Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Реформаційний рух: значення протестантизму. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Реформаційний рух: значення протестантизму. Реферат

Кінець XV - перша половина XVII cт. — переломна епоха людської цивілізації, яку прийнято називати епохою переходу від Середньовіччя до Нового часу. Це був період, коли, з одного боку, відбувалися глибокі соціально-економічні й політичні зміни, що зумовили зародження буржуазних відносин у Європі, з іншого — кардинальна духовна перебудова усього середньовічного суспільства

На початку XVI ст. внаслідок удосконалення знарядь праці, розвитку виробничих сил, зростання продуктивності у промисловості й сільському господарстві Європа переживає економічне піднесення. Крім внутрішніх чинників, існує чимало зовнішніх: розширення торгівлі спричинює великі географічні відкриття, смугу завоювань, утворення колоній. У зв’язку з цим відбувається розвиток нових господарських галузей, прогрес у науці, техніці, військовій справі, зародження елементів світового ринку.

Важлива прикмета часу — бурхливий розвиток міст. Вони стають не лише центрами політичного і культурного життя, а й зосередженням великих промислових підприємств (централізованих мануфактур) і капіталу. Велике майно накопичувалося і раніше — у процесі розвитку товарно-грошових відносин. Однак саме у цей час виникає капітал як результат додаткової вартості. Його поява, поступове накопичення призвели до розвитку фінансових операцій, утворення банківської справи.

А поряд з цим — до розладу структури феодального суспільства, поглиблення станового розшарування, появи буржуазії та найманих робітників. Буржуазія, як засвідчує сам термін буржуа (від франц. — мешканець міста, у середні віки ще — бюргер), походила із заможного міського торговельного і ремісничого стану. У ході накопичення капіталу бюргерство поступово стало могутньою суспільною силою, носієм прогресивних економічних змін. Не випадково в його середовище вливається і чиновництво, і частина тогочасної інтелігенції та дворянства, яке стає на шлях капіталістичного підприємництва, і заможня верхівка вільного селянства.

Новостворені класи буржуа та робітників намагаються виробити свою ідеологію — систему поглядів, понять, уявлень, ідей, через яку вони втілюють економічні, політичні, світоглядні прагнення. У Середньовіччі ідеологічні програми, як і все духовне життя суспільства, виступали, здебільшого, у формі релігійних учень.

Головною релігією в Західній Європі до початку XVI ст. був католицизм, на Сході Європи — православ’я. І там, і там церква мала величезний політичний вплив, ставши невід’ємним елементом феодальної системи. Зосередивши значні земельні багатства, вона домінувала у політичному і духовному житті, чинячи тиск на державну владу.

Іноді церква навіть користувалася більшими привілеями, ніж світська верхівка (зокрема в юридично-правовій сфері). Найміцніші позиції в усіх галузях життя мала католицька церква. У V ст. римські єпископи повністю заволоділи титулом глави церкви — папи. Оголосивши себе спадкоємцями святого Петра (за католицьким вченням, перший римський єпископ), а папу — намісником Христа на землі, вони стали незалежними церковними господарями у Римі, намагаючись поширити владу на всі регіони Європи.

«У духовних справах всіма народами однаково керував Рим, і... данина, сплачувана Риму, і незчисленне воїнство ченців, кліриків, нунціїв, легатів важким тягарем лягло на країни Європи.., всі найважливіші... державні акти... повинні... скріплюватися печаттю церкви... В усіх державах судовиробництво було архікатолицьким. Устави народів, їхні звичаї повинні були безумовно відступати перед наказами пап і рішенням церковних соборів» [1].

Внаслідок зазіхань на вселенську теократичну владу, папство, з одного боку, вступає у політичну суперечність із світськими князями, а також «всюди викликає проти себе опозицію національну, державну, станову, інтелектуальну і моральну... релігійний протест і бажання реформи» [2]. З іншого боку, посилення могутності Риму спричиняє поступове загострення його відносин з Візантією, що також претендувала на роль лідера у християнському світі.

