди залишається недоступною для нашого пізнання» п. Кант, таким чином, зробив важливий крок до вивчення ролі часу й простору в діяльності (практиці) людини, суспільства.

Наступний значний крок у розробці даної проблеми належить Гегелю, який вийшов на рівень розуміння історичного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей (хоч і пов'язував це з розвитком «абсолютної ідеї»). Безпосередньо про час і простір Гегель розмірковує у «Філософії природи», де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору та часу. Історія взагалі, на думку Гогеля, є проявом духу в часі, подібно до того, як ідея (і природа) виявляється в просторі. Цим протиставленням він підкреслює, що природу не можна вимірювати однаковим з історією часом, що е цілком правильним твердженням. Далі, Гегель підходить до думки, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір.

Заслугою Гегеля є також розвиток діалектичної концепції простору та часу. «Не в часі все виникає й минає, — підкреслював він, — а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням». Час, щільно зв'язаний з простором, взаємодіє з ним (всупереч концепції Ньютона). Минулим і майбутнім часом, на думку Гегеля, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом. Таким чином, Гегель «угадав» взаємодію простору й часу як власних форм практики, праці: час відповідає руху, «процесу» праці, простір — її «матеріалізації» в предметах.

Матеріалістичне розуміння історичного процесу, органічне взаємопроникнення матеріалізму й діалектики стали вирішальною умовою для філософських узагальнень матеріальної єдності світу, розрізнення філософського й конкретно-наукового вивчення властивостей матерії, руху, простору та часу. Насамперед діалектико-матеріалістична філософія наполягає на об'єктивності простору та часу як форм розвитку матерії. «Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, — писав В. І. Ленін, — матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору». Як і матерія, простір і час нескінченні. «Саме тому, — підкреслював Ф. Енгельс, — що безконечність є суперечність, вона являє собою безконечний процес, який без кінця розгортається в часі і просторі».

До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок їх один з одним та з рухом матерії; залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час — виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального та особливого, неперервності та дискретності. Для простору — це протяжність (як співіснування й рядоустановленість різних елементів змісту), зв'язність та неперервність разом з відносною перервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого. Цілком природно, що як простір зв'язаний із часом і рухом матерії, так і час — з простором.

Отже, простір І час є іманентними формами матерії, що рухається, «формами координації матеріальних процесів та об'єктів. Простір — форма координації співіснуючих матеріальних об'єктів, їх рядоустановленості, зв'язку одного з іншими. Час — форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тривалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших. Інакше кажучи, простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності; час характеризує матерію як процес». Таким чином, «співіснування» як ознака простору має свою основу в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає «різнопорядковість» простору, тобто існування тут не тільки дійсного, але й можливого.

Ці абстрактні властивості простору та часу — найбільш загальні. Так чи інакше вони виявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах — механічному, фізичному — вони вбачаються безпосередньо, то в складних — біологічному, особливо соціальному — через значні модифікації. Тут час немовби набуває властивостей простору, а останній розгортається через «координати» часу.

Виокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш простих (механічного руху) до більш складних — простору й часу живих організмів та суспільних систем. Це збігається із загальним напрямом процесу пізнання — від явищ до сутності, від зовнішнього та безпосереднього — до внутрішнього й опосередкованого, від простого до складного.

Зупинимося на тих конкретних рисах, які мають час та простір у світі фізичних, біологічних та соціальних явищ. Саме ці форми руху відкривають щільний зв'язок часу та простору із змістом зазначених форм руху, виявляють їхні функції в розгортанні якісно відмінних процесів у природі та суспільстві.

Розвиток уявлень про час і простір у сучасній фізиці йшов одночасно з ломкою механічної картини світу, тобто із спростуванням концепції Ньютона про «порожні» час і простір як єдино можливі форми руху в природі. Так, уже в 1821 р. О. Фронель ввів поняття «ефіру» як носія світлових коливань, припускаючи, що ефір — це не «порожнеча», але й не речовина. Більш ґрунтовно теорія електромагнітного поля досліджена в теорії англійського фізика Д. Максвелла. Тут ставиться таке питання: чи рухається ефір? Як узгодити його властивості із властивостями електромагнітного поля? Після кількох десятиліть суперечок експеримент Майкельсона — Морлі, де була поставлена мета виявити рух ефіру відносно Землі, так і не дав якихось певних, значущих результатів.

