Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Релігійні вірування в Давньому Римі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Релігійні вірування в Давньому Римі. Реферат

Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин

Поняття давньоримської релігії, особливості її формування. Давньоримська релігія — одна з політеїстичних систем рабовласницького суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства.

Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму.

Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів.

До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології.

З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців.

Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами.

Головні божества давньоримських релігійних вірувань

Народні маси нерідко поклонялись богам не тільки не популярним у вищих верствах, а навіть таким богам, якими вельможні гордували. В епоху імперії улюбленим богом рабів був Сільван. Найвищим серед державних богів, «батьком богів», що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер.

Юпітер (лат. Iuppiter, Iupiter) — італьський бог неба з його атмосферними явищами — дощем, громом та блискавкою, творець достатку, врожайності, перемоги, зцілення; охоронець порядку, вірності, чистоти; верховний цар богів і людей.

У первісних ритуальних формулах його називали piter — батько. Це слово увійшло в ім’я Юпітера як друга його складова частина. Щодо першого складника, то він являє собою корінь слова iov або diov, який повторюється в латинських словах divus, dius, dies та в грецькому Zeus і має значення «світити», «сяяти». Крім пізнішої й загальноприйнятої назви Iuppiter, зустрічаються давніші ймення — Diovis, Iovis, Diovis pater, Iuvepater або Diespiter.

Первісне значення слова Юпітер як божества світла й неба, підтверджується висловами sub Iove (sub divo) — «просто неба», sub Iove frigido — «на морозі» тощо. Як бога світла (Iuppiter Lucetius) Юпітер шанували на вершинах гір і вважали за символ як денного, так і нічного світла. Юпітеру-світлодару були присвячені дні повного місяця (іди), коли небесне світило можна спостерігати цілу добу.

Кожної іди в святковій процесії по священній вулиці на Капітолій вели білу вівцю, яку приносили в жертву на північній вершині пагорба. Юпітер керував небесними світилами та стихіями, тому мав епітети Fulgator (Громовержець), Pluvius (Той, що посилає дощ), Serenator (Той, що робить погоду). Особливе піклування виявляв Ю. про виноградарів; 19 серпня влаштовувалися свята з нагоди початку збирання винограду, а 11 жовтня відзначали закінчення цих робіт.

У Римі справляли чимало інших свят на честь Юпітера. Громовержець рано взяв на себе роль бога війни. Римляни вбачали в ньому свого найголовнішого союзника, допомога якого приносить перемогу. Будували храми його різним втіленням: Статорові — тому, який затримує на місці римські шереги, що похитнулися; Версорові — тому, що примушує ворога тікати; Вікторові, який приносить перемогу. Ю. був покровителем укладеного договору й добрих міжнародних відносин. Осередком його культу був храм так званої Капітолійської Трійці — Юпітер, Юнона, Мінерва.

Тут нововибраний консул складав свої перші жертви, а звитяжний полководець приносив подячні жертви. Тріумф був найурочистішою церемонією на честь Ю. Він не тільки уславляв переможного вождя, але передусім був релігійним актом, виявом шани і вдячності Ю. Преблагому Великому. Юпітера ототожнювали з Зевсом.

У Римі для всіх громадян був установлений обов’язковий культ так званої трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). У римському релігійному культі суворо зберігалися старовинні традиції, що сягали родового ладу. Між богом і людиною ніколи не доходило до фамільярності Одіссей, який сперечався з Афіною, Діомед, який боровся з Афродітою, усі сварки й любовні інтриги грецьких героїв з Олімпом були для римлянина незрозумілі.

Головні риси римських релігійних вірувань

Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин. Наприклад, одна богиня допомагала рубати дерева, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло у розпорядження третьої тощо. За словами Анатоля Франса, боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців. Згодом прадавні вірування латинян поступаються елліністичній, греко-римській релігії. Проте міфи, що складалися за архаїчної доби, ще довго впливали на духовне життя римлян.

Римська міфологія докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія яких не створила народного епосу на зразок «Іліади» та «Одіссеї», не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв’язків, які об’єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала ця релігія без міфів, які зачіпали честь і достоїнство богів.

У первісній римській релігії відбилася простота працьовитих селян і пастухів, зайнятих тільки щоденними справами свого скромного життя. Схиливши голову над нивою, яку виорювало його дерев’яне рало, і над луками, де паслися його стада, стародавній римлянин не відчував бажання зводити свій погляд до зірок: він не поклонявся ні сонцю, ні місяцю, ані тим небесним явищам, що своїми таємницями збуджували уяву інших народів. З нього досить було таємниць у найбуденніших справах і в найближчому оточенні.

