Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Пізні релігійні течії на Україні: адвентизм, п’ятидесятництво, єговізм. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Пізні релігійні течії на Україні: адвентизм, п’ятидесятництво, єговізм. Реферат

Виникнення протестантизму на українських землях, його основні напрямки та течії. Адвентизм як піздньопротестантська конфесія. Пятидесятництво та причини його виникнення. Єговізм та його діяльність

На початку XX ст. пізній протестантизм поступово втрачає позиції в Східній Україні. Його діяльність переноситься у західноукраїнський регіон. Така течія як єговізм діє тільки в Західній Україні. Саме тут у 20-х роках XX ст. відновлюють діяльність лютеранство й кальвінізм, які, на противагу XVI-XVII ст., набирають уже виразних українських рис.

Ця географічна поляризація вітчизняного протестантизму знову пов’язана із особливостями історичної долі України. Більшість території країни у 20-х роках знаходилася під більшовицькою владою, її населення насильно «атеїзували», численні релігійні організації змушені були припинити діяльність. Західна Україна, незважаючи на політичні та ідеологічні утиски польської влади, у цей період зазнала економічного і національно-культурного піднесення, що зумовило активізацію та урізноманітнення релігійного життя краю. Найбурхливіший розвиток протестантизму в Західній Україні відбувається у 20-30-х роках XX ст.

Проте це не означає, що пізній протестантизм — явище локальне. Нашу думку підтверджує, насамперед, розвиток адвентизму і п’ятидесятництва.

Адвентизм (від лат. — пришестя) — пізньопротестантська конфесія, що виникла у першій половині XIX ст. у США в середовищі дрібних фермерів та середнього прошарку міста і села. Безпосереднім поштовхом до її появи стало так зване друге Велике пробудження, пов’язане з початком кризи капіталізму, масовим розоренням дрібних підприємців, черговою активізацією пієтичних та есхатологічних проповідей. Засновник конфесії — колишній баптистський проповідник Уільям Міллер у книзі «Свідчення із Святого Письма та історія про друге пришестя Христа у 1843 р. і Його особисте царювання упродовж 1000 років» спробував встановити конкретну дату другого пришестя Господа. Він виходив із текстів Апокаліпсису (Об’явлення св. Івана Богослова) та старозавітної Книги пророка Даниїла. Оскільки ця подія, на думку Міллера, повинна відбутися за життя існуючого покоління, його твір набув великої популярності, зокрема, серед баптистів, методистів, квакерів та інших протестантів.

Автор нових пророцтв двічі зазнав фіаско (він знайшов помилку у своїх розрахунках і встановив точнішу дату пришестя — 1844 рік), проте есхатологічні проповіді не вщухали. Прихильники Міллера у 1845 р. скликали конференцію й оголосили створення спільноти адвентистів, тобто тих, хто вірив у швидке пришестя Христа. Після смерті засновника спільнота розпалася на декілька угруповань. Найбільше отримує назву адвентизму сьомого дня (АСД). Його прихильники, згідно з поглядами проповідниці Олени Уайт, ґрунтуючись на текстах Біблії, днем спокою оголосили суботу (звідси назва течії).

У другій половині XIX ст. виникли нові течії — адвентисти першого дня, євангельські адвентисти, адвентисти майбутнього віку, адвентисти Церкви Божої, адвентисти-реформісти та ін. Однак наймасовішим і найвпливовішим залишився адвентизм сьомого дня. У першій чверті XX ст. течія переростає у світову церкву із значною кількістю філантропічних та господарських організацій, видавництв, радіо станцій. Наприкінці 80-х років церква АСД налічувала близько 5 млн. членів, 22 тис. церков у 184 країнах, 5 тис. навчальних закладів, 50 видавництв, 160 лікарень. Вищий орган — Генеральна конференція АСД з центром у Вашингтоні.

Другою за поширеністю течією є адвентизм-реформізм. Він виник у Німеччині у 1920 роках внаслідок розколу АСД, викликаного відмовою деяких віруючих від служби в армії. Відмовники виступили також з вимогою перегляду позиції співробітництва з органами влади, якої дотримувалось керівництво АСД, наполягали на посиленні дисципліни у громадах, обмеженні поза релігійних потреб віруючих тощо. Звинувативши багатьох єдиновірців у порушенні окремих засад вчення О. Уайт, вони оголосили себе (знову виявляється загально протестантський принцип повернення до «ранньої чистоти») реформаторами адвентизму.

Віровчення адвентистів сьомого дня, що повністю збігається з догматами адвентистів-реформістів, ґрунтується на головних принципах протестантизму. В центрі їхнього вчення — ідея близького пришестя Христа, точну дату якого встановити дуже складно. Це може знати тільки Бог. Але людина щохвилини повинна бути готовою до такої події. Христовий прихід, на думку адвентистів, супроводжуватиметься знищенням світу і воскресінням праведників (перше воскресіння). Буде створена нова земля, де вони разом із Христом царюватимуть тисячу років. Після цього Христос оживить і неправедних (друге воскресіння), однак не для царства, а для суду над ними. Після суду наступить Армагеддон — війна Христа з сатаною, в якій усі, кого буде визнано на суді грішниками, загинуть. Шлях до праведності, отже, і до спасіння — прийняття кожним адвентистської віри.

В адвентизмі сьомого дня здійснено переосмислення пророцтв Міллера, який, на думку Олени Уайт, був не таким уже й далеким від істини: 1843 і 1844 роки потрібно розуміти не як дати фізичної з’яви Христа. В ці роки відбулося пришестя, та не на землю, яка поки що не готова до цього, а на небо — з метою очищення небесного чистилища, його приготування для спасіння праведників та розгляду діянь кожної людини перед Армагеддоном. Земне життя дане людині для підготовки до цього. Вся ж історія людства — постійна боротьба Христа із сатаною; кожна людина повинна на землі зробити свій вибір: або Христос, або сатана. Послідовники церкви АСД вибір уже зробили, але вони повинні переконати у ньому інших людей, довести своє спасіння конкретними вчинками, змістом власного життя, яке передбачає неухильне дотримання адвентистської віри, культу, моралі.

Одна з головних догматико-культових вимог — сповідування четвертої заповіді, тобто святкування суботи як дня відпочинку, коли категорично забороняється будь-яка праця. Цікавим є обґрунтування цієї вимоги. Субота — печать, яка відзначає обраних Богом віруючих, відрізняє праведників від не праведників. У такому тлумаченні знову виявляється прихильність протестантизму до старозавітної традиції у християнстві, що найбільше втілилася у Кальвіновому догматі про передвизначення. Порівняймо: в іудаїзмі — ізраїльський народ вважається обраним; у протестантизмі — всі, хто дотримується кальвінізму, адвентизму тощо, — обрані.

Адвентисти сьомого дня заперечують безсмертя душі, пекло і рай. Вважають, що після смерті душа людини ніби занурюється у сон, щоб пробудитися у судний день, коли вона або отримає вічне блаженство, або остаточно загине. Проте, заперечення безсмертя душі було властиве й раціоналістичним протестантським течіям XVII ст., наприклад, соцініанству. Таким чином, адвентисти і тут виступають спадкоємцями попередніх віросповідних традицій.

