Osvita.ua Вища освіта Реферати Риторика Риторика в Древній Греції. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Риторика в Древній Греції. Реферат

Любов до красивого слова, великої і пишної мови, що буяє різноманітними епітетами, метафорами, порівняннями, помітна вже в самих ранніх творах грецької літератури - в "Іліаді" і "Одіссеї"

У промовах, виголошених героями Гомера, помітне милування словом, його чарівною силою - так, воно там завжди "крилате" і може вражати, як "опірена стріла".

У поемах Гомера широко використовується пряма мова в її найбільш драматичній формі - діалозі. По обсягу діалогічні частини поем набагато перевершують оповідальні. Тому герої Гомера здаються незвичайно балакучими, достаток і повнота їхньої мови часом сприймається сучасним читачем як розтягнутість і надмірність.

Сам характер грецької літератури сприяв розвитку ораторського мистецтва. Вона була набагато більш "усною", якщо так можна виразитися, більш розрахованою на безпосереднє сприйняття слухачами, шанувальниками літературного таланту автора.

У Греції класичної епохи, для соціального ладу якої типова форма міста-держави, поліса, у його самому розвитому виді - рабовласницької демократії, створилися особливо сприятливі умови для розквіту ораторського мистецтва. Верховним органом у державі, - принаймні номінально - були Народні збори, до якого політичний діяч звертався безпосередньо. Щоб привернути увагу народних мас (демосу), оратор повинен був представити свої ідеї найбільш привабливим чином, переконливо спростовуючи при цьому доводи своїх супротивників. У такій ситуації форма мови і мистецтво виступаючого грали, мабуть, не меншу роль, чим зміст самої мови. "Тією могутністю, якою володіє на війні залізо, у політичному житті володіє слово", - стверджував Деметрій Фалеркій.

Практичними потребами грецького суспільства була породжена теорія красномовства, і навчання риториці стало вищою ступінню античної освіти. 3адачам цього навчання відповідали створювані підручники і наставляння. Вони стали з'являтися з V століття до н. е., але до нас майже не дійшли.

У IV столітті до н. е. Аристотель уже намагається узагальнити теоретичні досягнення риторики з філософської точки зору. Відповідно до Аристотеля, риторика досліджує систему доказів, застосовуваних у мові, її склад і композицію: риторика мислиться Аристотелем як наука, тісно зв'язана з діалектикою (тобто логікою). Аристотель визначає риторику як "здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета. Він поділяє всі мови на три види: дорадчі, судові і епидиктичні (урочисті). Справа мов чи схиляти відхиляти, судових - чи обвинувачувати виправдувати, епідиктичних - хвалить чи ганьбити. Тут же визначається тематика дорадчих промов - це фінанси, війна і мир, захист країни, ввіз і вивіз продуктів, законодавство.

Зі згаданих трьох жанрів публічної мови в класичній античності найбільш важливим був жанр дорадчий, чи, іншими словами, політичне красномовство.

У епідиктичних промовах зміст часто відступав перед формою, і деякі зі зразків, що дійшли до нас, виявляються яскравим прикладом мистецтва заради мистецтва. Однак далеко не всі епідиктичні мови були беззмістовними.

Історик Фукідід включив у свій твір надгробне слово над тілами полеглих афінських воїнів, вкладений у вуста Перікла. Ця мова, що Фукідід з таким мистецтвом вплів у тканину своєї величезної історичної полотнини, являє собою викладену у високомистецькій формі політичну програму афінської демократії епохи розквіту. Вона є безцінним історичним документом, не говорячи вже про її естетичне значення як пам'ятника мистецтва.

Особливо розповсюдженим жанром у стародавності були судові мови. У житті древнього грека суд займав дуже велике місце, але дуже мало походив на сучасний. Інституту прокурорів не існувало, обвинувачем міг виступити кожний. Обвинувачуваний захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки розжалобити, залучити їхньої симпатії на свою сторону. Для цієї мети застосовувалися самі несподівані, на наш погляд, прийоми. Якщо обвинувачуваний був обтяжений родиною, він приводив своїх дітей, і ті благали суддів пощадити їхнього батька. Якщо він був воїном - він оголював груди, показуючи шрами від раней, отриманих у боях за батьківщину. Якщо він був поетом - він читав свої вірші, демонструючи своє мистецтво (такі випадки відомі у біографії Софокла).