Якби хтось обійшов усю стародавню Італію, то побачив би людей, які моляться в гаях, уквітчані жертовники на полях, гроти, прикрашені зеленню, дерева, обвішані рогами й шкурами тварин, камені, окроплені маслиновою олією. Усюди ввижалося якесь божество, і недарма один з латинських письменників сказав, що в цій країні легше зустріти бога, ніж людину.

За переконанням римлянина, людське життя у всіх, навіть найменших проявах було під владою і опікою різноманітних богів, тому людина на кожному кроці відчувала залежність від якоїсь вищої сили. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутніші, було безліч менших богів, духів, які опікувались окремими життєвими чи господарськими справами. Обмежена сфера їхнього впливу поширювалася тільки на певні моменти в обробітку землі, рості хлібів, вирощуванні худоби, бджільництві, житті людини.

І так було у всьому. Гадали, що кожна невдача, навіть найменша, і кожен успіх, навіть найнезначніший, були проявом гніву чи доброзичливості божества.

Римлянин не осмілювався твердити, що він уміє розрізнити, бог це чи богиня. У молитві він теж був обережний і казав: «Юпітере Преблагий, Великий, чи, якщо хочеш, називайся якимсь іншим іменем. «А приносячи жертву, казав: «Бог ти чи богиня, чоловік чи жінка».

Римські боги не спускалися на землю й не показувались людям так охоче, як грецькі. Вони тримались на відстані від людини.

Усе, що в Римі знали про богів, зводилось до того, як їх належить ушановувати і в яку самхвилину просити в них помочі. Вони уявляли собі богів схожими на преторів і були певні, що в них, як і в судді, програє справу той, хто не розбирається в офіційностях. Тому були книги, в яких усе передбачалось і де можна було знайти молитви на всі випадки життя. Треба було точно дотримуватись правил, будь-яке порушення зводило нанівець наслідки богослужіння.

Римлянин увесь час боявся, що виконав обряд не так, як слід. Досить було найменшого пропуску в молитві, якогось непередбаченого руху, поломки музичного інструмента під час жертвоприношення, щоб той самий обряд повторювали спочатку. Траплялися випадки, коли разів тридцять усе починали спочатку, аж поки жертвоприношення не виконували бездоганно. Промовляючи молитву, в якій жрець звертався до бога з проханням, він повинен був пильнувати, щоб не пропустити якогось речення або не сказати його у невідповідному місці.

Тому хтось читав, а жрець повторював за ним слово в слово; до того, хто читав, приставляли помічника, який стежив, чи все правильно читається. Ужерця був ще особливий слуга, який пильнував, щоб присутні мовчали, і водночас сурмач з усієї сили сурмив, щоб нічого, крім слів виголошуваної молитви, не можна було почути.

Так само обережно й сумлінно виконували всілякі ворожіння, які у римлян мали велике значення. Найулюбленішою ворожба була по лету птахів. Коли сенат або консули мали щось ухвалити, вони насамперед зверталися до авгурів (жерців, що розтлумачували ворожіння), питаючи в них, чи слушний час вибрано для цього. Авгур приносив жертву, молився, а опівночі йшов на Капітолій, найсвятіший пагорб у Римі, і, повернувшись обличчям на південь, дивився в небо. На світанку прилітали птахи, і залежно від того, з якого боку вони летіли, які були і як поводились, авгур провіщав, буде задумана справа успішна чи невдала.

У клітках тримали курей, і у важливих випадках колегія жерців кидала їм зерна. Якщо кури їли охоче, це було доброю прикметою, а якщо ж відверталися від їжі – це провіщало невдачу. Так вередливі кури «керували «наймогутнішою республікою, воєначальники на очах у ворога змушені були коритися їхнім примхам.

У Римі легко приймали чужих богів. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність.

Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: «Бог ти чи богиня, який поширює опіку над народом і державою карфагенян, ти, що є покровителем цього міста, до тебе звертаюсь з молитвами, тобі віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте милостиві і прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри. «

Пізніше римляни безпосередньо зіткнулися з греками, їхньою міфологією і багато перейняли від неї.

Релігійні царимонії древніх римлян

Рід, патріархальна сім’я – першооснова давньоримської общини. Рід мали захищати боги. Передусім покровителями роду були душі померлих пращурів. Вони піклувалися про нащадків. У Римі існував культ предків. Їхні зображення зберігали та передавали з покоління в покоління. До наших днів дійшло чимало скульптурних портретів з таких «сімейних альбомів».

Ці зображення, вирізьблені переважно з каменю, в основному, а частіше в натуралістичному стилі, заслуговують на увагу і антропологів, і етнографів, і мистецтвознавців. Зрозуміло, то був не просто «сімейний альбом «, а культові речі у домашньому капищі: культи, за римською традицією, розподілялися на родинні, общинні, загальнополісні.

