Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Значення храму як будівлі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Значення храму як будівлі. Реферат

Місце будівництва храму. Поведінка вірних у храмі. Внутрішній поділ храму. Храм вірних - призначення. Стінопис. Святилище - головна частина храму. Іконостас - його призначення. Поділ іконостасу. Як іконостас відображає суть воскресіння. Іконопис Божого дому. Храм у східній богословії

Слово "Храм" походить від спільного кореня із старослов'янської мови "хороми", тобто будинок. Люди, котрі повірили в Бога, прагнули, щоб він був з ними завжди і всюди. Будуючи Богові будинок, вони виражають своє прагнення неначе "прив'язати" Бога до свого життя і свого народу.

Будується Церква із тим задумом, що покликана являти модель Всесвіту гармонійного, позбавленого зла і гріха. Церква, як правило, повинна бути звернена престолом до сходу. Схід у Божому культі має своє значення, бо там був рай. Наша Церква перейняла святий образ звідти. На Сході у Палестині народився, навчав, переносив страшні муки, вмирав і воскрес Христос Спаситель. Вірні приходять і стають лицем до Сходу, так як туди ж звернені.

Наші Церкви увінчуються одним або декількома куполами. А він, у свою чергу, символізує небо, яке в Ісусі Христі з'єдналося із землею. Якщо їх три, що є особливістю українського стилю у будівництві церков, то це вказує на найбільше таїнство віри - таїнство Бога в Тройці. Інколи Церква має 5 куполів - один центральний і чотири з боків - це символ Христа і 4 євангелістів. У семи куполах Церква пригадує 7 святих Тайн, які встановив Ісус Христос. Дев'ять куполів символізують 9 плодів Св. Духа, і тринадцять - Христа і 12 апостолів. Кожна баня завершена св. хрестом, який вказує на перемогу над дияволом.

Внутрішнім влаштуванням Церква складається із трьох частин. Вхідна частина називається притвором, і колись тут стояли оглашенні, тобто ще нехрещені. Основна частина зветься новою - саме тут збираються вірні. Частина, в якій відправляються богослужіння, відгороджена від решти церкви стіною з іконами (іконостасом) і називається святилищем.

Місце будівництва храму

Храми Божі здавна будували на найкращому і підвищеному терені, серед місцевої церковної громади, і те місце, де вони знаходилися, називалося святим - через те, що виключно присвячувалося Богослужбі - культові Бога. Хоча цілий всесвіт - цей чудовий твір всемогучого Творця Бога, де Він на кожному місці перебуває, - є неначе його могутнім храмом, і всюди можна його почитати. Однак головно для спільного культу є конечні особливіші місця, присвячені тільки й виключно до Богопочитання.

Вже від початку історії людство знає, що чоловік, який мав яке-небудь поняття про божество, вибирав собі особливіше місце, головно на підвищених місцях, горбках чи горах, там робив собі зображення бога і приносив йому жертву. У Старому Завіті знаходимо багато прикладів, які підтверджують вище сказане. Ной у подяку за спасіння спорудив Господові жертовник (Бут. 8,20), подібне зробив і Авраам для жертвування Ісаака (Бут. 22,9-13). Знаємо, що жиди будували Богові величаві храми - так син Давида Соломон збудував такий храм у Єрусалимі на горі Морія.

Перші християни ще не мали власних церков, але Богослужба відбувалася чи то у приватних домах, як перша служба на Тайній Вечері, чи як то робили апостоли, що "щодня однодумно перебували у храмі, ламаючи на домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця" (Діян. 2, 46).

Другий період переслідувань християнства дещо змінив спосіб відправи Євхаристії. Визнавці Христа змушені були ховатися по катакомбах, але й там не забули про публічний культ Бога і в капличках, у підземеллях спільно приносили безкровну жертву Богові. Це переслідування дало початок новому способу відправи літургії. Християни почали збиратися на спільне ламання хліба на гробах перших мучеників, які принесли себе в жертву за Христову ідею і своєю пролитою кров'ю зродили чимало послідовників.

Коли ж пізніше за часів імператора Костянтина Великого християни дістали повну свободу релігії, то стали будувати величаві святині, які скоро поширилися по цілій імперії. З того часу постав звичай посвячувати місця, призначені на Богослужби.

