Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Релігія часів запорізьких козаків. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Релігія часів запорізьких козаків. Реферат

Дослідження козацької обрядовості, вірувань, стосунків запорожців з представниками різних національностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригінальне світосприймання, в якому тісно переплелися риси українського і російського розуміння православ'я

Характер церковного будівництва, управління духовною справою і, як наслідок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мірою визначалися особливостями релігійності населення цього регіону. Особливості складу козацтва, історична традиція, геополітичні і природні умови його існування призвели до складання своєрідного світогляду запорожців, відмінного від будь якого іншого.

В світосприйманні запорозького козацтва, що формувалось протягом кількох століть, поєднались елементи російського, українського розуміння православ'я і оригінальних релігійних поглядів, що виникли в самому козацькому середовищі. Тому не можна вслід за історичною традицією категорично казати про запорожців ні як про лицарів православної віри, ні як про людей relіgіonіs nullіus, "єретичних синів".

Безумовно має рацію О. М. Апанович, наголошуючи на тому, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим [3; 14, 4; 208209]. Таке становище на той час було природнім і зрозумілим.

Релігія була основною формою світосприймання, і тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Національно визвольні рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер і форму. Релігія супроводжувала людину протягом всього її життя. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер.

Свята, під час яких люди відпочивали і спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними. Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер і ззовні він проявлявся в формі православ'я.

Запорожжя знаходилось на перехресті трьох релігій і конфесій ісламу, православ'я і католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалось саме православ'я? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росії і Польщі. Для них, мало знайомих навіть з тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим і незрозумілим.

Крім того, історично склалося так, що представники ісламської віри татари і турки були ворогами як України, так Росії і Польщі. Вони здійснювали набіги на їхні землі і спричиняли значну шкодунаселенню. Звичайно, що татари і турки, а разом з ними і їхня релігія не могли не сприйматися запорожцями вороже.

Несприйняття козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблінської унії, і навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами і турками йшла під релігійними гаслами. З обранням королем Сигізмунда III ситуація значно змінилася.

Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним і польська шляхта стали вважати православ'я нижчою релігією, чинити перешкоди будівництву православних церков, культовим відправам. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників і полемістів. Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, для якого захист православ'я став означати захист тих прав і свобод, на які вела наступ польська шляхта.

Проте, варіант православ'я, що сповідався на Запорожжі, відрізнявся від догматичного, основні риси якого збереглися, зокрема, в Росії. Багато схожих рис козацька релігія мала з віруваннями і обрядовістю населення України. Причиною цього був тісний зв'язок населення Запорожжя з Лівобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей до військового товариства, на Лівобережній Україні в багатьох з них залишилися родини, і тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх домівок.

Багато хто із запорожців за власним бажанням або за дорученням Коша відвідував київську консисторію, Межигірський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибула до Запорожжя саме з Межигір'я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні стосунки з українським духовенством. В XVIII ст. було поширене ходіння "мандрівних дяків" з Київської Академії до Запорожжя, які часто влаштовувались при козацьких церквах. Релігійна література до Запорозьких Вольностей надходила головним чином з Лівобережної України.

Отже, між Лівобережною Україною і Запорожжям існував постійний тісний зв'язок, в тому числі і в релігійній сфері. Тому на території Запорозьких Вольностей православні обряди і традиції мали досить багато спільних рис з тими, що були поширені на Лівобережній Україні. Останні дещо відрізнялись від російських. Як вважає дослідник історії української церкви I. I. Огієнко, "найголовніша підвалина кожної церкви Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по своєму.

Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаїв... Усе це мала й наша церква" [11; 203204]. У релігійності населення Росії головне місце займала обрядовість. За висловом Антоновича, "вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (розкольничі спірки проте, чи казати "Господи помилуй" чи "О Господи помилуй", про сугубе чи трегубе алілуя, чи "рожденна несотворенна", чи "рожденна, а не сотворена") й інше.

Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі" [1; 205]. Можна погодитися з думкою В. Антоновича про те, що "у русина віра живе чуттям інтимним. Він мало звертає уваги на обрядовість. Релігійне чуття його видається великим теплом і щирістю" [1; 205].

Дійсно, в українських церквах духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, не дотримувалося тих канонів, які пильно виконувалися російськими духовними особами. З цього приводу київські архієпископи (митрополити), під тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямовані на "виправлення духовенства" [7; 397423]. Релігійна література, що друкувалась в українських типографіях, дещо відрізнялась від російської в тлумаченні догм православ'я [13; 305].

Проте, існували розбіжності і в релігійному світосприйманні українців і запорожців, пов’язані з особливостями життя останніх. Вже зазначалось, що в силу багатьох політичних обставин, починаючи з середини XVII ст. Запорожжя почало "віддалятися" від Гетьманщини. Життя на його території значно відрізнялось від українського, тут існували оригінальні закони, система управління, військова організація, тощо.

Це навіть дало підставу О. Я. Єфименко казати, що "Запорожжя розвинуло в собі деякі сторони цього життя до такої своєрідності, яка надає цьому соціально політичному організму риси повної винятковості" [9; 335]. Запорозькі козаки, постійно відчуваючи небезпеку з боку сусідів і часто ведучи війни, велику надію покладали на Боже провидіння "цей єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть" [2; 5].

Козацтво бачило виправдання жорсткостям війни в постулаті про захист православної віри від мусульман і католиків. Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди і навіть надати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому складі і релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.

Отже, в період Нової Січі у запорозьких козаків під впливом всіх цих факторів склалася й існувала оригінальна релігійність, яка відрізнялась від будь якої іншої.

Вона яскраво проявилась в ставленні до представників інших релігій, конфесій і національностей. Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Iз того факту, що на Січі не було жінок, випливає логічний наслідок: там ніхто не народжувався [12; 218]. Крім того, багато мешканців Запорожжя щорічно гинуло внаслідок війн, хвороб і старості. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Війська було прийняття переселенців із-за меж Запорожжя.

Капітан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради "примноження війська" запорозькі козаки приймали переселенців "без розбору віри, закону, батьківщини і причин, примусивши їх залишити її" [10; 22].

Такої ж точки зору дотримувався I. Георгі: "Вони приймали до себе без будь якого письмового виду і паспортів про спонукальні причини приходу до них кожного прибулого, і не було майже народу і племені, з якого б не було серед них людей" [5; 358]. Таке ставлення запорожців до бажаючих вступити до Війська навіть дало підставу імператриці Катерині II назвати в указі від 3 серпня 1775 р. однією з причин ліквідації Січі те, що козаки "стали... приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого народу, всякої мови і всякої віри" [6; 536].

До Запорожжя дійсно приймалися люди будь якої національності, однак вони були повинні прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права мешкати на Запорожжі. Обов'язковість цього підкреслюється рядом документів. В наказі запорозьким депутатам у Комісії для складання нового Уложення про прийняття до лав Війська Запорозького говорилося так: "В Військо Запорозьке із різних націй, для помешкання і служби малолітніми і вже повнолітніми люди приходять, і по прийнятті ними законна Грекоросійського і на вірність Її Імператорській Величності присяги, записуються на службу" [27; 653]. Г. Ф. Міллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя іновірців: "Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або іншого Християнина, що не були в їхній вірі ті їм діти" [15; 64].

В мемуарах та історичній літературі досить схоже переказується процедура прийняття новоприбулих до Війська. Прибулого до Січі звичайно приводили до кошового отамана, який питав: "А чи віруєш в Бога?" Новоприбулий відповідав: "Вірую". "I в Богородицю віруєш?" "I в Богородицю вірую". "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим і обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [14; 6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Військо він був повинний охреститись у цю віру.

