Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Релігійні течії в Україні в першій половині ХХ ст.: формування української протестантської церкви. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Релігійні течії в Україні в першій половині ХХ ст.: формування української протестантської церкви. Реферат

Повернення лютеранства і кальвінізму пов’язане, насамперед, з процесами, що відбувались у 20-30-х роках ХХ ст. Події Першої світової війни, революційний спалах у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення регіону, а також урізноманітнення його релігійного життя

Історія протестантизму в Україні в ХХ столітті позначена повним пануванням пізніх течій. Натомість більшість країн Європи, яким вдалося зберегти прихильність конфесії, продовжують надавати перевагу її раннім, так би мовити, класичним течіям — лютеранству, кальвінізму (реформатству, пресвітеріанству, конгрегаціоналізму), англіканству. І хоча у цих країнах деякі пізньопротестантські церкви посідають чільне місце, ранні залишаються респектабельнішими, «статусними», зв’язаними не тільки з громадськими, культурно-просвітніми, а й політичними і державними інституціями.

Там, де протестантизм продовжує існувати за умов утисків, поле функціонування його ранніх течій, орієнтованих на правлячі структури, різко звужується. Тому активізуються пізні, церковного чи сектантського типу течії, мобільні, здатні до конспіративної діяльності та гнучкої адаптації стосовно політичних змін, постійної внутрішньої трансформації. Зовнішній тиск призводить до того, що громади стають згуртованішими, активнішими, чисельнішими, часто вдаються до фанатизму як вимушеної реакції на переслідування. Йдеться, загалом, про одну із закономірностей в еволюції будь-якої релігії.

Історія протестантизму в Україні у першій третині ХХ ст. знає, натомість, один, на перший погляд, несподіваний поворот. Йдеться про спробу повернення на її терени ранніх протестантських течій — лютеранства і кальвінізму, сліди яких загубилися тут ще на початку ХVIII ст. Щоправда, така спроба могла здійснитися тепер лише у Західній Україні. І не тільки через відому ситуацію, в якій опинилися віруючі у Радянській Україні.

Повернення лютеранства і кальвінізму пов’язане, насамперед, з процесами, що відбувались у 20-30-х роках ХХ ст. Події Першої світової війни, революційний спалах у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення регіону, а також урізноманітнення його релігійного життя.

Незважаючи на державний статус римсько-католицької церкви, інші християнські церкви та осередки у Західній Україні не втратили юридичних прав і після польської окупації зберігали можливості для своєї діяльності. Це стосується, насамперед, греко-католицької церкви у Галичині та православної на Волині. Щодо протестантських громад, то вони до середини 30-х років, коли почалися відкриті репресії влади проти «сектантів» та «євангеліків», мали тут статус «терпимих».

Цього було цілком достатньо для наводнення Західної України зарубіжними протестантськими проповідниками, діяльності філій та місій різних центрів. У 20-х роках активізувалося життя й у німецько-польських осередках, що також мали вплив на місцеве населення.

Та основну роль у поширенні ранньопротестантських громад з початком 20-х років почали виконувати українські емігрантські церкви. Зокрема кальвіністи, яким у США і Канаді вдалося сформувати у цей період розгалужене об’єднання, активно підтримане американськими пресвітеріанськими церквами і спорідненими організаціями у Європі (передусім, у Швейцарії, Голландії, Польщі). Внаслідок їхніх спільних зусиль ідея відновлення давніх традицій лютеранства й реформатства у Західній Україні отримала солідну основу для практичної реалізації.

Певну підготовчу діяльність проводили вже існуючі німецько-польські ранньопротестантські осередки, мережа яких охоплювала майже всю Західну Україну. Останню умовно поділяли на декілька районів, що були сферами впливу конкретних релігійних об’єднань чи союзів.

Ті з них, які створювалися за умов польського панування, контролювали, переважно, північні регіони — Люблінщину, Підляшшя, Західну Білорусь, Віленщину, Волинь. Лютеранські й кальвіністські організації, які виникли ще за часів Австро-Угорщини, мали найміцніші осередки у Краківському, Львівському, Станіславському, Тернопільському воєводствах, а також на Буковині і в Закарпатті.

Громади складалися здебільшого з німців, однак у них перебувало чимало поляків, чехів, угорців, словаків, голландців, французів, австрійців. І хоча зустрічаємо відомості про існування осередків й у сільській місцевості (переважно у колоніях та фермерських господарствах), більшість лютеран і кальвіністів-неукраїнців мешкала у містах. Це були ремісники, крамарі, торговці, міщани, робітники дрібних підприємств, представники чиновництва та інтелігенції (лікарі, вчителі, адвокати та ін.).

Нас зацікавили ці релігійні структури з декількох причин. По-перше, вони існували в українських землях і мали певний вплив на їх економічний і культурний розвиток. По-друге, у цих громадах перебувало чимало українців. По-третє, вони підготували ґрунт для утворення українських лютеранських і кальвіністських громад, отже, також вписали сторінку в історію конфесії першої третини ХХ ст.

Таким чином, звернімося передусім до неукраїнських ранньопротестантських церков.

Лютерани з початку ХХ ст. і до 1939 р. мали декілька організацій. На півночі панувала Варшавська євангельсько-аугсбурзька консисторія (від лат. — зібрання) * та Віленська євангельсько-ауґсбурзька консисторія. Переважна більшість їх громад існувала в Польщі й Західній Білорусі. Та численні осередки зустрічаємо і в українських етнічних землях.

У Холмі лютеранська німецька громада (існувала з 1875 р.) наприкінці 20-х років налічувала 11 тис. членів; Венгрові (з 1650 р.) — 1,5 тис., мала будинок для літніх людей; Луцьку (з 1899 р.) — 3 тис.; Бресті (з 1563 р.) — 5650 осіб; Рожицях (з 1862 р.) — 16 тис.; Рівному (з 1902 р.) — 3500, будинок для літніх людей; Дубні (з 1902 р.) — 2794; Тищині (з 1888 р.) — 1930; Володимирі-Волинському (з 1891 р.) — 2525; Ковелі (з 1918 р.) — 311 осіб. Щодо Закарпаття, то вдалося знайти дані лише по Пряшівській єпархії: тут на початку ХХ ст. проживало 113816 лютеран і 148936 кальвіністів1.

У галицько-буковинському регіоні німці-лютерани не мали окремої організації, а діяли разом з кальвіністами у Союзі церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького* визнання.

Кальвіністи на початку ХХ ст. налічували декілька об’єднань. Їх громади зустрічаються у Західній Україні.