Натомість особливості історичного розвитку східних регіонів колишньої рабовласницької Римської імперії, де становлення феодальних відносин відбувалося з певним запізненням, зумовили дещо інший, порівняно із Заходом, характер відносин церковної і світської влади.

У Візантії остання в особі імператорів традиційно була вища за церковну. Тут церква не встигла досягнути необхідного для суспільного диктату рівня землеволодіння та фінансової могутності, непохитного державного (окремі візантійські імператори навіть сприяли іконоборчим виступам у VII - першій половині IX ст.) і юридично-правового (не зміцненого канонами римського права) статусу.

І хоча, за офіційною традицією, і на Заході, і на Сході духовну владу («святительство») вважали вищою за світську («царство»), це не перешкоджало візантійським імператорам постійно втручатися у церковні справи й оголошувати себе першими представниками духовної влади, аж до самостійного розв’язання питань про скликання соборів та головування на них.

Деякі особливості візантійського суспільства позначились і у власне релігійній сфері: у вигляді догматичних та обрядових (що фіксуються вже з IV ст.) розходжень між східним і західним християнством. Назвемо найпринциповіше з них. Висхідним пунктом догматичних суперечностей стало вчення про філіокве, тобто про сходження Святого Духа.

Візантійці, на відміну від римських Богословів, заперечували можливість його сходження від Бога-Сина, ставлячи тим самим Бога-Отця значно вище Христа. Христос при цьому ніби наближався до простої людини, а Святий Дух робив її зв’язок з Богом-Отцем безпосереднішим. Східне християнство не погоджувалось із західним й у питанні причастя: на Заході причастя хлібом і вином вважали привілеєм духовного стану, а візантійська церква дозволяла таке причастя й мирянам. На Заході відпустити гріхи мала право тільки церква. У Візантії заохочували й самостійний пошук спокутування [3].

Політичне протистояння та догматично-обрядові відмінності призвели до поступового розходження між Константинополем та Римом й утворення, зрештою, двох гілок християнства, двох кафолічних (тобто вселенських, поширених у всьому світі) церков: греко-кафолічної (православної) та римсько-кафолічної (католицької).

У Західній Європі всесилля католицької церкви пов’язувалося і з феодальною роздробленістю, існуванням значної кількості малих князівств, пануванням Священної Римської імперії — державно-церковного утворення, до якого у X-XIII ст. входили Німеччина, частина Італії, Швейцарія, Нідерланди, Бургундське королівство, землі полабських слов’ян, Чехія. Духовним, як і світським главою утворення, що ґрунтувалося на насильстві та національному гнобленні, вважався імператор. Але папський престол постійно виборював у нього цю прерогативу.

У пізньому Середньовіччі радикально змінюється не лише економічна, а й політична ситуація у Західній Європі. Економічний розквіт створює сприятливі умови для зміцнення окремих князівств, формування централізованих держав. Пробуджується національна свідомість європейських народів, і в цьому, по суті, співпадають інтереси всіх соціальних станів. Ще у Х ст. внаслідок появи міст і зародження передової міської культури в Європі з’являються єресі, що висловлюють протест, переважно низів, проти феодальних відносин і усталеної релігійної думки. У XI-XIII ст. виникають масові єретичні рухи, наприклад, арнольдистів у Італії, які вимагали позбавлення духовенства політичної влади і створення світського республіканського уряду.

Високого рівня досягло вчення катарів та альбігойців у Франції, що продовжило єресь болгарських Богомілів (X-XI ст.). Їхні послідовники стверджували наявність двох начал у світі — добра і зла, які перебувають у постійній боротьбі. В образі зла виступала феодальна церква, добра — істинні віруючі, носії справжньої духовності й моралі. Єретики відкидали твори отців церкви та ієрархію духовних чинів, яких звинувачували у розпусті, бездуховності, відданості мамоні, владі.