Перед величезною на наш погляд суддівською колегією (в Афінах нормальне число суддів було 500, а весь суд присяжних, геліея, нараховував 6000 чоловік!) довести до кожного суть логічних доводів було справою майже безнадійною: набагато вигідніше було будь-яким способом подіяти на почуття. "Коли судді й обвинувальники - ті самі особи, необхідно проливати рясні сльози і вимовляти тисячі скарг, щоб бути з доброзичливістю вислуханим", - писав досвідчений майстер і знавець проблем риторики Діонісій Галікарнаський.

В умовах заплутаного судового права позивати в древніх Афінах було справою нелегкою, до того ж не усі володіли даром слова, щоб розташувати до себе слухачів. Тому ті, хто судився, прибігали до послуг осіб досвідчених, а головне, що володіли ораторським талантом. Ці люди, ознайомивши з істотою справи, складали за плату виступу своїх клієнтів, що ті заучували напам'ять і вимовляли на суді. Таких авторів мов називали логографами. Бували випадки, коли логограф складав одночасно мову і для позивача і для відповідача - тобто в одній мові спростовував те, що затверджував в іншій (Плутарх повідомляє, що один раз так надійшов навіть Демосфен).

Найбільшим теоретиком і вчителем красномовства в V столітті до н. е. був Горгій із сіцилийського міста Леонтіні. У 427 році він прибув в Афіни, і його митецькі промови привернули загальну увагу. Пізніше він об'їздив усю Грецію, усюди виступаючи перед слухачами. На зборах греків в Олімпії він звернувся до тих, що зібралися з закликом до єдності в боротьбі проти варварів. Олімпійська промова Горгія надовго прославила його ім'я (йому була поставлена статуя в Олімпії, основа якої знайдена в минулому столітті під час археологічних розкопок).

Історія зберегла дещо з творчої спадщини Горгія. Збереглася, наприклад, порада оратору: "Серйозні доводи супротивника спростовуй жартом, жарт - серйозністю". Цілком збереглися лише дві мови, приписувані Горгію, - "Похвала Олені" і "Виправдання Паламіда", написані на сюжети міфів про Троянську війну. Ораторське мистецтво Горгія укладало в собі багато нововведень: симетрично побудовані фрази, речення з однаковими закінченнями, метафори і порівняння; ритмічне членування мови і навіть рима наближали його мову до поезії. Деякі з цих прийомів надовго зберегли назву "горгіанські фігури". Горгій писав свої промови на атичному діалекті, що служить яскравим свідченням зрослої ролі Афін у літературному житті древньої Еллади.

Горгій був одним з перших ораторів нового типу - не тільки практиком, але і теоретиком красномовства, за плату юнаком, що навчав, з багатих родин говорити і логічно мислити. Такі вчителі називалися софістами, "фахівцями з мудрості". "Мудрість" їх була скептичною: вони вважали, що абсолютної істини не існує, щирим є те, що може бути доведене досить переконливим образом. Звідси їхня турбота про переконливість доказу і виразності слова: вони зробили слово об'єктом спеціального дослідження. Особливо багато вони займалися походженням значення слова (етимологією), а також синонімікою. Основним полем діяльності софістів були Афіни, де процвітали всі жанри красномовно-дорадчий, епідиктиний і судовий.

Найвидатнішим афінським оратором класичної епохи в області судового красномовства був, безсумнівно, Лісій (біля. 415-380 р. до н. е.). Батько його був метеком (вільним, але не мав цивільних прав людиною) і володів майстерні, у якій виготовлялися щити. Майбутній оратор разом із братом учився в південно-італійському місті Фурії, де слухав курс риторики у відомих софістів. Приблизно в 412 році Лісій повернувся в Афіни. Афінська держава в цей час знаходилося в скрутному стані - йшла Пелопоннеська війна, невдала для Афін. У 405 році Афіни потерпіли нищівну поразку.

Після висновку принизливого світу до влади прийшли ставленики перемігшої Спарти, "30 тиранів", що проводили політику жорстокого терору стосовно демократичного і просто безправним елементам афінського суспільства. Великий стан, яким володіли Лісій і його брата, було причиною розправи над ними. Брат Лісія був страчений, самому оратору довелося рятуватися втечею в сусідню Мегару. Після перемоги демократії Лісій повернувся в Афіни, але одержати цивільні права йому так і не удалося.