Це — Євангельсько-реформатське об’єднання з осідком у Вільні. Воно мало чотири малочисельні громади на Волині (у Луцьку, Михайлівцях, Озерянах, Купейсівцях), які складалися з міщан2. Певна кількість громад, переважно у Галичині, належала Євангельсько-реформованій церкві у Республіці Польській (з консисторією у Варшаві), що об’єднувала поляків, німців, чехів, французів.

Найбільшою ранньопротестантською інонаціональною організацією у Західній Україні був Союз церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ). Його створення відносять до XVIII ст., коли австрійська влада законом 1781 року визнала юридичні права протестантських громад у Австро-Угорщині.

Тут у 1848 р. відбувся перший протестантський синод, на якому вирішували питання об’єднання лютеран і кальвіністів, що сталося лише у 1891 р. СЦАГ обрав федеративну будову: лютеранські та кальвіністські громади зберігали недоторканими лише вчення і культ; організаційно вони підпорядковувалися єдиній управі. До 1914 р. СЦАГ діяв у Малопольському регіоні, куди входила так звана Галіційсько-Буковинська суперінтендантура (єпископат).

Після падіння Австрійської імперії та колонізації Західної України Польщею сфера діяльності Союзу звузилась до Галичини; більшість буковинських громад опинилася на території Румунії. У 20-х роках ХХ ст. географія СЦАГу дещо змінюється. Він розподіляється на чотири сеньйорати: Західний (регіон Бяли та Кракова, лютеранські громади), Середній (Західна Галичина і частина Львівського воєводства, лютерани), Східний (Східна Галичина, лютерани) та Євангельсько-гельвецький (весь регіон поширення, кальвіністські громади).

З 1924 р. на чолі Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання став пастор із Станіслава Теодор Цеклер, німець, виходець із сім’ї університетського професора, доктор теології, який приїхав у Галичину у 1891 р. з планами протестантської місії серед місцевого єврейства. З цього часу центр діяльності Союзу остаточно утверджується в українських землях.

Назвемо головні місця поширення СЦАГу в Західній Україні. У Середньому сеньйораті найбільші громади існували в Юзефові Радехівського повіту (мала 518 членів, володіла 5 га землі), у колонії Дорнфельд Львівського повіту (875 членів, мала німецьку школу, будинок для літніх людей, 27 га), у колонії Хартфельд (304 члени, німецька школа, 32 га), колонії Унтервальден Перемиського повіту (336 членів, німецько-польська школа, 10 га), колонії Ейнсінґен Рава-Руського повіту (341 член, німецько-польська школа, 10 га), у Записанці біля Камінки-Струмилової (339 членів, німецько-польська та приватна школи), у Львові (2518 членів, у 1935 р. — 5 тис., мала два чиншових будинки, а також маєток з будівлями і землею у Кульпаркові) 3. Загалом у Середньому сеньйораті існувало 52 громади, у тому числі в Нових Бурчицях Симбірського повіту, Шумлаї Яворівського, Толщові Львівського, Маковій Добромильського, Станіні Радехівського, Романівцях Рудківського, Збойськах Кросненського, Броніславівці та Казимирівці Жовківського, у Миколаєві, Перемишлі, Ярославі (будинок для літніх людей), Рава-Руській (будинок для літніх людей) тощо.

Східний сеньйорат СЦАГу налічував 38 громад. Найчисельніші з них існували у Станіславі (1890 членів, німецька школа, будинок для літніх людей, сиротинець, 40 га), Стрию (1662 члени, німецька школа, будинок для літніх людей), Болехові Долинського повіту (710 членів, німецька школа, будинок для літніх людей), колонії Бріґідау Стрийського повіту (985 членів, дві німецькі школи, будинок для літніх людей), у Долині (604 члени, німецько-польська школа). Менш чисельні громади (від 25 членів у Крехівцях Станіславського повіту до 347 у колонії Угорсхаллє Калуського повіту) існували в Дрогобичі, Заліщиках, Тернополі, Гусятині, Богородчанах, Надвірній, Турці та ін.

Сеньйорат Євангельсько-гельвецький налічував 18 громад. Найбільші існували в Дрогобичі (1034 члени, німецька школа), Коломиї (970 членів, три німецьких школи), Седлісках Рава-Руського повіту (324 члени, німецько-польська школа), колонії Лугустдорф Коломийського повіту (380 членів, приватна школа, будинок для літніх людей).

За національною ознакою членство у громадах СЦАГу розподілялось так: у Середньому сеньйораті з 11653 членів у всіх громадах 10362 віруючі були німцями, 1236 — поляками, 23 — українцями, 32 — інших національностей; у Східному сеньйораті з 10914 членів — 10188 німцями, 93 поляками, 633 українцями; у Євангельсько-гельвецькому з 4265 членів — 3938 німцями та 246 українцями4.

Історія Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького та гельвецького визнання цікава, насамперед, культурно-національною та громадсько-філантропічною діяльністю. Чи не найголовнішою позарелігійною сферою СЦАГу вважалося опікування шкільною справою. І хоча йшлося переважно про школи німецькі та частково польські, до освітнього процесу керівники Союзу залучали й українців. З цією метою у Львові та Станіславі було відкрито дві гімназії гуманітарного профілю, побудовані за програмою публічних шкіл, на зразок середніх. У них навчалися юнаки і дівчата.

У Львівській гімназії наприкінці 20-х років налічувалося 162 учня, Станіславській — 1425. Для дітей з бідних родин у колонії Дорнфельд (під Львовом) відкрилася доброчинна школа (на зразок ланкастерських або народних). З 1922 р. при ній працювали чотиримісячні курси для початкового та спеціального (з набуття певних професійних навиків) навчання для жителів навколишніх сіл6.

Згідно зі статутом, прийнятим СЦАГом ще у 1891 р., при кожній громаді має бути школа, причому, не залежна від церковного керівництва, зі своїми статутом та автономною шкільною радою. До шкільної ради, крім священнослужителів, входили миряни. Наприкінці 20-х років у чотирьох сеньйоратах налічувалося 83 школи і декілька шкільних товариств, працювало 140 вчителів, навчалося 2924 учні, з них — 187 українців.

Вищих навчальних закладів Союз не мав та й не міг мати за умов державного статусу римсько-католицької церкви. Водночас для такого закладу не вистачало викладачів. Тільки деякі пастори були з вищою богословською освітою (отримували її переважно у Німеччині). Протестантські богословські семінарії у Польщі — Варшаві, Лодзі, Венциборку, Данціґу, Торуні — вважали середніми.

Мережа філантропічних організацій СЦАГу також охоплювала всю Галичину, основний центр діяв у Станіславі. Тут існувало Товариство ім. Густава Адольфа. Воно займалося збиранням і розповсюдженням коштів для бідних і нужденних, хворих і калік, самотніх і літніх та організацією конкретної допомоги цим людям. Чимало коштів Товариство витрачало на опіку сиріт і хворих дітей.

