Osvita.ua Вища освіта Реферати Релігієзнавство Історичний шлях творення Галицької митрополії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історичний шлях творення Галицької митрополії. Реферат

Галицька митрополія - це церковна провінція утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І (1301-1308) у 1303. Грамоту про піднесення галицького єпископства до рангу митрополії та вилучення його з-під юрисдикції київського митрополита підписали Константинопольський патріарх Атаназій та візантійський імператор Андроник. До складу Галицької митрополії входило 6 єпархій: Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська

У 1302 р. константинопольський патріарх Афанасій і імператор Андронік II погодилися на утворення окремої галицької митрополії, куди ввійшли галицька, перемишльська, володимирська, луцька, холмська і турівська єпархії, тобто кафедри тих земель, які перебували в зоні впливу короля Юрія (567, с. 270). Першим галицьким митрополитом став Нифонт (1303-1305 рр.). У Візантії, де не могли не знати про зближення галицьких королів з Римом, були зацікавлені у збереженні такого союзника як Галицько-Волинська держава, тому пішли на такий крок.

Наступний галицький митрополит Петро Ратенський був людиною непересічною. "Житіє" митрополита Петра відоме в кількох редакціях. Найбільш поширена редакція митрополита Кіпріана, написана між 1397 та 1404 рр. У ній використано текст першої редакції, підготованої у 1327 р. невідомим московським автором до Володимирського собору у зв'язку з канонізацією митрополита (1054, с. 301 -310; 942, с. 59-79; 627, с. 215-254; 895, с. 340-341; 1414, с. 256-268).

На підставі "Житія" та деяких документів можна приблизно реконструювати біографію Петра Ратенського. Скоріше всього він народився у середині XIII ст. у Белзькому князівстві і там став послушником у віці 12 років у одному з місцевих монастирів, в якому був згодом поставлений у диякони. Потім він заложив Спаський монастир біля с. Двірці на р. Раті, притоці Західного Бугу, в якому став ігуменом. До свого постриження він здобув книжну освіту, як можна судити з клейма його житійної ікони в Успенському соборі Московського Кремля. До закладення Спаського монастиря діяльність Петра, схоже, протікала у Белзі, де бл. 1269-1301 рр. займав престол Юрій Львович, що, можливо, сприяло зближенню обох діячів, і стало головним мотивом для висунення Петра в кандидати на престол галицького митрополита.

Славу ігумену Петру принесло заняття церковним малярством. Під час візитації митрополита Максима, який вірогідно був у Львові або Белзі між 1286-1299 рр., Петро прибув на зустріч з ним і підніс ієрарху ікону Богоматері власного письма. У 1299 р. митрополит виїхав у Володимир на Клязьмі і забрав з собою цю ікону. У Москву до Успенського собору ця ікона потрапила, мабуть, вже з самим Петром, коли останній став митрополитом.

Під назвою "Максимової Богоматері" вона стала однією з головних святинь Московського Кремля. Під час пожежі Кремля у 1547 р. митрополит Макарій виносив цей образ, ризикуючи життям. Авторитет митрополита Петра Ратенського як відомого живописця зберігався довго. Навіть у 1711 р. виговські розкольники у своєму полемічному збірнику, відомому в науці як Єгоровський, помістили копію з цієї ікони Богоматері роботи митрополита (649, с. 61 -63; оригінал: ГРБ, собр. Егорова, N 383).

Окремі епізоди творчої біографії митрополита, свідчать про його зв'язки з Львовом, які могли розвинутися у 1301 -1305 рр., коли Юрій Львович став королем. Так у Москві збереглася різьблена з дерева статуя Миколи Можайського, виготовлена на замовлення митрополита Петра митцем його кола або і самим ієрархом. Робота виконана у стилі пізньороманської німецької скульптури (1185, с. 203-204; 972, с. 123, рис. 73), впливи якого на Можайськ чи Москву виключені. Аналоги пам'ятки - надгроб'я архієпископів Фрідріха фон Веттена (1152 р.) та Лудольфа фон Віхмана (1192 р.) у Магдебургзькому соборі (955, с. 282; 1311, с. 142). З огляду на наявність німецької колонії у Львові, серед якої могли бути вихідці з Магдебургу, такі впливи можна пояснити львівськими контактами митрополита Петра.

