Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Православ’я та історія його становлення. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Православ’я та історія його становлення. Реферат

Православ'я є одним з основних відгалужень у християнстві, що офіційно оформилося на території Візантії після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Отриманий у IV ст. статус державної релігії узалежнив його від імператорської влади, зробив ревним прихильником традиційних догматики і культу

На відміну від католицизму, православ'я не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква є інтернаціональною щодо тлумачення канонів, обрядів і свят, то в православ'ї домінують національні особливості: кожна з церков виробляє свою традицію, має свої свята. Наприклад, для української церкви Покрова є великим святом, у російському церковному календарі нічим особливим не вирізняється, в грузинському - його немає взагалі.

В основі православного віровчення - Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (рішення вселенських і помісних соборів V-VIII ст., праці отців церкви), Символ віри (визнання триєдиності Бека, боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, загробного ушанування, також визнання церкви як посередника між Богом і людьми).

Відвідування храмів, молитва, дотримання постів, таїнств для православних віруючих мають особливе значення. Особлива роль належить культу святих, церковним святам, ушануванню ікон. Православ'я визнає хрещення, причастя, миропомазання, сповідь, шлюб, священство, єлеосвячення і богослужіння. Заперечує католицькі догмати про філіокве, чистилище, про непогрішимість Папи Римського та ін.

Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним

На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом., Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві.

Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально-економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що з надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.

Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями — західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.

Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі — германські племена.

Під тиском несприятливих обставин імператор Константин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії — Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст.

У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства — Рим та Константинополь.

Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул пaпи, який до цього мали майже всі єпископи.

Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви — Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська — конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні.

Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.

Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями. відхиленнями від християнської ортодоксії.

Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

Істотний і невід'ємний елемент православ'я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.

Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, ще стосуються образ;' Бег;:, ц:р:--. р-;, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син. Бог-дух святий): зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для жита вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо.

Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в традиціях православ'я та хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (ІV —IX ст.). а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнський письменників II—VIII ст. — Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін.

Християнська ортодоксія розглядає земне лиття я:; підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків.

Головним складником православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність — не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.

Бог і диявол — стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності — безліч ангелів і чортів, що становлять небесне воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних раювання за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких — царі, імператори, церковні діячі.

Православна церква дотримується рішення третього вселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, засупниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок.

З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, ц1^ формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ'я формувались у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів.

Культ ікон — живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій — є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій.

Ікона у православ'ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва.

Культ мощей також поширений у православ'ї. Це останки померлих людей, які в певних умовах середовища, температурного режиму, характеру ґрунтів зберігаються, природно муміфікуються. Нетлінність останків церква оголошує чудом, видає за доказ святості земного життя певної людини.

Через культ мощей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою церква володіють нетлінними мощами святих.

Хрест — священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Наука свідчить, що християнство запозичило цей символ з дохристиянських культів. У багатьох давніх народів хрест був символом вогню, який добувався тертям, символом сонця, самого життя.

Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві лише в IV ст. Умовність цього символу доводиться й тим, що в одних течіях християнства визнається різна конфігурація хреста (в православ'ї — чотири-, шести- і восьмиконечний), в інших, наприклад в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.

Культ «святої води» так само визначився під впливом давніх вірувань, коли вода, її цілюща, очисна сила була фетишем первісних людей.

Цю віру прагне закріпити сучасна церква, вживаючи «освячену» воду для різних магічних дій. Свіжа вода із зимової криниці, в яку занурюють срібний хрест, майже позбувається бактерій і довго зберігається. Просте дійство церква підносить як чудодійний акт, оточує його ореолом святості.

Православ'я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили.

Молитва — це традиційний магічний прийом, звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії.

Місцем колективних молінь є православні храми. Тексти молитов створюються духовенством і вміщуються в молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згуртовує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію церкви.

Релігійні обряди — це магічні церемонії, що відбуваються за усталеним ритуалом. Обряди православної церкви ґрунтуються на семи таїнствах: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, шлюб, священство, соборування. Обряди різнобічно впливають на почуття і розум віруючих — довершеністю форм, розмаїттям магічних дій, широким спектром церковної атрибутики, піднесеною урочистістю виконання, утаємниченим сенсом.