Товариство ім. Густава Адольфа мало чотири відділення.

Відділення «А» займалося опікунськими закладами. Сюди входили притулок для немовлят, дітей молодшого віку (знаходились у комплексі благодійницьких будівель «Сарепта»), хлопців від 7 до 12 років (заклад «Ебенезер»), дівчат цього ж віку («Бетеста»), психічно і фізично хворих дітей («Сунем»). Відділення «В» орієнтувалося на навчальну і виховну роботу серед молоді. До нього входила низка приватних навчальних закладів загального і спеціального профілю (наприклад, з домашнього господарювання і рукоділля), декілька шкіл для бідних дітей.

Відділи «С» і «D» проводили релігійне навчання, у тому числі жінок (сестер-дияконіс). За будинками для літніх наглядали сестри з «Сарепти», котрі проходили спеціальну медичну підготовку в Познані та Цюріху. У будинках для літніх у 1929 р. перебувало 406 осіб (374 були протестантського визнання, 30 — католицького, 2 — іудейського) 7.

Гроші на утримання численних сиротинців, шпиталів, навчальних закладів віруючі заробляли сільськогосподарською діяльністю на землі та фермах, що належали СЦАГу, а також надаючи приміщення в оренду. Так, у 1928 р. прибуток з оренди домів і маєтків у всіх чотирьох сеньйоратах становив 290 тис. злотих8. Деякі кошти поступали внаслідок видавничої діяльності (наприклад, після розповсюдження періодичних видань «Євангельська церковна газета» та «Маленький помічник», що виходили у Станіславі та Львові німецькою мовою).

Доброчинними акціями займалися й молодіжні товариства Львова, Станіслава, Бєльська, Стрия («Євангельський молодіжний союз», «Євангельський жіночий молодіжний союз», «Євангельська молодіжна ліга»). Загалом у системі СЦАГу існувало близько 20 різних товариств9.

Однак, незважаючи на потужний апарат, освітню та філантропічну діяльність, Союз церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання не міг задовольнити українських протестантів. По-перше, він був явищем німецької релігійної культури і стояв осторонь духовних потреб корінного населення.

По-друге, поза релігійну практику спрямовував переважно на єдиновірців, а тому залишився в ізоляції від широких громадських кіл. По-третє, негативно ставився до спроб автономізації українських протестантів, створення окремих національних релігійних об’єднань.

Останнє у кінцевому підсумку призвело до розриву українців з Т. Цеклером. У безпосередній спілці з ним (хоч офіційно — поза СЦАГом) залишилася тільки українська лютеранська церква і група незалежних кальвіністів на чолі з пастором В. Федівим.

Лютеранство серед українського населення зародилось у 20-х роках ХХ ст. і розвивалось за допомогою СЦАГу (й за особистою участю пастора Т. Цеклера), а також деяких рееміґрантів-лютеран з США, Канади, Німеччини.

У 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-ауґсбурзьку місійну раду з центром у Станіславі. До початку 30-х років їй вдалося заснувати громади у таких населених пунктах Галичини, та Покуття: Станіслав, Микитинці, Крехівці (відкрито лютеранську кірху), Паціків, Старі Богородчани, Манява (побудовано каплицю), Лазарівка, Вербятин, Лядські, Нувочин, Нісколожі, Короснятин, Єзежани, Зарваниця, Камінна (кірха), Палагічи (кірха), Єзупіль, Побереже, Антонівка, Борисів, Чорноложі10. До 1939 р. з’явилося декілька громад на Волині: у Товмачі та Луцьку.

Однак загалом збільшення лютеранських осередків і кількості їх членів було незначним. Станіславська суперінтендантура у 1931 р. налічувала 1137 членів церкви. Впродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась: після утворення української реформатської церкви частина лютеран перейшла у кальвінізм.

Рухом зацікавилися протестантські кола Європи, зокрема, Союз Мартіна Лютера з Ерлангену, Скандинавське об’єднання лютеранських церков, Лютеранське товариство взаємодопомоги.

При останньому створено спеціальний відділ, що організовував місіонерські поїздки відомих європейських протестантських діячів у Галичину (серед них були також і вчені — філологи, історики, фольклористи, які досліджували регіон, опублікувавши згодом декілька цікавих праць з української культури та релігійного життя), а також займався фінансовою допомогою і теологічною підготовкою молодих проповідників з України11. Випускниками лютеранського університету в Тюбінґені були Теодор Ярчук (спочатку він готувався до греко-католицького сану і навчався у Римі), Іван Піщук, Іван Дем’янюк. З їхніми іменами і пов’язується лютеранський рух серед українців.

Окрім Ярчука (засудженого у 1939 р. органами НКВС і засланого до Сибіру; останні роки життя невідомі), на священницьку службу в Українській євангельсько-ауґсбурзькій місійній раді було рукоположено 15 пасторів. Серед них — І. Шебець (загинув під час Другої світової війни), В. Волосянка, С. Остапович, В. Піщук (усі заарештовані й вивезені органами НКВС) та ін.

У громадах українських лютеран впроваджувались елементи греко-католицької літургії* на основі переробок з Іоанна Златоуста, внутрішнє життя ґрунтувалося на засадах української обрядовості, народних звичаїв, обов’язковості рідної мови. Керівництво особливу увагу звертало на формування національних рис лютеранського руху. Ідею українізації лютеранства постійно пропагував Т. Ярчук у багатьох релігійних часописах. «Він обстоював погляд, що лютеранство відповідає більше духовним вимогам українського народу» 13. Цій ідеї була присвячена більшість видань, що випустила у Станіславі Українська євангельсько-ауґсбурзька місійна рада.

В одному з них, зокрема, читаємо: «Ми є українські євангелики. Любимо наш нарід український і звичаї наших вітців. Мимо ріжних наклепів на нас... ми стремимо до духовної обнови українського народу на основі Правди Божественної Євангелії... Ми глядимо на геніїв українського народу Гр. Сковороду, П. Куліша, Т. Шевченка» .

Популяризатор національної ідеї у лютеранському русі, колишній греко-католицький священик Юхим Фолюшняк обстоював народний характер лютеранської церкви, її значення у можливому прилученні України до ідеалів свободи совісті та особистості.

«Уважаємо, що одинокою Церквою, яка відповідатиме вповні духовним потребам і життєвим інтересам української нації, є лише Соборна Церква на основі Євангельсько-Авсбурзького віросповідання, бо вона шанує її національні ідеали та є незалежною від Москви чи інших Римів... Будучи рідною і нероздільною частиною української душі, та церква відчуває всі болі і кривди народу та його потреби... може дати українській нації великі духовні користи, бо нарід позбудеться тоді духовного рабства і дійде до великого розвою і поступу, так само, як дійшли до того інші великі народи» .

