Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Історія розвитку та сучасність релігієзнавства в Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія розвитку та сучасність релігієзнавства в Україні. Реферат

Падіння тоталітаризму пробудило до політичного життя усі верстви суспільства. Їхні інтереси, прагнення, цілі намагаються виразити політичні партії і громадські рухи, які виникають і формуються на хвилі політичного піднесення. Прийшла в рух і церква. У релігійно-церковному середовищі зароджуються процеси, які мають далекосяжні наслідки

Стан релігійності і не релігійності в Україні: історія і сучасність

Гуманістичні ідеї мислителів Західної Європи істотно вплинули на формування та поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на терені України. Як справедливо зауважував В. В. Вернадський: "національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготіть і нашарувань, що пов’язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму".

Візантійські історики свідчили, що наші давні предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги.

Вони над усе цінили свободу і нікому не довали змоги нав’язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи їх змушувала бути терпеливими, поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Відомо, що кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі.

Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості зверхності у ставленні до богів інших племен, які входили до союзу. В дохристиянські часи в Київській Русі ставлення до іновірців було певною мірою доброзичливим, толерантним. Свідченням цього є факт діяльності громад християн на теренах Київської Русі ще далеко до офіційного прийняття християнства.

Торговельні та інші зв’язки з народами-сусідами давали змогу нашим предкам ознайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формування віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як зауважував М. Грушевський, "зісталися на завсігда" при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль. Не сприйняло "українське населення" проповіді і грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиримості і нетолерантності, яка їх супроводжувала.

Теодосій Грек (грецький місіонер), який жив і працював у Києві в ХІІ ст., дорікає киянам за те, що вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні різниці та позволяють собі такі вислови, що "і сю віру і ту Бог дав". Феодосій Печерський, як ревнитель православної віри, в своєму посланні-зверненні до князя Київського писав: "Ти, чадо безупинно хвали свою віру, одначе, будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих..., буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди". Ці приклади також засвідчують, що наші предки усвідомлювали і шанували принцип віротерпимості.

Загальна атмосфера, толерантність віротерпимості, яка мала місце в Київській Русі, була не лише передумовою вільного розвою, на її теренах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість, як соціально-психологічний феномен, живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямів.

Дух релігійної нетерпимості навіть при переході українського православ’я під юрисдикцію Московської патріархії, був дуже слабо виражений в Україні. Адже саме тут знаходили притулок старообрядці, прихильники раціональних і містичних сект, які зросли на ґрунті російського православ’я, представники різних єретичних рухів, вигнанці за віру.

Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання. У посланні константинопольського Патріарха Іософа митрополиту Макарію (1561р.) зазначалося, що "лютеранське вчення розбестило Малу Росію".

Український вчений, церковний діяч І. Огієнко, який глибоко вивчав історію, культуру, релігію, складові менталітету українського народу, твердив, що "український нарід і українське духовенство завжди ставились терпимо до всіх іновірців та чужинців і ніколи не виявляли до них збільшеної нетерпимості".

Безперечно, цьому слугувало й те, що природна нетерпимість українців як своєрідна іпостась їхнього характеру підсилювалась культурно-гуманістичними впливами Західної Європи. Україна, як відомо, перебувала в "Силовому полі" європейських реформаційних рухів.

"Український корабель, – як слушно зауважив М. Грушевський, – плив повними вітрилами під вітром Реформації". На "протестантський фермент" впливів на православних віруючих в Україні звернув увагу відомий український філософ, дослідник проблем віротерпимості, свободи совісті М. Драгоманов.

Українські релігієзнавці, зокрема М. Грушевський, зазначали, що саме Реформація запліднила, українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті.

Україна тривалий час перебувала в режимі тоталітарної системи. Керівній Комуністичній партії належало монопольне становище, державні структури, громадські організації були знаряддями виконання її політичних програм і волі.

Ця партія володіла неподільним правом на істину, репрезентувала позицію народу щодо явищ і процесів суспільного життя, зокрема ставлення до релігії, церкви і віруючих. Вузько класові партійні оцінки видавалися нею за одностайні оцінки з боку народу, всіх його верств.

У тоталітарній державі здебільшого аморфно, невиразно поставали й саме соціальне служіння церкви, її роль, політична орієнтація, навіть власне конфесіональне обличчя. Це випливало з непевності становища, сучасного й майбутнього церкви. Система розглядала церкву як віджилу інституцію, а релігію – як опіум народу. На такі загальні несвободи не могло й бути мови про вільне функціонування церкви без тотальної державної опіки. Порушення прав людини, в тому числі у сфері свободи совісті, стало невід’ємним атрибутом тоталітарного режиму.