Так, в проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченці послушника Iова Крижановського повідомлялося, що цей послушник "польської нації, в містечку Пенську від батьків євреїв, їх залишив, і зайшовши в Січ Запорозьку, там прийняв віру християнську і хрещений був там перебуваючим начальником Межигірського монастиря ієромонахом Феодоритом... і названо йому ім’я Iов, а восприємниками йому були запорозькі козаки Iван Швидкий і Артем Василієв" [37; 20]. В атестаті козака Василя Перехриста повідомлялося, що він також народився в Польщі, єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був охрещений в Січовій Покровській церкві начальником КиєвоМежигірського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькі козаки [27; 192].

В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолітніх представників інших релігій і конфесій і хрестили їх. Так, в Балті запорожці викрали з колиски поляка, привезли його до Січі і охрестили. В місці Хотині полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя і охрестив, назвавши Семеном Чернявським [27; 78]. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорієм Покотило. Курінний отаман привіз його до Січі, де охрестив у православну віру [26; 45].

Кіш, керуючись економічними і політичними інтересами, дбав про збільшення контингенту Війська і кількості робочих рук на Запорожжі. Тому козаки, прийнявши до своїх лав ренегатів, не чинили їм ніяких утисків, і тіі мали змогу отримати керівні посади у Війську. Так, вищезгаданий Григорій Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексій Григорович (Білицький) зайняв таку ж посаду. Колишній кримський мусульманин Iван Чугуєвець став військовим писарем [27;78].

Запорожці щиро вірили в Бога і проголошували свою відданість ідеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г. Ф. Міллера, що у козаків лише "зовнішня должність грекороссійського закона спостерігалась" [15; 39]. Запорожці, за висловом Ш. Лезюа, "жили скоріш за звичаями, ніж за законами" [19; 433].

Процедура виконання багатьох християнських обрядів на Запорожжі дещо відрізнялась від тієї, що була поширена в інших регіонах Російської держави. Козаки так часто використовували під час релігійних свят і виконання релігійних обрядів зброю, що можна казати про існування своєрідного "культу зброї". На Запорожжі існував звичай, згідно з яким під час хрещення хлопців, що народилися у запорозьких козаків, батько підсипав у купіль порох.

Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповів I. Розсолода, який сам був охрещений таким чином [35; 3]. Треба зауважити, що в інших частинах Російської імперії використання пороху під час хрещення не було поширене. Більш того, за свідченням іноземців, які відвідували Росію в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [29; 3234].

Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Січі збирались навіть ті козаки, які мешкали по зимівниках. Вони разом з січовими козаками в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Військо займало весь центральний майдан Січі, чекало, доки скінчиться літургія. Після того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангеліє і ікони, настоятель і ієромонахи та йшли до ріки, запорожці направлялись за ними, везучи з собою артилерію і несучи розгорнуті знамена. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, і в цей момент козаки давали один залп з рушниць і гармат.

Після того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно" [30; 2728]. Схоже про Водосвятіє розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані Драгомановим. Крім того, він додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" і вели "таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде " [8; 212].

Постріли з рушниць і гармат супроводжували у запорожців і святкування урочистих подій. Коли до Січі приїхав офіцер, який повинен був привести Військо до присяги, запорожці виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина і рядові козаки вишикувались вздовж шляху, і коли делегація наблизилась до них, розпочали стрілянину з гармат і рушниць. У Січі гостей зустріло духовенство, яке відслужило вдячний молебень. Під час цього козаки стріляли з гармат [16; 13].

Під час російськотурецької війни 17681774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог російської армії відправлялися вдячні молебні, які теж супроводжувались пострілами з гармат і рушниць [20; 80].

Велику роль відігравала зброя і в поховальному обряді запорозьких козаків. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавці в повному козачому бойовому вбранні, поруч з ним стояла зброя піка і рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженні з сідлом, пістолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шапку, козачу шаблю і піку [26; 4348].

