Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Історичний досвід та цивілізаційні особливості взаємин між наукою і релігією (церквою). Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історичний досвід та цивілізаційні особливості взаємин між наукою і релігією (церквою). Реферат

Людина, суспільство в цілому живуть одночасно у всіх трьох часових вимірах – майбутньому (пам’яттю), теперішньому, і майбутньому, об’єднуючи їх у собі в нерозривну часову цінність – історію. Виходячи з такого розуміння варто зазначити, що саме в історичному контексті ми можемо зрозуміти такі світоглядницькі явища – як наука і релігія

Однією з найістотніших характеристик світоглядного знання взагалі (релігійного, філософського тощо) є його принципово історичний характер. Знання як таке необов’язково має бути світоглядним. Світоглядним ми можемо вважати те знання, головна увага якого спрямована на відношення "Людина – Світ", а не просто на даність людини чи світу самих по собі. Саме для такого виду знання історія набуває сутнісного значення, стає одним із визначальних "вимірів" цього знання.

Постійно орієнтована в майбутнє людина водночас глибоко укорінена в минулому, завжди несе його досвід, пам’ять з собою. І головне полягає в тому, що майбутнє (бажання, цілі, плани, та ін.) і минуле, не існуючи наявно, справді становлять невід’ємну частину людської особистості.

Зрозуміло, що людина, суспільство в цілому живуть одночасно у всіх трьох часових вимірах – майбутньому (пам’яттю), теперішньому, і майбутньому, об’єднуючи їх у собі в нерозривну часову цінність – історію. Виходячи з такого розуміння варто зазначити, що саме в історичному контексті ми можемо зрозуміти такі світоглядницькі явища – як наука і релігія.

В північній Африці, в басейні Нілу, в третьому тисячолітті до н. е. виникло одне з перших класових суспільств – Давньоєгипетська рабовласницька держава, панівною ідеологією якої була релігія. Античні автори вважали жителів долини Нілу найблагочистивими на землі. Довгий час вважалось, що в єгиптян не було скептичного відношення до своєї релігії. Однак науковцями було доведено, що Давньому Єгипті з’являлись твори, в яких ставились під сумнів традиційні вірування.

З самого початку релігія в Єгипті не розмежовувалась з наукою. Жерці одноосібно володіли знанням про навколишній світ. Так наприклад існувала велика кількість математичних (наприклад в математичних папірусах приводяться вирішення таких складних задач, як обчислення об’єму піраміди, визначення площи поверхні півкулі), астрономічних, медичних і інших знань, які були включені в різні види релігійного світогляду. Як свідчать історики, саме на жерцях Древнього Єгипту лежав обов'язок сповіщати про розливи Нілу.

Однак не всі древнє єгипетські знання мали релігійну оболонку. Так наприклад наряду з молдовськими рецептами, заклинаннями, існували і раціональні методи лікування. З десяти відомих основних медичних папірусів найбільше магічних заклинань в Лондонському папірусі №10059, в якому з 61 рецепту 36 магічних. В інших папірусах раціональних прийомів лікування більше.

В Давньому Єгипті в міфологічній формі також поставлене питання про першооснову всього сущого. В Єгипті створення світу відбувається само собою, а не внаслідок волі творця. В главі 17 "Книги мертвих" говориться: "Хто великий Бог, який сам прийшов у буття? Він вода, Він Нун, Отець Богів".

В Древньому Єгипті також відбувається відокремлення права і моралі від релігійних табу. Не дивлячись на те, що єгипетське мистецтво було нерозривно пов’язане з храмами та жерцями, в ньому виникають твори, вільні від релігійного впливу. Досліджуючи нариси та тексти на стінах гробниць, науковці говорять про те, що наряду з релігійними обрядами під час релігійних свят, існували і світські театральні вистави. Що стосується літератури, то тут існує велика кількість релігійних творів, та не менша кількість творів різних світських авторів – дидактичні збірки, казки, повісті, любовна лірика.