Важливий елемент адвентистського вчення (водночас і церковної практики) — дотримання десятини: кожен член церкви повинен вносити на користь громади частину своїх доходів, що є наслідуванням не тільки протестантської, а й ранньохристиянської традицій. В адвентизмі актуалізується насамперед соціально етичний підтекст десятини. Віруючий впевнений у своєрідному поверненні свого внеску: в різних формах матеріальної допомоги від громади, у поліпшенні умов задоволення його релігійних потреб, навчанні дітей у суботній школі тощо. В цьому своєрідному соціальному страхуванні є певний сенс заповіді та її привабливість для віруючих. Так здійснюється глибинний зв’язок релігійної ідеї з конкретною життєвою практикою особи, що властиво протестантизмові.

І ще один, чи не найспецифічніший елемент адвентистського вчення — санітарна реформа. Це своєрідний кодекс правил з охорони здоров’я, згідно з яким, віруючому забороняється вживати свинину (що вважають «нечистою» їжею), каву, спиртні напої, курити. Рекомендується вести здоровий спосіб життя, займатися фізичними вправами, уважно стежити за своїм здоров’ям і піклуватись про здоров’я інших членів суспільства. На думку Уайт, кожна людина має надану їй Богом життєву силу, якої вона може позбутися при недотриманні цих вимог. (Саме тому, до речі, у діяльності світового адвентизму чільне місце посідає медико-профілактична та лікувальна практика; церкви АСД фінансують лікарні, клініки, санаторії; чимало прихильників течії мають середню і вищу медичну освіту).

В теологічному плані санітарна реформа ґрунтується на розумінні тіла людського як Божого храму, а земного життя — як стану постійної готовності до другого пришестя. Це вимагає від віруючого щоденного прагнення до моральної та фізичної досконалості. Отже, догмат виступає і як моральне вчення: віруючий прагне вести такий спосіб життя, який сприятиме духовній чистоті, «щоб тіло і душу в усій цілісності зберегти без пороку до пришестя Христа».

Оригінальністю вирізняється організаційна структура адвентизму. Згідно із «Засадами внутрішньої будови Церкви АСД», група громад, створених на невеликій території (наприклад, в області), називається полем. Поля у межах великих регіонів (країни) складають уніони. Уніони, поширені на весь континент або його частину, об’єднуються у дивізіони. Сучасна церква АСД має три дивізіони: Європейський, Американський, Азіатський. До 1907 р. громади АСД в усій Росії входили у Німецький, потім — Східноєвропейський уніон. Від 1908 р. вони отримали самостійність в межах Російського уніону. Сьогодні церква АСД в Україні є окремим уніоном Європейського дивізіону.

В Україні діють дві адвентистські течії. Найчисельніша — адвентисти сьомого дня, об’єднані у релігійну структуру церковного типу, значно менше адвентистів-реформістів.

Започаткування АСД в Україні пов’язане з діяльністю європейських центрів течії, насамперед у Гамбурзі. Тут в останній чверті XIX ст. було створено Міжнародне трактатне товариство, що розповсюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готували місіонерів для роботи у Східній Європі. Загалом, відомостей про початкову діяльність АСД в Україні небагато. Основна причина цього — в особливій близькості течії до зарубіжних центрів.

Якщо баптизм, котрий значною мірою вийшов із штундизму, поступово виокремився в Україні у самостійну, з потенціалом національного самовизначення протестантську гілку, то адвентизм ще довго залишався «німецькою вірою», хоч і об’єднував у своїх громадах щороку все більше українців, росіян, поляків. Адвентизм почав формувати свою релігійну структуру в Україні, коли тут вже домінував баптизм, який місіонерством та пропаґандою, кількістю віруючих і церковними ресурсами повністю випереджав інші пізньопротестантські течії.

В Україні перші групи АСД з’явилися у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У Таврійську губернію у 1886 р. приїхав Луї Конраді (з 1910 р. — голова Європейського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня). Він «знайшов» тут близько 30 німців-протестантів, котрі сповідували суботній день (увірували після ознайомлення з адвентистською літературою, що надходила в Україну зі США). У 1886 р. Конраді став пресвітером першої громади АСД у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне). Дияконом громади обрано П. Перка. Цього ж року обоє потрапили до в’язниці за «розповсюдження єресі іудействуючих». Після відбуття покарання адвентистські місіонери розгорнули ще активнішу діяльність. Упродовж трьох років виникли громади у Таврійській, Херсонській, Київській, Полтавській губерніях, на Волині, Кубані та Донеччині. Адвентистська проповідь мала вплив і на місцеве населення. Її есхатологічний зміст привернув увагу насамперед міщан, ремісників, а також бідноти, робітників, дещо менше — селян.

Про збільшення кількості прихильників адвентизму свідчать цифри. (Щоправда, вони стосуються всієї Росії; окремо по Україні підрахунків не проводили). Згідно з ними, у 1896 р. у Росії налічувалось 779 адвентистів, у 1906 — 2261, у 1911 — 4 тис.. Це були переважно колишні баптисти, штундисти, православні. У 1911 р. у громадах АСД працювало 58 пресвітерів (13 — з корінних жителів). Під час Першої світової війни зростання кількості адвентистів дещо призупинилось* у зв’язку з посиленням репресій, особливо через зв’язки течії з німецькими зарубіжними осередками.

Налякані діями уряду, лідери адвентизму публічно висловлювали свої патріотичні почуття, лояльність до державної влади і навіть готовність до участі у війні. Голова церкви АСД у Росії, пресвітер Київської громади Г. Лебсак писав: «Одразу ж після оголошення війни Німеччиною та Австрією київські адвентисти 7-го дня передали через губернатора його Імператорської Величності свої вірнопідданські почуття... Адвентисти також брали участь у пожертвуванні білизни для поранених і досі займаються безкоштовним пошиттям білизни для Червоного Хреста... З міста Києва і губернії знаходяться на театрі воєнних дій близько 25-30 братів. Деякі з них потрапили до санітарних загонів, деякі до телеграфних частин, а решта... бере участь у боях».

Буржуазну революцію адвентисти сприйняли позитивно, очікуючи від неї, насамперед, розв’язання питання свободи совісті. «Здійснилася знаменна подія... Деспотизм старої влади герметично закривав усі щілини, через які міг проникнути промінь світла у темряву. Сьогодні він волею Всевишнього сам похований... Божі вісники... Можете бути вільними!». Однак подальші політичні події, прихід до влади більшовиків принесли нові розчарування.

З одного боку, адвентисти були незаможними, а в селі — на відміну від меннонітів — безземельними, отже, не вписувались у категорію класового ворога. З іншого, це були «сектанти», отже (згадаймо стилістику партійних постанов), «прихильники світового імперіалізму». Добре проглядається подібний «подвійний стандарт» у ставленні влади до протестантів хоча б у такій цитаті: «У деяких селах Одеського округу значна частина адвентистів живе у жалюгідних землянках...

У с. Гальбштадті (Мелітопольського округу), с. Великокняжому (Армавірськ. окр.) й інших місцях... адвентисти переважно бідняки, ремісники і середняки. Щодо бідняків-адвентистів місцеві радянські й партійні працівники часто потрапляють у складні обставини. Звільнені від податків, користуючись різними пільгами, вони, тобто бідняки-адвентисти, дозволяють своїм вождям обдирати їх, сплачуючи в общинну касу десятину... Трудяще населення в деяких місцях (як, напр., у с. Кассель, Одеськ. окр.) виступає з вимогою не звільняти адвентистів-бідняків від податків, оскільки вони все одно викидають свої гроші на вітер. Партійним працівникам дуже тяжко утримувати населення від таких виступів та переконувати, що з адвентистами потрібно боротися іншими методами».