Не всі запорожці однаково ставились до виконання християнських обов’язків. Це значною мірою і викликало суперечності в оцінках релігійності козаків, які коливались від визнання їх лицарями православ'я до проголошення "єретичними синами". Серед запорожців завжди знаходилось немало людей, які сумлінно виконували християнські обов'язки (щоправда, в варіанті, як їх розуміло козацтво). До таких осіб насамперед відносилося кошове керівництво і престарілі запорожці. В цьому Запорожжя теж відрізнялось від Росії, де в другій половині XVIII ст. "панівними верствами населення володіла та безрелігійність, що панувала на Заході" [29; 58].

В той же час частина козаків не відзначалась високою релігійністю. Таке неоднакове ставлення до виконання православних обов’язків досить чітко простежується в дотриманні запорожцями посту. Кошове керівництво, вважаючи за неможливе в дні посту чинити судочинство, відкладало вирішення карних справ до їх закінчення. В 1762 р., в перший тиждень Великого Посту, козацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити із заарештованими по підозрі у вбивстві.

Iз Січі надійшла відповідь, що "в теперішні посні дні... про те вбивство дослідження чинити не слід і не можна до закінчення тих днів", тому заарештованих наказувалось віддати на поруки їхнім батькам з умовою, що з першою вимогою вони повинні бути представлені перед судом [28; 618]. Вище вже йшла мова про те, що під час посту багато запорожців здійснювало подорожі до Межигірського та інших монастирів, де вони постилися і молилися.

В той же час, за свідченням ченця Леоніда, чимало запорожців, за винятком військової старшини та "інших степенних стариків, в Січі мешкаючих по Межигірському звичаю", на відміну від греків, які "всі без винятку,... навіть малі діти", говіють чотири рази на рік, про це "ні трохи не турбуються" [34; 4]. Коли той же чернець Леонід у першу суботу Великого Посту почув засвітло благовіст до обідні, він припустив, що січове духовенство, за наказом запорожців, у порушення церковних правил, бажало провести обідню не в полудень, а в шість чи сім годин ранку, щоб можна було скоріше поїсти.

На це Василь Коваль, січовий підпономарний, відповів, що старшина такого наказу не давала, а рання обідня служила для того, щоб могли поїсти ті "спасінники", які ні разу не їли, говіючи з понеділка. Проте, Коваль не зміг назвати жодного з таких "превеликих постників".

Чернець Леонід дізнався лише, що в перший тиждень Великого Поста ті запорожці, що говіли, не вживали в їжу тетерісаламату з пшоном та інші варені і гарячі страви. На такий спосіб говіння чернець відреагував так: "Але нехай вони постяться, як їм хочеться й можеться" [17; 3536].

"Як хочеться й можеться" ставилися козаки до вживання їжі в ті дні, коли не було посту. Дотримуючись православних обрядів, січове козацтво, коли збиралося для прийняття їжі в своїх куренях, спочатку молилося, а потім вже починало їсти.

Після їжі козаки знов молилися, кланялися отаману і один одному, дякували кухарю за те, що нагодував [30; 2526]. В той же час в молитвах, які козаки читали перед вживанням їжі, вони благословляли горілку, рибу, щербу, тетерю, галушки. На Великдень, як і в інших частинах Російської держави, на Запорожжі розговлялись крашанками і пасками. В той же час інколи відсутність яєць козаки компенсували вареними раками [34; 49].

Для релігійності запорозького козацтва було притаманне шанобливе ставлення до деяких християнських святих і до ікон. На Запорожжі був дуже поширений культ Покрови. Згідно з легендою, що записана до "Житія Андрія Юродивого", під час наступу мусульман у Влахернськомухрамі з'явилася Богородиця в оточенні святих.

Вона вийшла з царських воріт, зняла омфор і покрила ним присутніх, врятувавши від смертельної небезпеки [24; 32]. Ще задовго до заснування Нової Січі, в 1659 р. запорожці заснували на Чортомлицькій Січі церквуна честь Покрови Богородиці [36; 265].

Значно поширилось вшанування Покрови в період Нової Січі. Вже у 1734 р. на її честь було закладено січову церкву, а взагалі в 17341775 рр. на Запорозьких Вольностях існувало більше десяти релігійних споруд в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. На її честь козаки щорічно влаштовували свято на Січі. Покрова настільки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Січі навіть тоді, коли там була епідемія чуми.

