Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Дохристиянські вірування на Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Дохристиянські вірування на Україні. Реферат

Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань. Особливості слов'янських дохристиянських вірувань. Пантеон богів. Головні східнослов'янські боги

Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо.

Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження слова "язичник" точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом "язик" (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як "народ" трактують це слово словники руської мови 17 ст.

За етимологічним словником української мови слово "язичництво" — це "віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням". Слово "язик" відповідає біблійному "гой" (євр.) або "gens" (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього "язичництва" боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього.

Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Костянтином Великим в усій Римській імперії, після чого слово "язичник" стало синонімом слова "не римлянин", "варвар", "чужинець".

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме "чужу віру", тобто те, що у греків та римлян означало "варвар".

В літописах дохристиянські вірування звуться "поганством", а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало "селянин" (тобто людина з провінції Римської Імперії). "Поганська" віра розглядалась як погана, примітивна.

Особливості слов'янських дохристиянських вірувань

Для дохристиян — "язичників" немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Пантеон богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

  • Сварог — за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
  • Див — був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див — чоловічий початок Всесвіту, світло.
  • Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.
  • Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем.
  • Дажбог — назва бога Сонця на Русі.
  • Волос (Велес) — один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.
  • Мокоша — богиня річок і родючості.
  • Стрибог — бог вітру.
  • Рожаниці — дарувальниці життя.
  • Род — батько всього живого.
  • Сварожич — бог вогню.
  • Лела — богиня любові.
  • Попель — бог подружнього життя.
  • Триглава (Тригла) — богиня землі.
  • Ярило — бог весняної родючості.

Тут важливо також згадати про існування "Велесової книги" — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

На Русі (у Києві) язичництво існувало офіційно до введення християнства. Найвідомішими руськими богами були: Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (або Волос) (бог скота), Перун (бог грому), Род (бог народження). Язичество скасував князь Володимир у 988 році, а замість нього було введено християнство східного обряду (православ'я).

Попри намагання знищити будь-які прояви язичества серед населення Русі, деякі язичеські культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичества (коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, корогоди, свято Івана Купала, масляна) (оскільки православна церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер. Цікавим є те, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр діяв до 17 століття.

Ярило, у міфології східних слов'ян бог сонця, кохання та весняної плодючості, сліди якого збереглися зокрема в народній традиції. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила - ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові - вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці - пучечок житніх колосочків - знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці - мертва чоловіча голова - нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір'ям, зображення бика - символ дужої ярості й пристрасті.

Культ Ярила був поширений за Київської Русі дохристиянського часу, однак він перейшов і в християнську традицію, а як пережиток поганських часів у деяких місцях України, зокрема на Поділлі, зберігся до 20 століття у звичаях "похорону Ярила" та "гоніння шуліки" у перший понеділок "петрівки". Під впливом християнства магічна функція Ярила була перенесена на святого Юрія.

Дажбог Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Перейти до: навігація, пошук Дажбог, або Даждьбог — син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу.

Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о Полку Ігоревім русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожного внука". В Іпатіївському списку зазначено: "Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог". Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деяку дослідники навіть вважали його на цій підставі божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною. У весняних обрядових піснях Дажбог причетний до відмикання весни:

Ой, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав —
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати...

Велес — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками. Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська. Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру).

За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком". Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.

Перун — в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога. Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса.

Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. В договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 г.), Ігорем (945 г.)

Давні слов'яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка — погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів. Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку — до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.

Щовесни Перуну обирали "наречену" — Додолу. Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Костянтин Порфірородний у своїх записках відмітив що руси в часі походу на Царгород приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба. Його зіллям була папороть.

За легендами, в ніч на Івана Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим. Тварина Перуна — вепр. Їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'янілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл. Род Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Перейти до: навігація, пошук Род, Рід, первісний бог давніх слов'ян. Деякі вчені вважають Рода одним з найважливіших верховних богів, приймавших участь у творенні Всесвіту: згідно віруванням древніх слов'ян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти.