Однак, незважаючи на «боротьбу», кількість адвентистів до 1929 р., тобто до «найрішучіших дій» уряду щодо церкви, збільшувалася. У 1924 р. офіційна статистика налічує 11500 адвентистів у СРСР, 1925 р. — 12282, 1928 р. — 13404. Причому, йдеться тільки про членів громад. Якщо ж рахувати «по два дорослих адвентиста на сім’ю і визначати середній склад сім’ї у 5-6 чоловік, ми отримаємо загальну кількість осіб, на яких поширюється вплив адвентистських громад, у 40000 чоловік». В одному із джерел зустрічаємо і дані по Україні: тут 1928 року нараховувалося 5073 члена громад АСД, серед яких більшість «крамарі, ремісники, робітники».

На початку 20-х років утворилося Всесоюзне об’єднання АСД, яке очолили Г. Лебсак, Г. Цират, Б. Шмідт. Воно налічувало 605 громад і до 1929 р. встигло провести шість з’їздів. У 1924 р. (на п’ятому Всесоюзному з’їзді) у середовищі АСД відбувся розкол. Частина віруючих, незадоволених тактикою загравань свого керівництва з радянською владою та позитивним вирішенням питання військової служби, оголосила створення реформістської течії. Об’єднання адвентистів-реформістів — Російське поле адвентистів сьомого дня реформаційного руху — на чолі з Г. Оствальдом створюється у 1929 р. і відразу починає діяти як підпільна релігійна організація. З 1936 р. Російське поле перейменовується у Всеросійський уніон адвентистів-реформістів, керівництво якого переходить до В. Шелкова і П. Манжури.

У 1925 р. розпочало діяльність Всеукраїнське об’єднання АСД за головуванням Г. Лебсака, І. Львова, О. Недоби. Крім вирішення загально віросповідних та організаційних проблем, метою його було створення біблійного інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, розповсюдження українських Біблій і збірників духовних пісень українською мовою. Однак реалізувати задумане члени об’єднання не встигли.

Церква АСД в Україні дотримувалася основних засад загального адвентистського вчення, які оприлюднила на сторінках журналу «Благовестник» — органу Всеукраїнського об’єднання. Крім класичних протестантських (віра в Бога-Творця, Христа-Спасителя, у досягнення благодаті через діяння Святого Духа, у Біблію — єдине джерело життя і вчення, у десять заповідей, у водне хрещення через занурення) кредо АСД містить особливі елементи. Це — сповідування суботи; очікування другого пришестя, що «буде особистісне, видиме і дійсне.

Однак ми не визначаємо часу цієї події»; впровадження десятини, якою підтримується справа Євангелія; «як послідовники Христа, ми не наслідуємо світ у гонитві за модою, світськими розвагами... наша мета: сповіщати нинішньому поколінню й усьому світові Вічне Євангеліє або благу вістку про спасіння»; «ми проти будь-яких алкогольних напоїв, китайського чаю, кави та ін. Крім цього, ми оминаємо нечисту їжу»; «пророки відкривають світові плани Божі й показують нам, де ми знаходимось у світовій історії».

Дотримувались адвентисти України й загально протестантського культу. Обряд хрещення у громадах АСД не відрізняється від баптистського, як і обряд євхаристії, під час якого адвентисти також вдаються до омовіння ніг. Субота у їхніх громадах часто використовується для спеціальних богослужінь — так званих суботніх бесід, під час яких вони ознайомлюють з своїм ученням не тільки віруючих, а й невіруючих.

Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Перша громада АСД виникла 1890 року під Луцьком. Її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К. Рейвен, емігрант з Таврійської губернії, котрий побував у Америці і повернувся послідовником ідеї швидкого пришестя Христа. Два члени цієї громади, працівники столярного цеху К. Фендель та Й. Шледзинський, у 1896 р. приїхали у Лодзь, де заснували новий осередок.

Згодом туди переселилася група німецьких колоністів з Південної та Центральної України, утворивши на теренах Польщі адвентистський центр. При ньому на початку XX ст. відкрилися біблійна школа і місія для Західної України. Очолили центр колишній одесит Д. Гайде та адвентист із Житомира Ф. Ремферд. У 1906 р. була організована громада у Варшаві на чолі із Г. Шміцом, яка також виконувала велику роль у поширенні адвентизму в Західній Україні. У перше десятиліття XX ст. до регіону прибуло чимало зарубіжних місіонерів, переважно із Швейцарії, Німеччини, Північної Америки.

Завдяки зусиллям місіонера Ю. Петера у 1901 р. виникла адвентистська громада у Бєльську на чолі з Павлом Недобою. З іменем останнього пов’язують появу громад у Галичині. У 1922 р. адвентисти об’єднуються у Союз АСД в Польщі, що ввійшов до Східноєвропейського дивізіону. Союз розподілявся на вісім полів. Серед них — Сланське з осідком у Луцьку, Східне — у Гродно, Південне — у Львові. В українських етнічних землях основними місцями поширення громад АСД були повіти Підляський (три населених пункти), Брестський (один), Дубенський (чотири), Львівський (один), Луцький (вісім), Пінський (чотири), Перемиський (один), Сарненський (один), Сокальський (один), Слонімський (три). У Бєльську 1926 року відкрилася біблійна школа, яка готувала проповідницькі кадри для східних теренів Польщі.

У Варшаві й Лодзі Союз відкриває свої видавництва, що, крім загальної біблійної та віросповідної літератури (насамперед, численних творів Олени Уайт; вони, як і Біблія, вважаються обов’язковим джерелом пошуку Божественної істини), випускали журнали «Слуга зборів», «Знамення часу», «Світло для просвітництва» німецькою, польською та російською мовами. У Львові на кошти Союзу видавали україномовний часопис «Знаки часу» (виходив у 1927-1933 роках за редагуванням А. Мащака). Поширювалась українською мовою і література зарубіжних адвентистських центрів, наприклад, річник «Збори для місій», що видавали у 20-30 роках у Канаді. Важливу роль у розповсюдженні адвентистської літератури серед слов’янського, у тому числі українського, населення виконували й громади, які діяли в цей період у Закарпатській Україні, де у Тячівському та Рахівському повітах мали розгалужений осередок АСД.

У Західній Україні було також чимало громад, що не увійшли до Союзу адвентистів сьомого дня в Польщі. Такі осередки існували у Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, Коломиї, Горохові, Ковелі, Володимирі-Волинському, Рівному. Певне поширення на Буковині, Станіславщині, Львівщині мало також вчення адвентистів-реформістів. У Золочеві 1935 року була створена адвентистська секта християн сьомого дня. Вона не визнавала пророків і пророчиць, священною книгою вважала тільки Новий Заповіт.

Визначити загальну кількість адвентистів у Західній Україні дуже складно. Хоча більшість прихильників течії перебувала у Галичині, на Буковині та Закарпатті, збереглися відомості тільки про ті церкви АСД, котрі діяли на Волині. Тут, за православною статистикою, у 1932 р. налічувалося 1103 адвентисти.