Досліджуючи ці проблеми, А. Ейнштейн у 1905 р. сформулював свою спеціальну теорію відносності, де відмовлявся від поняття абсолютного спокою, що означало поширення принципу відносності на закони електромагнітних явищ і призводило до суперечності з головним постулатом — припущенням сталості швидкості світла у «порожньому» просторі. Власне цю суперечність і розв'язала концепція Ейнштейна. Він відкрив, що в класичній механіці неадекватно приймався принцип одночасності різних подій як наслідок принципу «далекодії» (поширення подій з миттєвою швидкістю) — головного принципу теорії Ньютона. Але припущення кінцевої швидкості електромагнітних явищ не узгоджувалося з традиційним поняттям одночасності.

Ейнштейн почав досліджувати значення синхронності ходу годинників, розміщених у різних точках простору та нерухомих один відносно інших, на основі принципу близькодії, який випливає з концепції відносності швидкостей і рухів (в залежності від конкретної системи відліку). Вчений отримав результати, які доводили відносність протяжності та тривалості (тобто скорочення довжини та «уповільнення» часу). Якщо швидкість частки зростає у величинах, які наближаються до швидкості світла, її власний час уповільнюється, а просторова протяжність скорочується: простір і час, отже, безпосередньо «включаються» в зміст частки, стають немовби її властивостями. Простір і час розкрили свою змістовність, необхідність вивчати їх разом із рухом.

Досліджуючи далі отримані результати, Ейнштейн розробляє загальну теорію відносності, яка поширювала принцип відносності на будь-які системи, що рухаються. Відкрилися нові властивості простору, передусім його «кривизна», під впливом сильних гравітаційних полів (цей простір описує геометрія Рімана та Мінковського). Отримані результати підштовхнули до нових досліджень Всесвіту. Як пишуть сучасні дослідники, «просторово-часовий світ ЗТВ (загальної теорії відносності. — М. Б.} є неоднорідним та анізотропним, що наочно свідчить про вплив поля тяжіння на метрику простору-часу... В ЗТВ тяжіння ототожнюється зі викривленням простору-часу, а закон всесвітнього тяжіння фактично виражає нерозривну єдність матерії та простору-часу».

Рівняння тяжіння, які розробив Ейнштейн, розкривають сталу, статичну «модель» Всесвіту, тотожну саму собі. Проте радянський вчений А. А. Фрідман сформулював «динамічну» модель Всесвіту, де речовина рухається під впливом гравітаційних сил. Дійсно, спостереження ефекту «червоного зміщення» кольорового спектра, який вказує на «роз-бігання» галактик, підтверджує правильність наведених положень Фрідмана. Проте в сучасній космології розглядаються й варіанти нерухомого Всесвіту, хоча більшість астрофізиків і космологів додержуються концепції «великого вибуху» — припущення, що близько 16 — 18 млрд років тому виникла спостережувана частина Всесвіту, який продовжує «розбігатися» від якогось вірогідного «центру».

Можливість просторової «замкненості» Всесвіту спонукає замислитися над змістом поняття «нескінченність Всесвіту». Йдеться тут не про масштаби простору, а про невичерпність матерії, яка породжує в своєму розвиткові нові властивості та якості. Ця проблема є однією з тих, що зближує дослідження мікросвіту із дослідженням Всесвіту. Як зауважив В. С. Барашенков, «чим далі ми намагаємося зазирнути у Всесвіт, тим глибше застрягаємо в проблемах мікросвіту».

Дійсно, сучасна фізика елементарних часток виявляє межі своїх досліджень через «кванти» простору та часу — відстань приблизно 7х10-17 см та інтервал часу приблизно 2Х10~27 сек. Дальше заглиблення в мікросвіт відкриває зону загального «кипіння», де зникає різниця між часом та простором. Так, на відстані 10-33 см у вакуумі відбуваються такі бурхливі процеси спонтанного народження й перетворення речовини у випромінювання, що простір стає якимось «кипінням» пор-бульб, які утворюються та миттєво зникають. Інтервали 10""33 см — це сьогодні у фізиці найменші «кванти» простору.