В одному російському рукописі XVI в. говориться: "те ти не Рід седя на повітрі метає на землю купи й у тім народжуються діти ". Таким чином, Рід виступає Творець. Язичники саме Рода вважали творцем нового життя на Землі. Для того щоб народилися діти, язичеський бог повинний скидати з неба якісь "купи", що сприяють народженню. Найбільш ймовірно, що це слово означало просто дощові краплі ("грудие" - краплі, "грудие росное" — краплі роси, "градные купи" – дробинки граду).

Рукопис спростовує думка язичників, що виникнення життя на землі виробляється Родом, що зрошує Землю небесними краплями, унаслідок чого народжуються діти. Тут Рід виглядає Зевсом, що зійшов до Данаї золотим дощем. Далі Рід представляється не тільки продовжувачем життя, але і творцем світу.

Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому, виступали автори церк. повчань 11 ст. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно дослідами Б. Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

Слов'янське поняття, позначене словом Рід, містило в собі ідею родючості, врожаю (на це вказують слова з коренем "рід"). Для слов'ян, що займаються землеробством, було повністю природно сполучити в одному понятті долю і врожай, тому що їхня доля прямо залежала від врожаю. Тому Рода треба розцінювати як дуже значне божество родючості, що велить землею.

Багато найважливіших слів, зв'язаних з поняттям споріднення і народження: походить від кореня "рід", співзвучного імені цього Бога: РІД, наРОД, РОДня, РОДичи, РОДина, батьківщина (рос. "РОДина"), наРОДжувати, приРОДа, вРОЖай.

Крім названої групи слів, існують слова з цим коренем — це позначення води, водяного джерела — "РОДища", джеРЕЛа, а також і квітів, що ростуть біля води, — лілій ("РОДій").

І остання група слів, об'єднана значеннєвим поняттям: вогненне, червоне полум'яніюче, блискавкоподібне: родиа — блискавка; рдеть, рьяный – червоніти, червоний, родъ-ство — геена вогненна ("родьство огньное" — так переводили поняття пекла слов'янські перекладачі в різних містах і в різні століття), родиа — плід граната.

Слова-омоніми, що позначають блискавку і плід граната, дозволяють усвідомити, про яку саме блискавку мова йде, — червоному круглому гранату подібна лише кульова блискавка. Зв'язок Роду з блискавкою і громом пояснює нам афоризм Данила Заточника: "Діти бігають роду, а Господь п'яної людини". Таким чином, Рід з'являється перед нами всеосяжним божеством Всесвіту з усіма його світами: верхнім, небесним, відкіля йде дощ і летять блискавки; середнім світом — природи і народження; і нижнім — з його "вогненним спорідненням". Тепер стає зрозумілим протиставлення Роду християнському богу, вседержителю Всесвіту.

У ранніх перекладах біблійної книги Буття, у якій розповідається про створення світу, іменується "Родьство", а бог-творець — "рододєлатєль".

Гельмольд повідомляв: "Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують полючи, лісу, прикрості і радості вони (слов'яни) визнають і єдиного бога, що панує над ними в небесах, визнають, що він усемогутній, піклується лише про справи небесних, інші боги коряться йому, виконують покладені на них обов'язку, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, ніж ближче він коштує до цього бога богів". Таким "Богом богів" у західних слов'ян іменують Свентовита, швидше за все, це одна з головних іпостасей Роду.

Вперше згадується про Рід і Рожаниць у творі "Слово святого Григорія, винайдене в толцеях про тім, како перше Погани суще языци кланялися ідолом і треби їм клали; те і нині діють" (для стислості його називають "Слово про ідолів"). Епоха Роду поставлена в цьому творі між далекою первісністю й епохою Перуна. Вона продовжувалася досить тривалий проміжок часу переходу від полювання і рибальства до землеробства і скотарства. Автор "Слова про ідолів" вважав культ Роду однієї зі світових релігий, що деякий час панувала в Єгипеті, Вавилоні, Греції, Римі і слов'янському світі. Він зіставляє Рода з єгипетським богом Осірисом.