П’ятидесятництво (від старозавітного свята п’ятидесятниці; у новозавітному варіанті — Зелені свята, або Трійця), як і адвентизм, виникло на ґрунті баптизму, наслідуючи висхідні віросповідні та культові принципи пізнього протестантизму. Вже у першій третині XX ст. ця течія за кількістю прихильників випереджала адвентизм і впритул підійшла до баптизму. Сьогодні п’ятидесятництво — одна з найчисельніших протестантських церков у світі.

Формально її появу датують 1903 роком, коли на членів однієї з громад у Лос-Анджелесі, за їх твердженням, зійшов Святий Дух і вони заговорили незрозумілими мовами. Однак формується п’ятидесятницьке вчення ще наприкінці XIX ст. з багатьох інших протестантських ідей, переважно баптизму та методизму. В їхньому середовищі у цей період виник рух святості, прихильники якого, не задовольняючись звичним тлумаченням спасіння, наполягали на його новому розумінні й додатковій аргументації. З руху святості вийшла така протестантська течія як перфекціонізм (від англ. — досконалість). Її адепти доповнили сотеріологіче вчення ідеєю про духовну освіченість або народження від Святого Духа, що, на їхню думку, дасть змогу людині остаточно звільнитися від первородного гріха і набути духовної досконалості, навіть святості. З руху святості вийшло і п’ятидесятництво, що збагатило перфекціонізм догматом про хрещення Святим Духом як остаточним аргументом у вченні про спасіння.

Догмат пов’язаний з новозавітним біблійним сюжетом про зішесття Духа Святого на апостолів Христа у день давньоєврейського свята п’ятидесятниці. Більшість християн сприймають цей сюжет як історичну подію, яка сталася лише раз і тільки з апостолами та першими послідовниками Христа. П’ятидесятництво актуалізує ії, оголошуючи можливість хрещення Святим Духом у наші дні, в реальному, земному житті. Звідси — нове осмислення догмату: на думку прихильників течії, духовне хрещення, а через нього й контакт зі Всевишнім, може отримати будь-яка людина, незалежно від її соціального статусу, релігійної приналежності, індивідуальних здібностей. Подібна демократизація догмату, його «заземлення» й особистісна наповненість зробили ідею хрещення Святим Духом надзвичайно привабливою для багатьох віруючих.

П’ятидесятництво розглядає спасіння як поетапний процес. Спочатку віруючий проходить етап водного хрещення, що символізує входження в його серце Ісуса Христа. Потім людина народжується звище, тобто особисто пізнає Святого Духа і досягає святості; нарешті, вона отримує хрещення Святим Духом, отже, духовно очищується і приєднується до Божих обранців, що остаточно гарантує їй вічне життя. Через хрещення Святим Духом віруючий набуває сили і для земного, буденного життя, і для релігійного служіння, спілкування з Всевишнім. Ця сила передається йому через плоди і дари Святого Духа — харизми, про які читаємо у Біблії.

Вона вказує, насамперед, на плоди Духа, які формують особу християнина. Це — освячення, святість, чистота, досконала любов, чисте серце, які виступають своєрідними символами етичної досконалості особи, гарантії спасіння. Отримуючи хрещення Духом, п’ятидесятник досягає цих плодів і тим самим уподібнюється Ісусові Христу, стає чистим (у духовному розумінні), святим. Дарів Святого Духа в Біблії є дев’ять. «Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом, іншому дари оздоровлення тим же Духом, а іншому роблення чуд, а іншому пророкування, а іншому розпізнавання духів, а тому різні мови, а іншому вияснення мов» (1 Кор. 12.8-10). Після духовного хрещення ці дари також стають доступними не лише апостолам, а й віруючим.

Головним даром Духа у п’ятидесятництві вважають глосолалію (від грец. — вимова незрозумілих слів) — дар промовляння мовами, який отримує віруючий від Бога у ході духовного хрещення. Це може бути рідна мова або якісь іноземні мови, незрозумілі вислови. Однак, на думку п’ятидесятників, є люди, котрі отримали від Духа дар тлумачення мов і здатні пояснити зміст розмови віруючого з Богом. Незважаючи на певну екзотичність, вчення про духовні дари має суттєве релігійно-етичне навантаження.

Отримання дарів означає для п’ятидесятника не лише гарантоване, очікуване у будь-якій протестантській течії, спілкування з Богом, а й прилучення до Його таємниць, Божественної мудрості, отже, до розуміння справжнього сенсу життя, кваліфікується як вищий ступінь етичного оновлення й удосконалення людини. Внаслідок хрещення віруючий «більше не є часткою цього світу... він належить Богові і є Божою людиною», «природна людина стає досконалою во Христі».

Зміни у духовному житті віруючого, на думку п’ятидесятників, обов’язково виявляються у повсякденності. Зрештою, це випливає із загально протестантської концепції «добрих діл», за якою віра без діл мертва, отже духовна досконалість вимагає конкретної реалізації. Тут ідея обраності набуває особливого етичного змісту: ти обраний — отже, повинен бути взірцем для інших. На думку п’ятидесятників, хрещена Духом людина стає духовно багатою, мудрою, наділеною багатьма чеснотами і природними здібностями: «Чим більше маємо дарів Святого Духа, тим більшими стають наші здібності, тим більше талантів ми маємо, тим більше зможемо досягнути».

Духовне оновлення виступає запорукою змін у буденному житті: віруючий досягає стабільності у матеріальному статусі (в окремих випадках — навіть добробуту), успіхів у навчанні, праці, особистих і сімейних справах, на соціальній ниві, так би мовити, вибивається в люди. Отже, спрацьовує традиційний для протестантизму соціально-психологічний механізм мотивації релігійного догмату: найдієвішим аргументом на його користь завжди виступають реальні зміни у житті людини.

Подібна «видимість» відзначає й інші п’ятидесятницькі догмати. Візьмімо догмат зцілення. Більшість протестантських течій розуміє його як морально-психологічне піднесення, духовне очищення. П’ятидесятники — як конкретний акт фізичного оздоровлення людини. Однак для цього потрібні глибока віра хворого, його внутрішня чистота, вплив на нього (через рукоположення та помазання хворого єлеєм) єдиновірців, котрі отримали дар зцілення від Святого Духа. Отже, догмат перетворюється на елемент культу. В багатьох країнах світу п’ятидесятники здійснюють його у великих спортивних і концертних залах, на стадіонах, перетворюючи обряд на своєрідне театралізоване шоу.

П’ятидесятницький культ мало чим відрізняється від баптистського. Окремі п’ятидесятницькі громади, насамперед, ті, що існують у Західній Україні, не дотримуються обряду омовіння ніг під час обряду євхаристії. Щодо хрещення Святим Духом, то його розуміють, передусім, як акт духовного оновлення особи, її радісно-емоційного переживання, що відбувається у процесі молитви віруючого без розрекламованої в атеїстичній літературі «бузувірської екзальтації» (крики, сльози, падіння тощо). Хоча у деяких п’ятидесятницьких сектах на початковому етапі елементи фанатизму та екзальтації, безумовно, мали місце, та в процесі еволюції течії поступово зникли.

