Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Історія та розвиток релігієзнавства. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія та розвиток релігієзнавства. Реферат

Усі складові релігії не в змозі охопити жодна окремо взята наука, тому релігієзнавство — комплексна дисципліна, яка поєднує дані соціології, психології, історії та інших галузей суспільствознавства з метою з’ясування природи й сутності релігії, її місця в житті індивіда й суспільства, перспектив її розвитку

Релігія — складне й багатоаспектне соціокультурне явище. Існування релігії пов’язане з діяльністю особливого суспільного інституту — церкви. Остання має специфічну організацію, продукує соціальні та етичні вчення, веде економічну діяльність, бере участь у політичному житті. В основі релігії лежить доктрина (комплекс уявлень) здебільшого трансцендентального характеру про світ, місце й призначення людини. Релігійному життю властиві особливі емоції, переживання, екстатичні та атракційні стани. Кожна релігія створює власну виражально-естетичну систему (архітектуру, музику, живопис), має неповторну історію.

Релігієзнавство відрізняється як від теології (богослов’я), так і від наукового атеїзму. Теологія покликана вивчати сутність Бога, захищати й обстоювати доктринальні положення тієї чи тієї релігії (існують іудейська, православна, католицька, ісламська та протестантська теології). На противагу цьому релігієзнавство універсальне — так само, як математика, біологія та інші науки.

Спільним для теології та наукового атеїзму є те, що обидві дисципліни оцінюють релігійні явища з погляду їхньої істинності чи хибності, тоді як релігієзнавство є нейтральним щодо досліджуваних ним фактів. Зауважимо також, що завданням теології та наукового атеїзму є формування переконань, а завданням релігієзнавства — поширення нових знань про свій предмет.

Перша тема курсу релігієзнавства має дати студентам уявлення про світовий досвід осмислення сутності релігійних феноменів, про основні теоретичні проблеми, що постають на цьому шляху.

З основних теоретичних проблем сучасного релігієзнавства на чільне місце слід поставити проблему визначення релігії, окреслення набору сутнісних характеристик, що вирізняють релігію з-поміж інших сфер життя. Річ у тім, що надзвичайна різноманітність виявів людської релігійності унеможливлює знайдення якогось спільного знаменника для них.

Найбільш поширеним нині є визначення релігії як віри в Бога, віри в надприродне. Проте його можна застосовувати лише до вузького кола теїстичних релігій — іудаїзму, християнства, ісламу. Уявлення про всемогутнього та досконалого Творця не властиве іншим релігіям. Так, синтоїзм, даосизм і конфуціанство вважають священним сам природний порядок, буддизм вчить про імперсональну й невимовну основу сущого, яку людина здатна осягнути через самозаглиблення, а деякі індуїстські секти надають релігійного значення взагалі кожній речі, оскільки "існувати" у них і означає "бути священним".

Намагаючись знайти змістовну і водночас універсальну дефініцію, учені ХІХ — початку ХХ ст. зосередили увагу на окремих складових релігії, шукаючи серед них сутнісні та загальні характеристики.

Американський психолог В. Джеймс убачав сутність релігії в інтуїтивно-чуттєвій складовій релігійного життя й визначав релігію як ентузіастичне відчуття "заручення" із трансцендентним; Е. Дюркгейм уважав релігію суто соціальним явищем, сукупністю вірувань і практик, санкціонованих суспільством та обов’язкових для його членів; К. Маркс шукав корені релігії в класових відносинах та особливостях людського пізнання (релігія — фантастичне відображення у свідомості людей тих сил, природних і соціальних, що над ними панують). Ці та подібні до них визначення також не можна визнати задовільними, оскільки вони не дають цілісного уявлення про предмет.

Наприкінці ХХ ст. дослідники віддають перевагу синтетичним дефініціям, які висвітлюють відразу кілька суттєвих аспектів релігії. Таким є, наприклад, визначення, що його дехто із сучасних учених уважає класичним, яке належить американському антропологу Кліффорду Гіртцу: "Релігія — це система символів, які працюють на створення потужних, всепроникливих, довгострокових орієнтацій і мотивацій через формування уявлень про загальний порядок існування; вони огортаються такою аурою фактуальності, що орієнтації та мотивації, які виникають, мають вигляд єдиної реальності".

Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об’єктів дає змогу дослідникам об’єднувати їх у класи. Класифікація з необхідністю є першим кроком у розвитку науки, уможливлюючи зведення окремих емпіричних даних у єдину цілісну теоретичну систему. Ще в ХІХ ст. "батько релігієзнавства" Ф. Мюллер писав: "Якщо класифікувати релігійні явища, доведеться зробити висновок, що наукове вивчення релігії неможливе". На жаль, жоден із відомих нині підходів до класифікації релігій не є загальновизнаним, оскільки поряд з певними перевагами всі вони мають і очевидні вади.

Нормативні класифікації поділяють релігії на істинні й хибні. Прикладом їх може служити запропонований Фомою Аквінським поділ на природні релігії, істини яких людський розум відкриває самостійно, і релігії одкровення, що спираються на божественну істину. Хоча такий спосіб класифікації використовується здебільшого теологами, не цураються його й учені. Еріх Фромм, наприклад, розрізняв релігії авторитарні, що принижують людину, вихваляючи зовнішні цінності, і гуманістичні, котрі вважають вищою цінністю саму людину. Нормативний підхід практично не має наукового значення, однак його імплікації досить часто можна відшукати в теоретично виважених класифікаціях.

За географічного підходу групуються релігії, що існують в одному регіоні земної кулі. Найчастіше фігурують такі категорії поділу:

  • релігії Близького Сходу (іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм, язичницькі культи античності);
  • релігії Далекого Сходу (конфуціанство, даосизм, синтоїзм, махаяна-буддизм);
  • релігії Індії (ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм);
  • племінні культури народів Чорної Африки;
  • релігії Америки (вірування та обряди американських індіанців);
  • релігійні системи Океанії;
  • класичні релігії Стародавніх Греції та Риму.

Основною вадою географічного підходу є ігнорування внутрішнього змісту та динаміки релігійних форм.

Етнолінгвістичний підхід до класифікації релігій базується на ідеї Ф. Мюллера про первісну єдність етнічних і мовних ознак та релігійних уявлень. Завдання з’ясування спорідненості окремих релігій покладається на порівняльне мовознавство (зіставлення імен богів, основних сюжетів міфології тощо). Сам Ф. Мюллер уважав, що в Європі та Азії існують три раси, мовні сім’ї та групи релігій: туранська (урало-алтайська), семітська та арійська.

Морфологічний (еволюційний) підхід виходить з ідеї прогресивного розвитку релігій, кожна з яких проходить низку послідовних, чітко відокремлених стадій з виразними ознаками. Такими стадіями релігійної історії Е. Тайлор, автор праці "Первісні культури", уважає: анімізм, культ предків, фетишизм, ідолопоклонство, тотемізм, політеїзм і монотеїзм.

Феноменологічний підхід на противагу морфологічному забороняє будь-які оцінки форм релігійного життя як вищих чи нижчих, більш чи менш прогресивних, а також зіставлення фактів релігійної свідомості з "об’єктивними" даними. Основою класифікації тут є змістові характеристики релігії. Це дало змогу, наприклад, датському вченому Г. Ван-дер-Леуву вирізняти "релігії боротьби" (зороастризм), "релігії величі та приниження" (іслам) або "релігії любові" (християнство).

Третьою важливою теоретичною проблемою, що стоїть перед сучасним релігієзнавством, є проблема методу. Ідеться, насамперед, про неупередженість та ідеологічну незаангажованість у дослідженні релігійних явищ. Важливо, що як "суб’єктивна", так і "об’єктивна" налаштованість ученого можуть порушити вимогу методологічної нейтральності.

З одного боку, перед дослідником-релігієзнавцем постійно постає питання, чи можна зрозуміти той чи той релігійний феномен, виступаючи лише в ролі стороннього спостерігача, а отже, натрапляючи на небезпеку підміни наукової позиції релігійною, а з другого — спроби порівнювання релігійних уявлень з об’єктивними науковими даними нівелюють саму специфіку релігійного світорозуміння. Сучасне релігієзнавство вирішує цю методологічну дилему, удаючись, головно, до феноменологічного та порівняльно-структурного методів дослідження.

