Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Формування, розвиток та суть соцініанства. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Формування, розвиток та суть соцініанства. Реферат

З кінця 80-х років антитринітаризм поступово перероджується у социніанство, яке стало вищим етапом еволюції гуманістично-реформаційного руху в Речі Посполитій і, водночас, завершенням вільнодумного теологічного новаторства у протестантизмі

Формування социніанства на теренах польсько-литовської держави було можливе саме на зламі ХVI-ХVII ст. Вже проглядався майбутній економічний занепад Речі Посполитої, регрес її селянського і поміщицького господарств, гальмування розвитку торгівлі та ремісництва у містах.

Перехід до фільварочно-кріпосницької системи зупинив утворення єдиного ринку. Збільшувалися військові витрати. Країна, у зв’язку з боротьбою польських і литовських феодалів з Російською державою, перенесла тяжку Ливонську війну. У віросповідній атмосфері далися взнаки результати королювання Стефана Баторія, який поступово починає підтримувати єзуїтів, а ще більше — роки правління Сиґізмунда III.

Католицько-єзуїтська партія розгортала справжній наступ на протестантські сили, що не лише не домоглися єдності, а стали ще розпорошенішими. Такий перебіг подій, а водночас і відголоски страхіть німецько-селянської бойні та громадянських воєн у Франції, неабияк налякали шляхту.

В цій ситуації соціальний радикалізм антитринітаризму зробив його особливо вразливим і небезпечним. В антитринітарному середовищі перемагають помірковані сили, зміцнені новими молодими теологами і проповідниками.

Змістом їхньої ідейної програми стала підтримка існуючої дійсності, а соціальний радикалізм перейшов у радикалізм релігійно-філософський. Головним ідеологом течії був племінник Лелія Социна Фауст (1539-1604), а його прихильники почали називати себе социніанами. З 1579 р. Фауст Социн переїхав до Кракова і оселився неподалік нього, у Луклавицях.

Однак свою діяльність він не обмежує мало польським регіоном, налагоджуючи тісні зв’язки з русько-литовськими єдиновірцями. Ревними однодумцями Фауста стають Петро Статорій, Ян Крелль, Еразм Отвіновський, Мартін Руар, Іона Шліхтинґ, Ян Ліциній Немисловський, Іоахим Стеґман, Валентин Шмальц, Єжи Шоман, широко відомі як вчені й учителі шкіл, а також молода генерація — Юрій і Стефан Немиричі, Юрій і Мартин Чапличі, Станіслав Любенецький, Самуель Пшипковський, Євстахій Кисіль та ін. На початку ХVII ст. течія мала вже міцні позиції у кількох регіонах України. Передусім, у Холмсько-Белзькому і Галицькому. Тут социніани створили громади у Бончі, Гозділі, Дубецьку, Дублянах, Заршині, Круп’ї, Ланцуті, Ліску, Поморянах. У 20-х роках ХVII ст. існував їхній осередок у Бережанах14, за деякими даними — у Судовій Вишні.

З реляції папського нунція Джованні Аріціні до кардинала Панзіроло довідуємося про громаду з типологічними ознаками унітаріїв, котра діяла на теренах Перемиської єпархії16. Намагаючись протидіяти впливові нововірчої проповіді, католицька церква в Галичині проводила у цей період публічні екзекуції Лютера та Арія. Їх у вигляді великих манекенів провозили на волах по місту, а потім разом з протестантською літературою спалювали на ринковій площі. Одну з таких процесій, що відбулася у Львові у 1622 р., описує Я. Тазбір.

Більш представницьким за кількістю социніанських громад реґіоном, що остаточно склався на початку ХVII ст., були берестейська, волинська та поліська землі. Збори існували у Бабині, Берізку, Берестечку, Водирадах, Галичанах (Володимирського повіту), Гощі, Грицеві, Дорогостаєві, Іваничах, Киселині, Княжені, Камені, Ляховцях, Молчанові, Полонному, Радогощі, Рафалівці, Рогозні, Собещині, Тихомлі, Фалимічах, Холоневі, Хорошеві, Шпанові, Щенятові. Причому, социніани відкривали збори не лише у містечках і маєтках своїх патронів, а й у містах — Володимирі, Луцьку, Острозі, Кременці, Рівному, Дубні. Поширення социніанства у містах засвідчує, що його прихильниками було чимало міщан.