Король Юрій переконав ігумена Петра погодитися стати митрополитом галицьким. З тим його було відправлено до Константинополя. Саме у той час помер і київський митрополит Максим, який з 1299 р. перебував у Володимирі на Клязьмі. І до Константинополя також прибув кандидат у київські митрополити Геронтій. присланий тверським князем Михайлом Ярославичем, який на той час був і великим володимирським князем, тобто сюзереном російських князівств. У Константинополі вирішили скористатися моментом, щоби знову об'єднати київську і галицьку кафедри. Митрополитом було поставлено Петра.

Він повернувся з Візантії тільки у 1308 р. У 1310 р. мало не загинув під час усобиці за брянський престол. І у тому ж році за доносом тверського єпископа Андрія, за яким стояв той же князь Михайло Ярославич, Петро був звинувачений у симонії, тобто продажі за гроші церковних санів, але був виправданий на помісному соборі у Переяславі Заліському патріаршими післанцями (1216, с. 236-253). А далі, утвердившись на митрополичому престолі і отримавши від хана Узбека у 1313 р. ярлик, Петро поступово прийняв сторону московських князів у їх суперництві з тверськими за престол великих князів володимирських.

Ця обставина, а також те, що, прибувши у 1326 р. в Москву на похорони князя Юрія Даниловича, вбитого в Орді тверським князем Дмитром Михайловичем, митрополит затримався там, брав участь у закладенні нового Успенського собору, захворів і помер, було використано новим московським князем Іваном Калитою. 21.12. 1326 р. митрополита було поховано між фундаментами закладеного собору. Перед смертю митрополит залишив свої гроші тисяцькому Протасію, зобов'язавши витратити їх на будівництво собору. Хоронив його земляк луцький єпископ Феодосій, який приїхав до митрополита у церковних справах.

Вже через 20 днів біля могили почалися різноманітні чуда (виздоровів юнак, які мав слабі руки від народження, потім горбун і сліпий), а у 1327 р. собор у Володимирі канонізував митрополита Петра, що було визнано Константинополем у 1339 р. Поступово була сформована легенда про митрополита Петра як предвісника і основоположника Московської держави. Чуда на могилі святого продовжувалися і після канонізації з 1348 р. до 1416 р. Біля його раки почали ставити всіх наступних митрополитів. До 1472 р. в Успенському соборі з'явилася величезна житійна ікона самого митрополита Петра з 19 клеймами, в яких розміщено різні епізоди з життя святого (954, табл. 62-65).

Взагалі іконографія Петра (у білому клобуці з шестикрилим серафимом на колі, з густою напікруглою бородою, римським носом, з двома піднятими пальцями лівої руки і книгою у правій руці) остаточно склалася у першій половині XV ст. Збереглися вишите зображення митрополита на малому саккосі митрополита Фотія і пелені-покрові дружини московського князя Семена Гордого Марії (цим покровом закривалася рака з останками святого), поясна ікона з трапезної Отроча монастиря, велика деїсусна ікона митрополита роботи московського майстра, яка нині зберігається у ДТГ.

Московські князі використали особу митрополита Петра для ідеологічного обґрунтування зверхності Москви над іншими князівствами. З часів Фотія (1408-1431 рр.) це їм вдалося повністю. Митрополити фактично стають митрополитами московськими. Останній з них Ісидор (1436-1458 рр.), який прийняв Флорентійську унію, мав вплив на землі, які знаходилися в орбіті Великого князівства Литовського.