Хрещення символізує прилучення особи до православної віри та релігійної громади. Водночас хрещення має звільнити людину від первородного гріха, «змити» його. Для цього немовля, нібито від народження заплямоване гріхопадінням перших людей, тричі занурюють у воду. Вважається, що дитина народилася знову, але вже для духовного життя. На рідних і хрещених батьків церква покладає обов'язок навчати хрещених істин віри, нести моральну відповідальність за релігійне виховання дитини.

Миропомазання здійснюється церквою як символічне єднання віруючого зі «святим духом». Через змащування миром — свяченою запашною олією — відкритих частин тіла на віруючих, за вченням церкви, сходить Божа благодать. Миропомазання має свідчити про духовне зростання в релігії, відкривати доступ до наступних таїнств.

Сповідь, або покаяння, є найдійовішим засобом духовного впливу на віруючих. Сутність сповіді полягає в тому, що віруючий сповідається про гріховні вчинки й помисли і цим заслуговує прощення (відпущення) гріхів, отже, зберігає духовний зв'язок з церквою і надію на її заступництво.

Причастя, або євхаристія, започатковане, стверджує церква, самим Ісусом Христом, що надає цьому таїнству особливої ваги. Віруючі причащаються освяченим пшеничним хлібом і виноградним вином, символами тіла й крові Христа. Вважається, що з причастям приходить цілюща сила для тіла та гріховної душі. Здійснення цього таїнства є «спільною справою» всієї церкви. Євхаристія — необхідна умова єдності віруючого з церквою. Витоки цього таїнства — в тотемних віруваннях давніх народів, звичаях поїдати тіла і пити кров священних тварин — тотемів.

Шлюб як церковне таїнство склався у православ'ї значно пізніше інших таїнств. Це пояснюється міцністю вікових народних традицій, які супроводжували й символізували подружній союз. Утверджуючи свою місіонерську роль, церква формувала переконання в тому, що шлюб без освячення не може бути тривким.

Через шлюбний обряд церква поширює свою моральну санкцію на сімейно-побутове життя парафіян, стосунки у сім'ї, виховання дітей. Церква вимагає підпорядкувати подружнє кохання любові до Бога і самої церкви, проголошує зверхність чоловіка в сім'ї, його пастирську роль у цій «малій церкві», а дружину розглядає як помічницю духовного «кормчого». Шлюбний союз церква трактує як вічний, а розлучення і повторний шлюб — як вимушену поступку людській слабкості.

Священство стосується безпосередньо внутрішнього життя церкви, формування її ієрархії: єпископів, священиків, дияконів. За усталеним ритуалом покладання рук єпископа християнин начебто дістає особливу благодать бути пастирем церкви або його помічником — дияконом.

Таїнство священства підкреслює виняткову роль церковної ієрархії як посередника між рядовими віруючими і Богом. Висвячені за відповідним обрядом дістають право навчати паству істин релігії і виключне право на тлумачення цих істин. Головне призначення таїнства — піднести авторитет церкви як суспільного інституту, утвердити її в ролі духовного наставника і поводиря.

Соборування (останнє помазання) є таїнством, в якому церква здійснює свій духовний патронаж над недужими. Водночас з помазанням хворого освяченим єлеєм служитель культу просить Божу благодать для зцілення тілесних недугів. Та найбільше випрошується відпущення гріхів, оскільки церква традиційно вважає тілесну хворобу наслідком гріха, а сам гріх розглядає як хворобу духа.

Релігійні свята пов'язані з тими чи іншими епізодами життя Ісуса Христа, діви Марії, апостолів, праведників, святих, самої церкви. Існує ціла низка релігійних свят. Найголовніші з них — Пасха (Великдень), Різдво, Хрещення, Благовіщення, Трійця, Спас тощо. У селах поширені храмові чи престольні свята — на честь святих, чиє ім'я носить храм.

Церковні свята формувалися тривалий час, багато з них увібрали в себе елементи народних святкових обрядів, їх колорит, стали не лише церковною, а й народного традицією, національно забарвленим феноменом культурного життя. Рішенням Верховної Ради Пасха, Різдво й Трійця проголошені в Україні державними святами.

Пости відіграють істотну рель у культовому житті православної церкви. Походження постів сягає сивої давнини і стосується різних харчових табу — заборон у первісних релігійних віруваннях. Особливо вшановуються у православ'ї Великий піст перед Пасхою, Петрівка, Спасів піст на честь Богородиці, Різдвяний, або Пилипівка.