Деякі громади майже повністю складалися із середнього міського прошарку, даючи підстави католицьким опонентам називати аріан принизливими (в умовах тодішнього станового менталітету) прізвиськами «хлопи, токарі, веретельники… та інші дріжжі роду людського» . Щодо селян, то їх панство «записувало» у свою віру. Як скрізь у протестантизмі, в социніанстві переважає шляхта. Загалом, майже тисяча шляхетських родин Речі Посполитої на початку ХVII ст. ще знаходились під протестантським впливом.

Серед социніанських патронів-українців були маґнати Микола Олесницький та Ян Кішка, шляхтичі з родів Іваницьких, Кандибів, Сенют, Гойських, Рогожинських, Пронських, Гулевичів-Воютинських та ін. Щоб протидіяти успіхам социніан на Волині, католицьке духовенство у 20-х роках ХVII ст. все частіше притягує їх міністрів і патронів до суду за «проповеданя и россиваня… науки и секты ариянскоеи и привоженя и наворочаня людей хрестиянских, такъ з релиеи кгрецкое, яко и католицъкое… на секту ариянскую…».

Регіоном поширення социніанства в Україні у першій третині ХVII ст. стала Київщина: Горошки, Житомир, Овруч, Старокостянтинів, Ушомири, Черняхів, Шершні, Янківці, де головними патронами течії були підкоморій київський і староста овруцький Стефан Немирич та його діти — Юрій, Стефан, Катерина, Олена, ловчий Київського воєводства Стефан Войнаровський, чернігівський підчаший Петро Пересіцький, київський каштелян Роман Гойський, посол від Брацлавського воєводства Микола Ободенський та ін.

В кінці ХVI - першій третині ХVII ст. соцініанство в Речі Посполитій зазнало найбільшого розмаху: налічувало від 150 до 200 громад20, де було по 100-150 осіб21. Їх активність, масштаби проповіді та освітньої діяльності в Україні спричинюють нову хвилю анти протестантської полеміки. У цей період з’являються такі пам’ятки української полемічної літератури як віршований комплекс (113 віршів) кінця ХVI ст., знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря, а також православний твір «Книга о вере» (написаний до 1648 року).

Відгомін ідейної полеміки з нововірцями звучить й у «Екзегезісі» та «Патеріконі» Сильвестра Косова (Київ, 1635), «Тератургимі» Атанасія Кальнофойського та «Парергоні» Іларіона Денисовича (там же, 1638). Наверненням у соцініанство шляхта переслідувала економічні й політичні інтереси. Водночас перебування у гуманістично-реформаційному русі глибоко вплинуло на світоглядні і соціальні орієнтації багатьох социніан. Деякі з них були здатні піднятися над своїми становими інтересами. Юрій (у Киселині) та Мартин (у Берізку) Чапличі навіть звільнили своїх селян-єдиновірців від панщини. За релігійні переконання шляхтичі зазнали державних утисків, однак продовжували залишатися членами громад, надаючи моральну і матеріальну допомогу єдиновірцям, позбавленим прав проповідників. Через це самі зазнають переслідувань.

Юрій Чаплич і його сини Андрій та Олександр переховували у своєму маєтку віруючих-втікачів, за що були притягнуті до суду. Молоді социніанські шляхтичі їздили у Європу «за науками», а після повернення додому застосовували набуті знання як викладачі шкіл, письменники, перекладачі, книговидавці, популяризатори передової європейської думки. Дехто з них поєднував літературну і наукову діяльність з політичною, беручи активну участь у суспільному житті. Таким, наприклад, постає Іван Чаплич-Шпановський, войськовий луцький, потім каштелян київський, який у 1589 р. обраний депутатом на сейм від Волинського воєводства для участі у роботі комісії по редаґуванню Литовського статуту.

Цей социніанський діяч характеризується у документах як «до того годный и права умеетный». Щодо релігійних переконань социніан, то вони були далекими від фанатизму, непримиренності до інших віруючих. У социніанській Раківській школі навчалися юнаки з кальвіністських, католицьких, православних громад. Свою віру социніани не відділяли від гуманістичних ідеалів. Навіть сьогодні викликає подив, наприклад, поклоніння магната Яна Кішки італійському вільнодумцеві Себастіану Кастелліону, котрому він у своєму маєтку поставив пам’ятник.