Так, в кінці вересня 1751 р. запорожці, які на час епідемії роз'їхались по зимівникам, повернулись до Січі вшанувати Покрову. Внаслідок цього епідемія спалахнула з новою силою, і від неї загинуло кілька курінних отаманів та старшин, багато рядових козаків і служителі Покровської церкви ієромонах Iгнатій, перший диякон Феодор, чернець Феона, свічкар і шкільний отаман Грицько Волик [34; 84].

Вшанування запорожцями Покрови Пресвятої Богородиці має кілька причин. Культ Покрови, символізуючи захист християн в їх боротьбі з мусульманами, виявився найбільш близьким для козаків, які проголошували гасло захисту православної віри. Крім того, часте перебування у військових походах, постійна небезпека з боку сусідів примушували запорожців звертатися за допомогою і заступництвом небесних сил.

Культ Покрови був якомога краще пристосований до вимог такого життя. В період Нової Січі, коли на права Війська Запорозького вівся наступ з боку російського уряду, Покрова стала символізувати для козаків захист від зазіхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в іконах, створених у другій половині XVIII ст. [24; 37].

Великою шаною запорожців користувався святитель Христовий Микола. Він виступав як охоронець від пожеж і нападів ворогів [23; 167]. В той же час купці і мореплавці бачили в святому Миколі свого оборонця, землеробці шанували його як заступника і помічника в їхніх справах. Недарма культ святого Миколи набув на Запорожжі великого поширення.

Часто здійснюючи подорожі по Чорному морю, Дніпру, Бугу, козаки молилися Миколі, вбачаючи в ньому "великого милостивця і співчуваючого людинолюбця". Козаки, які потрапляли до татарського і турецького полону, вважали, що можуть врятуватися завдяки заступництву Миколи, "справжнього друга й благодійника стражденного людства" [31; 63].

Здавна ведучи боротьбу з турками і татарами, козацтво знаходило дещо подібне цьому в діяльності святого архістратига Михаїла, який захищав славу Божу і воював з сатаною. Тому запорожці проголошували святого архістратига Михаїла Началоводцем, Предводителем військового товариства, називали його патроном і заступником Війська [31; 6263].

В XVIII ст. на Запорожжі, як і по всій Україні, великої популярності набув культ Андрія Первозванного. Цей святий, що вважається "насадителем" православної віри в Подніпров'ї, був близький запорожцям, які проголошували свою відданість православ'ю і вважали себе захисниками цієї віри [25; 299].

Треба зауважити, що вшанування багатьох з вищезгаданих святих було досить поширене на Україні і за межами Запорожжя. Свята Покрови, Михаїла та деякі інші в Місяцеслові української церкви були позначені червоним, в той час як в інших церквах вони не вважалися за великі. В Росії ж, за свідченням іноземців, у XVIII ст. із всіх святих найбільшою шаною користувався Микола [29; 52].

Крім того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжі споруджувались храми Божі, козаки щорічно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи і архістратига Михаїла багато хто з козаків носив на грудях, особливо під час військових походів.

Запорожці шанували й ікони з зображенням святих. У період Нової Січі однією з найбільш популярних серед козацтва була ікона Божої Матері, що знаходилась в Новокодацький Свято Миколаївській церкві. В 1739 р. запорожці, мешканці Нового Кодаку, повернулися зпід Перекопу і всім розповідали, що залишилися живими лише завдяки Божій Матері, перед іконою якої вони молились перед початком походу. Ці розповіді швидко поширилися на Запорожжі, і невдовзі до Нового Кодака на молитви перед іконою Божої Матері, яка стала вважатися чудотворною, почали приходити людиз найвіддаленіших кутків Запорозьких Вольностей.