Загалом, незважаючи на невелику кількість своїх адептів, Українська євангельсько-ауґсбурзька місійна рада проводила широку пропагандистську діяльність. Вона мала періодичні видання, що виходили впродовж 1931-1938 років у Станіславі: газету «Прозри!», часопис «Новий світ. Місячник, присвячений духовній обнові українського доросту», газету «Стяг», з 1939 р. — журнал «Стяг.

Місячник, присвячений Церковним і громадським справам». Ця періодика містила чимало статей політичного змісту, проводила антиуніатську полеміку і надзвичайно наступально пропаґувала протестантські ідеї: «Ми мусимо бути радикальним християнством... мусимо бути рішучими, мати рішучі громади, потребуємо рішучої Церкви, якщо хочемо вистояти у сих переломових часах і сповнити наше покликання в духовому відродженню нашого народу» .

Чимало місця на сторінках цих часописів приділяли співпраці українських лютеран з громадсько-культурними організаціями Західної України, передусім, з товариствами «Просвіта», «Відродження», «Рідна школа». Читаючи некролог, присвячений активістові руху Петрові Гільтайчуку з Камінного, довідуємося, наприклад, що він був членом-засновником місцевої читальні «Просвіта», організатором Товариства «Січ», активістом кооперації.

На ниві друкованого слова українським лютеранам належить також спроба перекладу рідною мовою деяких європейських протестантських творів.

Це, зокрема, переклад уривків з «Ауґсбурзького сповідання» Ф. Меланхтона (вийшли у Станіславі 1933 року у вигляді брошури під назвою «Євангелицьке визнання віри (Авсбурзьке сповідання) «, а також з «Малого катехизису» М. Лютера (автор перекладів Т. Ярчук). Однак більшість творів писали українські лютерани: «Український євангельський співаник», «Апостол Петро», «Бичівники» Т. Ярчука, брошури «Творім рідну церкву!», «Де правда?» Ю. Фолюшняка, «Попівське сумління» В. Гулика, «Мій талізман», «Хто такий Мартін Лютер» М. Гільчука (побачили світ у Станіславі у 1931-1936 роках). Богословcький рівень цих видань значно поступався іншій протестантській (не кажучи вже про греко-католицьку та православну) літературі, маючи, здебільшого, публіцистичний характер. Це в очах місцевого населення, яке загалом неприхильно ставилося до «німецької віри», серйозно знижувало ефективність лютеранської пропаганди.

Події 1939-1944 років штучно перервали подальший розвиток руху. Частина пасторів була репресована, частина, а з ними й чимало віруючих, виїхала за кордон.

Кальвінізм серед корінного населення Західної України також поширився з середини 20-х років і також значною мірою за участі зарубіжних місіонерів. Зокрема, секретар Європейського бюро церковної допомоги у Східній Європі, професор з Женеви А. Келлер, представник Об’єднаної реформатської церкви в США, доктор богослов’я Д. Біч неодноразово відвідували Галичину і, як зазначає О. Домбровський, «брали особисто участь в українських євангельських Богослуженнях та були захоплені українською піснею й українським народним одягом» 18.

На початку 20-х років у США і Канаді вже діяли українські кальвіністські церкви, зорганізовані у розгалужену церковну структуру — Українське євангельське об’єднання у Північній Америці.

Об’єднання скеровує в Україну досвідчених проповідників, випускників відомих протестантських навчальних закладів (колеґіумів у Манітобі та Нью-Йорку, богословської семінарії у Вінніпезі) — Василя Кузіва, Павла Крата, Левка Бучака. Впродовж 1925-1932 років у Західну Україну приїхало понад двадцять випускників закордонних протестантських семінарій. Значна частина реемігрантів мала, крім цього, вищу світську освіту, престижні професії. Це певною мірою визначило значно вищий, порівняно з пізнім протестантизмом, культурний рівень українського реформатського руху, характер і напрям його діяльності.

Певну допомогу у створенні української кальвіністської церкви надала згадувана вже Євангельсько-реформована церква у Республіці Польській, зокрема її суперінтендант С. Скерський — чех за походженням, авторитетний протестантський діяч у Східній Європі. Завдяки Скерському українські кальвіністи змогли легалізувати свої громади: у 1931 р. вони на федеративних засадах увійшли в структуру Євангельсько-реформованої церкви. Це допомогло активізувати пропаганду, налагодити видавничу діяльність, провести вдалі місійні акції, збільшити кількість віруючих і поступово вибудувати свою церковну структуру.

Першу ж українську реформатську громаду у Західній Україні створив 1922 року у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк, який під час Першої світової війни потрапив у полон, де ознайомився з кальвінізмом. «Повернувши з полону додому, він почав поширювати євангелизм в своєму селі. Євангелізаційна діяльність Р. Кваснюка і читання односельцям Біблії викликали в Молодятині духовну революцію.

Почали відбуватися біблійні зібрання, під час яких читано й обговорювано біблійні теми в євангельському дусі... «19. На початку 20-х років з’явились реформатські громади майже у всіх навколишніх селах. Про зростання кількості прихильників течії свідчить такий красномовний факт: за три роки існування (1924-1927) у Підгайчиках на Коломийщині під вплив реформатської громади потрапило 150 з 450 дворів, її члени посіли 13 з 40 радних місць у сільській раді20.

У 1924-1925 роках зорганізувалися громади у таких населених пунктах Галичини та Покуття: Слодці Лісній, Воскресінцях, Камінках, Раковчику, Пістині, Косові, Заріччю, Добротові, Верхівцях, Перемилові, Кобиловолоках, Яблунові, Задубрівцях, Вислоку Горішньому, Стронятині, Станіславі, Миколаєві та ін. У Коломиї 1925 року відкривається молитовний будинок, 1926 року засновується громада у Львові.

За офіційною католицькою статистикою, на початку 30-х років тільки у Галичині налічувалося 1,5 тис. українців-кальвіністів21. Найактивнішу діяльність проводили пастори П. Крат, В. Кузів, Ол. Нижанковський, І. Яцентій, З. Бичинський та ін. На Волині євангелізаційну практику проводили Т. Семенюк, В. Боровський, Т. Довгалюк. У цей період реформатські громади створювалися у Рівному, Олександрії, Тучині, Кустині, Шубкові, Степані, Колевниках, Тростянці, Піскові.

У Молодятині у 1931 р. відбувся Перший з’їзд українських євангельсько-реформованих громад, цього ж року — конференція у Коломиї, де розв’язується питання їхнього об’єднання. У 1931 р. створюється Союз українських євангельсько-реформованих громад (СУЄР). З 1933 р. він діє вже як незалежна церковна організація з центром у Коломиї.