Найвидатнішим социніанським діячем в Україні був Юрій Немирич. Загалом, його постать — суперечлива, а доля — трагічна. Народжений у социніанській родині, він змалку виявив потяг до освіти. Навчався у Ракові, де пройшов курси політики, філософії, етики, математики. Згодом з товаришами (Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличем, Миколаєм Любенецьким, Петром Суходольським та під опікою свого вчителя, доктора медицини Андрія Рутковича) продовжував освіту за кордоном. Був слухачем Лейденського, Амстердамського, Оксфордського, Паризького, Базельського, Падуанського університетів. У Парижі у 1631 р. зустрівся з видатним голландським ученим-гуманістом, реформатським теологом Гуґо Ґроцієм.

Тривале перебування за кордоном (майже чотири роки) сформувало республіканські переконання Немирича. Він став прихильником федеративного державного устрою, багатьох передових політичних ідей Західної Європи. Додому повернувся антимонархістом, противником рабства і тиранії, теоретиком ідей свободи совісті, громадянських прав людини.

Відштовхуючись від своїх проєвропейських симпатій, він не поділяв орієнтацію багатьох шляхтичів Східної України на Росію. У двадцять шість років Юрій Немирич став київським підкоморієм. Представник вищої верстви, великий землевласник і впливовий державний чин, він (як і більшість социніанських діячів) підтримував польську та сполонізовану українську шляхту. У 1648 р. сеймик у Луцьку обрав Юрія Немирича генеральним полковником війська, зібраного київською шляхтою для виступу проти Богдана Хмельницького24. Згодом Немирич та його єдиновірці почали підтримувати шведського короля, від якого сподівалися не лише розв’язання питання віротерпимості, а й прогресивних суспільних змін у польсько-литовській державі.

За прозахідну орієнтацію, замішану на релігійних і політичних уподобаннях, козацтво і православна партія вважали Немирича зрадником. І хоча через декілька років він зробив несподіваний крок — перейшов у табір Богдана Хмельницького (зокрема, виконував дипломатичні доручення гетьмана в його таємних переговорах зі шведським королем-лютеранином та угорським князем-кальвіністом) і навіть публічно відмовився від протестантської віри, Немиричеві так і не вдалося стати «своїм» для козаків.

Принагідно зауважимо, що подібні переходи від однієї політичної сили до іншої у той період були явищем типовим, у тому числі і для козацько-православного кола. Юрій Немирич, натомість, зблизився з Іваном Виговським і за його дорученням, очевидно, склав текст Гадяцької угоди, підписаної у 1658 р. з Польщею. За нею Україна об‘єднувалася з Польщею на правах самобутньої держави під назвою Велике Князівство Руське (у якому, щоправда, статус автономії зберігався лише за Наддніпрянщиною). Князівство могло мати свій верховний трибунал, урядовців, державну скарбницю, свою монету і військо.

Планувалося відкриття двох академій, великої кількості шкіл із вільним викладанням і вільним книгодрукуванням у державі25. До угоди схилялася частина козацької верхівки, незадоволена зближенням з Росією. Зрештою, і сам Богдан Хмельницький в останні роки життя дотримувався антиросійської позиції, мріючи про об’єднання розділених українських земель в єдину незалежну державу.

На думку В. Липинського, «війна 1656-7 рр. України з Польщею, ведена Гетьманом в союзі зі Швецією, Прусією й Семигородом, мала, розуміється, зовсім інший характер, ніж війна 1648-9 рр. Це вже не було повстання козаків… за свої соціальні й національні кривди…Теперішня війна… це боротьба за українську землю.., ведена під знаком європеїзації політики Гетьмана».

У своїй переорієнтації Хмельницький, на думку Липинського, якраз і робив ставку на «кадри нової аристократії», розуміючи, «що не «чернь», національно зовсім індиферентна, і не Січ Запорожська, якою все можна було колотити в усі боки, дасть оту потрібну для устояння проти Москви силу». Продовжувачем цієї орієнтації виступив Іван Виговський, а його однодумцем — Юрій Немирич.