В одному зі списків "Слова про ідолів" (Паісієвськом) є доповнення, де Рід і Рожаниці уподібнені еллінськими Артеміду й Артеміді. Однак, в античній міфології не існує бога Артеміда: єдиного чоловічого божества, близького Артеміді, — це її брат Аполлон. Отже, у пошуках аналогій Роду, автор звертається не до дрібних божеств, а до божеств найвищого рангу.

Коштовним свідченням про значимість Роду і Рожаниць є "Слово Ісайї пророка, витлумачено святим Іоанном Златоустом об поставляющих другу трапезу Роду і Рожаницям". Це повчання присвячене винятково культу Рода і Рожаниць. Рід, що прямує по небесах, розглядається як суперник біблійно-християнського Бога-Батька — творця всього сущого на Землі. Примітне згадування невідомого автора про те, що, на думку язичників, Рід "сидить на повітрі", тобто знаходиться десь на небі, у божественній сфері. Цим раз Рід зрівнюється з Ваалом, "єздящим на хмарі".

Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні. Виконуються під Новий Рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки так само, як і колядки, величають господаря і членів його родини. У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл.

Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію. У давніх щедрівках і колядках відбилися часи Київської Русі й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. У щедрівках і колядках християнського циклу знаходимо мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних оп.: картини нар. Христа, поклоніння волхвів і пастухів.

У багатьох щедрівках і колядках христ. мотиви і євангельські оп. сполучені з життям і побутом українського селянина ("Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить"). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі. Щедрівки і колядки християнського циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мистецькою красою. Основні мотиви їх — християнська любов, милосердя, глибока пошана до матері.

Щедрівки відрізняються від колядок своїм неодмінним приспівом "Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір". Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися українські письменники і композитори, зокрема Микола Лисенко, Микола Леонтович (відомий "Щедрик"), Кирило Стеценко, Михайло Вериківський, Костянтин Данькевич та ін.

Веснянки (гаївки) — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають "закликати" весну та добрий урожай. У західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками. Мелодії веснянок побудовані на багаторазовому повторенні однієї-двох поспівок у межах невеликого діапазону.

Колядки — величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Колядки приурочені до найголовнішого свята — зимового сонцевороту, перемоги світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі. Коляди і весь обряд колядування у християнський час значною мірою перенесені на Різдвяні свята. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження ("Тиха ніч, свята ніч"; "Нова радість стала"; та інші).

Колядки з'явилися ще у язичницькі часи і пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Ця традиція збереглася й до сьогодні. А тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками.

Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового. Виникли нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. Колядки, за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: "отаман", "звіздар", "міхоноша" та "ряжені".

Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки. За традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: "Меланка" і "Василь" та "Ряжені". Коли порівняти колядки та щедрівки ("Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка"), то можна побачити ластівок, жито, посіви. Це свідчить, що Новий Рік зустрічається з весною.

На даний час під поняттям "язичництво" розуміють народні вірування та релігії, які поширені на планеті Земля. В Україні в останні десятиліття 20 століття було відновлено язичницьку релігію. В Україні та по світу загалом язичництво починає відроджуватися. Найбільш розвинені неоязичницькі рухи у Скандинавії, Прибалтиці, Росії, Польщі, Білорусі, Україні.

Дати характеристику української дохристиянської релігії надзвичайно важко. Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих літературних пам’яток були християни і з ненавистю ставилися до віри старої часів дохристиянських.

Крім того, часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо "нечестія і поганства" старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів, найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші літописні списки.

Взагалі старі літературні твори, з яких доводиться здобувати відомості про стару дохристиянську віру українців, — це пам’ятники, або літописні, або проповіді проти власне вже не "поганства", а двовір’я, себто призначені для християн, які побіч Христової віри не позбулися старих — дохристиянських обрядів. Ці проповіді здебільшого постали в XII столітті, але дійшли до нас в пізніших списках не раніше XIV століття. Літописи теж, як відомо, підлягали літературним редакціям, вставкам і переробкам; при тому треба пам’ятати, що і перші автори, і пізніші редактори, компілятори, переписувачі однодушно були тенденційно настроєні проти поганства.