Феноменологічний метод полягає у відмові дослідника від прикладання будь-яких попередніх оцінок та суджень до змісту релігійних явищ, що вивчаються. Останні мають бути зафіксовані в тому вигляді, в якому вони постають перед прибічниками тієї чи іншої релігії, і в тому значенні, в якому вони сприймаються ними. Така "самоінтерпретація" стає основою для класифікації окремих елементів релігії — релігійних інституцій, видів активності, вірувань тощо.

Серцевиною порівняльно-структурних методів є з’ясування структури — спільної для всіх релігій системи відносин між змістовими елементами. При цьому змістові елементи, що відрізняють одну релігію від іншої, не відкидаються, а розглядаються як конкретні вияви єдиної структури.

Перші міркування про природу й сутність релігії ми знаходимо ще в давньогрецьких філософів. Саме вони сформували нову для греків релігійну орієнтацію — монотеїзм — і з цих позицій піддали критиці традиційні релігійні уявлення.

Засновник елейської школи Ксенофан з Колофона (570—бл. 478 до н. е.) звернув увагу на антропоморфізм, властивий міфологічним релігійним віруванням. На думку філософа, люди схильні творити собі богів за власними образом і подобою, тоді як справжній всеєдиний Бог ні тілом, ні розумом не схожий на смертних. Демокріт (460—бл. 360 до н. е.) уважав численних грецьких богів або персоніфікаціями природних явищ, або похідними тих образів, які людина бачить у своїх мареннях. Демокріт першим указав на психологічні корені релігії — жах і здивування людини.

Наприкінці V ст. до н. е. представники школи софістів намагалися пояснити виникнення релігії природними причинами: у такий спосіб, на їхню думку, суспільство "освячує" ті риси та способи поведінки людей, які вважає найбільш корисними для себе. Платон (427—347 до н. е.) твердив, що порядок, який панує у світі, свідчить про наявність вищого божественного розуму. Арістотель сформулював теорію, згідно з якою уявлення про бога походить зі споглядання краси зоряного неба та космічного порядку.

На противагу грецьким філософам римські письменники мало цікавилися сутністю релігії, в їхніх творах релігієзнавчу тематику репрезентовано здебільшого численними описами. Наприклад, Цицерон у творі "Про богів" змальовує сучасні йому вірування і ритуали жителів метрополії, Таціт описує релігійні звичаї германців, Плутарх подає цікаві відомості про єгипетську міфологію та зороастризм. Загальний "теоретичний" настрій висловив Варрон — справи людські, уважав він, важливіші за справи божі, а існування священних інститутів має бути соціально й політично виправданим.

Середньовіччя — період швидкого поширення християнства в Європі, яке супроводжувалося витискуванням і нищенням традиційних язичницьких вірувань і культів. Ставлення християн до представників інших релігій визначалося концепцією, згідно з якою політеїзм виникає внаслідок гріхопадіння людини. Особливе місце серед письменників цієї доби належить скандинавському історикові Сноррі Стурлусону (1179—1241), який записав і частково систематизував ісландські героїчні пісні-саги. Його праця "Молодша Едда" — донині лишається унікальним джерелом знань про міфологію північних європейців дохристиянської доби.

Основним змістом доби Відродження було піднесення європейської культури на основі засвоєння античних культурних цінностей. Пов’язану з цим ідеологічну колізію, — елліністичне язичництво треба було якось виправдати в очах християнства, — італійський гуманіст Дж. Боккаччо вирішував алегоризацією античної міфології (свого часу метод алегоричної екзегези застосували стоїки, аби показати, що міфи — лише образний вираз їхніх філософських ідей). Ті самі причини спонукали Еразма Роттердамського виголосити, що людину наділено здатністю безпосереднього осягнення божественної істини, а відтак стародавні мислителі не поступаються середньовічним богословам.

Великі географічні відкриття сприяли ознайомленню європейців з незнаними доти формами релігійного життя різних народів.