У наших селах і містах ми можемо бачити величні храми, які видніються на найкращих місцях. Це наші діди і прадіди спільно громадою вибирали це місце, посвячували його, будували храм, і з того часу десятки років, а то й століть, несеться звідти безперестанно молитва у небесні простори. Це місце стає особливим, якимось іншим, - святим. Тому кожен християнин, ідучи біля святині, кладе на себе знак святого хреста і ним вітається із самим Богом, який замешкав у кивоті.

Подібно, як із перехожим, вітається із тим покровителем, на честь якого посвячена та частина святилища. Так знаком святого хреста засвідчує свою покору перед всемогутнім Богом. Схожа честь належиться і цвинтарям, на яких спочивають наші рідні, й також тим святим місцям, де встановлені пам'ятні хрести та постаті святих.

Розташування церкви на височині повинно пригадувати нам велику гідність Божого дому, і ми, входячи до нього, маємо підноситися понад усі земські злидні й турботи та й забувати всю земну суєту й клопоти у ньому, серцем і устами величати Бога.

Поведінка вірних у храмі

Влаштування Церкви повинно бути зроблено за певним планом, так, як то відповідає певним вимогам Богопочитання в нашому обряді й достойності Божого храму взагалі. Це все зовнішні речі, однак вони відбивають нашу внутрішню настанову до справи культу, нашу пошану, нашу добру волю принести Богові все, що найкраще тільки можемо. До цього зовнішнього вияву культу належить також і наша поведінка в церкві.

Сьогодні звернемо увагу тільки на один її відтінок: на наш вхід до церкви, на підхід до тетраподу і до Св. Причастя.

Певний порядок у поведінці людини при вході до церкви є тісно пов'язаний із релігійним культом. У релігії бере він свій початок і з релігії набирає він сили обов'язку, чи віночок освяченого звичаю. Св. Августин каже: "Лад є провідником до Бога, і все, що від Бога є упорядковане". У церкві ми виступаємо не як одиниця, але як спільнота. І так як кожна спільнота на різних її зібраннях зберігає відповідний до потреби лад і порядок, ще більше такого ладу вимагає наша поведінка в Божому храмі.

Отож, входячи до церкви, кожен християнин кладе на собі знак Св. Хреста, підкреслюючи тим самим, що він переступив поріг святого місця, що він готовий стати перед самим Всевишнім Господом і розпочати розмову в молитві. Однак, згідно із нашим звичаєм, подорожній поки заходить до дому господаря, насамперед хреститься у бік святих ікон, а після цього вітається із хазяїном.

Кожний Божий храм посвячений на честь того чи іншого святого, і цей святий покровитель вважається господарем святині. Через це і наша церковна традиція увібрала народні звичаї це вітання з господарем виражається, коли ми приступаємо до тетраподу, осіняємо себе двічі знаком Святого Хреста, цілуємо ікону святого, чиє ім'я носить дана церква, робимо ще раз знак Святого Хреста і відходимо на своє місце, де творимо молитву. Цей підхід до тетраподу символізує у духовному значенні наш життєвий шлях, на якому іде постійна боротьба із злом, однак у наполегливій боротьбі проти гріха, ми все ж таки осягаємо ту бажану зустріч із Богом.

Подібний порядок повинен зберігатися і в прийнятті Святого Причастя, адже воно становить кульмінацію Літургії. Поєднання з Христом у Євхаристії для практикуючого християнина означає початок божественного життя. Тому, підходячи до Святих Тайн, робимо на собі знак Святого Хреста із метанією (глибоким поклоном), приймаємо Пресвяту Євхаристію, і в подяку Богові, що сьогодні сподобив нас свого Тіла і Крові, робимо на собі знак Святого Хреста з метанією та відходимо на своє місце для подяки.

Коли так привикнемо до порядку у цих малих речах, тоді, напевно, легко буде нам і у великих справах навести лад. З практичного життя знаємо, що з малих речей настають великі, з малого зерняти виростає велике дерево. Подібно є і в духовному житті. У Святому Письмі написано, що "хто вірний у найменшому - і у великому вірний" (Лк. 16, 10). Тому у нас нехай буде все "по чину і благо-образно" (1Кор. 14.10.) Божий храм - це дім молитви, і нашим обов'язком є віддати Богові честь і славу так достойно, як тільки ми на це спроможні.