Першою судовою мовою, вимовленої Лісієм, була мова проти одного з тридцяти тиранів, винного в смерті його брата. Надалі він писав мови і для інших облич, зробивши це своєю головною професією. Усього йому приписувалося в стародавності до 400 мов, але до нас дійшло тільки 34, причому не усі з них справжні. Переважна більшість збережених відносяться до жанру судових, але в збірнику ми знаходимо і політичні, і навіть урочисті мови - наприклад, надгробне слово над тілами воїнів, що упали в Коринфській війні 395 - 386 років.

Характерні риси стилю Лісія чітко відзначаються древніми критиками. Виклад його простий, логічно і виразно, фрази короткі і побудовані симетрично, ораторські прийоми вишукані і витончені. Лісій заклав основу жанру судової мови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самій аргументації - наступні покоління ораторів багато в чому йому випливали. Особливо великі його заслуги в створенні літературної мови атичної прози. Ми не знайдемо в нього ні архаїзмів, ні заплутаних оборотів, наступні критики (Діонісій Галікарнасський) визнавали, що ніхто згодом не перевершив Лісія в чистоті атичної мови. Живим і наочної робить розповідь оратора окреслення характеру (етопея) - причому не тільки характерів зображуваних облич, але і характеру обличчя, що говорить, (наприклад, суворого і простодушного Евфилета, у вуста якого вкладена мова "Про убивство Ератосфена").

Що в жанрі судового красномовства зробив Лісій, то в жанрі урочистого красномовства зробив Ісократ (ок. 436 - 338 р.), що відбувався з заможної колись, але афінської родини, що розорилася. Змолоду він теж був змушений обрати собі професію логографа, згодом відкрив ораторську школу з високою платою за навчання, з якої вийшли багато політиків, оратори і письменники. Школа Ісократа була одночасно чимось начебто політичного кружка з ідеями і настроями, ворожими афінської демократії (чому чимало сприяв аристократичний склад учнів), тому глава школи неодноразово обвинувачувався в "розбещенні юнацтва".

Літературна діяльність Ісократа за часом збіглася з політичною кризою грецького суспільства і запеклою класовою боротьбою в грецьких містах, де поперемінно брали верх те демократичні, те олігархічні елементи. Наслідком її було збільшення числа безробітних і людей, що розорилися. Нескінченні міжусобні воїни не привели до стійкої гегемонії якого-небудь одного з грецьких держав і тільки виснажили їхній економічний і політичний потенціал. Скориставшись положенням, що створилося, македонський цар Пилип зумів у 338 році завдати нищівної поразки полісам, що об'єдналися проти його, і установити над Грецією політичний контроль.

У такому складному переплетенні політичних і соціальних протиріч Ісократ висунув у своїх мовах, що поширювалися в письмовому виді, політичну програму порятунку Еллади. Уперше він виступив з нею у своїй мові "Панегірик" у 380 році; суть її полягала в тім, щоб об'єднати сили греків для боротьби проти варварів - тобто для завоювання Персії. Надалі він звертався з цією ідеєю до різних монархів і тиранів Греції. Останній, до якого він звернувся, Пилип II, дійсно почав готувати цей похід, завершити який йому не удалося (це виконав його син, Олександр Македонський). Ісократ практично став ідеологом промакедонської партії в Афінах, навколо якої групувалися в основному громадяни з заможних кіл.

Прийоми ораторського мистецтва Ісократа розвивають принципи, висунуті Горгієм. Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, що володіють, однак, ясною і чіткою конструкцією і тому легкодоступні для розуміння. Для його стилю характерно також ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням так званого стику голосних наприкінці слова і на початку іншого.

У школі Ісократа були вироблені основні принципи композиції ораторського добутку, що повинне було містити наступні частини:

  • уведення, метою якого було привернути увагу і доброзичливість слухачів;
  • виклад предмета виступу, зроблений з можливою переконливістю;
  • спростування доводів супротивника з аргументацією на користь власних;
  • висновок, що підводить підсумок усьому сказаний.