Величезна роль «мікропростору» та «мікрочасу» для вивчення елементарних часток, структури атома тощо. Приблизно з початку 60-х років було доведено, що врахування координат простору-часу дає важливу інформацію про внутрішню структуру часток і зони їхньої взаємодії. Фізики спробували також обґрунтувати твердження про те, що простір матеріальних взаємодій є тримірним. «Виявляється, — пише А. М. Мостепанснко, — що лише у тримірному просторі можливе вирішення хвильового рівняння у вигляді сферичної хвилі. У п'ятивимірному або семивимірному уявному світі сферичні хвилі неодмінно викривлювалися в процесі їх поширення і лише в тривимірному просторі можлива їх докладна передача». Тобто, лише тримірний простір забезпечує передачу інформації без викривлення, що було дуже важливим, насамперед для розвитку живих організмів. Так властивості часу та простору входять у наше знання про Всесвіт та мікросвіт.

Які ж уявлення про час і простір існують у сучасній біології? Одним з перших специфіку біологічного часу та простору відзначив В. І. Вернадський, який вивчав специфіку просторової симетрії живого. Саме на це звертав увагу і М. І. Вавілов, який підкреслював, що без досліджень просторових та часових зв'язків неможливе пізнання ні суті, ні специфіки тварин та рослин. Сучасна біологія всебічно досліджує роль часу та простору в розвитку живої природи. Так, тримірним є розміщення атомів у молекулі; як тримірна гратка виявляється кристалографічна структура клітини. Тримірною є також об'ємна модель ДНК, яку запропонували Д. Уотсон та Ф. Крік.

Значне місце в дослідженні біологічних часу та простору займає проблема симетрії та асиметрії. Як вважають учені, суперечність симетрії та асиметрії визначає (детермінує) розвиток усього живого. Головна причина змін у співвідношенні цих моментів — взаємодія організму та середовища, в процесі якого розвиваються й просторові особливості його існування (реагування на сигнали, розвиток органів чуттів тощо). Якщо перша форма симетрії (як форма кулі) з'явилася разом з першими елементами живого — краплями-концерватами, то ускладнення організмів супроводжувалося й ускладненнями зв'язків між симетрією та асиметрією в організації більш складного простору буття цих видів живого. Дослідження свідчать, що симетрія та асиметрія проявляються не тільки на рівні зовнішньої структури організмів, а й на рівні клітин. Так, явна асиметрія характерна для організації білків і нуклеїнових кислот.

Виходячи з поняття симетрії біологічних систем, учені припускають наявність безлічі «співіснуючих» біологічних просторів, які поки що не здатна описати жодна з відомих геометрій (простір клітинних процесів, середовища й організму, історичний простір популяцій тощо).

Проблема біологічного часу є однією з найбільш актуальних і в сучасній біології. Справді, часова організованість та упорядкованість, послідовність біологічних процесів є однією з корінних умов існування (живих організмів). Найважливіша проблема — дослідження в організмах так званих «біологічних годинників». Як підкреслює В. П. Войтенко, «біологічний час виражає часові відношення подій, які мали місце в просторі біологічних годинників». Біологічниі'ї годинник — це такий механізм, який керує реакціями організмів, їхньою функціональною поведінкою. Завдяки такому механізмові в організмі закріплюються ритми природного середовища. На думку вчених, «власне через наявність внутрішньої ритмічності біофізичних та біохімічних процесів, їх узгодження за допомогою зворотного зв'язку із зовнішньою ритмікою середовища, виникла можливість саморегулювання живих організмів, виробились активні відношення живих організмів до навколишньої дійсності».

Кожний організм має безліч «годинників» (починаючи з ритму клітин), але вони «синхронізуються» за допомогою основного ритму часу як певної часової послідовності в розвитку організму, який є «сукупністю» різних часів, починаючи від молекулярного рівня (від сотих часток секунди до години) й закінчуючи великими історичними періодами еволюції видів.

Біологічний час незворотний. Це означає, що організм може лише зростати або старіти, але не навпаки. Навіть народження нових організмів є не повторенням часу кожного індивіда, а такими «спіралевидними» крапками в розвитку, де «повернення» відбувається на вищому й складнішому рівні взаємодії із середовищем. Біологічний час також не завжди адекватно фіксується в метриці фізичного часу. Наприклад, тривалість життя метелика-одноденки та папуги в календарному часі різні — години й десятки років. Але в біологічному часі вони адекватні, бо фіксують однакові стадії розвитку організму — зростання, зрілість, старіння тощо. Біологія ще має виробити метрику власного часу та простору. В цілому, біологічний час, як і фізичний, виявляє також щільний зв'язок з біологічним простором. Тобто, змістовність часу й простору тут зростає, як і їхня роль у формуванні біологічних процесів.