Пости, як і молитви, створюють у віруючих особливий душевно-емоційний стан, відчуття внутрішньої причетності до людської та божественної природи Ісуса Христа, об'єднують їх спільними помислами і переживаннями.

Православ'я, па відміну бід католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі в наш час налічується 15 автокефальних національних церков. Вони діють автономно в організації внутрішньоцерковного життя. їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди, колегіальні органи управління.

Найбільш численною і впливовою була Руська православна церква (РПЦ) на території колишнього СРСР. До складу РПЦ входить Українська православна церква (УПЦ). Третього жовтня 1990 р. їй надано статус автономії, тобто самостійності та незалежності в управлінні, проте канонічно вона підпорядкована Московському патріархату.

Її синод обирає єпископів, призначає їх на посади, розпоряджається коштами церкви. Українська православна церква визнає верховенства патріарха Московського і всія Русі.

Очолює УПЦ митрополит Київський і всієї України, управління єпархіями здійснюють єпархіальні архієреї. Єпархії поділяються на церковні округи. В УПЦ, як і в інших православних церквах, послідовно здійснюється ієрархічний принцип, за яким нижче духовенство підпорядковується вищому.

Українська православна церква має 35 єпархій, в яких діють понад вісім тисяч громад віруючих, налічує 105 жіночих і чоловічих монастирів. Серед них найвідоміші Києво-Печерська та Почаївська лаври. Діють 12 духовних навчальних закладів. Духовні семінарії існують у Києві, Одесі й Луцьку. Тут навчаються понад дві тисячі слухачів, єпархіальні школи готують псаломщиків і регентів.

У Києві відкрито духовну академію, яка готує кадри вищого рівня. На рівні релігійних громад створено 16 братств, діють понад 1550 недільних релігійних шкіл, де Закон Божий вивчають діти віруючих. УПЦ має 27 періодичних видань, серед яких чільне місце посідають газети, журнали та релігійні календарі. Церковну службу здійснюють понад п'ять тисяч священиків. Найбільші релігійні громади УПЦ сконцентровані у східних областях України, проте чимало релігійних громад і православних храмів діють у західних областях нашої держави.

Крім УПЦ, в Україні діє Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Виникла ця церква у 1992 р. на основі об'єднання частини релігійних громад і духовенства Української православної церкви та Української автокефальної православної церкви. За догматикою і культовою практикою вона нічим не відрізняється від інших православних церков.

Особливість полягає в тому, що ця церква ні від кого незалежна в управлінні, має свого патріарха, який обирається помісним собором, вважає себе спадкоємницею православ'я, запровадженого в Київській Русі. Керує церквою Вища церковна рада на чолі з патріархом, який має титул «Патріарх Київський і всієї Руси-України». Ієрархи церкви зазначають, що УПЦ КП є національною церквою і претендує на статус державної.

УПЦ КП нині має 20 єпархій, понад півтори тисячі релігійних громад, ЗО монастирів. Відкрито вісім духовних навчальних закладів, де навчаються понад 1000 слухачів. Церква має вісім періодичних видань. У парафіях створено понад 360 недільних релігійних шкіл, в яких навчаються діти віруючих.

Церковні служби відправляють понад 1200 священиків. Найбільше релігійних громад УПЦ КП має в західних областях України, зокрема в Тернопільській області налічується понад 400 громад, Івано-Франківській — 300, Львівській — 190. На Київщині діє близько 180 громад УПЦ КП. Серед православних 15% віруючих вважають себе приналежними до цієї церкви.

На теренах України діє Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була відновлена у 1990 р. На її помісному соборі обрано патріархом Мстислава (Скрипника). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими єпископами УПЦ й утворила Українську православну церкву Київського патріархату. Супротивники цього об'єднання на чолі з патріархом не визнали здійсненого акту.

Після смерті патріарха Мстислава вони провели черговий помісний собор (вересень 1993 р.) і обрали на ньому патріарха Димитрія (Ярему), який помер у 2000 р. УАПЦ має понад 1000 релігійних громад і 530 священиків. Переважна більшість парафій, понад 80%, знаходиться у Львівській області. В наш час УАПЦ переживає глибоку кризу.

В Україні нині існує три незалежні православні церкви, що мають своїх патріархів і митрополитів. Це свідчить про наявність кризи, яку переживає українське православ'я.


08.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!