Як майстер красномовства, Ісократ вважався в стародавності вищим авторитетом - про популярність його добутку говорить велику кількість уривків з його мов, знайдених на папірусах. Його літературна спадщина ближче усього коштує до того, що ми зараз називаємо публіцистикою.

Безперечна заслуга Ісократа складається в удосконалюванні стилю письмової мови, відмінності якої від усної підкреслює Аристотелю: "Один склад для мови письмової, інший для мови в суперечці, один для мови в зборах, іншої для мови в суді. Треба володіти обома". Але найбільший римський теоретик красномовства Квінтіліан усвідомлював недоліки, властиві літературній творчості Ісократа, про що говорить його оцінка: "Стиль Ісократа повний численних прикрас і відрізняється великою гладкістю в різних жанрах ораторського мистецтва... Він тренований скоріше для арени, чим для полючи бою..." Якоюсь мірою це розумів і сам оратор, коли писав у мові "Пилип": "Для мене не залишилося схованим, наскільки більшою переконуючою силою володіють мови вимовні в порівнянні з мовами, призначеними для читання..."

Найбільшим майстром усної, по перевазі політичної, мови став великий афінський оратор Демосфен (385 - 322 р.). Він походив із заможної родина-батько його володів майстернями, у яких виготовлялися зброя і меблі. Дуже рано Демосфен осиротів, маєток його потрапив в руки опікунів, які виявилися нечесними людьми. Самостійне життя він почав із процесу, у якому виступив проти розкрадачів (вимовлені їм у зв'язку з цим мови збереглися). Ще до цього він став готуватися до діяльності оратора й учився у відомого афінського майстра красномовства Ісея. Простота складу, стислість і значущість змісту, стругаючи логіка доказу, риторичні питання - все це було запозичено Демосфеном у Ісея.

З дитинства Демосфен мав слабкий голос, до того ж він гаркавив. Ці недоліки, а також нерішучість, з яким він тримався на трибуні, привели до провалу його перших виступів. Однак завзятою працею (існує легенда, що, мешкаючи на березі моря, він годинами декламував вірші, заглушаючи звуками свого голосу шум прибережних хвиль) він зумів перебороти недоліки своєї вимови. Інтонаційному фарбуванню голосу оратор надавало особливого значення, і Плутарх у біографії оратора приводить характерний анекдот: "Розповідають, що до нього прийшов хтось із проханням сказати мову на суді в його захист, скаржачись на те, що його поколобродили. "Ні, з тобою нічого подібного не було", - сказав Демосфен. Піднявши голос, відвідувач закричав: "Як, Демосфен, цього з мною не було?!" - "ПРО, тепер я ясно чую голос скривдженого і постраждалого", - сказав оратор..."

На початку свого творчого шляху Демосфен виступав із судовими мовами, але надалі він усе більше втягувався в бурхливе політичне життя Афін. Незабаром він став ведучим політичним діячем, часто виступаючи з трибуни Народних зборів. Він очолив патріотичну партію, що боролася проти македонського царя Пилипа, невпинно призиваючи всіх греків до єдності в боротьбі проти "північного варвара". Але, подібно міфічній пророчиці Касандрі, йому призначено було сповіщати істину, не зустрічаючи розуміння чи навіть співчуття.

Демосфен широко застосовував тропи, зокрема метафору. Джерелом метафори нерідко виявляється мова палестри, гімнастичного стадіону. Дуже добірно використовується протиставлення, антитеза - наприклад коли порівнюється "століття нинішній і століття минулий".

Прийом, що застосовувався Демосфеном, уособлення здається незвичайним для сучасного читача: він полягає в тім, що неживі чи предмети абстрактні поняття виступають як особи, що захищають доводи оратора, що спростовують. З'єднання синонімів у пари: "дивитеся і спостерігайте", "знайте і розумійте" - сприяло ритмічності і піднесеності складу. Ефектним прийомом, що зустрічається в Демосфена, є "фігура умовчання": оратор свідомо замовчує про те, що він неодмінно повинний був би сказати по ходу викладу, і слухачі неминуче доповнюють його самі. Завдяки такому прийому потрібний оратору висновок зроблять самі слухачі, і він тим самим значно виграє в переконливості.