У 1331 р. знову відроджується галицька митрополія очолена митрополитом Гаврилом. Одночасно у 1331 р. бачимо у Луцьку митрополита Феогноста (1327-1353 рр.), який зупинився тут надовший час, владнуючи справи православної церкви в українських і білоруських землях. Зверхність Феогноста визнавали чернігівські, полоцькі і смоленські князі. У сфері впливу Галицько-Волинської держави церква підпорядковувалася наступному галицькому митрополитові Федору (1337-1347 рр.).

На Волині на перші ролі висунулися луцькі єпископи. Зрозуміло, що однією з причин був перехід столиці Волині з Володимира до Луцька. Закріплюючись на Волині Любарт-Дмитро Гедимінович шукав підтримки луцького владики Климента (31, ч. 1, т. 6, c. l -2). Коли Казимірові III вдалося добитися ліквідації Галицької митрополії, підлеглі її єпархії визнали митрополитом Теодорита (1353-1354 рр.), якого до того визнали київські та чернігівські єпархії.

По смерті Феогноста противники московського князя добилися поставлення в митрополити тверського монаха Романа (1354-1362 рр.). У противагу йому Москва висунула Олексія, який був близьким до великого князя Семена Гордого. У 1355 р. Роман з'явився у Луцьку і отримав підтримку князя Дмитра-Любарта та західних владик. Претензії Романа були підтримані і Ольгердом Гедиміновичем. Тому у 1358 р. він спробував утвердитися у Твері, але змушений був її покинути і перебратися до Холму. До 1362 р. українські і білоруські владики визнавали зверхність Романа. Любарт-Дмитро та інші князі були готові на розділ митрополії на Київську та Московську. Луцьку кафедру тоді займав Арсеній, який підписався як свідок під угодою 1366 р. (201,1.1, s. 154).

У 1370 р. знову був поставлений галицький митрополит. Ним став Антоній, визнаний патріархом 9.05. 1371 р. (1224, с. 42-43) У 1376 р. його визнавав холмський і белзький єпископ Каліст (1269, с. 26-27), тобто цей ієрарх користувався підтримкою Любарта та його васалів. Митрополитові Антонію підлягали і молдовські єпископи. Єпископ Йосиф, який у 1401 р. став першим митрополитом Молдови, був поставлений Антонієм (531, с. 372-383). Ще у 1398 р. луцький і острозький єпископ Іван претендував на галицьку митрополію, обіцяючи королю Ягайлу за підтримку 200 гривен (22, т. 1, N 12, с. 27). Його наступник Сава був низложений у 1401 р. на соборі у Москві.

Київський митрополит Кипріян (1376-1406 рр.), видний книжник і політик зумів добитися признання у Москві тільки з другого заходу. У 1381 р. Дмитро Донський нарешті його прийняв, але вже у наступному звинуватив у здачі Москви Тохтамишу, хоча сам покинув столицю і сховався на півночі. Тільки з 1389 р. Кипріян знову переїхав до Москви. У 1401 р. він добився ліквідації Галицької митрополії. Його наступники Григорій Цамблак (1415-1420 рр.) та Герасим (1432-1435 рр.) визнавалися тільки у землях, які перебували за межами впливу Москви.

Цамблака, якому, незважаючи на прохання великого князя литовського Вітовта, патріарх Євтимій відмовив у підтримці, визнали полоцький єпископ Феодосій, чернігівський Ісаакій, луцький Діонісій, володимирський Герасим, смоленський Севастьян, турівський Євтимій, перемишльський Павло, холмський Харитон. Це був один з кращих ієрархів свого часу.

Блискуче освідчений і вихований у дусі ісіхастського вчення Григорія Палами, він зумів переступити через догмати ортодоксії і здійснив спробу до унії, очоливши особисто делегацію на Констанцький собору 1418 р. В умовах церковної боротьби у Західній Церкві цей крок не був належно оцінений і використаний. Герасим, поставлений при допомозі великого князя Свидригайла Ольгердовича, був спалений останнім за зраду.

