Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Утворення християнської церкви. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Утворення християнської церкви. Реферат

Кристалізація церковної структури розпочалася внаслідок діяльності апостола Павла, що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи вівтареві, «з вівтаря має частку». А з наверненням до християнства верхівки римського суспільства заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зростав вплив духовенства

Формування й розвиток християнської релігії, як відомо, відбувалися в общинах первісних християн, які пізніше злилися у християнську церкву. Християни вважають її божественним встановленням Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьому духовенству.

На перших порах зв'язок між общинами був слабким, обмежуючись хіба що обміном проповідниками. Більш-менш структурно й організаційно окреслені організації християн почали виникати у процесі поширення їх релігії серед населення Іудеї, інших народів Римської імперії, їх діяльність зводилася до організації релігійних зібрань, спільних трапез. Кліру ще не було. Навіть Ісус Христос не мав духовного чину. Його вважали Учителем, Спасителем, Господом.

Кристалізація церковної структури розпочалася внаслідок діяльності апостола Павла, що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи вівтареві, «з вівтаря має частку». А з наверненням до християнства верхівки римського суспільства заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зростав вплив духовенства. На етапі утвердження, поширення християнства в столиці імперії — Римі активно розвивалися релігійні асоціації, колегії, братства, які спершу займалися здебільшого організацією поховань своїх одновірців, а згодом почали влаштовувати спільні свята, обіди тощо. Авторитет їх швидко зростав, уже в 251 р. у Римі налічувалося кілька тисяч християн.

Згодом у християнських общинах виділилися посадовці з постійними обов'язками: старійшини (пресвітери), вчителі (апостоли), єпископи, формувалося професійне духовенство (клір). Решту общинників називали мирянами.

Під опікою єпископів опинилося господарське життя общини, організація проповідницької діяльності, поглиблення віровчення, розвиток культу.

Наприкінці II ст. общини стали об'єднуватися в територіальні групи, які очолював старший єпископ (архієпископ). Саме тоді виникла церква, яка стала опікуватися общинами незначної території, а помісні церкви переймалися справами територіальних об'єднань общин. Очолювали помісну церкву єпископ, архієпископ. Митрополит очолював церкву в межах держави. У цей час увійшов в обіг термін «патріарх», що засвідчує про претензії на світовий масштаб поширення християнської релігії.

Усе це спричинило занепад харизматичної общини, проповідник, учитель якої обов'язково мусив володіти харизматичним даром (учив, зцілював хворих, пророкував). її замінила єпископальна церква, очолювана спеціально посвяченими в сан особами, відбулася централізація церковного життя, що засвідчило й відповідний рівень організації церковної структури.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини — Східну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «фі-ліокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михайла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. каіЬоіікоб — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец. сЬізта) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оікитепе — заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

Особливості календаря християнських свят

Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого приблизно 525 р. обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від «створення світу».

Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н. е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосного) року в лютому слід додавати 29-й день. Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навколо осі на 11 хв. 14 с. менше, ніж за 365,25 доби. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій ХІП наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, навіть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кожних 100 років Юліанський календар відстає від Григоріанського на 1 день. Натепер їх набігло 13.

Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики — за григоріанським. Дотепер дискутується проблема єдиного календаря.

Християнське віровчення

Основні догмати — положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних догматів релігійного напряму Церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина. Християнська «трійця» має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу «божественних істин», представити християнство як «боговстановлену релігію».

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей — спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до спасіння від влади гріха. Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них — віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в «єдину святу соборну та апостольську церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

Основи віровчення становлять такі настанови Біблії.

Десять заповідей Божих:

  • Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене;
  • Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм;
  • Не взивай даремно імені Господа Бога твого;
  • Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий — свято Господу Богу твоєму;
  • Шануй отця свого і матір свою, — добре тобі буде і довго житимеш на землі;
  • Не вбий;
  • Не перелюбствуй;
  • Не кради;
  • Не свідчи ложно на свого ближнього;
  • Не жадай жінки приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

Дві головні заповіді Божі:

  • Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислью твоєю;
  • Возлюби ближнього твого, як самого себе.

Обов'язки християнина:

  • Неділі і свята святкувати;
  • У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях;
  • Установлених святою Церквою постів додержувати;
  • Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн;
  • Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Сім святих таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої:

  • Хрещення;
  • Миропомазання;
  • Сповідь;
  • Євхаристія;
  • Священство;
  • Шлюб;
  • Єлеосвячення.

Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати:

  • Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує;
  • Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;
  • Бог — Один, у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця;
  • Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння;
  • Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апостольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини;
  • Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння;
  • Є вічне життя і воскресіння мертвих.

Плоди Духа Святого:

  • Любов.;
  • Радість;
  • Мир;
  • Довготерпіння;
  • Благодать;
  • Милосердя;
  • Віра;
  • Смиренність;
  • Стриманість;

Три головні християнські чесноти:

  • Віра;
  • Надія;
  • Любов.

Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благо-прикрашається церква Христова:

  • Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом);
  • Дух пізнання (дар пророчий і пастирський);
  • Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі);
  • Дух поради (дар духовного водительства, наставництва);
  • Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого);
  • Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими);
  • Дух Господній (дар благочестя й праведності). Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами:

  • Гордість — Смиренність;
  • Захланність — Щедрість;
  • Нечистота — Чистота;
  • Заздрість — Доброзичливість;
  • Нестриманість — Поміркованість;
  • Гнів — Лагідність;
  • Лінивство — Працелюбність.

Блаженства Євангельські:

  • Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне;
  • Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться;
  • Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі;
  • Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться;
  • Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть;
  • Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть;.
  • Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться;
  • Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне;
  • Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

Усі вони загалом формують систему принципів богоугодного життя віруючої людини, будучи водночас і важливими соціальними, моральними регуляторами.

Християнський культ

Одночасно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу — сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію — зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релігійного культу.

Християнські таїнства

Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.

Таїнства — обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими — прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими — прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов'язковими — неминучими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або окропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово «хрещений» рівнозначне слову «християнин». Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від злісного впливу Диявола. В його основі — ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про «первородний гріх», від якого слід очищатися окропленням водою. Обряд окроплення водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини «нечисту силу», тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст. н. е.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти — окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у «святу» воду. Цією дією він наче змиває «первородний гріх», успадкований дитиною від «прабатьків людства», і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого в таємній вечері господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає «подячну жертву» і прилучається до божественного єства». Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають «співтілесниками Ісуса Христа». У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п’ятидесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення — розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди «причащалися». Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса. Миропомазання. Означає воно передавання віруючому «благодаті Святого Духа» змазуванням його ароматичною речовиною — миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змазування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.

Запозичивши із давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообрядців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків — над 7—12-літніми дітьми (конфірмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) — в первісних віруваннях у зло, гріх, «бісові сили», що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоча в православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.

Шлюб. Символізує він освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався у первісні часи, коли люди зверталися до «добрих духів» з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши «нечисту силу». Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше — в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сандиякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі — обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії — священновладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ — священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливо помазання, масло соборування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою — єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють тілесними або душевними хворобами (відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним із останніх обрядів переходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, «вступають у прямий контакт з Богом». Богослужіння відправляють у культових приміщеннях. Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їх урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття утаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і похоронному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над покійником тощо.

 


14.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!