Науковці не виключають, що деміфологізація виникла серед жерців. М. А. Ковальскій писав: "... серед єгипетських жерців без сумніву були дуже обдаровані і розумні. З часом вони не могли на розуміти, що між накопиченим емпірично досвідом і чисто релігійним світоглядом виникають протиріччя... ". Крім того скептицизм у відношенні до традиційних вірувань міг виникнути і в зв’язку з поборами жерців. Як би то ні було, але час, коли наукове знання було прерогативою релігії, був дійсно часом розквіту наукових знань давніх єгиптян.

Тепер звернімось до іншої цивілізаційної епохи і культури. Виникнення перших держав, які об’єднали різні племена з їх традиціями, виникнення нових каст, послаблення родоплемених відносин – все це вплинуло на формування невідомого досі самовідчуття людини як індивідуальності. Виникнення перших зародків науки в стародавній Індії можна віднести до середини 1 тисячоліття до н. е.

Відмінна особливість Індійської культури, яка збереглася до сьогодні – кастова організація суспільства. Головними кастами були:

  • Кшатрії – каста військової аристократії;
  • Брахмани – каста жерців;
  • Вайшьї – каста вільних общинників;
  • Шудри – найнижча каста, яка підкорялася іншим кастам, вони не мали права на власність тощо.

Соціальний поділ на касти обумовлювався релігійним вченням. Брахмани, як жерці, значно впливали на суспільство і були носіями освіченості і спеціальних знань.

Найдавнішими пам’ятками індійської літератури є чотири збірки релігійних гімнів – Веди (Рігведа, Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа). Вони містять найдавніші релігійно світоглядні вчення про світ, людину та богів.

Коли в силу змін й соціальному житті (виникнення різноманітних релігійних течій тощо) у людини з’являється можливість обирати між строго регламентованим ритуалом та самостійним духовним пошуком відбувається свого роду переоцінка цінностей. Витісняючи "племінну мораль", на перший план все більше висуваються норми і установки індивідуальної моралі. Наряду з професійними жерцями з’являється група духовних вчителів, яка не була спадкоємниць кою, а набиралась з різних прошарків суспільства. Вони були відомі як Шрамани –аскети-праведники. На противагу традиційним релігійним вченням, вони не визнавали варнових, вікових статтєвих та інших обмежень. Шраманом міг стати кожний – від правителя, до слуги, який втік від жорстокості хазяїна.

Для шаманського світогляду характерний анти спекулятивний характер, тобто недовіра до знання, що побудоване на умовиводах, прагнення до чуттєвої наочності та досвідному переживанню істини. Також характерним було заперечення соціального устрою, освяченого ведами. Однак в цілому релігійна індійська культура до глибини пронизана релігійними мотивами, що обумовлюють все життя індусів.

Щодо світоглядної специфіки Стародавнього Китаю, то перш за все важливо зауважити, що основу релігії епохи раннє класового чжоуського суспільства була віра в Небо – верховне божество, майже антропоморфне, і Волю Неба – всеохоплюючу свідому силу. При чому воля неба мислилась як морально-етичне начало. Лише воля Неба могла бути джерелом влади єдиного земного правителя – Сина Неба.

Крім того все життя Китайців було регламентоване та підкорялось ритуалу, що був даний "від Неба". Релігійне вчення про Сина Неба як повелителя всесвіту, відігравало значну роль в історії і духовній культурі Китаю з найдавніших часів і аж до 20 століття.

Обстоювання релігійних позицій з одного боку, та боротьба з ними з іншого, стали фундаментом для розвитку натурфілософії, та зачатків наук в області астрономії, математики, медицини. Вже в епоху Инь предки давніх китайців вже мали систему підрахунку до 30 тисяч. Через те, що китайці були землеробницьким народом, здавна велись спостереження за рухом зірок. Велися записи астрономічних спостережень (наприклад з 613 року до н. е. о появі комети Галлея).

Також астрономи вміли вираховувати час затемнень. Досягла успіхів і механіка, що було викликано потребами іригації та фортифікованого діла, про що свідчить така споруда 3століття до н. е., як Велика китайська стіна. Встановлена давньокитайськими астрономами періодичність руху зірок зіграла важливу роль і становленні ідей про об’єктивну закономірність в світі речей – категорії "Дао".