Найбільш складними виявляються соціальний час і простір. Можливість дослідження їхніх властивостей випливає з доведеного філософією об'єктивного «протікання» суспільно-історичного процесу. Матеріально-виробнича практика, в ході якої створюються й змінюються суспільні відносини, їх носії (класи, соціальні групи, національні групи, національні та інші спільності) породжують і «свої» власні форми — час і простір, де реалізується суспільно-історнчний процес.

Дослідження властивостей робочого часу дозволило Марксу створити не тільки теорію додаткової вартості, але й розкрити соціально-класові суперечності, обгрунтувати необхідність боротьби пролетаріату за своє визволення, поліпшення умов життя. Дослідження робочого часу має велике значення в сучасних умовах, оскільки допомагає виявляти оптимальні форми організації праці тощо.

Соціальний час є формою буття соціальних процесів. Серед дослідників цієї проблеми поки що немає єдності уявлень про природу соціального часу і простору, їх функції. Досліджуючи багато аспектів, у яких «здійснюється» регуляція суспільного буття, за допомогою таких форм, як соціально-культурна, світоглядна, психологічна тощо, вчені ще не виробили синтезу, який би дав цілісне уявлення про природу цих простору й часу.

Дослідники мають різні погляди на специфіку носіїв цих форм, на джерела їх походження (з діяльності чи з суспільних відносин), на їх природу (об'єктивну чи суб'єктивно-об'єктивну). Так, М. М. Трубников розрізнює час історичний, соціальний і час індивідуально-людський, В. П. Яковлєв поділяє соціальний час на час індивіда, час життя покоління і час ходу історії, Г. Є. Зборовський в основу соціального простору ставить соціальні відносини, інші (О. І. Яценко, В. І. Шинкарук, М. І. Лой) виходять з людської діяльності як основи соціального простору.

Загальні властивості соціального часу — поліритмічність (різні процеси в суспільстві відбуваються з різною «швидкістю»); єдність минулого, теперішнього і майбутнього; єдність часу, який існує в продуктах культури й живого (суб'єктивного) часу діяльності людей; детермінація майбутнім;

знакова природа часу тощо. Загальні властивості соціального простору — відсутність «тримірності» (соціальний час «вимірюється» смисловими, функціональними відношеннями речей і людей, комунікативно-інформативними «одиницями» тощо); багатошаровість (соціальний час має «внутрішні» та «зовнішні» вираження); знаково-інформаційна «насиченість»; зв'язок з природним простором тощо. Безперечно, соціальні час і простір безпосередньо зв'язані з робочим та вільним часом, географічним простором. Соціальний час «переходить» у соціальний простір і навпаки — простір у час.

Соціальні час і простір — це внутрішня міра зрілості соціально-історичних спільностей — класу, нації, народності тощо, відносин між ними, засоби побудови структур соціального буття, структуралізації власного досвіду соціальних суб'єктів, людства в цілому. Час, на думку В. П. Іванова, виступає найважливішим фактором, який структурує специфічність досвіду. Ця структуралізація означає висунення різних ідей, програм, цілей (як майбутнього), визначення важливого й менш важливого, виділення в минулому того, що має сенс і актуальність у теперішньому, критику віджилих і застарілих структур, відносин, інститутів. Цей процес означає також стале формування «системи координат», у центрі якої завжди знаходиться данин суб'єкт (клас, нація, покоління людей тощо). У соціальному часі та просторі розгортається діяльність по реалізації різних інтересів людей, виникає культурна творчість, формуються різні норми спільного буття людей. Тобто функцій соціального часу й простору дуже багато, й усі вони так чи інакше пов'язані з побудовою суспільного буття.

Свідомість людей теж відбиває світ через ці форми, тому вона має конкретно-історичний характер. Світ сучасний змінюється з такою величезною швидкістю, що різні покоління (батьки та діти) не завжди розуміють одне одного. Взагалі сучасна епоха відкриває небачене раніше прискорення історії, немовби ущільнення соціального часу та простору: за одиницю календарного часу відбувається така велика кількість різних подій, що осягнути їх усі майже неможливо. XX століття — це «інформаційний вибух», і він нерозривно зв'язаний із специфікою сучасних соціальних простору і часу.

Соціальні час і простір забезпечують дію механізму історичної спадкоємності. Саме через ці форми люди продовжують, розвивають буття, яке їм залишають попередні покоління. Соціальний час «пронизує» продукти культури -і а мистецтва, знаряддя виробництва, переходячи з потенціальної форми в актуальну через діяльність наступних поколінь.