Після Ісидора у Москові поставили окремого митрополита і з того часу київські митрополити вже обмежили свою юридикцію землями, які знаходилися у сфері впливу Литви та Польщі. Серед цих митрополитів не було жодної видатної особи, яка би сприяла піднесенню ролі і авторитету церкви. (* Після Ісидора київськими митрополитами були: Григорій II Болгаринович (1458-1472 рр.), Мисаїл (1475-1480 рр.), Симеон (1481-1488 рр.), ЙонаГнєзна (1489-1494 рр.), Макарій (1495-1497 рр.), Йосиф II Болгарин (1498-1500 рр.), Йона II (1502-1507 рр.), Йосиф III Солтан (1507-1521 рр.), Йосиф IV (1522-1534 рр.), Макарій II (1534-1556 рр.), Сильвестр Белкевич (1556-1567 рр.), Йона III Протасович (1568-1577 рр.), Ілля Куча (1577-1579 рр.), Онисифор Дівочка (1579-1588 рр.) і Михайло Рогоза (1588-1596 рр.))

Ще менш значними особами були єпископи. Частина з них до прийняття сану навіть не була священниками і не мала жодної підготовки. Поставлення на кафедру цілком залежало від патрона (до XVI ст. такими патронами були виключно князі, крім перемишльської та холмської єпархій, де з кінця XIV ст. такими патронами були місцеві старости та інші урядовці) (1447, с. 348-392). Все це сильно впливало на авторитет церкви. Навіть зростання монастирів, ігумени яких також переважно (за виключенням Києво-Печерського монастиря) залежали від місцевих князів, не могло підняти цього авторитету. Заснування, утримання, розбудова і економічне зростання переважної більшості цих монастирів фундувалося князями, які утримували їх під своїм патронатом.

Стан Православної Церкви на українських землях у першій четверті XIV ст. в значній мірі визначався умовами соціально-політичного буття народу. Занепад Київської держави, політичний ріст і централізація московських земель, проуніатські намагання правителів Галицько-Волинського князівства - все це й стало причиною переїзду на північ митрополита Кирила (1247-1281). Його наступник митрополит Максим (1283-1305) у 1300 році переносить кафедру у Володимир.

Такий перебіг подій, безумовно, не міг сподобатись галицьким князям. Не бажаючи попадати в будь-яку, в тому числі і релігійну залежність від північно-руських земель, Юрій Львович вирішив вийти з підпорядкування митрополиту Київському і всієї Русі і утворити для свого князівства окрему митрополію. Взагалі у цій історії дуже багато темних плям: які конкретно сили інспірували і в який спосіб зуміли схилити непоступливих греків до утворення нової ієрархічно-адміністративної одиниці - жодних документальних даних про це немає. Достовірним є сам факт возведення у 1302 (1303) році Галицької єпархії у ранг мирополії. Новоутворена митрополія обіймала шість єпархій - Галицьку, Перемишльську, Володимирську, Туровську, - Луцьку і Холмську і рахувалась 81-ю у диптиху Константинопольського патріархату. Першим митрополитом став Ніфонт.

Але положення нової митрополії з самого початку було дуже непевним. Католицькі дослідники твердять, що Ніфонт не одержав патріаршого визнання своїх митрополичих прав і був всього лиш кандидатом галицького князя на цю посаду5. Така, м'яко кажучи, історична некоректність легко пояснюється: католики у поняття "релігійність Західної України" взагалі намагаються втиснути тільки онтологію католицизму і зовсім забувають вказати, що після падіння Києва аж до сімнадцятого століття західно-українські єпархії були не просто околицею, а оплотом Православ'я в Україні.

Непевність становища Галицької митрополії аргументовано висвітлює М. Грушевський. Вся справа в тому, що галицький князь добився утворення митрополії через імператора, задобрюючи та обдаровуючи Андроніка-ІІ, сама ж патріархія відносилась до цієї витівки негативно6. 1 тому, коли після смерті митрополита Ніфонта у 13034305рр. Юрій Львович послав свого наступного кандидата, уродженця Галичини, ігумена Петра Ратненського, то патріарх Афанасій призначив його митрополитом Київським і всієї Русі (1308-1326). Офіційно Галицька митрополія не скасовувалась, але митрополит для неї не призначався. Фактично всіма церковними справами на території північно-руських, київських та галицьких земель управляв митрополит Петро. Він же у 1325 році переніс місце осілості митрополитів у Москву.