У 221 році до н. е. виникає перша китайська імперія Цинь. Вона існувала лише півтора десятки років, але встигла закласти соціально політичну основу наступній імперій, яка була створена на її руїнах – Хань (кінець 3 столітті до н. е.). В ханський період успішно розвивались різні галузі точних наук – астрономія, математика, медицина, фізика, механіка, акустика тощо. Саме ханські астрономи вперше виявили існування плям на сонці.

Саме в цей період зародились таки науки як філологія, поетика, були складені перші словники, створюються великі художні твори. Варто зазначити також, що у давньому Китаї релігія не завжди регламентувала дії науки, і вони були окремими, хоча і доповнюючими один одного продуктами діяльності людської свідомості.

На відміну від східної традиції, грецька думка прагне саме до речово-предметної буттєвості світу, розглядаючи останній під кутом зору його руху від первісної не розчленованості ("змішаності") – хаосу – до стану чіткої розмежованості його елементів (речей предметів, явищ), гармонійно упорядкованих в універсальному світопорядку – Космосі. Саме таке бачення і становить ментальне підґрунтя грецької міфологізації. Одразу варто зазначити, наука на той час ще не була відокремлена від філософії. Навпаки, вона приймає образ філософії.

Якщо говорити про філософію як таку, то виділити можна такий аспект: Філософія – це розумовий пошук, наснажений жаданням мудрості. Релігія ж декларується як мудрість. Філософія, отже, здійснюючи свій пошук, неминуче зустрічається з релігією, і прагне знайти відповідь, а чи справді те, що проголошується речниками релігії як мудрість, є нею? Відповідей на це питання може бути багато, але незмінним залишається те, що незалежно від ставлення філософії до релігії вона в силу своєї природи, в силу свого законного інтересу не може не робити релігію предметом пильного розгляду.

Вже у 7-6 століттях до н. е. з’являються перші філософські твори, які були покликані відповісти на питання, як виник навколишній світ та в чому сутність явищ, що відбуваються в ньому. Авторів цих трактатів прийнято називати філософами, але їх філософія мало чим походила на філософію в сьогоднішньому розумінні цього слова. Загальною рисою для перших філософів була спроба наукового осмислення світу у всій сукупності його явищ. Філософія їх була умоспоглядацькою, спекулятивною, і в незначній мірі спиралась на дослідні данні.

Представники однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл – Мілетської, що виникла наприкінці 7 століття до н. е. на західному узбережжі Малої Азії, Фалес, Анаксімандр і Анаксімен уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі: Вода у Фалеса, повітря у Анаксімена, "апейрон" у Анаксімандра. Інший філософ – Геракліт, продовжує дану традицію, і виводить світ з вогню. Світ не створений ніким з богів, а був, є і буде вічно живим вогнем.

Наступним кроком у становленні античної філософії (після іонійської філософії - філософії мілетської школи і її послідовників) була італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа еллеатів і Емпедокл. Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (приблизно 584-500 pp. до н. е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і саме його Піфагор ставить в основу бачення космосу.

Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища. Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.

Наступна філософська школа - школа елеатів. Основними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон, Меліс. Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565-470 pp. до н. е.) є представником над міфологічного і над фізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики. Оригінально розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості.

Парменід (близько 540-470 pp. до н. е.), довівши його до поняття цілісності буття. У центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття, питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Якщо попередні філософські школи майже не виходили за межі міфологічних уявлень, то атомісти навпаки трансформують міфологічні уявлення в наївно-наукову систему. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого:

  • уявлення про світобудову;
  • трактування людини і людського суспільства.

Започаткували атомістичну філософію в античності Левкіп (бл. 500-440 pp. до н. е.) і  Демокріт (бл. 460-370 pp. до н. е.). Левкіп і Демокріт, обґрунтовуючи первоначала, вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття).

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 pp. до н. е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю".