Падіння тоталітаризму пробудило до політичного життя усі верстви суспільства. Їхні інтереси, прагнення, цілі намагаються виразити політичні партії і громадські рухи, які виникають і формуються на хвилі політичного піднесення. Прийшла в рух і церква. У релігійно-церковному середовищі зароджуються процеси, які мають далекосяжні наслідки.

Дві головні тенденції вирізняються на початковому етапі становлення реального політичного плюралізму і свободи релігійної діяльності.

Перша – виникаючі політичні партії визначають для себе соціальну опору серед основної частини населення взагалі й у релігійному середовищі зокрема.

Друга – церкви, що почали усвідомлювати себе як дієвий чинник суспільного життя, намагаються визначитися у своїх політичних орієнтаціях: політика і релігія, політичні і церковні організації активно шукають контактів, спільних інтересів, можливості співпраці.

Творення державності в Україні, консолідація нації розпочалися в умовах економічної розрухи, зубожіння народу, соціальної напруженості. Ця діяльність розгорнулась в умовах багатонаціональної і багатоконфесійної держави з досить високим рівнем релігійності населенням і складними проблемами внутрішньо церковного життя.

Політичні і вітчизняні діячі звертаються до вітчизняного досвіду 20-х років, по-різному інтерпретуючи його: тоді два десятки різних політичних партій співпрацювали з релігійним середовищем. Нарешті, для всього суспільства, релігійних організацій властиві надмірна політизованість, гостре протистояння, спалахи конфліктних ситуацій.

Становлення політичних партій триває. На шляху до свого утвердження вони, разом з вирішенням інших питань, формують своє ставлення до релігії, церкви, віруючих. Їхня позиція з цих питань виражена в статутах, програмах, деклараціях, заявах політичних лідерів.

Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і не релігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

Перша з них стосується недалекого минулого. Її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, близько 80%, становили невіруючі.

Друга з названих ілюзій народжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної державним інтересам до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.

Яким же є нинішній стан релігійності і не релігійності в Україні.

На це питання намагалися відповісти статистичними даними, оскільки законодавство заборонило будь-які згадки в офіційних документах про ставлення до релігії, відомості про це збирали соціологи.

Релігійність в Україні досить різноманітна. Діють понад 70 конфесій, кожна з них спирається на контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн, баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні.

Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.

Однак наявність різноманітних релігійних конфесій і активізація діяльності церкви ще не розкривають певною мірою рівня релігійності. Повнішу картину дають матеріали соціологічних досліджень проведених останнім часом у різних областях України, і в києві. За даними Інституту філософії НАН України, рівень релігійності становить близько 44,6%. За результатами, що отримала редакція газети "Голосу Америки", яка провела опитування населення Києва у віці до 50 років, рівень релігійності становить близько 43,1%.

Релігійність – явище складне. Вимірюється воно не тільки кількісними, а й якісними показниками, що вказують на форми прояву релігійності, які у різних людей неоднакові. До форм релігійності належать дотримання догматичних принципів церкви, різні вірування, культові дії та обряди, релігійні свята тощо. Серед віруючих, як засвідчують матеріали досліджень, найпоширеніші побутова релігійність, культова практика, показує обрядовірство. Слід погодитись з думкою А. М. Колодного, який дає характеристику релігійності українського етносу, наголошуючи на таких її рисах, як пантеїзм, націоналізм, двовір’я та обрядовість. Яскравим підтвердженням цього є уявлення віруючих про Бога, оскільки це домінантна релігійності.

За даними соціологічного опитування, уявлення віруючих про Бога таке:

  • 12,0% уявляють Бога в образі Трійці;
  • 14,4% уявляють Бога в образі людини;
  • 16,39% вважають, що Бог – це Святий Дух;
  • 22,3% вважають, що Бог – це надприродна сила;
  • 35,0% не можуть уявити образ Бога.

Наведені дані свідчать, що уявлення віруючих про Бога не збігаються з трактуванням, воно розмите. Досить багато таких, що ототожнюють Бога з природою, надприродною силою, совістю, любов’ю тощо.

Нині релігійність в Україні проявляється, не скільки на рівні світоглядному в поясненні картини світу, скільки на рівні задоволення духовних і моральних потреб людини, у дотриманні сімейно-побутових традицій, релігійному спілкуванні, відході від життєвих колізій і побутових потреб, поясненні сенсу та цінності життя.

Релігія вказує віруючим шлях до спасіння, закликає до спокутування гріхів і терпіння, дає надію на райське блаженство після смерті. Крім того, вона пояснює явища суспільного життя. Нерелігійний чинник у релігії, як твердять деякі вчені, посідає 60%.

Можна виділити основні закономірності еволюції релігії.

По-перше, релігія вдало пристосовується до соціальних умов, які змінюються.

По-друге, релігія здатна асимілювати світські елементи культури, переосмислювати їх і підпорядковувати своїм потребам.