Присутність суб’єктивного моменту в п’ятидесятництві, цілком логічного для протестантського індивідуалізму, також зумовила наявність у ньому різних течій, що існують як церковні об’єднання або невеликі громади сектантського типу. До перших серед найпоширеніших в Україні належать християни віри євангельської (Західна Україна) та християни євангельської віри (Східна Україна), що мають незначні відмінності. З п’ятидесятницьких сект відомі в Україні євангельські християни у дусі апостольському, п’ятидесятники-суботники, п’ятидесятники-сіоністи та ін.

На відміну від більшості протестантських церков, п’ятидесятництво не має свого світового центру. В цьому і певна слабкість, і водночас сила. Відсутність єдиного структурного канону дає змогу течії зберігати внутрішню динамічність, виявляти оперативність і нестандартність у пропагандистській та місіонерській практиці, вміло пристосовувати її до місцевих умов. Натомість існує чимало п’ятидесятницьких об’єднань, деякі з них — світового масштабу.

Це, передусім, стосується Асамблеї Божої з центром у США. Її очолює Генеральна рада під керівництвом суперінтенданта. В 20-х роках у структурі Асамблеї було створено Російську та Східноєвропейську місію, внаслідок чого започаткована діяльність п’ятидесятницьких громад в Україні. Серед інших найбільших п’ятидесятницьких об’єднань світу — Церква Божа з центром у Клівленді, Церква Божа з центром в Андерсоні, Назаретська Церква Божа (всі у США). За останніми даними, сьогодні у світі налічується понад 50 млн. п’ятидесятників.

Перші кроки течії в Україні пов’язані з іменем Івана Воронаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де був у пошуках заробітку. Ставши місіонером Асамблеї Божої, він активно проповідував її вчення серед баптистів, адвентистів і православних та впродовж декількох років привернув на свій бік багатьох неофітів. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п’ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. Вже у 1924 р. створюється Одеський обласний союз, а у 1926 р. — Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ) на чолі з І. Воронаєвим, В. Колтовичем, М. Гальчуком, І. Підлісним. Союз 1927 року налічував 350 громад і 17 тис. віруючих.

Перші кроки члени об’єднання спрямовували на створення своєї церковної структури: організовували групи благовісників, ареал подорожей яких охоплював і Західну Україну, і Бессарабію, і Кубанщину, і південь Росії; збирали кошти для відкриття біблійних та реґентських курсів; молодь об’єднувалась у хори й музичні ансамблі, численні гуртки (жінки — у гуртки крою та шиття або хатнього господарювання). З 1928 р. почав виходити журнал «Евангелист» та серія п’ятидесятницьких брошур, які видавали в Одесі у 1925-1929 роках російською мовою.

П’ятидесятники подібно до баптистів і адвентистів прагнули активного поширення своїх ідей. «Ця робота, — писав М. Гальчук, — величезна. І для її здійснення люди об’єднуються, створюють групи, союзи. Об’єднаними зусиллями досягаються великі цілі, недосяжні окремим людям... Для цього необхідна правильна організація... «. Однак сформувати церковну структуру в Україні п’ятидесятникам до війни не вдалося. Керівники Союзу ХЄВ були заарештовані (доля І. Воронаєва — від імені якого у 1930-1932 роках органи НКВС публікували у пресі покаянні листи, — достеменно невідома), громади закриті, їхнє майно конфісковане, декілька п’ятидесятницьких комун у Одеській області розпущені. Однак дещо все-таки було зроблено: узагальнено догматичну платформу церкви, розроблено її статут, накреслено характер існування за умов радянської влади. Це якоюсь мірою дало змогу п’ятидесятникам, незважаючи на багаторічні переслідування, вижити, а у післявоєнний період відновити діяльність.

На початку 20-х років XX ст. під впливом проповідей Пелагеї Коченкової та Леонтія Мельника у Кам’янець-Подільській губернії виникла секта п’ятидесятників-сіоністів, невелика, однак доволі екзотична. У ній знову виявилася спорідненість пізнього протестантизму з релігійним раціоналізмом.

Назва секти пов’язана із вченням, за яким тисячолітнє царство обраних буде існувати на землі, а точніше — у Палестині, на горі Сіон, де відбудеться друге пришестя. Тому істинні віруючі повинні прагнути переселення у Палестину для особистої зустрічі Господа. Про виникнення секти п’ятидесятників-сіоністів читаємо у друкованому органі євангельських християн: «... наприклад, у селі Романівці (коло м. Каменського)... Дух сказав через одну жінку, що вони повинні поїхати зараз на Сіон. Незважаючи на холодну зимову погоду, майже всі бричками (з сім’ями) стали від’їжджати у невідомому напрямку, кинувши будинки і господарку. Їх, звичайно, затримала місцева влада... і під наглядом міліції вернула назад, у Романівку. Двоє з дітей замерзли».

Подібні прояви фанатизму, що часто супроводжували появу нового релігійного руху, надзвичайно шкодили п’ятидесятництву, давали органам влади підстави для втручання у діяльність його громад і особисте життя людей. Репресії ще більше посилювали релігійний фанатизм. У 1929 р. Леонтія Мельника заарештували і вислали за межі Радянської України, однак 1932 року він повернувся назад вже з новими однодумцями (Д. Чайкою, Н. Стародубом та ін.) і продовжував діяльність нелегально. В умовах підпілля проповідь п’ятидесятників-сіоністів захоплювала ще більше віруючих. У Великій Бубнівці Волочиського району в 1931-1932 роках відбулося три з’їзди прихильників секти. І все ж налагодити якусь організовану діяльність вона так і не змогла: у першій половині 30-х років усіх її лідерів і чимало віруючих репресували.

Найбільше п’ятидесятницьких громад в Україні у 20-30-х зосередилось на Волині і в Галичині. Тут започатковується ще одна п’ятидесятницька течія церковного типу, безпосередньо пов’язана з Асамблеєю Божою, — християни віри євангельської (ХВЄ). Асамблея Божа у 1924 року у м. Данціґу (Ґданську) створює філіал Російської та Східноєвропейської місії, яку очолив суперінтендант Густав Шмідт. Філіал організував місійні поїздки американських та європейських проповідників на теренах Польщі, Західної Білорусі, Західної України. При ньому відкрилась біблійна школа з підготовки проповідницьких кадрів, згодом — короткострокові заочні курси для керівників громад, молодіжних гуртків, реґентів.

До роботи залучалися найактивніші діячі п’ятидесятницького руху в Східній Польщі. У Лодзі діяв чисельний осередок зеленосвятківців (так, від Зелених Свят, називають п’ятидесятників у Польщі). Його очолив випускник Лондонської біблійної школи Артур Бергольц. Разом з тим, увагу Шмідта привертають п’ятидесятники-українці, які на початку 20-х років прибувають із США, — І. Герис, П. Ільчук, Й. Антонюк та ін. Вони активно подорожували по селах і містечках Галичини, Волині і впродовж п’яти-шести років згрупували навколо себе осередок однодумців. У селищі Стара Човниця Луцького повіту у 1929 р. відбувся Перший з’їзд п’ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України. На ньому було прийнято рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської (ХВЄ) з центром у Лодзі. Від українських п’ятидесятників до керівництва Союзу увійшли І. Панько, Г. Федишин, П. Ільчук, Д. Косьма, Т. Нагорний, К. Леонович, С. Ярмолюк, І. Зуб-Золотарьов, М. Вербицький.