Афінський філософ Платон (427-347 pp. до н. е.) вважається учнем Сократа. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять:

  • вчення про буття;
  • вчення про Бога;
  • вчення про світ;
  • вчення про походження світу;
  • вчення про душу;
  • вчення про пізнання;
  • вчення про моральність;
  • вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеальний (духовний) світ є вічним, і вже з нього виходять всі матеріальні речі.

Учень Платона – Аристотель, один із найвидатніших старогрецьких філософів. Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, — наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог — це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля — спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, - визначити його по відношенню до неіснуючого.

Отже говорячи про співвідношення науки і релігії в стародавній Греції, варто взяти до уваги наступне:

  • Наука в Елладі не була відокремлена від філософії. Сама ж філософія покликана розкрити сутність речей і явищ, що відбуваються у світі.
  • Міфологічні уявлення греків формуються під впливом поетичної філософії "домілетської" доби.
  • Як міфологія, так і філософія відображають грецький ідеал: постійний рух від "Хаосу" до впорядкованого Космосу.
  • Грецька філософія не заперечувала міфологічних уявлень, а навпаки, намагалась за допомогою науки вдосконалити їх.

Філософська думка середніх віків корениться у релігіях монотеїзму (однобожжя). Це такі релігії, як іудаїзм, християнство, мусульманство (іслам), і саме з ними пов'язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх віків. Середньовічне мислення за своєю суттю геоцентричне: первинною фундаментальною реальністю, яка об'єднує у собі все суще, є вже не космос, а Бог. Головним принципом розуміння світу є його бачення за образом і подобою духу.

На цьому ґрунті формується нова - середньовічна філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням і виразом духовності мислиться Бог, то теологія (вчення про Бога, богослов'я) підіймається до рівня найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі загадки буття.

У IV ст. завершується процес формування середньовічної світоглядне-філософської парадигми. На Нікейському соборі формулюються основні догмати християнського віровчення. "Встановлення офіційної догматики, — пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю, роз'яснювати встановлені догмати, використовуючи і необхідні елементи античної... філософської думки".

Наприкінці V — на початку VI ст. починає складатися система освіти середньовіччя. Римський письменник V ст. Марціал Капелла пропонує ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три — граматика, риторика й діалектика. Остання тлумачиться як мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка.

До решти "мистецтв" належать арифметика, геометрія, астрономія і музика. Северин Боецій детально розробив і обґрунтував ідею "семи мистецтв", розділивши їх на дві групи. Перша ("трипуття") містила власне гуманітарне знання (граматику, риторику, діалектику); до другої групи ("чотирипуття") входили "мистецтва" природничої орієнтації (арифметика, геометрія, астрономія, музика Так, уже в перших монастирських і парафіяльних школах, що виникають у IX ст. в деяких містах Ірландії, Німеччини, Франції та Італії, викладання ведеться відповідно до системи "три" -і "чотири пуття".

Деякі з таких шкіл (Шартрська, Ліонська, Рейнська та Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури та освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки — схоластика (від грец. "схола" —школа). Трохи пізніше, в XII ст., виникають перші університети — Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика й набуває свого розвитку (XI—XII ст. — рання схоластика, XII—XIII ст. — зріла схоластика, XIII—XIV ст. — пізня схоластика).

Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування розуму вірі — починаючи з VI—VII ст. проводився у філософських дослідженнях. Уже в Августина, який недвозначно вказував на безперечну вищість віри над розумом, знаходимо водночас виразний потяг до раціонального упорядкування й систематизації теології. Так само й Еріугена говорить про відсутність суперечності між "правильним розумом" та "істинним авторитетом", а Ансельм Кентерберійський відверто проповідує ідею "раціонального" доведення буття Божого. П'єр Абеляр звертався до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках істини.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. класична середньовічна філософія — схоластика (і реалістична, й номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. У літературі трапляється огульно негативна оцінка середніх віків як "провал" у "нормальному" ході історичного процесу, як "крок назад" в історії, як "темні віки" тощо.

Р. Бекон (1214—1294 рр.) був передвісником дослідної науки Нового часу. Він вказував на безплідність відірваного від життя схоластичного методу, пропагував значення досвіду та експерименту в розвитку наукового знання. На його думку, філософія повинна спиратися на досвід, конкретні науки, особливе місце серед яких він відводив фізиці й математиці.