Однак більшість козаків, насамперед нижча верства, не підтримала їхніх планів, повставши проти Виговського. Від рук козаків у 1659 р. (за одними даними, під Биковим, за іншими — під Свидовцем28) загинув і Юрій Немирич. Цілком можна погодитися з тим, що «ідея Немирича про державу як федеративний союз республік була сама по собі проґресивною і могла виникнути в умовах Польщі й України лише з позицій социніанства… Ранньобуржуазна за своїм змістом, вона не могла бути реалізована в тогочасних історичних умовах…».

Таким же незрозумілим, навіть порівняно з іншими протестантськими течіями, було для православного населення України социніанське вчення. На теренах Речі Посполитої социніанство досягло остаточного ідейного завершення, такого теоретичного рівня, який робив його найрозвинутішою у ХVII ст. релігійно-філософською системою. Социніанство стало релігією інтелектуальної, вільнодумної еліти, чужою традиціям православної України.

Особливістю социніанського вчення у Речі Посполитій порівняно з європейським антитринітаризмом став його міцний зв’язок із місцевою раціоналістичною думкою. Насамперед — у розв’язанні проблеми надприродного. Симон Будний намагався всьому чудесному дати реальне пояснення, взяте з природного світу; те, що суперечить людському досвіду, здоровому глузду, він відкидав або називав «звичайними пльотками».

За Фаустом Социном, біблійні чудеса також не мають нічого надприродного, їм можна дати цілком буденні пояснення. Якщо ж пояснення неможливі, то згадане у Біблії чудо — вигадка. Як Феодосій Косой, Симон Будний і Павло Ґжеґож, Фауст не вірив у безсмертя душі. Ще більша спорідненість вчення социніан з релігійним раціоналізмом стосовно Святого Письма. За їхнім символом віри, викладеним у творі, відомому як «Раківський катехизис» , Божественна істина ясна і зрозуміла кожній людині.

А те, що у ній містяться суперечності, — наслідок суб’єктивізму, недосконалості людей, котрі записували Боже Слово. Як же тоді розпізнати, що в Біблії істина, а що — ні? На думку Фауста, необхідно керуватися власним розумом, не надіючись на чийсь авторитет. Тобто, социніани не просто висували вимогу осмисленого і навіть критичного ставлення до Біблії, а взагалі обґрунтовували вищість розуму над вірою. Це твердження могло привести до висновку про вищість людської природи над Божественною. Як атеїзм зрозумів їхнє вчення французький мислитель ХVII ст. П’єр Бейль.

Філософський раціоналізм і деїзм побачили в социніанстві інші автори. «Система Социна просто віддаляє Бога від людини і робить їхні відносини суто інтелектуальними», «це чистісінький раціоналізм, хоч і заснований на Євангелії». І дійсно, якщо у Новому Заповіті Фауст Социн ще бачить прояви Богонатхненності (хоча не в усіх його розділах), то Старий Заповіт, на його думку, взагалі має лише історичне значення. В результаті значну частину біблійного матеріалу, всі таїнства і одну з провідних християнських ідей — ідею Бога-промислителя — социніани відносили до сфери людської фантазії.

Однак, це все ж таки не означало атеїзму. Социніани залишалися людьми віруючими, котрі тільки з раціональних позицій переглядали християнське вчення, роблячи при цьому чимало вільнодумних висновків. Социніанське співвідношення віри і розуму було, передусім, спростуванням католицької філософії, вчення Фоми Аквінського.

За Аквінським, єдиним надійним критерієм істинності Одкровення є церква та її глава — папа. За Фаустом Социном, головний суддя у справах віри — лише Біблія, а перша зброя у розпізнанні християнських істин — розум. При цьому социніанство — це і вільнодумний перегляд протестантизму.

Так, на відміну від кальвіністів, социніани заперечували сліпу віру, буквальне розуміння всіх засад Святого Письма. Всупереч Лютеру, Социн вважав віру не Божественним даром, а результатом розумового процесу. Він був переконаний у тому, що цінність людини полягає в її моральності, а моральність залежить від вчинків особи. Тим самим центр ваги у процесі релігійного пізнання переносився в етичну площину.

У філософському розумінні социніанство було наближенням до деїзму. Це засвідчує його онтологія (вчення про буття, у християнстві — буття Бога). У працях Фауста Социна Бог виступає лише творцем природи і людини; в реальному світі Його діяльність, фактично, припиняється. Натомість вагомою стає функція інших осіб, тісно зв’язаних з Богом, — Мойсея, через якого Всевишній дає людям звістку про можливість звільнення від гріха, і Христа, котрий своїм подвигом сповіщає про початок моральної ери у розвитку людства.