Нарешті, при бідності і непевності наших відомостей про стару релігію може певним джерелом бути і такий чисто літературно-поетичний твір нашої старої письменності, як "Слово о полку Ігоревім", але й воно є пам’ятником по-християнськи настроєного дружинно-придворного середовища; автор його, а може, автори різних частин цього твору, були християни-книжники, теж не ворожі християнським тенденціям.

Отже, непевність і тенденційність всіх відомостей про дохристиянську релігію стоять поза всяким сумнівом. Але на цьому не край. Коли б тільки це, то обережною і витриманою критикою та розбором, може, удалося б відділити автентичне від пізніших вставок, правду — від тенденційного вигадування. Та трудність ускладнюється ще тим, що спочатку у християнських письменників панував погляд, що дохристиянські боги — це біси та що про них зовсім не благочестиво згадувати, і тому ті письменники, що могли ще знати про стару релігію, уникали про неї оповідати.

Коли згодом пізніше погляд на дохристиянську релігію трохи зм’якшився і в старих богах бачили вже не бісів, а "тварі", тобто речі або тварини, створені єдиним Богом і нечестиво нерозумним темним людом обожнені, то в ті часи вже автори, що припускали можливість писати про поганську віру, щоб її поборювати, фактично вже тієї віри самі не знали, або в ліпшому разі мали поняття про зовнішні вияви поганського культу, але зовсім не були усвідомлені ні про внутрішній сенс, ні про зміст поганських вірувань. Так що до успособленої тенденційності старих джерел прилучається ще й ігнорування авторів тих джерел.

При такому стані може найбільше цінними моментами в старих записах про дохристиянську віру є ті, в яких не йде мова про стару віру, про старих богів, але де оповідається про якусь важливішу подію історичного значення, а згадка релігійного характеру приходить, так би мовити, для самого автора непомітно, без того, щоб він на цьому уступі запису спеціально спинив свою увагу.

До таких записів відносяться в літописі оповідання про договори з греками. Тут, зрозуміло, всю увагу автора звернено на те, щоб оповісти про самий договір; а в кінці, як деталь, сказано, що царі візантійські на вірність договору цілували хрест, а Олег із дружиною ходили на роту і клялися своєю зброєю і Перуном, богом своїм, і Волосом, "скотьїм богом". Це сказано про договір 907 року. Про договір 945 року розповідається знову докладно, а в кінці описується присяга, що Ігор, прийшовши "на холми, де стояв Перун", клявся на зброю і золото, а християнську Русь водили присягати до церкви Св. Ілії.

Нарешті, так само в договорі 971 року Святослав клявся в ім’я Перуна і "Волоса, бога скотья". Це, власне, може і всі автентичні відомості, які маємо про стару віру, і назви двох богів — Перуна та Волоса, — очевидно, головніших богів, іменем яких князі і дружина клялися. Решта імен старих богів, що зустрічаються в літописах, правдоподібно, пізніші вставки і взагалі — матеріал сумнівний. Із наведених же вище відомостей про три договори з греками можна зробити ніби висновок, що бог Перун був головним богом князя і дружини і ним клянуться князі з дружиною.

В 945 році Ігор клянеться тільки Перуном. А в 907 і 971 роках Олег і Святослав клянуться, крім Перуна, ще й "Волосом, богом скотьїм". Обидва рази пояснення додані до Волоса, що він "бог скотій", здається, треба розуміти в тому сенсі, що скотина тоді була, так би мовити, "монетна одиниця"; замість відсутніх грошей рахували на скотину. Отже, Волос був свого роду Меркурієм, богом торгівлі, головним богом купців, і договори, що мали торговельний характер, мусили бути скріплені, крім військового елемента — князя та дружини, що клялися іменем Перуна, ще й торговим елементом із клятвою на головного бога торгівлі — "Волоса, скотья бога".