Союз, що його активно підтримували Данцігський філіал, а також Асамблея Божа, швидко налагодив місіонерство і пропаганду. Йому вдалося заснувати три видавничі центри, для роботи в яких на спеціальних курсах готували редакторів. Центр у Лодзі видавав літературу польською мовою, зокрема журнал «Доступ» (виходив у 1936-1939 роках) за редаґуванням А. Бергольця. У видавництві в Данціґу виходив російськомовний журнал «Прийдет Примиритель» (видавався у 1929-1939 роках, редактор Г. Шмідт). У Кременці друкували п’ятидесятницьку літературу українською мовою: крім серії брошур, співаників, збірників духовних віршів, видавали журнал «Євангельський голос» (у 1936-1939 роках; редактор Г. Федишин, потім М. Вербицький). Союз мав близько 30 недільних шкіл. Більшість з них існувала на Волині. У м. Ківерцях Луцького повіту працював сиротинець для дітей з бідних п’ятидесятницьких родин. Серед українців-п’ятидесятників більшість становили селяни, робітники, міщани.

Союз у 1937 р. налічував 500 громад і 18197 віруючих. З них на Волині проживало 7639 п’ятидесятників. Основні місця поширення течії в українських етнічних землях — це повіти Брестський (громади існували у 4 населених пунктах), Камінь-Каширський (3), Ковельський (3), Кременецький (17), Любомльський (2), Луцький (4), Лунінецький (4), Молодечний (2), Пінський (11), Рівненський (31), Сарненський (9), Володимирський (2). Однак громади були невеликими. Щодо Галичини, передусім Перемиського, Львівського, Станіславського воєводств, де також існували п’ятидесятницькі громади, то тут подібної статистики немає.

По суті, Союз зборів ХВЄ становив єдину п’ятидесятницьку церковну структуру в Західній Україні, подібну до Союзу ХЄВ у Східній Україні. Водночас існувала низка менших угруповань, які так і залишилися на рівні секти. Сектою слід назвати євангельських християн у дусі апостольському. Виникла 1913 року у Фінляндії та Петербурзі, однак внаслідок післяреволюційної еміграції деяких членів у Західну Україну, поширилася на Волині. Керівниками секти були українець Ігнатій Козачук та росіянин Микола Смородін. Найбільша група євангельських християн у дусі апостольському (100 осіб) була у селах Брестського повіту — Страдеху та Мідному.

Назва секти пов’язана з п’ятидесятницьким вченням про можливість отримання кожним віруючим хрещення і дарів Духа Святого, як це колись відбулося з апостолами Христа. Її особливістю є заперечення Трійці та дотримання суботи. Євангельські християни у дусі апостольському вважають, що єдиний Бог — тільки Ісус Христос (тому ще називаються ісусівцями чи єдиноборцями).

На початку 30-х років на теренах Волині з’явилася група п’ятидесятників ще одного американського об’єднання — Церкви Божої. З 1935 р. спільнота, яку очолював активний релігійний діяч, літератор і редактор Дмитро Гарасевич, діяла під назвою Збори християн Церкви Божої і видавала журнал «Будівничий Церкви Божої» (виходив у Кременці у 1935-1939 роках). За віровченням і культом цей осередок нічим не відрізнявся від Союзу зборів ХВЄ. Залишив чимало брошур, поетичних й пісенних збірок, спроб політичних оглядів та історичних розвідок з минулого протестантизму в Західній Україні.

У містечку Лішнівцях Ковельського повіту у 1932 р. утворилася секта карпівців (за іменем лідера Карпа Бабія) з 150 осіб. Сповідуючи догмати про хрещення і дари Святого Духа, її прихильники водночас визнавали православний культ, отримуючи дар глосолалії часто у православній церкві. Кількість членів секти не збільшувалась; від 1939 р. відомостей про неї вже немає.

Наближеною до п’ятидесятників була ще одна, поширена у Західній Україні, секта з елементами релігійного фанатизму — євангельські християни святі сіоністи. Назва секти пов’язана з відомою ідеєю другого пришестя Христа на горі Сіон і встановлення земного тисячолітнього царства у Палестині. Секта виникла у 1932 р. у с. Воскодавцях Рівненського повіту після проповідей Івана Мурашка, що стали своєрідною сумішшю п’ятидесятницьких, адвентистських, єговістських та штундистських ідей. Сам Мурашко, як пише про нього С. Грелевський, родом з Размірків Брестського повіту, був дванадцять років у США, де вступив у громаду свідків Єгови, однак виявив незгоду з окремими засадами їх вчення. Повернувшись в Україну, «почав оголошувати нову віру на теренах Волині... Проповідував українською мовою, читаючи на кожному кроці Біблію».

Впродовж декількох років організував групу симпатиків. Себе називав Ісусом Христом, «батьком Сіону», своїх помічників — апостолами, а «духовну» дружину Олену Кирильчук — дівою Марією. Таким гуртом вони подорожували*, розповідаючи, наприклад, як «діві Марії приснився сон про загибель світу у страшній війні, коли людей врятують тільки Мурашко і Кирильчук». Прилучитися до майбутнього спасіння, за їхніми проповідями, міг той, хто вступить до секти й отримає «печаті Господні», тобто порізи на тілі віруючого, що їх робив Мурашко. Першою позначеною «печатями» стала Кирильчук; кров з її порізів зібрали у пляшки, змішали з водою і використовували під час причастя.

З п’ятидесятницького вчення прихильники Мурашка визнавали догмати про хрещення і дари Святого Духа (насамперед, дари глосолалії та зцілення). Есхатологічна проповідь євангельських християн святих сіоністів була конкретизована твердженням про можливість побудови земного Єрусалиму силами віруючих. Єрусалим вони уявляли взірцевою фермою, побудованою за принципами комуни при обов’язковому підпорядкуванні віруючих апостолам на чолі з Мурашком. Саме у комуні потрібно чекати другого пришестя Христа, котрий прийде за «своїми дітьми і піднесе їх на святу гору». Була навіть здійснена спроба створення такої комуни — спочатку в с. Навецькому, під яким Мурашко придбав 700 десятин землі, потім — на хуторі Заречиці Дубовецького повіту, куди почали з’їжджатися у середині 30-х років прихильники Мурашка з окремих місць Полісся і Волині. Однак секта проіснувала недовго. Після 1939 р., коли І. Мурашко знову емігрував, у Західній Україні залишилося всього декілька десятків його прихильників.

До початку 40-х років XX ст. більшість п’ятидесятницьких сект (ми назвали лише основні) у Східній і Західній Україні припинила існування. Деякі з них влилися у більш організовані течії християн віри євангельської та християн євангельської віри.

Наймолодша пізньопротестантська течія, поширена переважно у Західній Україні, — єговізм, або течія свідків Ієгови. У 1884 р., у штаті Пенсільванія (США) колишній адвентистський проповідник Чарльз Руссель створив Товариство дослідників Біблії (з 1931 р. — Товариство свідків Ієгови) і почав видавати журнал «Вартова Башта». Як і будь-який творець нового вчення, Руссель виступив з палкою проповіддю перегляду усталених догматів та очищення істинної віри, повернення до раннього християнства. За Русселем, Лютер та інші реформатори так і не зуміли до кінця довести радикальне оновлення християнства, а після реформаційна епоха ще більше відійшла від справжньої віри. Цією вірою повинно стати єговістське вчення.