Образ Всевишнього також має глибоке моральне звучання. Бог социніан — це не грізний і жорстокий суддя людей. Він — своєрідне етичне начало, до якого повинна прямувати людина, здатна прийти через віру до нового (чистого, високоморального, розумного) життя. Таке життя уподібнює людину Богові і робить її вічною. Як стверджувалось у «Раківському катехизисі», «християнська релігія є шлях, відкритий Богом для досягнення вічного життя».

Тим самим социніанство передвизначило розвиток етики як науки, її самоцінність у філософії епохи Просвітництва35.

Суттєве місце у социніанському вченні посіло заперечення Божественності Трійці. Богом, за Фаустом Социном, є лише Бог-Отець, Дух Святий — Його сила. Ісус Христос, хоч і народжений від Духа Дівою Марією, та за природою — звичайна людина, яка жила на початку нашої ери.

«Однак оскільки Христос приніс з неба людям волю Божу, засвідчивши істинність її своєю майже Божественною праведністю, чудесами і самою смертю, то, воскресенний Богом, він отримав Божу владу на небі і зробився навіки істинним Сином Божим» 36. При цьому социніани заперечували, що Христос — спаситель людей.

Ця думка, вважали вони, здатна позбавити людину прагнення до морального самовдосконалення. Тому головну місію Христа вони вбачали у посередництві при складанні Нового Заповіту між Богом і людьми — заповіту чесного і морального життя. Заперечення викликало у социніан і Кальвінове вчення про передвизначення. Вони були переконані у наявності свободи волі не лише у Всевишнього, а й у людини, здатної своїми силами, гідним життям подолати першородний гріх, врятуватися завдяки власним зусиллям.

Тут вони знову продовжували єретично-раціоналістичну традицію і знову суперечили Лютерові, який вважав людину безнадійно гріховною і не здатною змінити своєї природи. Останній період історії конфесії — 40-50-ті роки ХVII ст. — стосується, переважно, саме України. В цей час у польсько-литовській державі починається наступ реакції. Польська влада поступово обмежує діяльність социніан у Малій Польщі та Галичині.

У Кракові «за блюзнірство» спалили якогось Римарчика з Познані. Королівський суд у Варшаві у 1611 р. засудив до страти італійського еміґранта Франко де Франко «за образу євхаристії» 37. Цього ж року здійснено аутодафе над міщанином з Бєльська Іваном Тишковичем, якому перед цим «вирвано язик, одрубано руки і ноги» 38. Справа Тишковича набула особливого розголосу в усій Речі Посполитій.

Майже впродовж року проводилося слідство над вільнодумцем, якого Андрій Любенецький називає братом з колишньої православної родини Поповичів (в ній аріанами були також дядько Івана Василь і брат Григорій, яким вдалося уникнути розправи) 39. У Бєльську антитринітарії не мали громади, однак у навколишніх селах і містечках (Мордах, Суражі, Венгрові) існувало чимало їхніх зборів.

Це непокоїло церковну владу. Греко-католицький митрополит Іпатій Потій 19 травня 1611 р. оголошує декрет, за яким у Бєльську можуть проживати тільки католики та уніати. Саме в травні брати Тишковичі «прослуховуються» у маґістраті, визнаючи, що не знайшли в Біблії згадок про Трійцю. Іван відмовляється присягати іменем Трійці.

На його захист виступила впливова шляхетська протестантська депутація, куди входили Петро Горайський, Яків Сененський, Станіслав (батько Андрія) Вишоватий, Станіслав Любенецький-старший та ін. 40. Однак їх протест було відхилено, і аутодафе здійснилося. Социніанські діячі — еміґранти і вихідці з місцевого шляхетського кола — продовжували в Україні науково-освітню, літературну і перекладацьку діяльність.

На думку Д. Вільямса, у 40-50-х роках в Україні вони не тільки пишуть нові твори (так, скажімо, на Киселинському синоді у 1639 р. прийнято рішення про роботу над черговою редакцією «Раківського катехизису» та «Катехизису» Єжи Шомана для розповсюдження серед місцевого населення, а на синоді у Чаркові 1651 року — про друк поновленого видання «Конфесії» Іони Шліхтинґа), а також здійснюють підготовку до налагодження якоїсь місцевої друкарні, навіть обговорюють можливість перекладу головних социніанських творів руською мовою. Рішення про друкарню «в Рутенії» приймають, зокрема, на синоді в Рашкові 1655 року, що проходив під головуванням міністра Павла Моржковського. Стосовно руськомовних творів, яких, однак, не знайдено, то серед них, вважає Д. Вільямс, повинен бути переклад «Конфесії» Шліхтинґа.