Таким чином, на початку XIV ст. Київ, втративши значення "пєрвопрєстольного грддл Руси", фактично втратив і митрополичу кафедру; намагання галицьких князів утворити свою митрополію реальним результатом не увінчались; самі князі тяжіли до Заходу; монгольський меч тяжів над центральними областями України і кидав тінь загрози над Галичиною та Волинню. Такий плачевний стан українського народу, безумовно, не міг бути непоміченим папою. Навпаки, Рим чітко усвідомлював: якщо у тринадцятому столітті русини-українці ще являли собою грізну військово-політичну силу, яка заставляла рахуватись із собою Європу, то тепер вже можна було не церемонитись з уніями та обіцянками. Тепер Україну можна було окатоличувати насильно.

Князь Юрій-І іменував себе королем - Rex Russie et Ladimerie. Тепер це залишалось абсолютно непоміченим, і ніхто, як з коронування Данила, не робив епопеї "папської опіки" над Руссю. Його сини Лев-II та Андрій іменували себе князями - і жоден документ не називає їх королевичами. Проф. Абрагам приводить один факт зносин Юрія-І з папою Климентом, де Юрій, нібито, писав про укладання унії7. Але документальних підтверджень ні Абрагам, ні Длугош привести не можуть, тому цей випадок за рамки їх особистої гіпотези не виходить. Взагалі, за першу чверть чотирнадцятого століття Рим тільки один раз 3 лютого 1317р. звертався до руських князів з уніональною пропозицією8 - варто порівняти з десятками папських "опусів" на цю тему у тринадцятому віці. Але це було безадресне послання дрібним князям, яке залишилось без будь-якої відповіді.

Єдине, чого боявся Рим - це православного духу руського народу. Настільки боявся, що спеціальним посланням папського легата Gentiliusa від 1309 року під загрозою екскомунікації католичкам заборонялось виходити заміж за православних9!

Решту в усьому у чотирнадцятому столітті католицизм зробив ставку на силу - на Польшу та Литву.

Галицько-Волинське князівство як форма державності на українській землі. Українські історики М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, С. Томашівський, Д. Дорошенко оцінюючи роль цього князівства, майже одноголосне сходяться в наступному: Галицько-Волинська держава майже на сто років після завоювання монголами Києва продовжила традиції української державності; зберегла Україну від передчасного опанування з боку Польщі; розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Суздалем, вона припинила процес асиміляції українців з великоруським елементом та нейтралізувала однобічність візантійських впливів, нарешті... відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну39. А тепер попробуймо добре вдуматись у ці офіційні штампи відомих істориків. Що стоїть за ними:

  • Галицькі правителі з метою "протистояння руській асиміляції" дійсно розірвали всі зв'язки з північно-руськими князівствами - але це все робилось за сценарієм польсько-угорських королівських дворів, які домігшись ізоляції Червоної Русі, попросту окупували її, в той час як Північна Русь зуміла відбитись від усіх - від татар, шведів, хрестоносців, поляків;
  • галицькі правителі свідомо й цілеспрямовано рвали всі церковні зв'язки з Київською митрополією, а Візантію в ультимативній формі використовували для створення у себе своєї домашньої, ні від кого не залежної митрополії. В кінцевому результаті ця кишенькова незалежність західно-руських єпархій була знищена одним розпорядженням Риму;
  • галицькі правителі відкривали "широкий шлях... " Але ж кому?

Десяткам тисяч чужоземних колоністів, які розірвуть землі та багатство української держави.

Я, на підставі вищесказаного, насмілюсь запропонувати свій висновок: Галицька держава, в силу прозахідної орієнтації своєї правлячої верхівки, відірвавшись від повноти Православія та цілості руського народу, не витворила ніякого свого "галицького" феномену. Навпаки - ізолювавшись, вона стала легкою здобиччю Заходу, а пізніше і провідником його релігійно-політичної експансії всього українського народу.