Величезна кількість нових знань про нехристиянські культури потребувала теоретичного осмислення. З огляду на це філософи XVII—XVIII ст. створили різноманітні еволюційні схеми розвитку релігій, де вищий щабель посідало християнство як релігія найбільш досконала чи така, що найбільше відповідає природі людини.

Стадіальні схеми розвитку релігії були запропоновані Юмом, Віко, Вольтером. Кульмінацією просвітницького раціоналізму була творчість І. Канта. Згідно з його вченням усі релігії є ступенями усвідомлення людством морального ідеалу, який знайшов свій найповніший вияв у житті та діяльності Христа. Теоретичним виразом цього морального ідеалу є сформульований Кантом категоричний імператив. Зауважимо, що на відміну від інших мислителів, які намагалися вивести етичну норму з релігійних настанов, Кант джерело самої релігійної ідеї вбачав у формальному етичному принципі.

У ХІХ ст. відбулася спеціалізація суспільствознавчих дисциплін — соціологія, психологія, антропологія, етнографія стали самостійними науками. Кожна з них виявляє цікавість до релігійних феноменів, намагається їх пояснити.

Засновник соціології Огюст Конт (1798—1857) інтерпретував релігію як спосіб синтезу суспільної єдності, що дає змогу гармонізувати егоїстичні мотиви поведінки окремих індивідів. Теологічна (релігійна) стадія, на думку Конта, є першою та базовою в суспільному розвитку людства.

Виникнення соціології релігії як особливої галузі знань пов’язане з іменем Еміля Дюркгейма (1858—1917). Головний засновок дюркгеймового осмислення релігії полягав у тому, що ніде й ніколи в історії не існувало суспільства цілком безрелігійного, отже релігія виконує в суспільстві якусь украй необхідну функцію.

У своєму дослідженні "Поділ праці" (1893 р.) Дюркгейм виокремив два типи солідарності (взаємодії) між людьми. Вищий тип, названий "органічним", панує в сучасному суспільстві та спирається на поділ праці. Примітивним спільнотам властива "механічна" солідарність між індивідами, — кожен із них має приблизно однаковий рівень знань, умінь і навичок, отже, він практично не заінтересований у взаємодії з іншими. За таких обставин лише спільні вірування згуртовують людей.

Релігія фундує реальність, що не зводиться до суми міжіндивідуальних відносин, а виступає як щось надіндивідуальне, примусове щодо окремого індивіда, — суспільство як таке. У дальшому з’являються нові форми суспільності — право, політика, грошові відносини, однак усі вони є похідними від релігії, релігійними за сутністю.

Додамо, що Дюркгейм увів у науковий обіг поняття сакрального. Сакральне — об’єкт релігійної дії, спілкування з яким опосередковане ритуалом. Насправді, на думку Дюркгейма, сакральне репрезентує не якусь трансцендентну (потойбічну, божественну) реальність, а саме суспільство.

Основною категорією, якою користувався для пояснення релігії Карл Маркс (1818—1883), була категорія відчуження. Релігія пов’язана з тим етапом суспільного розвитку, коли існують привласнення чужої праці та соціальна нерівність. За цих умов продукти людської праці панують над своїми творцями, речі розглядаються як щось важливіше, ніж люди, які їх створили (такий стан і фіксується категорією відчуження). Унаслідок цього людська свідомість наділяє природні речі надприродними властивостями, обожнює їх. Коли продуктивні сили суспільства будуть узяті людиною під свідомий контроль, відчуження буде подолане, з’являться об’єктивні умови для відмирання релігії.

За умов класової боротьби релігія виконує ідеологічну функцію, виправдовує чи, навпаки, засуджує існуючий порядок. На прикладі християнства Маркс намагався показати, як революційна попервах ідеологія згодом перетворюється на консервативну, "охоронну" суспільну силу.

Німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920) розглядає релігію як один із найважливіших мотивів соціальної дії. У праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905 р.) Вебер обстоював думку, що Реформація, яка культивувала аскетичний стиль життя, свідому самодисципліну та раціональні взаємостосунки, пробудила в Західній Європі підприємницький дух і сприяла швидкому розвитку капіталістичних відносин.