Внутрішній поділ храму

Вступаючи до храму, входимо найперше у притвор, який колись у давнину називали храмом оглашенних. Притвор - це та частина Божого храму, де колись стояли ті, що приготовлялись до Св. Хрещення, звані оглашенними; каяники, а часом грішники і єретики, щоб могли краще пізнати христову віру.

Історичний розвиток притвору є таким. У давнину було два притвори: зовнішній і внутрішній. Зовнішній знаходився перед самим храмом і служив для каяників людей, яких було відлучено від церкви на певний період часу. Тут вони, у свою чергу, просили про молитву тих вірних, які вступали до храму. Із цього притвору трьома дверима входили до внутрішнього притвору, який вже містився у самому храмі. Цей внутрішній притвор наповнювали люди, що приготовлялися до св. Тайни Хрещення. Вони вислуховували Літургію Слова, тобто Апостол, Євангелію, проповідь, а по ектенії оглашенних виходили із церкви, так як ще не мали права брати участь у безкровній трапезі.

Тут, у внутрішньому притворі, переслідувані знаходили пристанище, бо церква мала право недоторканості. Пізніше там відбувалися собори єпископів, а в кінці, після Богослужінь, християни споживали їжу спільно з убогими, приносячи із собою харчі, при так званих "Гостинах Любові".

Із плином часу, зі зміною обставин змінилися будови церков та їхнє призначення. Тепер уже немає зовнішнього притвору, бо його місце перебрав цвинтар, який ще по селах є близько до церкви.

До наших часів залишився ще внутрішній притвор, де вже оглашенних і каяників немає, однак на їхню згадку відправляється там Богослужіння покаяльного характеру. В той спосіб про покаяння пригадує нам Литія, що є покірною благодатною молитвою і відправляється у притворі. Там також читаються заборонні молитви під час Хрещення, тут починає відмовлятися Символ Віри. У притворі чекає жінка по вінчанні і мати після пологів до виводу, аж доки священик, після прочитання відповідних молитов, не введе її до храму вірних. Тут священик зустрічає молодят і заручає їх.

У духовному значенні притвор повинен пригадувати нам про власне покаяння, на зразок того, що там у давнину стояли люди, що каялись. Також у притворах були зображені лики Адама і Єви, які закликали присутніх до щирого покаяння. У наших галицьких храмах у притворі можемо часто побачити розп'яття Господнє, що також мало би пригадати нам про важливість місця, про Божу любов, Його терпіння і наше каяття.

Храм вірних - призначення. Стінопис

Роздумуючи про внутрішнє влаштування церкви, минулого разу ми застановилися над духовним розмаїттям і практичними застосуваннями притвору як однієї із частин храму. Розглядали його історичний розвій. У цьому номері нашого часопису постараємося дещо зрозуміти із тієї частини божого дому, яка називається храмом вірних. Властиво, він є основним у духовному житті християнина, бо у ньому вірний отримує всі ці Божі ласки, які йдуть чи то через слухання Божого слова, чи участі у Святих Тайнах.

Середня частина храму - храм вірних, це властивий храм, де вірні збираються на молитву, на Богослужіння. Називається так тому, що сюди дозволено заходити тільки вірним, тобто охрещеним. Посередині храму вірних стоїть тетрапод - чотирикутний столик, на якому є хрест, ікона храму чи свята, по боках - свічі. При ньому відправляються Святі Тайни Хрещення та Вінчання, парастаси, панахиди, акафісти і різні чини освячення та благословення. На самому переді у храмі вірних по боках - так звані крилоси, тобто місця, призначені для дяків, співців, хористів.

Храм вірних є відділений від святилища іконостасом, який розміщений на підвищенні, званім солея. На середині солеї є півкруглий випуск на храм вірних - і цей півкруг називається амвоном. Він має нагадувати вірним камінь, що його ангел відкотив від гробу Христа Господа в Єрусалимі. На амвоні диякон чи священик читає Євангеліє, проповідує Боже слово, виголошує ектенії.