Галицьке Православіє не змогли захистити ніякі інші руські сили - на території України їх просто не було. Вся решта території Київської Русі була захоплена Литвою, дрібні князі призначались литовськими урядниками і боронити православних русинів Галичини не могли. А якщо й воювали з поляками, то за литовські інтереси.

Не зміг виправити становища і Константинопольський патріархат, у прямому підпорядкуванні якого знаходилась Галицька митрополія.

По-перше, відношення греків до нової митрополії було дуже непевним і непостійним, внаслідок чого у Галичині було відсутнє постійне наступництво митрополичої влади. Безпосередньо на Галицьку митрополію були поставлені тільки Ніфонт (ІЗОЗ) та Теодор (1338); у 1347р. патріарх упразднив Галицьку митрополію, а у 1371 -1372, вже після смерті Казимира Великого, піддавшись на його погрози назначив митрополита Антонія.

По-друге, Константинопольський патріархат безросередньо домогти нічим не міг, бо сам знаходився у дуже скрутному становищі - імператори знову затіяли уніональні ігри з Римом. Імператор Іоан Палеолог-І у 1356р. дав клятву повного підкорення папі як верховному главі Церкви, а через тринадцять років Іоан V Палеолог у Римі підписав особисту унію з Католицькою Церквою. На ділі жодного зближення не сталося, ніякої влади на Сході папа не здобув. Але такі речі тільки ганьбили грецьке Православіє і паралізовували його діяльність.

В силу цих викладених нами причин у Галичині на 1375 рік не було ні внутрішніх сил для боротьби з експансією католицизму, ні можливості одержати допомогу ззовні. На українській землі з 1375 року розпочала свою діяльність силою насаджена адміністративно-ієрархічна організація Католицької Церкви.

Отже, Галицька митрополія - це церковна провінція утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І (1301-1308) у 1303. Грамоту про піднесення галицького єпископства до рангу митрополії та вилучення його з-під юрисдикції київського митрополита підписали Константинопольський патріарх Атаназій та візантійський імператор Андроник. До складу Галицької митрополії входило 6 єпархій: Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська. Першим галицьким митрополитом був грек Ніфонт (1303-1305). Після нього митрополитом було обрано ченця, що походив з Галичини - Петра, який згодом виїхав до Владимира на Клязьмі.

Відомими є митрополити галицькі Гавриїл (1326-1329) та Теодор (1331-1347). Вперше скасовано Галицька митрополія за наполяганням Москви у 1347. Відновлено Галицька митрополія завдяки старанням польського короля Казимира III Великого. У 1370 митрополитом було висвячено єпископа Антонія (помер у 1391). Після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 Галицька митрополія була підпорядкована Київській митрополії. Резиденція київського митрополита по той час знаходилася в Москві.

Після захоплення Галичини Австрією уряд звернувся до Риму з проханням відновити Галицька митрополія У 1807 Римський Папа підписав буллу про відновлення Галицька митрополія на землях Галичини та Холмщини. Першим митрополитом було призначено єпископа Антонія Ангеловича (1808-1814). Згодом галицькими митрополитами були: Михайло Левицький (1816-1858), Григорій Яхимович (1860-1863), Сильвестр Сембратович (1885-1898), Юліан Саскуїловський (1899-1900), А. Шептицький (1900-1944); Й. Сліпий (1944-1984). Зараз Галицька митрополія очолює Блаженійший Патріарх Іван Мирослав кардинал Любачівський.

Література

  1. М. Грушевський Історія України-Руси. Київ, 1993. Том III, стр. 534.
  2. М. Грушевський Історія України-Руси. T. IV. cm 105.
  3. Н. Полонська-Василенко Історія України. Київ, 1992. Том І, с.
  4. Д. Дорошенко Нарис історії України. Київ, 1991. т. І, с. 94.


06.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!