Іншим напрямком дослідницьких інтересів Вебера був аналіз процесу десакралізації — вилучення магічних елементів із відносин між людиною та світом. Вебер дійшов висновку, що формування уявлення про світ як про матеріальну реальність, що її можна пізнати і змінити, відбулося під вирішальним впливом іудаїзму та християнства. Зменшення ролі релігії М. Вебер уважав симптомом духовної хвороби суспільства, що зрештою має призвести до панування корисливості у свідомості та поведінці людей.

Завершуючи розгляд класичних концепцій, зауважимо, що соціологічні теорії релігії ХХ ст. є (більшою чи меншою мірою) лише комбінаціями ідей, висунутих соціологами ХІХ ст.

Одним із перших психологів, які зосередили свою увагу на розгляді релігійних явищ, був американський дослідник і філософ Вільям Джеймс (1842—1910), автор твору "Різноманітність релігійного досвіду". Джеймс уважав, що досвід людини не може обмежитись простою трансляцією та реєстрацією об’єктивних фактів. Крім корелятів об’єктивного світу в досвіді містяться продукти власної активності — сенси, що через них інтерпретується будь-який зовнішній матеріал. Релігійний досвід є такою суто значеннєвою сферою, що не відповідає жодним об’єктивним обставинам; він, проте, є носієм духовних сил, що виявляються рятівними в критичних, безвихідних ситуаціях людського життя.

Інший американський психолог Дж. Леуба (1868—1946) у праці "Психологічне дослідження релігії" дав натуралістичне пояснення релігійним феноменам — він звернув увагу на подібність містичного та релігійного досвіду до психічного стану людини, котра перебуває під дією наркотичних засобів.

Одним із найвпливовіших напрямків сучасної психології є психоаналіз, засновником якого був Зигмунд Фрейд (1856—1939). Аналізові релігійних питань Фрейд присвятив такі праці, як "Тотем і табу", "Людина Мойсей та монотеїстична релігія", "Майбутнє однієї ілюзії" та ін.

Фрейд розглядав релігію як своєрідний колективний невроз (психічну хворобу), що виникає внаслідок конфлікту первісних життєвих потягів людини та культурних норм, насаджуваних суспільством, витіснення перших у підсвідомість людини.

В іншого психоаналітика — Карла-Густава Юнга (1875—1961) неусвідомлюване виступало не як хвороботворне звалище репресованих культурою первісних імпульсів, а як умістище колективного загальнолюдського досвіду, джерело мудрості, яке через релігію сполучається зі свідомим життям людини, даючи їй сили протистояти уніфікуючому тискові суспільства і зберігати свою неповторну індивідуальність.

Юнгові належить концепція Бога-imago, уявлення про якого не є трансцендентальним проектом, а породжується долученням до глибинних шарів людської психіки. Релігія і наука, на його думку, взаємно доповнюють одна одну як знання і мудрість, створюючи можливість гармонійного розвитку людства.

Німецький психолог і філософ Еріх Фромм (1900—1980), один з провідних теоретиків неофрейдизму, уважав релігію способом ціннісної координації людського буття.

На відміну від тварин, всю поведінку яких від народження до смерті генетично запрограмовано, людина наділена свободою. Між тваринною природою та духовною сутністю людини виникає конфлікт: наділена життям, вона не знає його мети, не знає, "як жити". Необхідні орієнтири людському існуванню дає релігія. Фромм ототожнив релігію зі світоглядом, включивши в обсяг цього поняття філософські та етичні вчення, ідеологічні та політичні доктрини.

Антропологічні дослідження релігійних форм зосереджуються, в основному, навколо питання, яка з них саме й започаткувала релігійний розвиток людини. Англійський етнолог Е. Тайлор у праці "Первісна культура" обстоював думку, що найдавнішою та базовою формою релігійного життя є анімізм, слідом за яким виникли фетишизм, віра в демонів, політеїзм і, зрештою, монотеїзм (останній — завдяки абсолютизації верховного бога). Інший англійський антрополог Р. Маррет (1866—1943) первісною формою релігії вважав аніматизм, віру в імперсональну силу "мана", що є своєрідною "душею" природи.