Союз будується за усталеною кальвіністською структурою, що у ХХ ст. набула розвинутої форми і за розгалуженістю та багатоступеневістю (ієрархічністю), по суті, вернулася до середньовічної церкви, хоча головні початкові елементи кальвіністського інституту — виборність священиків, помірність громад, республіканська форма правління — залишилися незмінними.

Основні засади церковного устрою кальвіністів були викладені у статуті, підготовленому на початку ХХ ст. пресвітеріанською (кальвіністською) церквою у діаспорі для розповсюдження в Україні. Церква «управляється демократично, себто волею віруючого народу», в ній немає «князів, дармоїдів монахинь та монахів»; «вона керується гаслом: «Яка віра, такий нарід» 22.

Членом церкви стає віруючий, який прийняв водне хрещення і Господню Вечерю. Найнижча одиниця в кальвіністській церковній структурі — громада, члени якої «збираються на служіння Богу, одержують і управляють церковним майном, вибирають собі урядників, принимають собі священика і рішають, скільки йому можуть платити». Урядниками громади, тобто церковною старшиною, є куратори, диякони, пресвітери, священики. Куратори опікуються культовою спорудою, церковним майном. Диякони відповідають за релігійне навчання дітей та виховну роботу в громаді.

Пресвітери керують усією громадою, її релігійною та позарелігійною діяльністю. Священик (пастор) — служитель у церкві, котрий виголошує проповіді, здійснює обряди. «Раз ординований муж є старшим на ціле життя, хібаби церковний суд його усунув... У всіх судівництвах церкви священик і старший суть рівні по власті, і кожний член парохії має рівне право як і кожний інший бути вибраним на старшого» .

Урядники й окремі представники з мирян (найшановніші віруючі) становлять церковну раду, яка виступає вищою владою у громаді. Вона керує церковним будинком, наглядає за молитовними зборами, роботою недільної школи, хором, гуртками, контролює місіонерство та видавничу справу, скликає збори з різних організаційних питань (членські збори) і «взагалі репрезентує парохію, яко місцевий уряд, суд і екзекутива» 24.

До функції церковної ради належить обрання представників у пресвітерію, до якої входять пресвітери одного міста або округу і по одному старшому з кожної громади. Пресвітерії об’єднуються у суперінтендантуру. Однак найвищий орган для всіх церков у кальвінізмі — загальний собор (синод). Його скликають щороку, і складається він з послів — представників пресвітерій, вибраних з числа керівників і старших.

«Отже, Пресвитерська церква є республіканською формою правління через репрезентантів» 25. Собор розглядає (приймає або відхиляє) рішення окремих пресвітерій, будучи також найвищим судовим органом, куди може подавати апеляцію будь-який віруючий, незгідний з рішенням своєї церковної влади. При соборі утворюються відділи на чолі з комітетами, що відповідають за ту чи іншу ділянку релігійного й позарелігійного життя.

Союз українських євангельсько-реформованих громад мав суперінтендантуру, очолювану єпископом В. Кузівим. Вона поділялася на три пресвітерії: Галицьку (з центром у Львові), Покутську (в Коломиї), Волинську (у Рівному). Союз у 1936 р. налічував 37 зареєстрованих у місцевих органах влади громад, а також 31 так звану місійну станцію. Останньою вважали ще не зареєстровану громаду, яка проводила євангелізаційну роботу у своєму населеному пункті серед віруючих інших конфесій. У цих 68 осередках у 1936 р. було 2760 дорослих віруючих.

Незважаючи на існування у Західній Україні значної кількості пізньопротестантських громад, кальвіністи мали тоді найбільші громади. У середині 30-х років у Польщі налічувалось 835,2 тис. протестантів (що становило 2,6% всього населення), з них 6,7 тис. — українців26, третина з яких входила до Союзу українських євангельсько-реформованих громад. Окрім цього, існувала ще група українців-реформатів (320 осіб, пастор В. Федів), яка діяла автономно.

У структурі СУЄР було створено низку відділів. Наприклад, благодійний, що мав кілька стаціонарних осередків, — Український євангельський сиротинець, Освітній фонд для бідних вчителів (діяли у Коломиї). Крім цього, відділ проводив різні разові філантропічні акції: збирав кошти для допомоги потерпілим від стихійного лиха, калікам, інвалідам Першої світової війни й визвольних змагань та ін.

Значну роботу проводив молодіжний відділ, якому на початку 30-х років вдалося створити юнацьку організацію — Гурток української євангельської молоді. Крім власне релігійної (адже осередок, по суті, був міні-моделлю Союзу, суб’єктом і об’єктом роботи в якому була молодь) гурток здійснював громадсько-культурну практику. В його плани на 1932 р., наприклад, входило «несення освіти неграмотним і малограмотним.

Всі неграмотні члени учаться читати і писати, малограмотні продовжують свою освіту... Закладають бібліотечки, випускають газети.., прагнуть не лише загальної освіти, а спеціальної, де дістануться науки ремесла.., ширять також освіту в народі.., ширять Біблію, релігійні часописи, а також інші научні, господарські, кооперативні, книжечки чи газети.., співпрацюють з товариствами «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар», «Відродження», з кооперативами» 27.

У структурі Союзу існував також місійний відділ, який керував справами євангелізації та пропаґанди. При ньому у 1927 р. відкрилася Євангельська місійна рада (з центром у Львові), що займалася екуменізмом. Загалом, важливою характеристикою українського реформатського руху була саме робота в напрямі об’єднання в єдину національну церкву всіх існуючих у регіоні українських протестантських громад.

Тому не дивно, що членами місійної ради, крім кальвіністів (церковних працівників — З. Бичинського, П. Яремка, І. Винничука та активістів з мирян — адвоката Р. Морозовича, професора А. Гусаківського), були лютерани (пастори Т. Ярчук, В. Демчишин, І. Піщук, Я. Кравчук), а також євангельські християни-баптисти (пастори С. Білинський, О. Олишко, Г. Урбан). Про плани входження до ради неодноразово заявляв у листах до П. Крата і п’ятидесятницький діяч з Волині Д. Гарасевич28.

Реформатський часопис «Віра і Наука» давав змогу на своїх сторінках друкуватися представникам інших протестантських течій, які вміщували власну інформацію, статті, відозви до читачів у спеціальних рубриках. Щодо обговорення засад можливого об’єднання протестантів, то воно проводилось на шпальтах майже всіх їхніх видань того періоду в Західній Україні.

Як зазначає О. Домбровський, керівництво Союзу українських євангельсько-реформованих громад в екуменічній діяльності виходило з тих підстав, що «реформовані євангеліки, євангельські християни, баптисти і християни віри євангельської-п’ятидесятники стали в загально протестантському світі найближчими одні до одних у віровизнанні, тобто у світоглядово-догматичному розумінні» 29.