Коли вище приведені міркування можуть здаватися дещо хиткі, то всі інші здогади про стару релігію українського народу ще менше певні; а оскільки опрацювання і досліди над виясненням тої релігії все ж проводяться досить енергійно, то із обережності краще подати деякі думки і висновки окремих дослідників, не беручи відповідальності за їх непомильність.

Вже Буслаєв, займаючись питанням про стару дохристиянську релігію слов’ян, бачив у ній дві доби: стару — з головним богом Сварогом і нову — з богами Перуном і Волосом. Перша стара доба була ніби загальнослов’янська, чи праслов’янська, друга — власне руська. Це останнє твердження Буслаєва було заперечувано, бо ім’я бога Волоса зустрічається у південних та західних слов’ян. Але на загал думку про два періоди в дохристиянській міфології: старий — з богом Сварогом на чолі і новий — з головним богом Перуном, прийняли і академік М. Грушевський, і В. Корж, який рішуче стоїть на тому, що ім’я Сварога не є вигадкою, бо в XI — XIII століттях вигадати його було нізвідки.

Навпаки, проф. Є. Анічков уважає, що бога Сварога не було зовсім, що це ім’я постало від імені Сварожич, що він зовсім не був богом, а був вогнем при стодолі. Тому коли в літописі з’являються пізніші вставки з іменами богів князя Володимира Великого, то імені Сварожича немає.

Але, гадає Є. Анічков, що коли був вогонь-Сварожич, то пізніше могли для нього придумати батька — бога-царя Сварога. Але разом із тим Є. Анічков вважає, що і культ бога Перуна дуже недавній, власне заведений Володимиром Великим як культ головного бога держави, якому мали підлягати всі інші боги тих народів, що підлягали Київській державі Володимира. Тому, вважає проф. Є. Анічков, Володимир підніс значення бога Перуна як головного бога держави і як символ державного об’єднання у Києві, а свого дядька Добриню послав воздвигнути бога Перуна і в далекому Новгороді — своєму найдальшому, але важливому для Києва пункті на шляху із варяг в греки.

М. Грушевський відкидає новаторство Володимира в ділі насадження культу Перуна, що, як видно, був у князів і дружини головним богом — і за Олега, і за всіх князів Ігоровичів (які, до речі, себе тоді ще Рюриковичами не називали і легенди про Рюрика ще не знали. Ця легенда про Рюрика, Синеуса і Трувора є значно пізніший варіант київської легенди про трьох братів Кия, Щека і Хорива, що також не була легендою дуже старою, а була легендою, правдоподібно, вже літературного походження).

Так само і Є. Голубинський вважає, що Володимир нічого нового в дохристиянській релігії не запроваджував, що Перун стояв і за Ігоря та Святослава і "Володимир не мав потреби ставити там Перуна, або він тільки замінив застарілу статую на нову". Що ж до посилки Добрині з метою поставити статую Перуна у Новгороді, то Голубинський питається: "Що це може значити, це поставлення одного ідола, як не те, що на початку кожного князювання було у звичаї поставляти по головніших містах по новому ідолові, або просту безглуздість, що вифантазувалася у літописця (або його пізнішого переписувача) для його власної мети?".

Так, кожна точка, кожне твердження щодо старої дохристиянської релігії українського народу викликає у найповажніших дослідників діаметрально протилежні погляди і твердження. Так, більшість російських дослідників вважає, що принесення людей у жертву Перунові практикувалося. Є. Анічков це рішуче твердить в своїй монографії "Язычество и древняя Русь", але це переконання у нього виростає з того, що людські жертви давно тривали в північних московських нетрях, де волхви різали богам "старую чадь". Але практика у фінських народів не може бути доказом практикування людських жертв у Києві.

Факт людської жертви вважає доведеним і А. Шахматов у випадку 983 року, коли дружина Володимира хотіла принести в жертву Перунові сина одного з дружинників — Тура, що виявився християнином і не згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це ніби викликало обурення всієї дружини, що умертвила і батька, і сина; в особі батька, що звався Тур або Тури, Шахматов бачить першого святого мученика на Україні, а в назві Турової божниці бачить церкву, присвячену цьому першомученикові Турові.