Козаки приносили до неї привіски у вигляді тих органів чи частин тіла, які у них були хворі, в надії вилікуватися завдяки чудодійній силі ікони [18; 19]. Запорожці, які брали участь у гайдамацькому русі, перед походом проти поляків молились у Новому Кодаку, а після Уманської різні в тій же СвятоМиколаївській церкві дякували цариці Небесній за допомогу в поверненні додому [32; 293]. З огляду на велику популярність ікони Божої Матері серед запорожців Калнишевський розпорядився перенести її із алтаря в спеціально зроблений киот. Після цього паломництво до ікони значно збільшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [18; 19].

Козаки, сподіваючись на силу ікон і допомогу святих, в скрутних ситуаціях молились перед образами. В 1771-1772 рр., під час морової язви, населення Карнаухівки молилося про врятування від смерті перед іконою святої великомучениці Варвари, а коли небезпека минула, згідно зі своїм обітом влаштувало церкву на її честь [33; 8283].

Щиро молилися запорожці і перед військовими походами. Як свідчать реєстри майна, описаного у запорозької старшини після зруйнування Січі, козаки мали в своїх оселях досить велику кількість святих образів [25;127206].

Вірячи в рятівну силу ікон, козаки прикрашали ними свої хати і курені. В останніх святі образа вішались над місцем, де сидів курінний отаман. Iкони багато прикрашалися, під ними висіли лампади, які запалювались під час свят [30; 25]. Таке піклування про ікони, на думку ченця Леоніда, робило курені схожими на каплиці [34;14].

Отже, повага більшості запорожців до святих та ікон не викликає сумніву. Проте, документами зафіксований і випадок, коли козаки знищили ікони. Це трапилось 26 грудня 1768 р., коли запорожці вдерлися до оселі П. Калнишевського і "гидкими їх ногами так потоптали ікони, що, після примирення цих божевільних, з тих святих мощів жодної частиці знайти не могли" [22; 140].

Серед знищених ікон знаходилась і подарована в 1763 р. київським митрополитом ікона Успенія Пресвятої Богородиці, в якій були заховані святі мощі. Таке ставлення козаків до ікон було скоріш винятком, ніж правилом, і значною мірою пояснювалось обуренням запорожців на свого кошового отамана, який, на їхню думку, перестав захищати інтереси Війська.

Шанування козаками ікон в першу чергу базувалось на щирій вірі в те, що святі образа допоможуть і захистять їх. Багато в чому пошана до ікон перепліталася з пережитками язицьких вірувань (згадаємо "дарування" іконам привісок у вигляді рук, ніг голів і т. п. з метою позбутися хвороби). В той же час запорожці були далекі від поваги до ікон, близької до "ідолопоклонства, межуючої з обожнюванням їх", що відмічалося іноземцями у вдачі росіян [29; 34].

На деяких іконах, що знаходились на Запорожжі, були намальовані козаки. Так, на одній з ікон січової Покровської церкви були зображені, крім Божої Матері, патріарха, священнослужителів, царя і членів царської родини два запорожця. Ця ікона, певно, повинна була символізувати заступництво Богородиці за Військо Запорозьке [24; 37]. На іншій іконі, написаній на початку 70х рр. XVIII ст., зображена Богородиця, обабіч від якої стоять святий Микола і архістратиг Михаїл. Під ними намальовані дві групи козаків, серед яких були кошовий отаман П. I. Калнишевський і військовий писар I. Глоба. З уст кошового отамана, який підвів голову до Богородиці, виходять слова: "Молим, покрий нас чесним твоїм покровом і позбав нас від всякого зла... ".

На відміну від ікон Богородиці, які малювались до цього, на означеній іконі між Божою Матір'ю і козаками не залишилось посередників царя, цариці і патріарха [24; 37]. Це значною мірою відбивало ситуацію, яка склалася в той час у церковному житті Запорожжя і у взаєминах Коша і російським урядом.

До останнього моменту існування Січі Кіш зберігав свою керівну роль в управлінні релігійними справами Вольностей, незважаючи на спроби російської духовної і світської влади змінити такий стан справ. Тому на іконі і відсутні традиційні зображення царя і представника вищої духовної влади. З іншого боку, в часи написання ікони існувала реальна загроза Вольностям Запорозьким з боку російського уряду, і тому невипадково з уст П. I. Калнишевського виходить прохання про допомогу.