Це припущення цілком можливе, оскільки в 40-50 роках в Україні дійсно з’являється декілька социніанських творів, виданих (місце друку невідоме) польською мовою з використанням латинських та українських слів і виразів. Йдеться про третю редакцію «Братерської декларації» (1646) у співавторстві С. Пшипковського, П. Стоїнського та Ю. Немирича44. Мається на увазі також «Скрипт Юрія Немирича», згадуваний О. Левицьким. Він в уривках відтворений українською мовою М. Бриком при аналізі листування Немирича і Пшипковського45.

І хоча більшість социніанських творів у цей час, як і раніше, друкували або в Польщі, або за кордоном, місцем їх написання у 50-х роках була Україна. Ці твори становлять суттєву частку «Бібліотеки польських братів, яких називають унітаріями» — багатотомного видання социніанських праць, що побачило світ у 1665-1668 роках в Амстердамі.

Ось вже четверте століття це видання (доповнено згодом новими творами) оцінюють як визначну пам’ятку філософсько-релігійної думки, що знаменувала еволюцію європейського мислення у період Нового часу. Першими систематизаторами бібліотеки були Андрій Вишоватий (у 1660 р. еміґрував з Польщі), його син Венедикт, Станіслав Любенецький, Даниїл Немирич, Самуель Пшипковський та ін.

Остаточна редакція цієї пам’ятки світового значення належала зарубіжним ученим, насамперед Христофорові Санду. Однак це вже інша сторінка социніанської історії. Впродовж 40-50-х років в Україні, по суті, повністю сформувалися два розгалужених социніанських центри. Перший — волинський, що складався з головних зборів у Киселині та Берізку (маєтностях Юрія і Мартина Чапличів-Шпановських), а також менших громад у Крилові, Ляховцях, Морштині, Седлісках, Галичанах, Дажвичі, Іваничах, Жулині та ін.

Серед найвідоміших церковних діячів у цих громадах були поляки, німці, чехи. Це теолог і педагог Матвій Твердохліб, відомий поет Якуб Риневич-Трембецький, його брат Павло (уродженці Киселина), Андрій Вишоватий, Юрій Дурош, Ян і Лаврентій Стеґмани, Єжи Волькер, Ян Стоїнський (міністр у Ляховцях, катехизатор родини Сенют), його брат Криштоф (міністр у Гощі й Черняхові, про котрого читаємо: «З ним навіть Адам Кисіль охоче раду мав» 46), Ян Пасторіус (домашній лікар Сенют). Поряд з ними все більшого авторитету набувають й українці.

Це, наприклад, Юхим Рупньовський, син Миколи — дідича з Острова, котрий навчався за кордоном, був міністром у Киселині, Ляховцях, Седлісках (де, водночас, учив дітей Павла Суходольського, підчашого холмського), його брат Лука (міністр у Берізку і Киселині). Социніанським діячем став українець Іван Дем’янович. Спочатку він — вчитель у Луклавицькій школі, потім міністр в Крилові, Морштині; на синоді в Седлісках у 1653 р. призначений опікуном всіх зборів на Волині. (Його помічниками на цій посаді були Олександр Сераковський, Данило Яцкевич і брат Станіслав — учитель у Суходольських та Моржковських). Після переїзду у Пруссію Іван Дем’янович став ученим, автором філософського трактату «Філадельфія».

Висновок. У другій половині ХVII ст. завершився період національно-культурного відродження в Україні. Суттєво змінилася релігійна ситуація. В Західній Україні зміцнив свої позиції греко-католицизм, що згодом очолив національно-визвольні ідейні процеси в Галичині. Протестантизм тут оцінюється багатьма як старий ворог католицької церкви. У Східній Україні протестантів ще довго сприймають як провідників польської, потім німецької культури. У зв’язку з вказаними об’єктивними причинами завершується перший період в історії протестантизму в Україні — період ранніх протестантських течій.


26.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!