Вважаючи себе гілкою єдиного протестантського дерева, лідери цих течій водночас мали у Західній Україні ще одну серйозну спільну платформу. Йдеться про завдання українізації церков. Тому, скажімо, кальвіністи шукали союзу не з усіма баптистами та п’ятидесятниками, а лише з тими, котрі переходили на українську мову і будували національні об’єднання.

Саме так обґрунтовують вони співпрацю з баптистами: «... Українські Євангельські Християни-Баптисти... зробили історичний крок, а власне — відокремилися від московствуючих баптистів і створили щиро український баптистський напрямок... Це величезної історичної ваги крок, бо це буде приміром для українських баптистів не лише на Великій Україні, а й в Канаді та Злучених Державах Північної Америки» 30.

Національний фактор для керівників Союзу був настільки важливий, що вони не відкидали можливості співпраці з Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ). «... ми з великою приємністю зазначимо у здобутках українського церковного життя за рік 1927 великий поступ підготовчої роботи до зукраїнщення православних церков на Волині... і до звільнення наших братів... з мертвого царослав’я... наш Союз має прийти до порозуміння з автокефальцями» 31. З цією метою В. Кузів у 1929 р. їздив до Києва на переговори з тодішнім главою УАПЦ В. Липинським.

Однак, подібно до XVI-XVII ст., союзницькі плани кальвіністів у кінцевому підсумку не мали успіху. Це, попри надзвичайно обмежений термін (1927-1939) для подібної діяльності, було спричинене й давніми міжконфесійними непорозуміннями в Україні.

Кращих наслідків вдалося домогтись реформатському рухові на релігійно-освітній ниві, що проводив шкільний відділ Союзу. Під його опікою у середині 30-х років перебувало 20 недільних шкіл (мали початковий рівень), де навчалося 360 учнів.

Українські реформати проводили активну діяльність, спрямовану на вдосконалення системи середньої освіти. Програму неповної середньої мали, зокрема, Українська євангельська школа ім. М. Грушевського у Коломиї та Євангельська гімназія при громаді у Львові.

Реформати у 1939 р. оголосили програму Євангельського народного університету для української молоді, відкриття якого планували 1 вересня. Однак через відомі історичні обставини це також не було здійснено. Знайомство з програмою, вміщеною у часописі «Віра і Наука», засвідчує її фаховий рівень.

Але, насамперед, зупинимося на статуті майбутнього університету, що нагадує статути протестантських шкіл, які існували у Речі Посполитій у XVI-XVII ст. У ньому, наприклад, зазначалося: «Народний університет повинен мати власний будинок відповідних розмірів, де можна було б помістити бурсу, кухню, їдальню, світлицю та викладові залі. При університеті конче треба мати кусок поля (2-3 гектари), щоб провадити взірцевий город і садок.

Навчальний план ділиться на два курси: хлоп’ячий і дівочий.... На науку приймати не тільки євангельську молодь, а й молодь інших християнських віровизнань — дівчат від 16 років, хлопців від 18... Вихованці повинні мати щонайменше народну школу. Для успішної роботи творити невеликі групи... Для дівочих курсів треба опрацювати трохи відмінну програму. Присвятити чимало викладів жіночому рухові, хатньому господарству, гігієні й естетиці помешкання, а також вихованню дітей. Найголовніше — звернути увагу на значення родини в житті нації та держави» 32.

Навчальна програма майбутнього університету не менш цікава. Вона передбачала три курси: релігійно-моральний, українознавчий та загально-науковий. Релігійно-моральний осягав дев’ять тем. Серед них — біблійна історія (зокрема доби перекладів Біблії національними мовами), історія церкви та євангельського руху в світі та в Україні, а також соціально-релігійні питання (християнство і світ, євангелізм і кооперація, євангельська культура, любов до Батьківщини у світлі Євангелія тощо). Курс українознавства складався з шести тем.

Туди входили питання історії України та українського письменства від початків християнства до сучасності, насамперед, творчість «письменників з християнським світоглядом (Сковорода, Шевченко, Куліш, Костомаров, Марко Вовчок, Франко та інші) «. Окрему тему становило вивчення української землі (будова, кордони, природні багатства, населення тощо). П’ять тем входило у загально-науковий курс програми, що містив виклади з політичної та економічної географії світу, історії всесвітньої культури, філософських течій і політичних учень, будови земної кулі, Всесвіту, походження життя, заняття з анатомії, гігієни й естетики (передбачалося і вивчення культури статевого життя).

Крім навчальних занять, в університеті планували проводити різнобічну громадську діяльність. Тому в статуті особливу увагу звертали на «організаційне й товариське життя. Тут підходять такі теми: Що таке організація? Завдання організації за наших часів. Культура організованого життя.

Обговорити всі можливі форми культурно-освітньої роботи в КУЄМ (Кружок Української Євангельської Молоді) — виклади, гутірки, часописи, бібліотека, радіо, прогульки, хори, інсценізації, театр, жива газета тощо» 33. Тобто випускників університету готували не лише для майбутньої релігійної, а й суспільно-громадської діяльності. Цей напрям відповідав соціальній програмі Союзу українських євангельсько-реформованих громад.

До 1939 р. для викладання у цьому освітньому закладі були підготовлені і старші, досвідчені, і молоді теологи та проповідники. Хоча зазначимо, що до роботи в університеті планували залучити не тільки церковних, а й світських лекторів.

Стосовно молодих теологів, то серед них більшість отримала спеціальну освіту за кордоном. Щороку на кошти Союзу та за допомогою зарубіжних протестантських центрів юнаків і дівчат скеровували на навчання до Європи. Найбільше молоді побувало у Польщі (Варшава, Клярисів, Венциборк), дещо менше — у Швейцарії (Базель), Голландії (Амстердам, Кампен), Франції (Монтельє), Шотландії (Едінбурґ), Німеччині (Альтон) тощо.

Прагнучи повернути колишні позиції в Україні, кальвіністи особливу увагу приділяли прилученню до руху освічених осіб. Серед членів їхніх громад у Галичині, на Волині, а також у діаспорі було чимало лікарів, учителів, адвокатів, літераторів, музикантів, громадських діячів. Назвемо лише декілька прізвищ, хоча діяльність багатьох учасників руху становить цікаву і майже невідому сторінку в літописі українського життя міжвоєнної доби і заслуговує на окрему розповідь.

Це, наприклад, пастор Павло Крат, з родини лікарів, випускник Київського (природничий факультет) і Львівського (філологічний) університетів. Один із засновників Української соціал-демократичної партії, після розчарування в її ідеалах — активний релігійний діяч, в еміґрації — організатор Українського народного університету ім. М. Павлика у Канаді, відомий літератор і критик.