Посередині храму у давнину стояв архієрейський амвон, що зображав гору блаженств, з якої Христос Спаситель виголосив блаженства. Цей амвон зображав також і камінь, з якого ангел звістив жінкам-мироносицям Воскресіння Христа Господа. Сьогодні архієрейські амвони бувають у кафедральних храмах, однак дещо посунені на південну сторону, для того щоб дати вірним можливість брати участь у Богослужіннях. Архієрейський амвон називається в церковних книгах "облачальне" місце, однак на ньому не тільки облачається архієрей, але й звершує частину Богослужіння, а часом, і цілу відправу, як молебні, панахиди, царські часи та ін.

Стінопис Храму вірних наповнюють ікони чи епізоди зі Старого чи Нового Заповітів, а також постаті мучеників, святих дів, подвижників, які у свій час своїм життям свідчили відданість Христу-Богу. Особливістю наших галицьких храмів є те, що у цій частині ми можемо побачити національних героїв, релігійних провідників, новітніх мучеників, святителів, сповідників.

У духовному розумінні храм вірних уособлює ту частину корабля спасіння, яка найбільше наповнена вірними. А наша участь у різного роду богослужіннях є передсмаком того блаженного життя, до якого покликане ціле людство.

Святилище - головна частина храму

У наших роздумах про внутрішнє влаштування церкви ми наблизилися до найголовнішої частини храму - святилища. Саме в цьому місці приноситься Безкровна Жертва Нового Завіту. Таку назву має святилище на зразок найважливішої частини єрусалимського старозавітного храму - "Святая святих". Часто можемо зустрічати інші назви, такі як: Октяр, що з грецької і латинської означає ступінь, підвищення; Сення, Пресвітерія - так як це місце призначене для єпископа і священиків та ін. Однак для новозавітних християн найбільше імпонує назва святилище, як місце перебування найбільшої святості - Христа - і як місце освячення людських душ.

Найважливішою річчю у святилищі є Св. Престіл або Св. Трапеза, що символізує самого Христа Спасителя, який сидить на Небесному Престолі. Свята Трапеза - це чотирикутний і рівнобічний стіл, який стоїть на середині святилища й на ньому відправляється Божественна Літургія.

Свята Трапеза або Престіл має бути посвячена Архієреєм через уложення мощів у нього і помазання його святим миром. По обох сторонах Престола у північній стороні під стінами святилища знаходиться Трапеза Предложення, на якій священнослужитель приготовляє дари для освячення, а у південній - чотирикутний стіл, на якому приготовляються одежі для священнослужителів. Ці два престоли покриті спеціальними обрусами, що пригадують одежі Ісуса Христа.

На середині Святої Трапези знаходиться лляний або шовковий платок із зображенням похорону Христа Спасителя, ликами чотирьох Євангелістів, а також знаряддя Христових страстей. У цьому платку є зашиті мощі котрогось зі святих, це - антимінс, який посвячується Архієреєм у Великий четвер. Відразу за антимінсом знаходиться на Престолі ковчег у формі малої церковці, або гробу Спасителя, так званий кивот, в якому зберігається Пресвята Євхаристія.

На Святій Трапезі побіч Святого Євангелія стоїть ще хрест - знаряддя, на котрому поніс страшну смерть Христос Спаситель. За Престолом стоїть семисвічник і хрест, а по його боках - дві рипіди, що пригадують присутність Святого Духа. Зараз за престолом під східною стіною є місце для єпископа - "горне сідалище", яке символізує Небесний Престол.

Іконостас - його призначення

Іконостас - це висока, подекуди сягаюча до стелі стіна, повна образів, розміщених у відповідному порядку. В іконостасі є троє дверей. Посередині є так звані Царські Двері, що ведуть до престолу. Зліва від них є північні двері, якими входиться до "Трапези Предложення" - проскомидійника, а з правого боку, чи південної сторони, розміщені двері, які називаються дияконськими. Крім того, тими дверима виносять приготовлені чесні дари на престіл, щоб їх освятити на великому вході, Євангелію - на малому вході, а також хрест, тоді коли це приписує церковний устав. На вечірні виходиться ними до кадіння, коли царські двері закриті.