Щирість у молитвах, пошана до святих ікон поєднувалися у запорозьких козаків з вірою в характерників, чаклунів, знахарів.

Досить поширеними серед населення Запорозьких Вольностей були розповіді про запорожцівхарактерників, чаклунів, які спілкувалися з нечистою силою і тому не відчували болю, не могли бути вбиті ні стрілою, ні кулею, ні шаблею [17; 10].

За повір’ям, характерники ні в огні не горіли, ні в воді не тонули [21;34], вміли відчиняти без ключів замки, плавали на човнах по підлозі, як по морю, переправлялись через ріки на циновках, брали голими руками розпечені ядра, мешкали на дні річок, вміли залазити і вилазити із зав'язаних торб, перетворюватись на котів, перетворювати людей в кущі, вершників – у птахів, плавати у відрах під водою [36;236].

На Запорожжі довгий час ходили розповіді про чаклуна Довгого, який кілька разів вмирав і оживдав, бо його "земля не приймала". Наявність у запорожців легенд про характерників значною мірою пояснюється тією любов'ю до хвастощів, яку відмітив у вдачі козаків Д. I. Яворницький [36; 238]. В образах характерників уособлювалося багато якостей, якими запорожці вихвалялись при розповідях про свою участь у бойових діях. На думку Яворницького, за допомогою таких розповідей козаки, між іншим, намагались залякати своїх ворогів [36; 236].

Дослідження козацької обрядовості, вірувань, стосунків запорожців з представниками різних національностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригінальне світосприймання, в якому тісно переплелися риси українського і російського розуміння православ'я. Крім того, у козацтва виробились своєрідні, характерні лише для нього способи задоволення релігійних потреб і виконання християнських обов’язків. Знаходячись на перехресті трьох конфесій і релігій, Запорожжя з цілого ряду причин традиційно дотримувалось православної віри.

Більшість рис догматичного православ'я збереглася, зокрема, в Росії. На території Гетьманщини, яка у 1686 році визнала свою залежність від Московської патріархії, велика кількість вірувань і обрядів була такою ж, як і в Росії. Разом з тим, деякі риси релігійності населення Гетьманщини і Запорожжя відрізнялися від російських. Зокрема, більшість мешканців Лівобережної України і Запорозьких Вольностей, щиро вірячи в Бога, на відміну від росіян, не надавали великого значення дотриманню всіх умовностей православної обрядовості. Запорожці, як і населення Гетьманщини, з повагою ставлячись до ікон, не доходили, на відміну від росіян, до "ідолопоклонства, межуючого з обожнюванням їх" [24; 34]. Малися розбіжності і у вшануванні святих.

Запорозьке і українське духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, в той час як російське духовенство цього не допускало. Втім, обрядовість і вірування запорожців і населення Лівобережної України не були тотожними. Маючи потребу в збільшенні чисельності військового товариства, запорожці приймали до своїх лав представників будь якої національності, вимагаючи від них сповідання православ'я.

Суворі умови життя, при яких козацтво досить часто було позбавлене можливості задовольняти релігійні потреби в релігійних спорудах, приводили до спрощення деяких обрядів, пристосування їх до похідних умов.

З іншого боку, майже постійна загроза з боку сусідів, часте ведення бойових дій призвели до поширення на Запорожжі використання зброї під час проведення багатьох релігійних обрядів, що дає підстави казати про своєрідний "культ зброї" у козацтва; призвели до вшанування в першу чергу тих святих, які були заступниками воїнів і мореплавців. З такої своєрідної релігійності запорозьких козаків випливало і їх ставлення до релігійних споруд і духовенства.