Але і відносно цього факту академік М. Грушевський зовсім слушно ставить питання: "Чи не маємо тут до діла просто із спогадами про забиття варяга-християнина за зневагу старих богів і чи не з’явилася людська жертва як наслідок літературного опрацювання під впливом книжних взірців?" Таке питання тим більше слушне, що релігійний фанатизм у колі сповідників многобожжя є річчю незнаною.

Прихильники многобожжя, як правило, не переслідують богів інших племен чи народів, а навіть коли ті племена собі і покоряють, то щонайбільше вимагають, щоб і боги покорених племен визнали зверхність богів племені-переможця. Тому племена переможців своїх головних богів оточували меншими богами племен переможених. Якогось же переслідування на ґрунті різнобожжя не було.

Легенди про намагання нав’язати своїх богів — це здебільшого вигадки пізніших християнських письменників. Навпаки, релігійний фанатизм є властивий сповідникам Єдиного Бога (іудеям, християнам, магометанам), що вважають свого бога єдино істинним і справжнім, а всіх інших богів — або просто бісами, або, в кожнім разі, богами неправедними. Тому всі переслідування християн звичайно мали під собою ґрунтом християнський фанатизм і непошану християн до поганських богів та зневажання тих богів з боку християн.

Пізніше ж християнські автори, звичайно, справу обертали і фанатизм приписували поганцям, а самих християн представляли як невинних жертв поганського бузувірства, мучеників, що невинно постраждали. Подібне християнське літературне опрацювання легенди, як гадає акад. М. Грушевський, могло мати місце і в київській події з Туром. І взагалі, акад. М. Грушевський висловлюється в тому сенсі, що існування на Русі IX — X століть звичаю приносити, в певних особливих випадках людські жертви видається все ж таки сумнівним.

Крім такої розбіжності думок у дослідників старої дохристиянської релігії, підноситься ще одна думка, що взагалі порушує питання про єдину релігію цілого населення Київської Русі. Так, Є. Анічков гадає, що не можна говорити про релігію цілого населення, а тільки про кілька релігій. Так, релігію з головним богом Перуном Є. Анічков вважає за релігію князя та його дружини; міське торгове населення мало релігію з головним богом Волосом, а сільське населення мало ще інші вірування, якими миродайні державні чини того часу просто не цікавилися і про них не згадували.

До князювання Володимира Ігоревичі мали свого бога в себе у дворі теремному, де трималися із своєю дружиною, з якою жили спільним життям і почували потребу, щоб всі члени дружини і князь були зв’язані одною вірою. Тому в справах віри князь радиться з дружиною, через те Святослав не хотів приймати християнства, що дружина його тому противилася.

Коли ж все-таки до складу дружини входили християни, то це вносило небажаний розклад, і коли нарешті Володимир із дружиною перейшли на християнство, то почасти також і для того, щоб знищити в колі дружинників різницю в вірі. Коли раніше Володимир виніс статую Перуна із теремного свого двору на горб, то цим призначив бога свого і своєї дружини для загального почитання як головного бога держави. Цим актом, як каже Є. Анічков, Володимир із дружиною "із збройної сили обернувся в політичну владу".

Поставивши Перуна як головного бога держави, оточили його іншими богами, богами народів, що підлягали Київській державі, і ті боги мусили скоритися перед Перуном, як молодші боги, подібно як їхні народи корилися під владою Києва. Цим ніби пояснюється, що коли Володимир із дружиною перейшли на християнство і скинули Перуна, то людність поставилася до цього байдуже, як до зміни князівського ритуалу, що населення менше обходить. Тому офіційне охрещення пройшло легко. Але елемент, що стояв в опозиції до князя та дружини, став у опозицію і до християнства та всякі стихійні та політичні нещастя (голод, мор, війна, посуха тощо) приписував зраді старим богам і час від часу підіймав заворушення.