Назва Царські Двері походить від того, що ними входить Христос - Цар Слова, - щоб подати людям своє Пресвяте Тіло і Кров. Святими називаються вони тому, що ними входить сама святість - Ісус Христос, Божий Син. Складаються вони з двох частин та із занавіси, званої катапотазмою.

Царські двері мають бути вирізьблені у формі колосків пшениці та китиць винограду. Посередині Царських дверей в осібних іконах є зображені Пречиста Діва Марія і Архангел Гавриїл у сцені Благовіщення. На чотирьох кутах дверей є звичайно ікони чотирьох євангелістів з їхніми емблемами: в горішніх іконах на правій стороні св. Євангеліст Йоан із орлом, а зліва - св. Євангеліст Матей із ангелом. На нижніх іконах - св. Євангеліст Марко із левом з правої сторони, з лівої сторони - св. Євангеліст Лука з волом. Інколи на Царських Дверях є зображений архангел Михаїл, тому що святилище є образом раю, а він стеріг доступ до нього.

Згідно із приписом нашого обряду, іконостас повинен мати п'ять рядів ікон, розміщених у певному порядку.

Поділ іконостасу

Згідно з вимогами нашого обряду, іконостас вважається повним тоді, коли містить у собі п'ять рядів ікон, причому розміщених у певному порядку. Починаючи із самого долу, під намісними іконами дуже часто зображені ікони, метою яких є представити сюжет зі Старого Завіту. Про них будемо розважати. Можливо, головним із цих старозавітних сюжетів є ікона, яка показує нам жертвування Ісаака. Так, як цілий іконостас вказує на важливість святилища - місця жертви, ця невеличка ікона має вказати на ту велику жертву, яка відбувається у святилищі кожен день, де з любові до людського роду Христос Спаситель жертвує себе добровільно.

Інший старозавітний сюжет, який можемо побачити у кожному ярусі іконостасу, свідчить про вигнання наших прародичів Адама і Єви із раю. Ця ікона містить також символічний зміст. Бо святилище - це місце перебування правдивого Бога, а там, де перебуває Бог, є і радість, щастя, спокій. У людському розумінні - це місце блаженства, тобто рай. Метою цієї ікони є застерегти людину від того, щоб своїми ділами, подібно як наші прародичі Адам і Єва, не позбавити себе участі у житті із Богом. На іконі зображений херувим із вогненним мечем, який проганяє першого чоловіка з жінкою із раю.

Однак у сьогоднішній час, завдяки жертві Ісуса Христа, Господь нікого не залишить без уваги. Він вже не проганяє людину, а бажає її повернення. Бог не хоче смерті грішника, а його спасіння. І, коли приходить Він (Господь) до нас через Євангелію, а головно, через св. Причастя, інколи людство не слухає його слова і не причащається його Тіла і Крові. Тим самим проганяє себе із раю, позбавляє себе блаженного місця і життя. Цей старозавітний євангельський сюжет показує розгубленого і заляканого Адама, вказує нам усім на гіркоту життя без Бога, на наші терпіння і страждання, а також на смерть як наслідок нашого небажання життя у Бозі.

Окрім цих двох ікон, у кожному ярусі іконостасу можна побачити ще ряд ікон - що представляють нам життя стародавніх праведників, а саме: потоп, перехід через червоне море, перехід вибраного народу через пустелю, передання Мойсеєві Божих заповідей, підняття мідяного вужа у пустелі та ін.

Слід зазначити, що не завжди іконописці дотримувалися цього канону, і в багатьох храмах можна побачити у нижньому ярусі іконостасу ікони які представляють нам цикл сюжетів п'ятидесятниці, тобто події, пов'язані із життям Ісуса Христа після його Воскресіння. А саме: невірний Тома, жінки-мироносиці, оздоровлення розслабленого, сліпонародженого, життя самарянина.

Важко сьогодні сказати, що було б правильніше зобразити у нижньому ряді іконостасу, бо як старозавітні, так і новозавітні ікони є важливі, і носять божественний характер. Адже основною ідеєю Східної Церкви є ідея Христового воскресіння. Отже, новозавітні ікони покликані підкреслювати та увиразнювати цю ідею.

Як іконостас відображає суть воскресіння

Так як цей номер вісника виходить напередодні найбільшого свята у житті християнина - Воскресіння Господнього, а ми у попередніх катехитичних статтях роздумували про іконостас, то у цій статті постараємося представити, як іконостас допомагає зрозуміти нам це таїнство воскресіння.