Пастор Іван Бодруг-Березовський — піонер українського реформатства у діаспорі, організатор 36 шкіл для українських поселенців у Канаді, автор українсько-англійського підручника і словника, декількох драм і збірників оповідань, редактор часописів «Канадійський фармер» (1903) і «Канадійський ранок» (1905-1908).

Однак повернімося до самої церкви. У віросповідному плані Союз українських євангельсько-реформованих громад дотримувався висхідних принципів кальвіністського вчення, насамперед, догмату про перед визначення.

Не маючи власного розробленого вчення, використовував готові зарубіжні, переважно швейцарські символи віри, теологічні твори. Однак, на відміну від кальвінізму в Україні у XVI-XVII ст., Союз одразу подбав про переклад цієї літератури українською мовою для селян, робітників та міщан, які переважали у його складі.

Провідні діячі Союзу здійснили також переклади уривків з праці Ж. Кальвіна «Настанова в християнській вірі» під назвою «Інституція, або навчання християнської релігії» (автор перекладу — Юліан Шульга), Гейдельберзького катехізису (група перекладачів) та Малого катехизису (що «творить вступ до Гейдельберзького катехізму» 34). Праці вийшли у Коломиї в середині 30-х років.

Особам з початковою і середньою освітою пропонували літературу, що становила власний оригінальний доробок українських кальвіністів. Йдеться, передусім про популярні брошури, так би мовити полегшеного змісту, невеличкі за обсягом, кустарно оформлені. (Загалом Союз мав досить обмежені видавничі можливості. Його найбільші видання, наприклад, вийшли з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові). Упродовж 1933-1938 років літературний відділ об’єднання, що складався з двох редакцій — у Коломиї та Львові, випустив серію брошур місцевих авторів.

Це, зокрема, твори Зенона Бичинського «Ян Гус», «Мартін Лютер», «Історія і суть протестантизму», Олекси Нижанковського «Кілька уваг про євангельську церкву», Лонгина Цегельського «Звідки взялася і що то є євангельська віра?», Леоніда Крисюка «Правда про сучасний український євангельсько-реформований рух», «Чому я покинув православ’я» тощо. Чимало видань підготувало також Українське євангельське об’єднання у Північній Америці для розповсюдження між українцями у діаспорі та на рідних землях. Як засвідчують протоколи звіту діяльності СУЄР за 1936 р., річні витрати його літературного відділу становили 1 тис. 812 злотих.

У культовій практиці Союз українських євангельсько-реформованих громад дотримувався загально протестантського канону. Його члени сповідували обряди хрещення («яким приймається людина в церков, уживаючи води на знак і сповідання ними гріхів і віри в Ісуса Христа») та євхаристії («Господня Вечеря є Тайною подавання та принимання хліба і вина на пам'ятку смерті Христової в жертву за нас» 36). Однак, на відміну від пізньопротестантських течій, кальвіністи визнавали хрещення не тільки дорослих, а й дітей і не обов’язково через повне занурення у воду.

«Хрещення уділяється дітям, коли їх родичі суть є християнами. Хрещення в Пресвитерській церкві уділяється звичайно у формі зливання води на голову принимаючого хрещення». І якщо цей елемент поєднував кальвіністів з лютеранами, то характер їхніх богослужінь, значно простіший, ніж у лютеранстві, був наближений до баптистських зборів. «Пресвитерська церква не приписує ні священикові, ні парохії жодних сталих форм своїми законами і не вимагає від них правил Богослуження».

Останнє, здебільшого, передбачало читання проповіді, зголошування індивідуальної і спільної молитви, колективний спів. А ще «при кождім Богослуженню збираються добровільні грошеві жертви, як о річ вдячності за Божі дари і обов’язку для підтримання Божого дому... і для ширення Царства Божого на світі» 37.

Важливу роль у пропаганді церковного життя і культу виконували періодичні видання. Найбільший тираж (1 тис. примірників) мав часопис «Віра і Наука». Він виходив у Коломиї у 1926-1939 роках з місячним додатком «Приятель дітей»; тут же видавали місячник «Сіяч». У Львові впродовж 1927-1935 років друкували журнал «Українська Реформація» (заборонений польською владою).

Аналіз змісту періодичних видань українських кальвіністів дає, насамперед, уявлення про їхнє ставлення до політики, розкриває зміст соціально-етичного вчення. За усталеною протестантською традицією, керівництво Союзу офіційно проголосило невтручання церкви у політичне життя.

Однак вагоме місце в пропаганді об’єднання посідала проблема свободи совісті. Це спричинило широку пропаганду ідеї відокремлення церкви від держави. За умов державного статусу римсько-католицької церкви і сильних позицій уніатства (у Галичині) та православ’я (на Волині) така пропаганда об’єктивно стосувалася політичних інтересів тих чи інших партій, певних урядових та громадських кіл.

Вимоги Союзу щодо свободи совісті були викладені в розгорнутій програмі. Ось лише деякі витяги з неї: «... всі ті функції, які тепер держава накладає на державні церкви, повинні бути знесені.., школи мають бути звільнені від «катехитів», а релігійне виховання дітей має провадитися кожним віросповіданням приватно. В державнім урядованню духовенство не має брати участи як репрезентанти Церкви, а як приватні громадяне. Окремі привілеї як і так зване «церковне право» мають бути знесені, а церковні організації... мають бути під таким світським правом, що і всілякі світські товариства і організації.

Держава не має підтримувати віросповідні організації грошевими додатками... Не маючи державного попертя, полишена сама собі, Церква Христова очищається від усіх тих, що шукають в ній маєтку і слави. Лиш ті люде, що шукають правди Божої, позістануть в Церкві» 38. Отже, перед нами цілком демократична та антиклерикальна модель розв’язання релігійного питання.

Однак поступово віросповідні вимоги кальвіністів все більше наповнюються політичними гаслами, а керівники Союзу переступають межу нейтралітету. На сторінках часопису «Віра і Наука», наприклад, починають пропагувати ідеї певних політичних партій, що діяли у Західній Україні, віруючих закликають до їх підтримки. Ті партії, що не висували вимогу відокремлення церкви від держави, гостро критикували.

«Ми, євангелики, одні в Христі, але в туземнім життю до різних політичних партій належимо.., кожний із нас хай добре роздивиться, чи його партія має в своїй програмі відокремлення Церкви від держави» 39. Залежно від цього у читача формувались певні політичні симпатії, заохочення чи, навпаки, заперечення його участі у виборчих кампаніях, різних громадянських акціях.