Дійсно, догматика і культ свідків Єгови багато у чому нагадують ранньопротестантську раціоналістичну традицію. Так, вони заперечують Трійцю (і у монотеїзмі наближаються до іудаїзму). Бога-Отця сповідують як Бога Ієгову: Він — джерело життя, творець усього видимого і невидимого, всемогутній і наймудріший. Ієгова — засновник універсального етичного закону, уособлення найвищої моральності. Христа безпосередньо створив Ієгова. Він Його син, однак не Бог, а тільки досконала людина, призначена для втілення Божого плану (відгомін аріанства). Святий Дух — це, насамперед, сила Ієгови, яка бере участь у створенні світу, виконанні Божественної волі та підготовці людей до спасіння. Ієгова дав свою силу Христові, і той виконує рятівну місію Бога на землі. Отже, прихильники течії дотримуються головного протестантського принципу, як і принципу загального священства віруючих. Своє вчення ґрунтують тільки на Біблії, надаючи перевагу Апокаліпсису та Книгам великих і малих пророків.

Чільне місце у раціоналістично-релігійних конструкціях єговізму посідає космологія. В уявленні прихильників течії, Бог виступає першопричиною світу, який розвивається за попередньо розробленими законами. Всесвіт постає єдиним великим полем невпинної боротьби Божественних і сатанинських сил. На боці перших — свідки Ієгови, других — весь сучасний світ, що уособлює сатану. Змінити світ неможливо, тому необхідно знищити у священній війні Армагеддон, після чого настане Царство Боже на землі для всіх праведників.

Отже, течія наслідує єретичний дуалізм, а водночас виявляє спільність з адвентизмом. Як адвентисти і социніани, свідки Ієгови заперечують безсмертя душі. Це виступає логічною ланкою в їхньому есхатологічному вченні, в центрі якого — ідея «великого дня Єгови», тобто Армагеддону, коли воскреснуть всі люди, котрі жили на землі. Той, хто дотримувався єговістського учення, врятується для вічного життя. Інших очікує страшна смерть у вогні. На думку прихильників течії, епоха Армагеддону вже давно розпочалась: її раннім етапом була Перша світова війна, внаслідок якої 1918 року відбулося «духовне», невидиме пришестя Христа на землю. Впродовж 1918-1935 років він зібрав навколо себе військо відданих слуг Божих, що мало 144 тис. воїнів, з яких, за останніми підрахунками керівників течії, живими залишилося близько 9 тис. —найдостойніших членів Товариства.

Сьогодні людство перебуває у перехідному періоді рішучої битви між Христом і сатаною, якого Ієгова скинув на землю вже давно. Ця битва невидима, головне її поле — душі людські. Поки що сатана перемагає, однак Армаґеддон покладе кінець його владі й «цьому сатанинському світові». Оскільки дату битви знає тільки Ієгова, віруючим залишається здогадуватися про час її наближення, пильно стежачи за світовими подіями. Те, що вона близько, засвідчує сповнення багатьох пророцтв Старого і Нового Заповітів. Це підтверджують численні локальні війни, стихійні лиха, політичні кризи, екологічні катаклізми, голод, епідемії, економічні та етнічні проблеми тощо. Чим більше земних негараздів, тим ближче Армагеддон.

Своєрідним проявом раціоналістичної традиції є майже повна відсутність богослужіння у громадах свідків Ієгови, навіть у протестантській спрощеній моделі. Молитовні збори єговісти замінили на студії — зібрання віруючих, коли під керівництвом старшого брата читають та обговорюють свої журнали. Кожна студія проводиться за розробленим тематичним планом. Причому, тлумачення Біблії без відповідного роз’яснення, взятого зі сторінок «Вартової Башти» або «Пробудись!», забороняється. Біблійні проповіді, молитви, колективний спів під час студій також відсутні, що фактично перетворює їх у звичайні співбесіди єдиновірців. Методичність і тематична цілеспрямованість, з якою проводять студії, зумовлює надзвичайно глибоке знання свідками Ієгови текстів Біблії. Це вони постійно демонструють у «свідченнях» на вулицях, у транспорті, під час місійних подорожей, відвідувань квартир і домівок.

З християнських обрядів єговісти дотримуються хрещення та євхаристії. Хрещення, крім загально протестантського розуміння (укладання договору з Христом і прийняття церковного членства) має ще один аспект — доказ готовності віруючих служити Ієгові та присвятити життя поширенню Його благої вістки. Євхаристія у свідків Ієгови, що водночас є своєрідним святом (проводиться у пам’ять про смерть Христа; інших християнських свят вони взагалі не відзначають), відбувається в усіх громадах. Однак причащатися можуть тільки одиниці обраних — той, хто зачислений у «вірний залишок 144 тис. «(тепер 9 тис.) духовних християн.

Вирізняються свідки Єгови особливою місіонерською наполегливістю. Знання Біблії та постійне свідчення про віру — головне завдання кожного члена громади. Віруючі, котрі вступають у Товариство, зобов’язані: «Неухильно впроваджувати у життя настанови, які дає «Вартова Башта», розглядати Товариство свідків Ієгови як дбайливого батька, котрий дає улюбленому синові корисні життєві поради; брати активну участь в обговоренні «Вартової Башти», розповсюджувати єговістську літературу й проповідувати благу вістку про Боже Царство іншим; підтримувати тісний зв’язок з братами і сестрами та перешкоджати їхньому приєднанню до інших колективів цього злого світу; використовувати вільний час для проповідницької діяльності, а не віддаватися земним насолодам; не втрачати пильності, постійно стежити, щоб розум не наповнювався думками цього злого світу та його цілями; не йти на жодні компроміси щодо Бога, постійно удосконалюватися духовно, примушуючи себе до цього, оскільки спочатку удосконалення дається нелегко; не задовольнятися мінімумом праці у Товаристві, а з радістю брати на себе максимальне навантаження».

Значно сприяє досягненню цих завдань сама структура течії. За єговістським вченням, Товариство — «невидима частина теократичної* організації Ієгови, яка знаходиться під наглядом Ісуса Христа». Теократичний характер Товариства полягає, насамперед, у його централізації та ієрархізації всіх складових, надзвичайній, майже військового взірця дисципліні та конспіративному способі функціонування громад, методів діяльності віруючих (у багатьох країнах свідки Ієгови діють нелегально). Очолює Товариство керівна корпорація у Брукліні (США). Її президентові підпорядковано 96 філіалів, що, у свою чергу, поділяються на крайові бюро. Первинні осередки цієї структури — стрефи (тобто громади).

Стрефи складаються з груп, групи — з гуртків, куди входить декілька осіб — віруючих (слуг, або свідків). При такій побудові члени однієї стрефи, входячи у різні гуртки, можуть іноді не знати один одного. У цьому — ще одне пояснення особливо міцної будови єговістських осередків і такого ж надзвичайно низького відсотку відходжень віруючих від самої організації. Крім того, віруючий і навіть його безпосереднє «начальство» (старший слуга), за статутом Товариства, позбавлені будь-яких прав на самостійне розв’язання того чи іншого організаційного, а тим паче віросповідного чи культового питання. Кожен слуга повинен чітко і беззаперечно виконувати настанови Бруклінської корпорації. Тільки вона приймає рішення за всіх членів Товариства в усьому світі. Сьогодні течія свідків Єгови має громади в 205 країнах, об’єднуючи понад 3,5 млн. віруючих.