Таким чином, соціальні час і простір є формами руху та буття соціально-історичних процесів. Соціальний простір — це «розміщення» сукупності різних соціальних відносин, взаємозв'язок їхніх носіїв, зміст і структура мовних, інформаційних та інших процесів. Цей простір виникає разом із соціальними відносинами: це простір вулиці й залізниці, міста й села, змісту книги або архітектурного ансамблю. Протяжність соціального простору вимірюється не кілометрами чи гектарами, а «дистанцією» відносин на кшталт мета — засіб, ідеальне — матеріальне, дійсне — можливе тощо. Проходження соціального простору — це перетворення суспільства в історичному процесі через колективну практику людей, їх спілкування. Соціальний простір — це також історичні зв'язки поколінь, епох, культур.

Соціальний час вимірюється такими «одиницями», як суспільна формація, історична епоха, життя конкретного покоління, індивіда. У соціальному часі актуальним постає не тільки теперішнє, але минуле і майбутнє. Це — цілісність, взаємозв'язок усіх форм часу. Саме такий час відповідає універсальному відношенню людини до світу, універсальності самої людини, яка творить світ за «універсальними мірками» (Маркс). Соціальний час «плине» з різною швидкістю. Чим більше людей залучається до історичної діяльності, тим швидшим виявляються хід історії, зміна соціального часу.

Соціальний час має «носіїв» минулого, теперішнього й майбутнього. Вони не задані жорстко, а розрізняються функціонально через процес діяльності. Так, минуле в соціальному часі — це те, що перестало бути актуальним для людей, виявилося «знятим» подальшим розвитком суспільства — відсталі техніка, наукові знання, соціальні відносини, політичні форми тощо. Однак елементи минулого здатні переходити в модус «теперішнього», ставати актуальними. Це завжди відбувається з творами літератури й мистецтва.

Теперішнє як фаза соціального часу постає живою діяльністю даних поколінь, їх активністю в досягненні поставлених завдань, реалізації інтересів. Це — переживання та оцінка соціального буття, розгортання різних напрямів свободи людей.

Майбутнє — це світ можливого, який увійшов в інтереси людей, актуалізується в їхній діяльності. Це різні перспективи, плани, проекти, існуючі, але ще не реалізовані програми, зміст наукових знань, котрі ще не ввійшли в практику, виробництво тощо. Саме тут функціонують моральні цінності та ідеали, які детермінують людську діяльність у бік прогресу.

Вирішення сучасних глобальних проблем людства значною мірою залежить від того, чи може стати людина хазяїном свого життєвого часу, опанувати його. «Опанування часу, — на думку Г. Г. Сучкової, — це процес, який складається не тільки з пізнання часу... але й з урахування чинника часу в діяльності, спілкуванні, мисленні, поведінці в різних сферах суспільного буття та діяльності». Оволодіння соціальним часом необхідне для своєчасного розв'язання суперечностей суспільного буття, гармонізації суспільних відносин, інтересів, керування темпами розвитку нашого суспільства, знаходження оптимальних пропорцій для розвитку форм власності, розподілу праці тощо. Тому міра опанування соціального часу постає мірою зрілості суспільства, свободи розвитку людей, рівня демократичності суспільного буття.

Соціальний, «людський» час як носій гуманістичних тенденцій, культурних детермінант людського спілкування не тільки між людьми, але й поміж державами, народами, все більш охоплює буття суспільства. Людський час — це також провідник впливу загальнолюдських цінностей на розвиток людини, підвищення рівня її духовності, культури, гуманізму.

Таким чином, прогресивний розвиток суспільства нерозривно зв'язаний з розкриттям властивостей, функцій різних форм часу та простору, культурно-практичним опануванням цих форм. Не тільки в соціальній сфері, але й у сфері біології, фізики, хімії властивості простору й часу мають бути використані в сучасному виробництві, пошуках нових технологій, лікуванні людей, опануванні космосу, розв'язанні екологічних проблем.

Гуманізація суспільства, знищення залишків технократичного, бюрократичного мислення потребують також подолання лише природничо-наукової трактовки простору й часу, наближення цих форм до людини, її соціально-історичного буття, в якому найбільш цінним постає створення простору всебічно розвинених людей, простору їх вільного спілкування, творчої активності. Саме цей простір і буде перетворюватися на історичний час, де світ все більше «олюднюватиметься» й виступатиме джерелом вільної, спрямованої на перетворення дійсності практики.


23.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!