Часто в обрядовій практиці нашої Церкви ми зустрічаємось із західною релігійною ментальністю, тому треба зрозуміти духа східного обряду, якщо хочемо зберегти автентичність нашої Церкви. Цього вимагає від нас і Другий Ватиканський Собор: "Східні християни повинні з якнайбільшою вірністю шанувати всі ці (обрядові) речі. Крім цього, вони повинні ще більше з цими речами ознайомлюватися і точніше їх уживати. Якщо вони не властиво їх занехаяли через обставини часу чи осіб, тоді повинні робити старання, щоб повернутися до своїх прадідних звичаїв" (Декрет про Східні Церкви, стаття 6).

Коли ж говоримо про іконостас, то, напевно, кожен з нас поставить питання: чому в наших церквах іконостас має бути, коли в латинських його немає. Відповідь знайдемо у різному підході Західної і Східної Церков до таїнства Божественної Літургії та Пресвятої Євхаристії. Так на Сході, як і на Заході, Безкровна Жертва є центром Служби Божої. Але на Сході ця Жертва не виступає як виключна подія Великої П'ятниці, тільки сплітається тісно з історією спасіння: народження Христа, Його Божої науки, Його славного Воскресіння та Вознесіння.

Містерія Голготи у східній Літургії є нерозривно зв'язана з містерією Великодня. Характер нашої Святої Літургії є виразно пасхальний. Тому іконостас, який зображує цілу драму людського спасіння та представляє містичне з'єднання неба і землі, є центральним об'єктом наших храмів та джерелом духовного піднесення для вірних.

Жертвоприношення - це надзвичайно велике таїнство у східній Літургії. Смерть Христа - це не смерть звичайної людини, але тріумф, перемога життя над смертю.

Пресвята Євхаристія - це найбільша Тайна як у Східній, так і в Західній Церквах. Різниця лише у підході та інтерпретації. Західна Церква говорить про Євхаристійного Христа, що покинув велич неба та замешкав у кивоті, щоб бути якнайближче до людей. Тому престіл і кивот стали предметом особливої уваги й шанування не тільки під час, але й поза Святою Літургією.

Пресвята Євхаристія у Східній Церкві - це найголовніше джерело освячення і преображення людини, це "святі, божественні, безсмертні і животворні таїнства". Ця Тайна займає істотне місце у нашому релігійному культі. Але вершиною цього культу та всієї ієрархії вартостей є небесний Христос, друга Божа Особа, що "сидить праворуч Отця".

Східна Церква не вживає вислову "Євхаристійний Христос", щоб оминути дуалізму ("ідея двох Христів"). Тоді як в Західній Церкві Пресвята Євхаристія є неначе ціллю самою в собі, на Сході вона є засобом до нашої злуки з Пресвятою Трійцею, передсмаком небесної радості.

Ось молитва священика перед Причастям, що влучно віддзеркалює Євхаристійне наставлення Східної Церкви: "Чоловіколюбче Владико, поручаємо Тобі все наше життя та надію. Просимо й молимось та сердечно благаємо: вчини нас гідними з чистим сумлінням прийняти Твої, пошани гідні, Тайни цієї Святої і духовної Трапези на відпущення гріхів, прощення провин, злуку зі Святим Духом, спадщину небесного Царства, на довір'я до Тебе, а не на суд чи осудження".

У Східній Церкві священик, як і люди, звертається обличчям до Сходу сонця, що символізує Ісуса Христа, кульмінаційну точку і завершення всього Всесвіту. Тут виявляється вселенсько-космічний характер нашої Літургії.

Підсумовуючи сказане, можемо дійти таких висновків: центром західної Літургії є Євхаристійний Христос, що перебуває на землі та стає духовною поживою для людей. Осередком східної Літургії є небесний прославлений Спаситель, що живить нас своїм Пресвятим Тілом і Пресвятою Кров'ю. В латинському храмі домінує пре-стіл і кивот (осідок Євхаристійного Христа), у східній церкві - іконостас, що є символом неба та Царства Пресвятої Трійці. В той час, як Західна Церква представляє Боже Царство на землі, Східна - прославлений всесвіт, піднесений до неба.