Зі введенням християнства прийшла нова християнська ієрархія, а стара державна ієрархія перейшла в опозицію, провадила протихристиянську агітацію в народних масах, появлялась час від часу в містах, але, не маючи успіху, не уміючи організувати свого руху, терпіла поразки і відступала від міст до народних мас.

Яким було коло богів Володимирових, так би мовити, менших богів із Перунового кола, сказати важко. Старіші редактори літопису тих богів не перелічують. Але ті старіші редакції укладалися більше ніж через півстоліття після введення християнства.

Перелічення тих богів прийшло в літописних списках пізніших редакцій, що прийшли через сто-півтораста літ після введення християнства. Очевидно, таким літописним свідоцтвом багато віри надавати не можна, і в ліпшому разі в іменах перелічуваних богів треба бачити почасти поетичну вигадку, почасти казкові перекази, а найпевніше — це імена богів, що жили в народних віруваннях різних племен і народів, підлеглих Київській державі, — жили побіч офіційно визнаного християнського Бога. Очевидно, це були імена богів, яких треба було знизити, скомпрометувати, представити давно скинутими богами.

Отже, перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з’являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив "кумири" — "Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь"...

Отже, цю звістку літопису ми не маємо ніяких підстав трактувати як дійсний опис подій, що мали місце за більше ніж сотню років перед тим, як зроблено цей запис, але можемо найбільше взяти на увагу, що імена, тут наведені, були знані через 100 — 150 років після прийняття християнства, і, очевидно, християнські письменники вважали потрібним їх поборювати. Це тим більше правдоподібно, що подібні імена вставлено і в поучення проти двоєвір'я, так зване "Слово некоего Христолюбця", і в перекладену з грецької мови повість про "ходження Богородиці по муках", і, нарешті, деякі з цих імен зустрічаються в "Слові о полку Ігоревім".

Коли на протязі півтора — двох століть християнство закріпилося в містах постійно, то християнські проповідники вже боролися не з прихильниками поганської віри, а з обивателями, що вважали себе за християн, але не розумілися на християнській догматиці і трималися старого ритуалу. Часто прихильниками того ритуалу були і християнські священнослужителі. Проти них направляли свої проповіді освічені християнською книжністю проповідники.

Що ж до "Слова о полку Ігоревім", то цей поетичний пам’ятник XII ст. власне вже називає не богів, а їхнє потомство, їхніх внуків: Бояна називає "Велесов внуче", вітри — "Стрибожі внуці", двічі згадуються сили "Дажьбожя внука". Можна думати, що автор "Слова" деяких богів очоловічує, не вважає більше за богів, а просто за визначних предків своїх сучасників.

В не зовсім ясному реченні названо ім’я бога Хорса, але, очевидно, під цим треба розуміти якусь територію на сході від Київської держави, мешканці якої ще не прийняли християнства, а поклонялися Хорсові. В Дажьбогові дехто хоче бачити бога сіверян, що складали Ігореве військо, і ніби тому Ігореві полки називаються внуками цього бога.

Але коли в розумінні позитивних відомостей про нашу дохристиянську релігію багато непевного і неясного, то, навпаки, можна з певністю винести кілька тверджень характеру негативного, а саме про те, слідів чого у нас ні в літературі, ні в переживаннях не збереглося. Так, з певністю ні про яку генеалогію богів дохристиянських у нас говорити не доводиться.

Навіть всі боги, що в літературних джерелах названі, всі чоловічого роду; богинь зовсім немає. (Можливо, що богинею була якась неясна "Мокошь", але це, правдоподібно, божество якогось фінського племені, що підлягало Київській державі.) Ще характерніше, що немає ніяких натяків на існування дуалізму, тобто двох начал (добра і зла). Всі боги добрі, всі дбають про благо людини. Деякі боги, може, трохи небезпечні, але ніколи не злі. Коли начало зла прийшло з християнством на Україну (у вигляді диявола чи сатани), то і цей образ на Україні втратив свою демонічну могутність і в уяві українського народу обернувся в істоту досить нещасливу.

