Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Українська греко-католицька церква: причини виникнення. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українська греко-католицька церква: причини виникнення. Реферат

Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи римського. Проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння

УГКЦ виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ’я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий ґрунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалася якщо амбіційними стремліннями.

У 1204 р. Папа Інокентій ІІ через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа 6722 Угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу».

Угорський король Андрей ІІ, випрошуючи у 1214 р. у Папи Інокентія ІІІ королівську корону Галичини для свого 5-ти річного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі і народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єдності й послуху Римській церві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд» У 1219 році до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення: «…повтікало багато боял-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників».

Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали.

Це спонукало Папу Інокентія ІV (1243-1254 рр.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомогти для України.

Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів». [Костомаров Н. И. Исторические произведения. – К:, 1989. – с. 257]. Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами.

Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфюрах», «зберігати всі обряди грецької віри. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і Запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важка подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію.

Але не сталося як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно. Втративши надію на допомогу Заходу Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі і князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.

Вселенський собор у Костинці (1414-1418 рр.) відкрив нову спробу для здіснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських Єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об’єднати під його проводом церви та для цього скликати Вселенський собор.

Однак переговори не увінчалися успіхом. Перше об’єднання православних з католиками відбулося на флорентійському соборі у 1439 р. Проте це було об’єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробування часом. Було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність римського папи.

Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав: «… унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісиродські прихильники мусили відступити від неї» (Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ; Львів 1913 – с. 138).

Як же виникла Берестейська унія?

На думку церковних і світських дослідників, існувало кілька соціально-економічних і політичних причин, які зумовили унію православних з Римом. Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні ХVІ ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою.

Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.

У ХVІ ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі і Єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали право патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів.

Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на нижчих щаблях церковного життя. Другою причиною, яка дезорганізувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об’єднаннями, вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні.

Були й інші причини, які підштовхнули ієрархів української церкви до Берестейської унії. Вони бачили недбале в духовному плані ставлення до української церкви з боку східних патріархів, зокрема Константинопольського, під юрисдикцією якого знаходилися.

Унія збуджувала надію на зрівняння прав та привілеїв приниженої української церкви з панівною римо-католицькою церквою. Унія повинна була захистити українську церкву від агресивних зазіхань «третього Рима», тобто Московської патріархії (що утворилася у 1589 р.), звільнитися від опіки анемічного «другого Риму», тобто Константинопольської патріархії, повернути українську церкву в лоно ««першого Риму», який уособлював собою Вселенську церкву під керівництвом Петрового намісника, тобто римського первосвященика.

Унія мала дати українській церкві моральну підтримку та обдарувати її місією носія правдивого православ’я, ідеї єдності християнських церков на сході Європи.

Завдяки унії зберігся східний обряд. Це надзвичайно важливо, адже обряд – це не просто форма віросповідання, а історично складена і освячена традицією органічна єдність віровчення і культури нашого народу, це вияв і фактор його духовності.

Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають народ, націю, виникала потреба їх захисту.

Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки нації. Галичина від 1340 р. перебувала під чужомовним впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і рідна мова і національна свідомість.

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані «уніатські школи», які діяли у Галичині до 1938 р. Такі школи стали осередками української духовності.

Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції. Формувальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню і вищу освіту. Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала і успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих традицій київського християнства.

Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті, хто ліквідував унію у 1946 р.

В 1783 р. відкривається україномовна греко-католицька Львівська духовна семінарія, яка стає початком і центром національного відродження у Галичині.

В 1784 р. відкривається Львівський університет, в якому митрополит А. Ангелович домігся відкриття студії для українців їхньою мовою. В 1789р. тут відкрився «Руський науковий інститут».

В 1816 р. перемишльський священик І. Могильницький засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою «Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду». І. Могильницткий склад першу в Галичині граматику нової української мови.

Митрополит М. Левицький ще у 1816 р. створив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, освіти й культури серед вірних». Перемишлянський єпископ І. Снігурський упродовж життя займався просвітницькою діяльністю, створив музичну школу, що започаткувала хорову музику в Галичині, допомагав бідним студентам, вдовам і сиротам, відкрив духовну семінарію, а все свою майно віддав у розпорядження її.

Важко переоцінити внесок священика УГКЦ В. Герасимовича, у розвиток української культури. Його драма «Мамона» протягом тривалого часу не сходила зі сцени театрів Галичини. З під його пера вийшло близько 30 художніх творів та наукових досліджень.

У 1848 р. було створено Головну Руську Раду, яку очолив єпископ Г. Яхимович. Це була перша політична організація у Галичині, яка ставила перед урядом у Відні вимоги політичного, культурного і соціального характеру: поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську) скликання у Львові крайового сейму, створення народних шкіл з українською мовою викладання. Доступ української мови до державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги крім однієї – Галичина так і залишалася неподільною.

Після 1848 посилився наступ польського шовінізму і наприкінці ХІХ ст. за митрополита С. Сембратовича церква переживає справжню кризу. Здолати цю кризу, вивести церкву на рівень нових завдань, зробити її фактор уже не тільки національного відродження, а й національного державотворення, витворити з неї цілком національне, українське релігійне об’єднання судилося митрополиту А. Шептицькому.

Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів ГКЦ є свідченням подвижницької ролі УГКЦ у житті українського народу Галичини. Це були не винятки, а принципи в діяльності УГКЦ.

Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ була насильницьким шляхом об’єднання з Руською православною церквою. Тільки починаючи з 1990 р. чимало г-к громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані органами влади. У 1991 р. до Львова на постійне місце проживання повернувся очолювач єпархії УГКЦ за кордоном Мирослав Іван Любачівський. УГКЦ оформилась як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адміністративний центр і свої громади. Їх понад 3000, котрі об’єднано в 15 єпархій.

Література

  1. М. М. Закович «Релігієзнавство» Київ 2000 р.
  2. Ю. А. Калінін, Є. А. Харьковщенко «Релігієзнавство» Київ 2002 р.
  3. В. І. Лубківський і інші «Релігієзнавство» Київ 2000 р.
  4. А. М. Колодний і П. Л. Яроцький «Ієрархія релігії в Україні» Київ 1999 р.
  5. В. І. Лубський, М. В. Лубська «Історія релігій» Київ 2004 р.


08.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!