На основі раціонального аналізу християнського вчення вони заперечували більшість церковних таїнств, ікони, культ святих, не визнавали феодального суду, військової служби, смертної кари. З виступом проти середньовічної церкви була пов’язана й проповідь вальденсів — перед протестантського єретичного руху, започаткованого у XII ст. на півдні Франції, поширеного згодом, через жорстокі переслідування, у Німеччині, Чехії, Богемії (де отримали ще назву пікардів), Польщі (у Франції та Італії існують донині).

Їхнє вчення визнавало Христа єдиним посередником між Богом і людиною, вимагало хрещення дорослих за вірою, вільного читання Біблії (вальденсам належить один із перших перекладів біблійних текстів національною мовою — так званий Провансальський переклад 1175 р.) та мирської проповіді, символічного тлумачення таїнств (сповідували лише хрещення та євхаристію), заперечувало церковну обрядовість, пости, чернецтво.

Ці погляди взяли на озброєння ідеологи народних повстань, антифеодальних виступів (Дольчіно, Уотт Тайлер, лалларди) і водночас готували ґрунт для вчення перших європейських реформаторів — Джона Вікліфа та Яна Гуса.

Джон Вікліф (бл. 1320-1384) — англійський мислитель, який рішуче виступав проти монастирського землеволодіння, розкоші духовенства. У його поглядах, по суті, вже формулювалися окремі протестантські ідеї. Так, на противагу церковній ієрархії Вікліф висував тезу повернення до простоти і чистоти апостольського християнства, встановлення рівності між священиками і прихожанами. Вищим авторитетом для віруючих він вважав Святе Письмо: це — єдина Богонатхненна книга, всі інші релігійні твори, папські настанови написані людьми і не обов’язкові у справі спасіння.

Для піднесення авторитету Біблії Вікліф першим із європейських реформаторів у 1382 р. переклав національною мовою чотири Євангелія та Послання апостолів. Він у раціоналістичному дусі тлумачив церковні таїнства як такі, що лише символізують близькість віруючого з Богом. Вшанування святих та ікон взагалі відкидав.

За соціальними поглядами Джон Вікліф був представником бюргерства, яке вважало феодальну церкву суперником у досягненні станових економічних і політичних інтересів. Він висував вимоги секуляризації, підпорядкування церкви світській владі. На Констанцському соборі католицької церкви у 1415 р. був оголошений єретиком.

Вчення Вікліфа швидко поширилось у Чехії, впавши тут на родючий ґрунт зростаючої національної свідомості народу у боротьбі за звільнення від Священної Римської імперії. Саме в Чехії у XV ст. опозиція іноземним загарбникам та католицькій церкві вилилася у перший всенародний визвольний рух, що водночас був і рухом антицерковним. Його очолив чеський мислитель і реформатор Ян Гус (1371-1415) — ідеолог бюргерського крила.

Соціальна неоднорідність гусизму (помірковане бюргерство, що прагнуло задовольнити власні інтереси, і селянсько-плебейські прошарки, котрі вимагали кардинальної перебудови всього суспільного і політичного життя) зумовила в ньому різні ідеологічні течії. Перемогло помірковане крило та ідейна програма Яна Гуса.

Гус поділяв основні погляди англійського реформатора, водночас пропонуючи нові гуманістичні та вільнодумні ідеї, які виклав у своєму головному творі «Про церкву» (1413). Так, замість сліпої віри у християнські догмати він пропонує замислитися над їхньою істинністю. Будь-яка людина, на думку Гуса, здатна самостійно зрозуміти, що у християнстві правдиве, а що ні. Цим він ставив під сумнів абсолютний авторитет церкви і папи.

У повсякденному житті та суспільній практиці людина, за Гусом, не повинна сліпо керуватися Святим Письмом, адже вона має власний, освячений Божественною істиною, розум. Отже, зумовлювалась можливість духовної емансипації людини. У соціальному житті повинен діяти закон Божий, що ґрунтується не на приписах церкви, а на ідеалах справедливості.