Коли князь і дружина прийняли християнство офіційно в кінці X століття, то християнська ієрархія підняла боротьбу з новооберненими християнами міста та продовжувала її кілька століть, домагаючись викоріняти поганські обряди, або двовір’я. Що ж до селянських мас, то приведення їх до християнської віри взагалі треба датувати на кілька століть пізніше, а зі слідами двовір’я ще велася боротьба у XVIII і XIX століттях. Але ця боротьба провадилась, так само з поганською обрядовістю, отже, із зовнішніми виявами, а внутрішнього змісту тих обрядів уже не розуміли, як не розуміли і християнські проповідники XII століття.

Взагалі що стосується до вірувань селянської верстви, то старе аристократичне письменство, як і взагалі вищі класи населення, ними зовсім не цікавилися і в старих літературних джерелах шукати звісток про них не приходиться.

За відомостями про вірування селянських мас треба звертатись до матеріалів етнографії, які можуть трохи пролити світло в цій ділянці. Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі подекуди проливають світ на деякі риси народних дохристиянських вірувань. Але щодо висновків із фольклорного матеріалу, то треба бути дуже обережним.

Здебільшого прийнято думати, що релігійний культ українського селянства — це був культ природи, правдоподібно, сполучений більше із Сонцем, ніж із Місяцем. Принаймні, основні українські обряди сполучені з поворотами Сонця: колядування та щедрування — з зимовим поворотом Сонця на літо, веснянки — з весняним рівноденням, купальська справа — з літнім поворотом Сонця на зиму, і коляда — з осіннім рівноденням. Так, ніби уцілів народний сонячний календар. Але дехто з фольклористів знаходить якісь менш виразні пережитки, що вказували б і на місячний культ.

Звичаї похоронні й поминальні вказують на віру в загробне життя померлих. Мабуть, виявлявся культ природи і в тому, що народна фантазія заселяла ліси, води, поля, болота різними потворами та духами, що під впливом християнства злилися в поняття нечистої сили, але це належить до явищ порівняно недавніх.

В кожнім разі, на селі як християнство, так і сполучене з ним поняття про чорта порівняно недавнього походження і, як констатує Ф. Вовк, поняття про чорта тісно сполучене з біблійними та середньовічними теологічними поняттями. Український чорт, як, зрештою, і його західноєвропейські родичі, — нещасливий бідолаха, що на превелику силу заселює свої володіння кількома заблудними душами. Це жалюгідна істота, недогадлива, що завжди потрапляє в неприємне для себе становище... Ця відсутність у світогляді українського народу — як у найдавніших часах, так і пізніше — начала зла як рівнозначного з добром, лихого духу, що постійно бореться з духом добрим, накладає характерну печать на увесь народний характер і на всю народну культуру.

Народні маси, що довго зоставалися чужими християнству, як кажуть етнографи, зберегли найбільш старовинні вірування, що сполучені з культом небесних світил, а все інше має пізніший і, очевидно, наносний характер. Це дозволяє нам думати, що християнство в центрах і пізніше на селах лягло на Україні на ґрунт, вільний від усякого фетишизму. Правдоподібно, цим треба пояснити і те, що на Україні ніколи не було сектантства, що зароджується, як відомо, на ґрунті обмежено-формального ставлення до предметів ушанування.

Із всіх ухилів від православної віри на Україні поза державно-політичною акцією спостерігалися тільки рухи чисто раціоналістичні — соцініанство в минулому і баптизм у сучасності.

Досліди дохристиянської релігії на Україні проводяться вже від давнього часу, але головним їх успіхом треба вважати те, що вони розвіяли чимало легенд і неправдивих тверджень про стару дохристиянську релігію, але зате дуже мало збагатили наші правдиві відомості про неї. Можна сказати, що ці досліди виявили, як мало ми знаємо про стару релігію і як обережно треба ставитись до відомостей про неї.

Література

  1. Аничков Е. Язычество и древняя Украина-Русь. СПб., 1914.
  2. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927.
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1904. Т. 1.
  4. Корж В. Владимировы боги // Сб. Харьк. ист. -филол. об-ва, Харьков, 1903. Т. 18.


02.01.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!