Значення іконостасу, як бачимо, не повинно обмежуватися тільки обрядовою ділянкою. Сьогодні, в час секуляризації, яка підтинає коріння християнства та руйнує духовні вартості, іконостас повинен нагадувати нам те, "чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не прийшло, а що приготовив Бог тим, що люблять Його" (1 Кор. 2,9).

Іконопис Божого дому

Стіни Божих храмів прикрашають зображеннями, які називаємо стінописом. Тематика стінопису має бути взята зі Святого Письма, щоб у той спосіб зберегти Божий храм від всяких фантастичних малюнків. Шостий Вселенський Собор застерігає, щоб берегтися таких малюнків, які розсівають думки. Належить малювати такі ікони, що викликають святі почування. Наша Церква притримується тих постанов.

Церковна традиція передала нам впливи візантійського малярства, званого також іконографія. Це малярство відрізняється від інших форм сучасного, оптичного зображення ще й тим, що старалось за формою тіла підкреслити духовність. Тіло тут сходить на другий план, воно служить лише за тло, на якому має відбиватися вічна і безсмертна душа, її спрямування до небесних висот, задума над вічними божественними правдами й її бажання служіння Господові.

Тіла святих ікон мають бути закриті, крім рук, ніг та лиця. Виняток становить розп'яття Христа Спасителя і страждання мучеників та сповідників. Їхня одежа, віддана з історичною вірністю, має бути широка, яка не увиразнює членів тіла. Тло ікон звичайно золоте, а з обох сторін голови святого є скорочений напис, хто на іконі зображений. Візантійське мистецтво повне величної простоти і глибоких почувань покори і побожності.

Наше церковне мистецтво дуже потерпіло від різних шкідливих і т. зв. модерних впливів, які не відповідають цілям Церкви. За основу розмалювання церковного стінопису служать мотиви, взяті зі Святого Письма, з життя Христа Спасителя, з життя і діяльності апостолів, Отців Церкви, мучеників, сповідників і подвижників аскетичного життя й інших праведників, яких Церква причислює до лику святих.

Візантійське церковне мистецтво не терпить фігур, бюстів, ані рельєфів і уважає їх непотрібним матеріальним за-нечищенням духовості, яку воно старається створити.

В іконописному мистецтві наша Церква старається віддати достоїнство кожному святому і відзначити заслуги в символічних знаках. Христа Спасителя зображують як Царя слави із земною кулею хрестом в одній руці, а другою благословить.

Пресвяту Богородицю зображують з Предвічним Дитятком, ангелів з мечами або з пальмовими галузками, Івана Предтечу з ягнятком, апостолів із сувоями паперу, архієреїв із пальмовими галузками або знаряддям смерті, яким вони були замучені. Пальмові галузки - це ознака перемоги. Царів в іконописі представляють в одежі, в якій вони були короновані, преподобних у схимі, тобто в монашій одежі з відзнаками ступеня їх досконалості, безсребреників із скринькою з ліками.

У перших віках християнства храми Божі були розмальовані символічними знаками, які подекуди затрималися до наших часів. Сюди належить Пресвята Трійця, яку представляють у виді трьох подорожніх, Бога Отця у виді благородного старця або всевидющого ока в рівнораменнім трикутнику, Святого Духа у виді голуба, (подібно як у нашій Катедрі), ангелів у виді крилатих юнаків, а євангелістів у виді чотирьох символічних істот: лева, вола, орла і чоловіка, згідно з видіннями пророка Ізикіїла і євангеліста Йоана Богослова.

На чолі або на грудях Богоматері зображують три зірки, які символізують її дівоцтво перед Різдвом Христа Господа, під час і по Різдві. Кадило в руках ангела означає молитву, а труба коло уст символізує поклик на Страшний Суд, палиця - подорож, лелія - благовість, хрест і пальма - перемогу, крила у Йоана Предтечі пригадують пророцтво Малахії про нього: "Ось посилаю ангела Мого перед моїм лицем" (Мал. З, 1), ключі в руках апостола Петра - владу, Яку йому дав Спаситель (Мт. 16, 19), меч у руках апостола Павла означає слово гостре, як меч, яким він ширив Христову науку.