Предків «прилучали «до урочистих сімейних церемоній. Коли у родині хтось помирав, статуї предків супроводжували похорон. Перед ними виголошували погребні промови і обов’язково згадували заслуги та достоїнства дідів-прадідів небіжчика. Всі мали знати, яких батьків був син. Складалась особлива психологія. Людина привчалася поважати рід-плем’я і відчувати себе часткою цілого. Згодом імператор Август намагатиметься відродити так звані староримські чесноти, зокрема примусити молодь шанувати батьків і рід.

Крім померлих предків, охоронцями роду могли бути славетні герої. Селяни і воїни найчастіше прагнули мати «заруку «Геркулеса — силача, що не требував ніякою працею – ні важкою, ні брудною (чистив стайні тощо). У Римі існував культ героїв.

Існував також культ геніїв – духів, що мали опікати родичан. У прадавні часи у Римі кожний чоловік мав свого генія, а жінка – Юнону. Ці боги втілювали продукуючі сили чоловіка та жінки. Згодом з генієм пов’язували вдачу людини, розумові здібності тощо. Свого генія-покровителя мав рід, а потім – селище, місто.

Сімейне вогнище оберігали богиня Веста, пенати, лари. Лари у общинників були спільні -- вони піклувалися про сусідів: територіальна близькість з часом матиме не менше значення, ніж кревні зв’язки.

З культом предків, як вважають дослідники, в прадавні часи був пов’язаний культ богів, що порядкували в країні померлих під землею. Це манія, лемури, мани. Манія насилала божевілля (ім’я її стало загальним). Колись їй на офіру вбивали дітей. Потім ляльки відпокутують жертви.

Уночі біля могил кружились лемури – душі померлих. У «Фаусті «Гете лемури копають Фаусту могилу, а він, сліпий, думає, що то робітники споруджують дамби, реалізуючи його грандіозні плани.

Римляни інколи ототожнювали лемурів з ларами, а також з манами, хоча лемурів вважали підступними, манів – добрими. Мани піклувалися про душі померлих, охороняли гробниці. Коли справляли поминки, манам на могилу приносили їжу, квіти. Вепітафіях їх просили дарувати небіжчику загробне блаженство.

Як і греки, римляни вважали, що підземні боги вподобали парні числа, а ті, що опікують живих, - непарні. Квіти, наприклад, для небіжчиків добирали, щоб було парне число.

Своїх богів римляни часто називали не по імені, а вживали прізвиська, наприклад, замість Вакх казали – Лібер (вільний), замість імені Юпітер вживали різні епітети тощо. А були боги, ім’я яких взагалі було заборонено вимовляти. Така заборона (табу) стосувалася Доброї богині. Яке її ім’я – невідомо. Згодом грецька богиня Гігіея, яка допомагала своєму батькові Асклепію лікувати людей і від імені якої походить слово гігієна, ототожнюється у Римі з Доброю богинею. Добра богиня ототожнювалась також з Кібелою, Прозерпіною, фавною та іншими богинями. Як і Діана, вона допомагала породіллям і була шанована в народі. Жінки вважали її своєю покровителькою.

Доки римляни займались сільським господарством, в їхніх віруваннях одне з провідних місць посідали культи, пов’язані з природою. Обожнювали дерева (особливо дуб), тварин, птахів, гори, джерела, каміння… Вчені звернули увагу на те, що всі альбанські царі мали одне прізвисько: Сільвії (тобто – лісовики). Лісовиків (сільванів) особливо поважали у сільських місцевостях. То були покровителі лісів, тварин і отар.

Вклонялися богині плодів Помоні і богині квітів Флорі, на честь якої влаштовували свята флоралії. Вірили, що в гаях та полях живуть козлоногі фавни та фавнеси. На їх честь влаштовували свята фауналії. Було навіть вовче свято – луперкалії. Можливо, вовк був колись тотемом племен, що мешкали на Тібрі. За відомою легендою, засновників Риму – братів Ромула та Рема – вигодувала своїм молоком вовчиця. З вовками у римлян було пов’язано особливо багато різних обрядів і легенд.

Досконало розроблена система жертвоприношень та обрядів становила все релігійне життя римлян. З-поміж жерців виділялася колегія понтифіків, яку очолював «великий понтифік» (pontifex maximus). Унаслідок постійних контактів з іншими народами римська релігія зазнала великого впливу чужоземних вірувань. Наприклад, Юнона й Мінерва були етруського походження.

Від етрусків запозичено численні релігійні обряди й організацію жрецьких колегій. Під впливом греків відбулося майже цілковите ототожнення римських богів з грецькими. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність і вберегтися від їхнього гніву.

Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: «Боже чи богине, що поширюєте опіку над народом і державою карфагенян, ви, що є покровителями цього міста, до вас звертаюся з молитвами, вам віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли.

Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте ласкаві й прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри». Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур.


01.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!