Варто зазначити також, що наукова діяльність в цей час починає розмежовуватись з філософією та релігією, навіть в системі освіти вже розмежовуються природничі та гуманітарні науки. Однак цей поділ ще не є остаточним. Варто лише згадати таке явище в епосі середньовіччя, як Інквізиція, яка фактично намагалась підкорити науково-природничі пошуки вчених своїм інтересам.

Так наприклад Галілей був засуджений та страчений за те, що піддав сумніву релігійне світобачення, та запропонував погляд, згідно яким земля має сферичну форму та обертається навколо своїй осі.

15-16 ст. в історії науки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я. Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії.

Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство.

Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеїзм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній. внаслідок чого сама природа обожнюється. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розчинивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися.

В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Наступним кроком розвитку наукового знання є Філософія Нового часу, яка історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Практичне значення науки – те, що вона є знаряддям прогресу. Проте експеримент визнається лише як передумова пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Наслідком такого розвитку наукового знання є те, що вона функціонує вже окремо від релігії, хоча і запозичує деякі її елементи, як основу методологічних пошуків.

Значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії та науки є Німецька класична філософія, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури.

Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

Розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т. д.

Німецька класична філософія заклала підвалини, на яких базуються майже всі подальші наукові дослідження. Подальший розвиток науки характеризується матеріалістичним поглядом на світ та людину. Релігія відсувається наукою на другий план. Можна навіть говорити про те, що релігія як явище, для пристосування свого вчення до вимог часу починає узгоджувати власний погляд на світ з поглядом науковим.

Так наприклад деякі священнослужителі приймаючи докази науковців щодо розвитку землі та життя на ній, говорять, що з позицій релігії це можливо, оскільки можна трактувати дні творіння землі як епохи.

Дійсно, релігія і наука за певних обставин можуть поставати як чинники взаємної еволюції. Перші наукові пошуки були обумовлені прагненням релігії зміцнити свої позиції в умовах зростаючого розвитку інтелектуальних характеристик індивіда і суспільства в цілому. Навіть тоді, коли людина починає шукати певних раціоналістичних пояснень світобудови, релігія все ж таки відіграє роль "плацдарму", точки опори, з якої починаються всі дослідження.

В силу своєї специфіки релігія завжди догматизує свої ідеологічні надбання і надає їм характеристику "передвічних істин". Однак, коли наука постає як альтернатива релігії, привносячи деякі інновації в систему науково-міфологічного знання, релігія починає запозичувати їх (але лише за умови, що це не приносить шкоди релігійному вченню, а навпаки сприяє зміцненню її позицій). Запозичені релігією в своїй епохи недосконалі істини з часом органічно вплітались в сутність релігійних уявлень, ідей, концепцій, віровчень.

З часом релігія і наука настільки розмежовуються, що починають вважатись різними площинами світоглядної діяльності людини. Але сьогодні дуже багато говориться про взаємодію релігії та науки. Так, наприклад, Папа Римський Павел 6, звертаючись до членів папської Академії наук, говорив: "В інтересах католицької Церкви, і в певній мірі необхідно зробити тісніше стосунки Церкви з сучасним світом науки.

Скажімо навіть, що ними керує переконаність в тому, що наша релігія не тільки не чинить ніяких перешкод вивченню природи, але може навіть не виходячи за межі власної сфери діяльності допомагати науковому дослідженню, прославляти його результати... Там де проводяться досліди, є відкриття, зростання знань, там, з одного боку, розвиваються людські можливості, з іншого боку – туди проникає справа Бога і отримують можливість використання ресурси, які вона містить... ".

В наукових публікаціях деяких вчених ми можемо зустріти свідчення їх прихильності до релігії. Однак, якщо говорити за "віруючих" вчених, то важливо зауважити, що вони шукали природне пояснення а не підтвердження релігійних догматів. Для таких вчених Бог розумівся постфактум для тлумачення наукового відкриття, досягнутого раціональним шляхом.


14.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!