Література

  1. Антонович В. Три національні типи народності // Твори. Повне видання. К., 1932. Т. 1. С. 196211.
  2. Антонюк В. I в козаків були екстрасенси // Я, ти, ми. 1991. N 11. С. 5.
  3. Апанович О. М. В якого бога вірила Січ // Людина і світ. 1990. N 6. С. 211.
  4. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків. К.: Дніпро, 1991.334 с.
  5. Георги И. Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. Спб., 1799. Ч. III. 492 с.
  6. Голобуцкий В. Запорожское казачество. К.: Политиздат УССР, 1957.462 с.
  7. Д. В. Киевский митрополит Рафаил Заборовский и его меры к исправлению духовенства // Киевская Старина. 1899. N 3. С. 397423.
  8. Драгоманов М. Малорусския народныя предания и рассказы. К., 1876.436 с.
  9. Ефименко А. Я. История украинского народа. Спб.: Изд. общ. БрокгаузЕфрон, 1906.391 с.
  10. Зарульский С. Описание о Малой России и Украины // Чтения Общества истории и древностей при Московском университете. М., 1848. N 8. Отд. IV. С. 128.
  11. Iларіон, митрополит. Українська церква. Нариси історії української православної церкви. Вінніпег, 1982.366 с.
  12. Кравченко А. Козацька наречена // Запорожці. До історії козацької культури. К.: Мистецтво, 1993. С. 214231.
  13. Макаров А. Лицарі Барокко // Запорожці. До історії козацької культури. К.: Мистецтво, 1993. С. 297324.
  14. Марковин Н. Очерк истории Запорожского казачества. Спб., 1878.78 с.
  15. Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах. М.: Университ. типография, 1846.96 с.
  16. Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. М.: Университ. типография, 1847.43 с.
  17. Надхин Г. П. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи. М., 1877.69 с.
  18. Надхин Г. П. Церковные памятники Запорожья. б. м. и г. 31 с.
  19. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках). К.: Дніпро, 1992.496 с.
  20. Новицкий Я. П. Материалы для истории Запорожских козаков (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.). Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1909.107 с.
  21. Новицкий Я. П. С берегов Днепра // Сборник статей Екатеринославского научного общества изучения края. Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1905. С. 11205.
  22. Орловский П. Переписка отамана Петра Калнишевского с киевским митрополитом Арсением Могилянским // Киевская Старина. 1893. N 7. С. 139142.
  23. Панич I. Святий Микола // Київ. 1991. N 9. С. 167.
  24. Плохій С. Покрова Богородиця в Україні// Пам'ятки України. 1991. N5. С. 3239.
  25. ПолонськаВасиленко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльноекономічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціяльноекономічної історії України. Праці комісії з соціяльноекономічної історії України. К., 1932. Т. 1. С. 43206.
  26. Похороны запорожца в 1772 году // Киевская Старина. 1898. N 2. С. 4347.
  27. Скальковський А. О. Iсторія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ: Січ, 1994.678 с.
  28. Скальковский А. Как судили и рядили в Сечи Запорожской // Киевская Старина. 1886. N 3. С. 604621.
  29. Трегубова С. Религиозный быт русских и состояние духовенства в XVIII в. по мемуарам иностранцев. К., 1884.194 с.
  30. Устное повествование, бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. Днепропетровск, 1991.62 с.
  31. Феодосий (Макарьевский). Исторический обзор православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея. Екатеринослав, 1876.398 с.
  32. Феодосий (Макарьевский). Краткия сведения о местночтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском ПустынноНиколаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские Епархиальные Ведомости: часть неофициальная. 1872. С. 288296, 303311, 319327.
  33. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историкостатистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия. Екатеринослав: Тип. Чаусского, 1880. Вып. I. 572 с.
  34. Эварницкий Д. И. Две поездки в Запорожскую Сечь ЯценкоЗеленского, монаха Полтавского монастыря, в 17501751 г. Екатеринослав, 1915.104 с.
  35. Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Спб., 1888. Ч. II. 257 с.
  36. Яворницький Д. I. Iсторія запорозьких козаків. К.:Наукова думка, 1990. Т. 1.592 с.
  37. Центральна наукова бібліотека НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160. Спр. 596.


08.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!