По-третє, для еволюції релігії основною тенденцією є синкретизм. Відбувається злиття різних ідей, накладання одна на одну й утворення на цій основі нових різновидів релігії.

Суспільство, яке формується, нестиме в собі досвід попередніх епох і поколінь. Демократична спільнота не може допустити тоталітаризму в царині духу – чи це буде досягнення релігії, чи досягнення атеїзму. Найвищою цінністю цього суспільства стане людська особистість з широким спектром прав та обов’язків, у тому числі ставлення до релігії та атеїзму.

Правові аспекти про свободу віросповідання

Свобода совісті та релігії є послідовними від загальної свободи, що поряд з правом на життя та власність вважається підмурком сучасного західного суспільства з часів "батька" західного лібералізму, англійського філософа Дж. Локка (1632 - 1704).

Свобода совісті і свобода релігії – поняття пов’язані, але не тотожні. Якщо поняття свобода совісті означає свободу внутрішнього духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат – віровченні, культовій діяльності, релігійної організації чи релігійних стосунках.

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах:

  • Загальній Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948р.;
  • Міжнародному пакті про громадські і політичні права 1966р.;
  • Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань 1981р.

Однак положення цих документів не є нормами прямої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основаних свобод (1950), заснована за вище згаданих документах є чинним законодавчим актом, обов’язковим для виконання.

Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції Європейських країн, а також інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтримку з боку самих релігійних організацій. Про це переконливо свідчить, наприклад, документи Ватиканського собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено у ст. 18 Загальної Декларації прав людини: "кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватними чином у вченні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів. "У Європейській конвенції релігійна свобода розширена свободою сповідування своєї релігії або переконання у навчанні. Згідно зі ст. 292 Загальної Декларації релігійна свобода може бути обмеженою виключно законом і лише задля захисту громадської безпеки, здоров’я або моралі, інших фундаментальних прав і свобод громадян.

Для регулювання відносин між церквою та державою в Україні створено Державний комітет у справах релігій. Основними функціями Держкомітету релігії є:

  • визначення умов, порядку утворення і реєстрації релігійних організацій;
  • регламентація межі організаційної господарської та іншої поза культової діяльності;
  • встановлення правил проведення релігійних обрядів і церемоній, добродійної культурно-просвітницької діяльності, встановлення міжнародних зв’язків;
  • контроль за дотримання конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держкомрелігії, у 2001 році було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992 році.

Регулярно проводяться зустрічі Президента України з главами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах.

Схожий орган – Національна Рада церков у США – довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінний від функцій української Ради.

На наш погляд Україна у своїх відносинах з релігією, передусім історично традиційними для країни православними церквами та ісламськими громадянами (Автономної Республіки Крим) намагається втілення в життя пристосовницьку модель. Така позиція пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.

Однак ще під час виборів до Верховної Ради України 1990 року українські політики заявили про свій інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень є створення партій конфесійного спрямування.

Питання, які ставлять релігійними організаціями перед владою не мають релігійного забарвлення. Вони стосуються:

  • повернення відчужених у них майна і культових будівель і запобігань можливої приватизації колишньої церковної власності;
  • вдосконалення законодавчої бази і напрацювання конкретних механізмів для розширення суспільного служіння – у місцях позбавлення волі, сиротинцях, у будинках для людей похилого віку, середніх і вищих навчальних закладах, Збройних Силах України;
  • отримання більшого доступу до радіо і телебачення з метою пропаганди суспільно-значущих цінностей і запобігання хвилеподібному зростанню в них демонстрацій насильства і розпусти;
  • спрощення процедур виїзду за кордон з суто релігійною мотивацією (наприклад, паломництво до Мекки або навчання в Римі).

Разом з тим складається враження, що держава проводить політику прихованого заохочення православ’я у дусі моделі "традиційної релігії".

Найчисленніші конфесії в Україні у 1991 – 2003 рр. (приблизна кількість зареєстрованих громад).

Найменування

1991

2003

УПЦ - МА

550

9950

УПЦ - КА

3190

УАПЦ

1500

1100

УГПЦ

2640

3390

РКЦ

450

840

Баптисти

1200

2580

Адвентисти

280

970

П’ятидесятництво

725

1690

Іслам

30

420

Іудаїзм

40

230

 

Міжконфесійні конфлікти в сучасній Україні не набули такої гостроти як подекуди на теренах колишнього СРСР релігійні організації поодинокими винятками намагаються не доручати державні органи влади для вирішення внутрішніх непорозумінь. Однак не можна не помічати деяк які "лінії напруги", що пролягають:

  • між трьома Православними Церквами;
  • між православними церквами з одного боку і греко-католицькими громадами і Римо-католицькою Церквою – з другого;
  • між "традиційними" Церквами включаючи Православну, Греко-католицьку, Римо-католицьку, а також протестантські і нетрадиційні релігійні організації.


14.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!