Видатний фольклорист Дж. Фрезер (1854—1941) у праці "Золота гілка" зібрав великий матеріал на підтвердження того, що розвиток людства розпочався з магії, якій наслідували релігія, а далі — наука; остання, на думку Фрезера, певним чином відтворює магічне світорозуміння на якісно новому рівні.

У працях А. Ланга (1844—1912) та В. Шмідта (1868—1954) було доведене існування в деяких примітивних племен виразних монотеїстичних уявлень.

Потреба в діалозі з представниками інших релігій спонукала християнських теологів до перегляду ортодоксальних уявлень про місце християнства у світовому релігійному розвитку та нового тлумачення релігії як такої. У цьому руслі Е. Трельч (1865—1923) першим відкинув уявлення про вище (іудео-християнське) і загальне (природне) одкровення та почав розглядати християнство як одну зі складових історії релігії в цілому.

Засновник протестантської неортодоксії К. Барт (1886—1968) уважав, що людина не здатна вступити у зв’язок із Богом ні через релігійне переживання, ні через історичне знання. Бог може явити себе людині лише своєю волею. Відтак Барт розмежував Слово (божественне одкровення) та релігію, яка є продуктом людської культури.

Одним із найвидатніших теологів ХХ ст. є Р. Бультман (1884—1976). Для людини, уважав він, Бог існує лише в індивідуальній свідомості, через безпосередній зв’язок із ним. Життя поза вірою — це життя у світі відчаю і тривоги, релігія покликана вивести людину з цього світу й полишити наодинці з Богом. Стиль мислення ранніх християн, що знайшов відображення в Євангеліях, не може задовольнити сучасної людини, тому Святе Письмо потребує очищення від міфологічних нашарувань, його зміст слід проінтерпретувати екзистенціально, виразити в термінах людського існування.

Однією з найвпливовіших інтелектуальних течій у сучасних науках про культуру і суспільство (зокрема і в релігієзнавстві) є структуралізм, засновником якого вважають К. Леві-Стросса (н. 1908).

На думку структуралістів, основу людської свідомості становить неусвідомлювана система (структура) елементарних протиставлень (бінарних опозицій), таких як "верх-низ", "чоловіче-жіноче", "своє-чуже". Структура є своєрідним "скелетом", на якому наростає, виявляючи і водночас утверджуючи його, увесь матеріал культури: міфи, релігійні вірування, системи родичання, застільні звичаї, обряди тощо. Причому різні змістові елементи як вирази (варіанти) єдиної і спільної для них усіх структури можуть завдяки певній процедурі конвертуватися (перетворюватися) один в одного.

Найвидатнішим релігієзнавцем ХХ ст. є представник чиказької школи, американський учений румунського походження М. Еліаде (1907—1986). Основу його вчення становить концепція Homo Religious (Людини релігійної), що в ній релігія виявляється як найважливіша складова власне людського способу існування. Профанний світ, в якому тілесно поселено людину, є безмежним і невпорядкованим. Сакральне (священне) буття, відображене в міфі, — замкнене й упорядковане. Відтворюючи в релігійних діях (обрядах, святах тощо) матрицю міфу, людина привносить у профанний світ ритм і порядок, олюднює його.

Література

  1. Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1995.
  2. Історія і теорія релігії і вільнодумства. — К., 1996.
  3. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997.
  4. Лубський В. І. Релігієзнавство. — К., 1997.
  5. Мень А. История религии: В 2-х кн. — М., 1997.
  6. Основы религиоведения. — М., 1998.
  7. Радугин А. А. Введение в религиоведение. — М., 1996.
  8. История религии. — Ростов н/Д, 1996.
  9. Религиозные традиции мира: В 2-х т. / Пер. с англ. — М., 1996.
  10. Релігієзнавство / За ред. М. Ф. Рибачука. — К., 1997.
  11. Релігієзнавство / За ред. С. А. Бублика. — К., 1998.
  12. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.
  13. Самыгин С. И., Нечипуренко В. М., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология. — Ростов н/Д, 1996.
  14. Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.
  15. Угринович Д. М. Введение в религиоведение. — М., 1985.


29.05.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!