До іконопису належить також і плащаниця і хоругви. Плащаниця - є це ікона Христа Господа під час зложення Його до гробу. Часом бувають і дві плащаниці: велика і мала. Велику плащаницю кладуть у велику п'ятницю в церкві до прилюдного вшанування. Перед тим виносять її на чолі прецесійного походу довкола церкви на пам'ятку зняття Спасителя з Хреста. Малу плащаницю ставлять в неділю Пасхи на Престолі на ту пам'ятку, що Христос упродовж 40 днів по Своїм воскресінні являвся Своїм учням і апостолам.

Часом малу плащаницю змінює велика, яка стоїть на престолі 40 днів аж до Вознесіння Христа на небо і на тій плащаниці служиться Божественна Літургія. Хоругви - це священні ікони, прикріпленні на високих палицях, які супроводжають хресні походи. Назва хоругов, або хоругва походить від грецького слова "аґо", зн. веду, і "хорос", зн. хоровід, отже похід довкола Божого храму. Місце хоругов є в Божому храмі за крилосами.

Храм у східній богословії

Завершуючи наші катехизаційні роздуми про храм, ще раз пригадаймо його значення, однак в спосіб, притаманний східному розумінню. Звернемо увагу на те, що храм як будівля відображає східну ментальність.

Східний і західний християнин прославляє Бога в особливому місці, що називається церквою або Божим храмом. Відмінні стилі церковної архітектури, внутрішнього влаштування церкви на Сході й Заході - це не продукти зовнішніх історичних обставин. Якраз тут виявляються характерні прикмети двох християнських духовностей.

Готика - це типовий західний римо-католицький стиль, притаманний, зокрема, західній ментальності. Високі, гостро-кінчасті вежі, стрункі імпозантні колони, суворо-аскетичні порталі символізують прямування людини до Бога, який дуже далеко від неї, можна сказати, недосяжний. Тут виявляється важлива роль Церкви, яка заступає Бога людині на землі та є непомильним дороговказом до Небесного Царства. Цікаво також, що готичний стиль розвинувся на Заході вже після церковного роздору, тобто коли впливи Сходу у Західній Церкві вже майже цілковито зникли та поступилися місцем західній релігійній думці.

Найкращим виявом східно-християнського світосприймання є, без сумніву, візантійська церковна архітектура і внутрішнє облаштування та атмосфера храму. Круглі, сферичні форми, симетрія і гармонійність символізують мир, внутрішній спокій, поєднання з Богом і преображення Всесвіту.

Віра в преображення, або в таємничу переміну людини й усього створіння, що почалась із Втіленням Ісуса Христа, - це головна риса східного богослов'я і східної літургії. Якраз східний Божий храм показує цей прославлений Всесвіт, з'єднання неба й землі.

Височінь не є чимось істотним у східній церковній архітектурі, бо через прихід Ісуса Христа зникла прірва між небом і землею, між людиною і Богом. У наших різдвяних гімнах співаємо: "Небо і земля сьогодні з'єдналися через народження Христа, сьогодні Бог прийшов на землю, а людина вийшла на небо". Так, отже, Бог, вічність, Небесне Царство - це не щось безмежно далеке, але ця надприродна дійсність переплітається з нашим життям.

Головний купол, що домінує над цілим храмом, являє собою рівночасно створений природний небозвід і відвічне небесне царство, якому немає кінця. Особливим місцем, що символізує небо, є святилище - частина храму, де стоїть престіл, і ця частина відділена від храму вірних іконостасом.

Тут варто також пригадати дещо про відповідну поведінку вірних у Божому храмі. Західний християнин, увійшовши до церкви, йде до лавки і там проказує свої молитви. Східний християнин, коли входить у Божий храм, йде на середину церкви до тетраподу, цілує хрест та ікону (неначе тим способом вітається з представниками небесного світу), побожно хреститься, навіть коротко молиться і щойно тоді відходить на своє місце.

Східні християни завжди приходять до церкви відповідно одягнені, у святковому одязі, підкреслюючи важливість місця та його святість. Оплески в церкві - чи то після проповіді священика, чи для привітання високих достойників - не вважаються співзвучними з гідністю Божого храму.


04.01.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!