Гус вважав можливим збереження влади пануючої верстви лише за умов, коли остання у ставленні до народу дотримуватиметься закону Божого. На основі цього мислитель розвивав учення про непокору неправедній владі, в якому проглядалися демократичні елементи. На Констанцському соборі, де його засудили як єретика, Гус відмовився змінити переконання, і 1415 року був спалений.

Економічні та політичні зрушення XV - початку XVI ст. втілились у Відродженні та гуманістичному русі — головних духовних передумовах Реформації й протестантизму.

Відродження — епоха в історії італійської (а під її впливом — усієї європейської) культури, що охопила XIV-XVI ст. і знаменувала перехід від Середньовіччя до Нового часу.

Оскільки ранньокапіталістичні відносини, а з ними й ранньобуржуазна культура, найшвидше розвивалися в Італії, це й визначило географічну та духовну домінанту Відродження. Ренесансна (від франц. — відродження, або ренесанс — повернення) ідеологія оголосила повернення до античної цивілізації, культури давнього Риму, з їхньою особливою увагою до людини, гуманістичним осмисленням буття, розвитком мистецтва, літератури, науки, демократичним тлумаченням політико-правових вчень.

Важливим здобутком нової духовної епохи стає гуманізм (від лат. — людяний, людський), що, на противагу теоцентризму (вчення про Бога як джерело абсолютного, досконалого буття і найвищого блага), головним об’єктом пізнання вважає людину та її існування у реальному світі. У створенні ренесансної ідеології брали участь, передусім, представники панівної еліти — дворянство, буржуа, освічена верхівка, міська інтелігенція (художники, музиканти, поети), а також прогресивно мислячі діячі католицької церкви.

Це значною мірою зумовило елітарний характер Відродження. Висуваючи у центр філософських думок, поетичних і мистецьких творів особистість, ренесансні діячі не тільки обґрунтовували принцип гуманізму, а й пропонували відмову від церковно-аскетичного світогляду; не лише зображали людину як творця власної долі, гідну особистого щастя, а й розхитували аскетичну релігійну мораль.

Ідея нової людини вважається основою індивідуалізму, що стає невід’ємним елементом духовних прагнень соціальної та мистецької еліти, нових суспільних прошарків, передусім буржуазії. Остання виступає суб’єктом власного самотворення: як на землі людина покладається лише на себе, а не на шляхетне походження, на свій, а не на чужий розум, так і на небі бачить своє спасіння, насамперед, як продовження успіхів земного буття.

Отже, індивідуальне начало, а через нього — внутрішній світ людини, її особисте життя набувають у ренесансній ідеології важливого смислу. Це значною мірою ставить під сумнів феодально-християнський принцип зовнішнього авторитету і церковного заступництва. Адже людина, згідно з ранньобуржуазним ідеалом, здатна досягнути щастя шляхом самостійної корисної діяльності, морального життя і служіння Богові.

Ідеї християнського гуманізму й індивідуалізму готують ґрунт для Реформації, стають основою протестантського вчення.

Як зазначалося, Відродження було загальноєвропейським явищем. Одним із центрів розвитку ренесансної думки у XV ст. стає Німеччина. Тут вже у XIV ст. поширювали праці середньовічних містиків (Псевдо-Аріопаґіта, Фоми Кемпійського, Іоганна Таулера, Іоганна Екхарта Мейстера, Зейзе Сузо, анонімного автора «Німецької ідеології»), котрі з позицій свого часу переосмислювали ранньохристиянську філософію, твори отців церкви, передусім Блаженного Августина.

Останній ще в IV ст. висунув ідею індивідуального релігійного переживання, яку католицька церква перенесла із внутрішнього світу особи до сфери церковних таїнств. У містичних ученнях XIII-XIV ст. внутрішній психологізм, індивідуальні стосунки віруючого з Всевишнім, ідеал живого Бога, що їх Августин обґрунтовував як першочергову умову блаженства і спасіння людини, знову виходять на перший план. Особливо виразно бачимо цю переорієнтацію у Мейстера Екхарта, одного з головних предтеч протестантизму, погляди котрого об’єктивно були спрямовані проти середньовічної католицької схоластики.


21.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!