Відомості про започаткування єговізму в Україні дуже суперечливі. По суті, до останнього часу вивчення його історії зазнало найбільших перекручувань та авторського суб’єктивізму. Дослідження, присвячені течії, були спрямовані не на пошуковий процес, а на «викриття антикомуністичної суті» єговізму чи щось подібне. Певний внесок у «викриття» зробила релігійна література — не лише православна чи греко-католицька, а й протестантська. Хоча існують і об’єктивні труднощі, яких обов’язково зазнає дослідник течії. Оскільки свідків Єгови в Україні переслідували, вони діяли підпільно, а їхне керівництво приховувало будь-яку конкретну інформацію, фактичного матеріалу майже не накопичено.

Реґіон започаткування єговізму в Україні — це Галичина, Закарпаття, Буковина, менше Волинь. Першими свідками Єгови стали еміґранти, які, побувавши у США, повертались прихильниками течії. Початок їх діяльності припадає на 1920-1921 роки. Відомі перші пропаґандисти єговізму — Антін Войцехівський, Йосафат Боруцький, Павло Мащук, Михайло Опонюк, Федір і Микита Білинські та ін. Невеличкі громади почали утворюватися у 1922-1925 роках.

До них входили переважно українці, хоча були поляки, німці, здебільшого — з селян та міської бідноти. У Галичині зосередилось 60-70% громад. На Львівщині — у селах Сугрові, Жукові, Вутові, Підлісках, Середпільцях, Пирятині, Добрянах, у м. Львові, Ходорові, Дрогобичі. На Станіславщині — в Гнильчі, Яблонівці, Підгайцях, Рашкові, Долині, Вигоді, Рожнятині.

У 20-х роках свідків Єгови у Західній Україні підтримували єдиновірці з США завдяки постійним приїздам єговістських емісарів. Однак головну роль тут виконало функціонування європейських філій Товариства: у Цюріху, Берні, Лондоні. 1926 року відкривається філіал у Маґдебурзі, що особливу увагу приділяє східноєвропейському реґіону, у 1927 р. — у Берліні, де, почала працювати перша в Європі єговістська радіостудія.

Безпосередній вплив мала і польська філія у Лодзі. На Закарпатті перші єговістські групи з’явилися 1921 року. Тут діяв бруклінський місіонер І. Шафар — представник крайового бюро, що існувало у Словаччині. На Буковині течію підтримували єдиновірці з Бессарабії, де перші громади виникли у 1924-1925 роках внаслідок діяльності румунської філії Бруклінського центру.

Численні опікуни і місіонери спричинили існування в 20-30 роках у Західній Україні різних, іноді ворогуючих між собою єговістських угруповань, частина з яких навіть не підпорядковувалася Брукліну.

Безперечно, найбільша кількість віруючих належала до громад, що входили до структури Товариства свідків Єгови. Вони були складовою частиною Крайового бюро (керівники — В. Шейдер, Л. Маковський, А. Рашка), яке діяло у Польщі та Західній Україні під назвою Товариства дослідників Св. Письма (або, за польською транскрипцією, бадачів Св. Письма). У структурі польського бюро у 1925 р. відкривається філіал у Львові (філіал Відділу крайового на кресах), який очолювали Л. Кіницький та М. Струк. Наприкінці 20-х років філіал налічував 70 громад, найбільші з них діяли у Львові, Перемишлі, Луцьку, Станіславі, Рівному, Холмі, Коломиї, Калуші, Бучачі, Рогатині, Стронятині, Сарнах, Дрогобичі, Бориславі, Радехові, Сокалі, Самборі.

В опозиції до Бруклінської корпорації було декілька єговістських угруповань. Перше — Вільні дослідники Св. Письма (виникло у 1927 р.), яке висловлювало незгоду з нововведеннями наступника Русселя — Й. Руттерфорда. Вільні дослідники організували Крайове бюро у Кракові під головуванням А. Стаха, яке поширювало проповідь єговістського вчення у Малопольщі та Галичині.

Ідейну спільність з цим угрупованням мало Товариство прихильників руху Єпіфанії. Воно виникло у 20-х роках серед єговістів Швеції, знайшовши чимало прихильників у Польщі й Західній Україні. Засновник руху — Р. Джонсон — також виступив як ідейний опонент Й. Руттерфорда та продовжувач «чистоти раннього вчення свідків Ієгови».

У близькій співпраці з рухом діяло Товариство прихильників Христа, яке очолили колишній греко-католицький священик Д. Хомяк, а також Г. Литвин. Це відгалуження складалось тільки з українців і діяло не лише у Галичині, а з середини 30-х років і на Волині — у Володимир-Волинському, Луцькому, Ковельському повітах. Особливістю прихильників секти було уявлення про Ісуса Христа як її найпершого керівника, а також визнання переваги Нового Заповіту над Старим.

Четвертим опозиційним, стосовно Брукліна, єговістським угрупованням у Західній Україні був Комітет оборони науки вірного слуги, очолюваний М. Костиною, котрий видавав часопис «Голос правди» українською та польською мовами.

Однак названі секти мали незначну кількість прихильників і поступово майже повністю увійшли до Товариства свідків Ієгови. Це, мабуть, і дало йому змогу, незважаючи на нелегальний статус, організувати в Західній Україні мережу громад, хоч і невеликих. Своє вчення свідки Ієгови поширювали, насамперед, у формі друкованої продукції. Це, зокрема, часописи «Вартова Башта» (українською та російською мовами), «Сіонський вісник втіхи» (українською та польською). Україномовних брошур і листівок, за нашими підрахунками, у 20-30-х роках було привезено (з США, Німеччини, Польщі) близько тридцяти найменувань. Ще більше видань поширювали польською, російською та німецькою мовами. Така широкомасштабна пропаганда, а також невтомне місіонерство, «особисті свідчення» віруючих виконали головну роль у подальшому існуванні течії в Україні.

Звичайно, палітра пізнього протестантизму наприкінці XIX - першій половині XX ст. не обмежується названими течіями і сектами. На західних теренах України у цей період існували окремі штундистські громади (наприклад, мальованці, декілька груп яких діяло у 20-х роках на Волині), секти ново умивальників, наближених до баптизму та євангельського християнства (на Волині), вільних євангельських християн, котрі сповідували дарбізм (налічували близько 50 членів у селах Озерці, Людвігові та Юзефові Луцького повіту), кілька громад методистів* у Львові та Перемишлі. На Волині відомі моравські брати, які хоч і діяли тут у єдності з німецькими лютеранськими осередками, однак мали окрему організацію, на чолі з церковною радою. Порівняно з кількістю поляків, чехів і німців, віруючих-українців у них було небагато. Ці угруповання, як і більшість інших дрібних спільнот, не залишили якогось помітного сліду в історії вітчизняного протестантизму.

Отже, пізньопротестантські течії, що вийшли з ранніх внаслідок неодноразового пієтичного піднесення, «великого пробудження» (або ревівалізму), а, по суті, постійної модернізації традиційного протестантизму, становили мозаїчну картину динамічного, внутрішньо рухливого релігійного процесу. У такий спосіб, фактично, еволюціонує конфесія в усьому світі, що відповідає загальнопротестантському ідеалу «церкви, яка постійно реформується».


21.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!