Час, що наступив після падіння вільної полісної Греції, прийнято називати епохою еллінізму. Політичному красномовству залишалося усе менше місця в суспільному житті, інтерес до змісту мов поступався місцем інтересу до форми. У риторських школах вивчали мови колишніх майстрів і намагалися рабськи наслідувати їх стилю. Поширення одержують підробки мов Демосфена, Лісія й інших великих ораторів минулого (такі підробки дійшли до нас, наприклад, у складі збірника мов Демосфена).

Відомі імена афінських ораторів, що жили в період раннього еллінізму і свідомо складали мови в дусі старих зразків: так, Харісій складав судові мови в стилі Лісія, тоді як його сучасник Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування одержала потім назву "аттицизму".

У той же час однобічний інтерес до словесної форми красномовства, що став особливо помітним у нових грецьких культурних центрах па Сході - Антіохії, Пергамі й інших, породив протилежну крайність, захоплення навмисною манірністю: цей стиль красномовства одержав назву "азіатського".

Найвідомішим його представником став Гегесій з малоазіатської Магнесії (середина III в. до н. е.). Намагаючись перехизувати ораторів класичної епохи, він рубав періоди на короткі фрази, уживав слова в самій незвичайній і протиприродній послідовності, підкреслював ритм, нагромаджував тропи. Квітчастий, пишномовний і патетичний склад наближав його мови до мелодекламації. На жаль, про ораторське мистецтво цієї епохи можна судити тільки по деяким збереженим цитатам - цілих добутків до нас майже не дійшло. Однак до нас дійшли у великій кількості добутку ораторів римського часу, в основному традиції красномовства, що продовжували, елліністичної Епохи.

Після поразки військ ахейського союзу в 146 році до н. е., що наніс йому римський полководець Муммій, Греція стає провінцією Римської середземноморської держави: з 27 року до н. е. ця провінція одержує назву Ахайя. Греція стає місцем, куди римська молодь відправляється для одержання утворення, відіграє роль університету і музею образотворчих мистецтв. Особливою популярністю користаються Афіни, а також острів Родос і міста Малої Азії. З I століття н. е. праця ведучих вчителів у риторських школах оплачується державою.

Професія мандрівного ритора, виступаючого в грецьких містах з демонстрацією свого мистецтва, стає настільки розповсюдженою, що II століття н. е. звичайно називається століттям "другої софістики" (у нагадування про софістів V. століття до н. е., що також роз'їжджали по містах з мовами і лекціями). В умовах утрати греками політичної волі ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого в тих умовах жанру, а саме до епідиктичному, урочистому.

Перед оратором ставилася задача - експромтом, без підготовки, прославити героїчне минуле Еллади чи героя древнього міфу, вимовити похвальне слово великому оратору, політичному діячу чи минулого навіть самому Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витісняють поета, проза стає чільної, але, вигадливим і рафінованим, пронизаним ритмом і прикрашена складними риторичними фігурами і тропами, вона здобуває риси поезії.

Красномовство нової епохи продовжує традиції як аттицизму, так і азіанізму. В області мови нормою залишався аттицизм. Знаменитий оратор II століття н. е. Елій Арістид заявляв: "Я не користаюся словами, не засвідченими в древніх". У той же час в області стилю стійко трималися традиції азіанізму - високопарний пафос, достаток вишуканих мовних оборотів. Завдяки голосовим модуляціям і митецькому жестикулюванню виступу риторів цього напрямку перетворювалися в театралізовані представлення, що збирали юрби слухачів.

Можна відзначити два періоди розквіту красномовства в епоху Римської імперії.

  • Перший період мав місце в 2 столітті н. е. колишньому часом стабілізації і зв'язаного з нею економічного і культурного підйому.
  • Другий період відноситься до IV століття і збігається з часом останньої сутички "язичеської" культури з наступаючим християнством.

Перший період представлений (якщо називати найбільш яскраві імена) Діоном Хрисостомом і Елієм Арістидом, другий характеризують імена Лібанія, Гімерія і Фемістія.

Література

  1. С. І. Радциг "Історія Давньогрецької літератури", Москва, у "Вища школа", 1999 р.
  2. М. Гаспарова, В. Борухович "Ораторське мистецтво древньої Греції", Москва, "Художня література", 1985 р.
  3. "Антична література", м. Москва, у "Освіту", 1986 р.


02.07.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!