Політичною позицією українських кальвіністів можна вважати і той факт, що членам громад не забороняли брати участь у діяльності партій, рухів, громадських організацій, навіть у національно-визвольному процесі. В цьому, до речі, полягає суттєва відмінність реформатів і лютеран від прихильників пізньопротестантських течій.

Серед членів українських реформатських громад були бійці УГА, УПА, січові стрільці, у тому числі й командири, наприклад, Клим Степанів, колишній старшина Української Галицької Армії. Віруюча молодь активно співпрацювала з пластунським рухом; пастор Т. Довгалюк на Волині певний період очолював місцеві пластунські осередки. Українські кальвіністи намагались не бути осторонь й політичних кампаній у Західній Україні. Зокрема, кампанії засудження колонізаторської політики польського уряду, денаціоналізації українського населення.

І все-таки свою головну роль у національних процесах Союз українських євангельсько-реформованих громад, за давньою протестантською традицією в Україні, вбачав у громадсько-культурній діяльності. Одним з важливих завдань його позакультової практики була підтримка організацій, що займалися освітянською справою, піднесенням політичної, економічної, духовної культури населення Західної України, його національної свідомості. Найактивніше співпрацювали реформати з Товариством «Просвіта».

Йдеться про безпосередню участь (а також і членство) протестантів у діяльності Товариства: у роботі читалень, де вони виступали з лекціями релігійного і соціально-етичного змісту, із виставами, хоровим співом, у художній самодіяльності та народній творчості — виставках, концертах, у багатьох акціях Товариства.

Щодо підтримки «Відродження», то вона відбувалася, передусім, у формі участі в антиалкогольних, передплатних, миротворчих, філантропічних та інших кампаніях. Майже в кожному номері «Віри і Науки», «Сіяча», «Української Реформації» викладали програму здорового способу життя, вміщували заклики проти вживання алкоголю і тютюну. На думку видавців, протестанти повинні, передусім, самі показувати приклади такого життя і заохочувати до нього інших.

Так, у статті пастора В. Боровського підкреслено необхідність «позбутися звичаїв — уряджування різних урочистостей як «храму», весілля, хрестин, похоронів і подібного з дикою пиятикою і гульнею. Це вже зовсім не пасує не тільки правдивому християнинові, але й культурній людині. Кожного правдивого українського протестанта-євангелика має характеризувати найперше цілковита відмова від уживання п’янких напоїв і нікотину» 40. На сторінках часописів систематично друкували прізвища віруючих, які кинули курити. Повідомляли навіть про цілі громади, де ніхто з членів не курить і не вживає алкоголю.

Кальвіністи підтримали «Рідну школу» у боротьбі за впровадження української мови в освітньо-виховний процес, збереження існуючої мережі українських шкіл у Галичині та її розширення на теренах Волині. Учасники реформатського руху перераховували кошти на проведення свят рідної мови, відзначення пам’ятних дат, ювілеїв діячів культури, спорудження пам’ятників, видання художніх творів українською мовою для народних і дитячих бібліотек.

На сторінках кальвіністських часописів читаємо постійні звернення до віруючих допомогти у виданні та розповсюдженні біблійної літератури (наприклад, Біблії у перекладі І. Огієнка), підручників, словників, а також наукової літератури. Так, коштами СУЄР і за допомогою українських кальвіністських церков у діаспорі побачила світ (вийшла у друкарні НТШ) праця М. Грушевського «З історії релігійної думки на Україні».

Цікаво, що і деякі громадські, культурні, наукові діячі з симпатією ставилися до кальвіністського руху.

Достатньо згадати українського літератора, вченого, педагога Антона Крушельницького, котрий за часів свого директорства у Коломийській єврейській гімназії (початок 30-х років) підтримував приятельські стосунки з пасторами В. Федівим, В. Боровським та В. Кузівим. Крушельницький допомагав протестантам у налагодженні роботи Української євангельської школи ім. Грушевського, а також вміщував на шпальтах «Віри і Науки» статті зі своїми поглядами на освіту, моральне виховання української молоді.

Отже, кальвіністський рух у Західній Україні поступово набував виразніших національних рис. У середині 30-х років членами церков переважно були українці, вся усна і друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною мовою. (Одна із статей у часописі «Віра і Наука» так і називалась — «Через реформацію українізація»).

Кальвіністи розгорнули кампанію серед інших протестантських течій за перехід на українську мову, прилучення всього протестантського руху в Західній, а згодом в усій Україні, до національних традицій, «щоби зміст духовних вартостей прибрати в самоцвіти української культури».

Свою ідейну програму СУЄР офіційно визначив як таку, що повинна «сполучити в одну світоглядову синтезу євангельсько-реформовану (кальвіністичну) науку із... духом українського релігійно-культурного відродження» і будуватися «на базі національного принципу» 41. При цьому навіть віросповідні ідеали керівництво Союзу визначило вторинними після національних. Цю позицію чітко сформулював пастор П. Крат, який, виголошуючи принципи свободи совісті, уточнив: «... спершу українська справа, тобто оборона життєвих інтересів західних українців під польською владою, тоді відокремлення Церкви від держави» 42.

Подібна позиція стала чи не найголовнішою причиною переслідувань польською владою, а з 1939 р. — НКВС, що їх з середини 30-х років почали зазнавати українські кальвіністи та лютерани. Деяких членів церкви неодноразово заарештовували, ув’язнювали (у тому числі до концтабору Береза Картузька).

Під час чергового арешту польською поліцією, повідомляв часопис «Віра і Наука», «арештованим закидувано, що на євангельських богослужіннях співано національний гімн «Ще не вмерла Україна», що вони під видом церкви ведуть протидержавну, націоналістичну роботу... «43. Чимало діячів церкви вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу. У 1939-1944 роках більшість реформатів емігрувала, а ті, що залишилися, змушені були перейти в інші, насамперед, пізньопротестантські течії, яким внаслідок політичного індиферентизму вдалося зберегти частину своїх громад.

Таким чином, зміст і спрямованість ідейної програми кальвіністського руху, участь у загальних політичних і культурних процесах засвідчує його національний характер. У Західній Україні 20-30-ті роки ХХ ст. можна вважати періодом спроби формування української протестантської церкви. Однак цей процес не отримав остаточного завершення: кальвіністські громади опинилися перед загрозою фізичного знищення. Відбулося своєрідне повторення ситуації середини XVII ст.

Сьогодні кальвінізм посідає основні позиції в українській протестантській еміграції, має чимало церков, декілька центрів, що діють у США, Канаді, Аргентині, Австралії, європейських країнах. Найбільший з центрів — Українське євангельське об’єднання у Північній Америці, з яким співпрацюють баптисти, євангельські християни, п’ятидесятники.

Але і в Україні традиції кальвінізму не втрачені. Вони зберігаються у діяльності реформатських громад, що існують на Закарпатті.


21.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!